Павло Коробчук "Священна книга гоповідань".

13.11.2014

Найостанніша та найсвіжіша книжка Павла Коробчука «Священна книга гоповідань» стала для мене приємним відкриттям цієї осені! І в той час, як багато книголюбів зачитувалися «Феліксом Австрія» у майстерному виконанні Софії Андрухових, чи меланхолійно розфарбовували чудо-сади у однойменній розмальовці від Старого Лева, я читала про коробчуківських гопників. Дуууууже нетипово! Тобто я знаю, як пише Паша вірші, як читає їх, і як сидить публіка (і я разом із нею!) – з відкритим від цікавості й захоплення ротом, поки він слеммерить, і акцентує, і ритмізує, і веде за собою. Я знаю, як пише Паша романи, останній раз я читала його «Море для шульги» ще минулої весни, а до сих пір пам’ятаю містично-філософські настрої та ось це речення: «Сонце зайшло, з лісу вили вовки, мого плеча торкалися невидимі відьми». Але коли Павло Коробчук написав «Священну книгу гоповідань» я тільки риторично замислилася: «Павло? Коробчук? Про гопників?»

Утім, після Львівського книжкового форуму 2014 я поверталася додому з гоповіданнями та автографом у торбі. І мабуть, якби не Павло Коробчук, про гопників я так ніколи і не сіла б читати! Але інтрига – велика рушійна сила! Отож, я розгорнула книжку і телепортувалася у світ, де «жили собі за тридев’ять понтів три пацани».

З перших рядків я відмітила про себе, що ТАК написати про гопників міг тільки Павло: щоб і сюжетно цікаво, і смішно, і не без соняшникового зерня прихованої істини і моралі. У цій книжці є всього потроху: і один мозок на три лоби, і коха-коха на боро-боро, і радянська підстаркувата проститутка, і собачі бої, і вампіри, і прапраматюки, і депутати з секонд-ленду, і гербата з цукром на Євромайдані, і риторика, і оральне мистецтво, і священна, висповідана нирка, і цілісна біогеометрично-енергетична маса, і негр на ймення Ганьба, і троє семидесятилітніх у човні, не рахуючи пса.

Павло Коробчук настільки легко і безтурботно грається з українською мовою, фліртує з нею, заграє, що вона піддається і підхоплює цю гру, відповідає іскрометними діалогами, homo унікумами, нестандартними і оригінальними порівняннями та парадоксальними перипетіями. Візуалізація – відмінна, образи – яскраві, живі та з перчинкою, відчуття – наче одночасно дивишся американський вестерн, французьку комедію, англійський детектив і радянську драму. Заголовки чіпкі та лаконічні, якраз як я люблю, з блискучими авторськими фіґлями-міглями, від чого книжку легше і приємніше гортати, читати, ковтати.

Разом із І-раз, І-два та І-три я вальсувала нара йоні, вулицями Троєщини, копала підкоп у бідинку міліціонера, переховувалася на даху висотки від оскаженілої пристарілої проститутки із «ружжом» у руках, побувала на стрєлці з братухами, роздумувала з отцем Никоном про релігійне смирення, співчувала негру із Сомалі, який від бідності вечеряв вдома землею, і колекціонувала страхи. Я читала і реготала, читала і співпереживала, читала і думала, читала і відпочивала, насолоджуючись кожнісіньким словом. Не думала, що чужий мені світ «чьо», «сиш», «ващє», спортивок з лямпасами та розпальцовки настільки захопить мене! Перегорнувши за трьома Іванами-гопниками останню сторінку, я хвацьки присвиснула: «Ітіть! Цей Пашка Коробчук таки вміє шикарно писати!»

(с) Слава Світова