Тарас Антипович : Мізерія : повість : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Костянтин Родик (джерело: "Дзеркало тижня")

У Росії вийшла прикметна культурологічна студія: Дина Хапаева. Готическое общество: морфология кошмара (Москва: Новое литературное обозрение, 2007). Авторка переконує, що для нинішнього стану російського суспільства характерна «принципиальная невозможность отличить добро от зла… Полное отсутствие консенсуса по поводу морали — такова основа российской готической морали».

За магічний кристал, крізь який проступають обриси цієї готичної моралі, історикові і соціологу Д.Хапаєвій править сучасне російське фентезі. «Какие моральные нормы могут регулировать поведение дракона, нечисти, оборотней, иных? ... [ Показати всю рецензію ] Очевидно, что они должны отличаться от прежних — человеческих, — розмірковує вона. — И они отличаются. Но только не тем, что они вымышленные, фантастичные, не имеющие отношения к действительности. Как раз наоборот, формирующиеся моральные представления внимательно списаны авторами фэнтези с современного российского общества… Ни Лукьяненко, ни Панов, ни другие их собратья по цеху не в состоянии осмыслить их, опираясь на собст­венную, оригинальную философскую или этическую систему. Но они в состоянии их точно копировать, давая тем самым ценнейший материал для анализа готической морали… Уберите из текстов Лукьяненко или Панова вампиров, ведьмаков, колдовство, «инферно» и т.д., замените их просто на ментов, бандитов и их жертв, и вы увидите — повествование… окажется полным повторением, тавтологией действительности».

Утім, пані Хапаєва припускає, що не тільки фентезі відбиває сформульований нею феномен. Та й сама ця новітня пошесть — не лише російська (на схожі висновки наштовхує, наприклад, читання французів М.Уельбека і Ф.Беґбеде). Наш Олесь Ульяненко не пише фентезі, проте так само «точно копіює» дійсність, «даючи найцінніший матеріал для аналізу готичної моралі». Власне — її української модифікації.

У його останньому, мікросоціологічному, сказати б, романі «Серафима» (К.: Нора-Друк, 2007) є така характеристика головної «героїні»: «Вона була позбавлена почуттів, як позбавлені їх горгульї». Горгульї — це скульптури химер, декоративний лейтмотив готичних храмів. Зображення цих почвар як бездумних «судових виконавців» у пеклі візуально утримували середньовічну людину в моральному полі. Тепер готика «впала» на реальну землю і горгульї взялися за живих людей.

Процес цей почався не сьогодні — в Європі його зрушив Ніцше своїм «Бог помер». Московія інфікувалася раніше — коли перші царі перетворили православну церкву на департамент самодержав’я. А далі вже генезу російського менталітету повновладно контролювали «представники Бога на Землі» — Пьотр І, Єкатєріна, Сталін, Путін… «Речь идет о формах социальной организации, складывающихся в согласии с правилами организации криминальной среды, — пише у своєму дослідженні Д.Хапаєва. — «Лояльность» — исключительно важная категория для понимания организации социальной ткани российского общества, но его структурообразующим принципом является не корпорация, а зона».

Ми набралися від сусідів багато шкідливих звичок. І то — давно (іще Леся Українка писала про українсько-російське «невежество»). Проте «готизація» сучасної української свідомості відбувалася радше за європейським сценарієм, поза російським зразком уклінної «лояльності» (наша політична історія останніх двадцяти років — тому потвердження). Схоже, ми таки орієнтувалися на «мрію», як її розуміють на Заході.

Чехов (цей Гоголь ХХ століття, з так само трагічним відчуттям своєї «української мрії») якось занотував: «Надо изображать жизнь не такою, какая она есть, и не такою, какая она должна быть, а такою, какая она в мечтах». Сам Антон Павлович так і не зреалізував у своїх творах цієї формули. Ймовірно тому, що, по-перше, усі мрії в Росії завжди санкціоновані, а по-друге, кому має належати мрія — авторові, персонажеві?

І тут ми повертаємося до Олеся Ульяненка, який сканує наслідки закорінення мрії у свідомості саме персонажа. «Ілюзія поцілувала Лєру в лобика… Не вистачало лише тапера — на додачу до її мрій». Цей «персонаж другого плану» з’являється в романі вже «у готовому вигляді» як результат «тех самых снов наяву, в которые человек незаметно проваливается много раз в день, когда его взгляд движется по глянцевой странице, экрану или чужим лицам» (Виктор Пелевин. Ампир В. — Москва: Эксмо, 2006). Ульяненкова Лєра — результат трансплантації «великої рекламної мрії» у пасивну свідомість нерозвиненої особистості. Результат, треба сказати, передбачуваний, бо, як пише інший знавець сучасних маніпуляцій свідомістю Мішель Уельбек, «надо признать, что неискушенному человеку трудно устоять перед умело составленным текстом рекламной брошюры» (Возможность острова. — Москва: Иностранка, 2006).

«Разжигать желания до нестерпимости, одновременно перекрывая любые пути для их осуществления, — вот единственный принцип, лежащий в основе западного общества… Мы пытаемся создать ненастоящее, легковесное человечество, которое уже никогда не будет понимать серьезных вещей», — веде далі Уельбек, а Ульяненко своєю «Серафимою» доводить, що ці злочинні експерименти вже мають в Україні свою статистику, бо навіть у цьому невеличкому романі подибуємо чимало «створінь, що прийшли на цю землю хтозна-звідки і не знають її законів» (ні, Ульяненко не взявся описувати «зелених чоловічків» — усі його персонажі, на жаль, легко упізнавані в нашому сьогоденні).

Відсутність внутрішнього морального закону — закон готичної етики. Літературознавець Ніла Зборовська описує механізм «готизації» через таку формулу: «Зв’язок банальності з архетипом диявола». В Ульяненка формула прагматичніша: «Ілюзія — як приховане вбивство». Причому, за Ульяненком, ілюзія діє на різні психотипи по-різному. Пасивних персонажів (Лєру та інших «створінь») просто вбиває через відсутність у них «ініціативи й волі», а в «ініціативних» мізках ілюзія перетворюється на вторинне, сказати б, знаряддя вбивства. Наша горгулья-Серафима без жодних вагань та сентиментів труїть на смерть своїх коханців через те, що ніхто з них «не дотягує» до ілюзорного дискурсу, що засів матрицею в її привабливій голівці («дискурс — это мерцающая игра бессодержательных смыслов, которые получаются из гламура при его долгом томлении на огне черной зависти», — принагідно пояснює нам Пєлєвін).

Чорні заздрощі — це декорації «Серафими». На весіллі з черговою жертвою «вона йшла повз хор тріскучих оплесків ненависті, заздрощів і несла в собі, як чашу свого первородства, срібну викохану лють». Лють такої проби є результатом багатократної перегонки досвіду переступу. «Человеческий опыт вреден и разрушителен, — ще раз зау­важує В.Пєлєвін. — А в больших дозах просто смертелен». Серафима вбиває отрутою, власноруч виготовленою на основі зовні тендітної та вабливої квітки аконіту, в усіх довідниках позначеної жирно виділеним попередженням: «Смертельно отруйна рослина!».

Ілюзорна краса вбивчого аконіту стає в Ульяненка символом нав’язуваних сучасному суспільству «мрій». У тому числі нав’язуваних літературними, кіно- та телепрактиками масової культури. І після «Серафими» геть звітрюється благодушна безтурботність, коли натикаєшся на поблажливий висновок сучасного британського культуролога: «Якщо злочин масової культури полягає в тому, що вона взяла наші мрії, упакувала їх, а потім знову продала нам, то існує також її позитивний аспект: вона забезпечує нас мріями настільки різноманітними, що самі ми нізащо б їх не вигадали» (Джон Сторі. Теорія культури та масова культура. — Х.: Акта, 2005). З одного боку, Ульяненко показує, що масове отруєння ілюзіями відбувається через «відсутність ініціативи й волі», а з іншого — ці самі «ініціатива і воля» здатні засіяти увесь життєвий простір смертельно отруйним аконітом.

Остання фраза Ульяненкового роману має присмак гепі-енду і «моралі» водночас: «Так відійшла у небуття та, яка хотіла мати більше, ніж їй дала доля». Але що по ній лишилося? Точніше, чи лишилося у модифікованому нею світі місце для нормальної людини? Перед кінцем із вуст одного персонажа, як із вуст медіума, зірвався розпачливий авторський зойк: «Поза зоною, б.., ми всі поза зоною» (симптоматично, що саме тут — єдиний на весь роман матюк). Без коментарів адресую читача до так само маркерної фрази з «Зони покриття» Стівена Кінґа (Х.: Книжковий «Клуб Сімейного Дозвілля», 2006): «Наша власна маленька зграя. Що скажете?».
* * *

«Готизацію» мас і «гетоїзацію» мислячої меншини «досліджує» не сам О.Ульяненко. Ось роман Тараса Антиповича «Мізерія» (К.: Нора-Друк, 2007), де так само маємо справу з наслідками інформаційно-рекламного отруєння. «Єдине призначення інформації — тримати людину у вічному неспокої, відволікати її від будь-яких спроб самозаглиблення… Поки людина жує Інфу, вона заколисана і контрольована, як дитина. Вона перебуває не в собі, а десь ніби ззовні. Вона не приходить до тями», — розмірковує Антиповичів персонаж і аж раптом доходить несподіваного, на перший погляд, висновку: «Без Інфи і тероризм зникне як явище».

Дивного ж насправді мало, бо «діяльність» Ульяненкової Серафими — це, власне, і є тероризм. Та й «диспозиція» обох романів, попри виразну стильову відмінність, має багато спільного. «Ілюзії» Ульяненка корелюють із «людожерством у різноманітних комерційних формах» у Антиповича. Результатом, за спостереженнями обох авторів, є розшарування людства: перші — це ті, що без «ініціативи й волі», існують із «присмаком щасливого ідіотизму»; другі — «горгульї», котрі «ідуть уперед по життю завдяки забуванню». Від обох текстів «пахне екзистенцією іншої якості» (процесом «готичної» ферментизації?), й лише поодинокі «білі ворони» з «відсутністю драйву і правильного життєвого наголосу… поринають на дно пам’яті в пошуках перлини сталого сенсу».

Але на відміну від Ульяненка, для якого перспектива гето «поза зоною» є однозначною поразкою, Антиповичеві персонажі залюбки облаштовують собі неотрадиціоналітську резервацію. «Мізерія» також завершується гепі-ендом: головний персонаж «вийшов надвір і остовпів перед лицем повного місяця. Ласкаве світло мацало землю, як ерогенну зону»; він повернувся до хати і «врочисто зняв штани: — Є ідея любові втрьох…». Таке-от «антиготичне» щеплення вакциною прадавніх моральних засад.

Щойно Тарас Антипович випустив нову книжку (Тіло і доля.— К.: Факт, 2008), де зосередився на локальній проблемі «рекламного тоталітаризму» — диктатурі тіла. Це також дискурсний мейнстрим — як там в Уельбека: «Все мы телесны, мы состоим прежде всего, главным образом и почти исключительно из тела, и большинство наших рациональных и моральных понятий на самом деле объясняются состоянием наших тел… Молодость, красота, сила: критерии у физической любви ровно те же, что у нацизма».

На відміну від попередньої, ця Антиповичева книжка є радше «паузною», коли автор іще не готовий до узагальнень, а його персонажі губляться перед тим, що «так складно допетрати, яка випадковість не є випадковістю». Проте їй, як і попередній, притаманне почуття засадничо недемонстративного, але напрочуд органічного гумору («просто ти летіла чайкою зигзицею, але довбанулась об турнікети жизні»), якого так не вистачає прозі Ульяненка.
* * *

Оглядаючи «антиготичні» романи, не оминути й дебюту Михайла Бриниха «Електронний пластилін» (К.: Факт, 2007). Таки дебюту, бо опублікований у журналі «Кур’єр Кривбасу» за 2001 рік його текст «Реальна ніжність вирваного серця» безнадійно загруз у трясовині багатослів’я, диктаті пубертатної пам’яті, ідіоматичній анемії і був схожий на обов’язкову програму фігурного катання з її штучною зосередженістю на рухах. Та разом із тим там уже все було закладено «для подальшого нагнітання і розвитку» — як ми й пересвідчилися в «Електронному пластиліні», де автор уже не вуаєрист, а таки деміурґ, і по-дорослому переймається тим самим, що й Фредерік Беґбеде у своїх «99 франках»: «Как сделать, чтобы проснуться, если не спишь?!».

«Світ тримається на задоволенні, а не на грошах, еге ж?» — питається Бриних. І Беґбеде йому відповідає: «Удовольствие имеет одно важное достоинство: в отличие от счастья, оно существует». І тут ми втрапляємо до колії, пробитої Ульяненковими «ілюзіями», — і бачимо на узбіччі «пропадюг зі скошеними лобами» (О.Ульяненко) та «людей, які просочуються крізь моє життя, залишаючи в свідомості лише слиз і спогад про стосунки, яких краще уникати» (М.Бриних). Ульяненкова «відсутність ініціативи й волі» та Антиповичів «присмак щасливого ідіотизму» позначаються у Бриниха як «значні нашарування ліні в організмі». І тут, на відміну від колег, М.Бриних називає «конкретного винуватця» сучасної «готизації» — захланний конформізм продуцентів ілюзій (це той самий уельбеківсько-беґбедерівський «рекламістський мазохізм») — «спітніле від добробуту «на х... нада?».

«Да, без культури важко, а з нею — ще важче», — зітхає Бринихів персонаж парафразом з Чехова («чем культурнее, тем несчастнее»). Але таки вибирає, що важче.
* * *

Талановитий російський белетрист Дмітрій Биков, котрого також можна зарахувати до «антиготичного» дискурсу, написав: «С человеком делается только то, к чему он бессознательно стремится». Інша річ, хто копирсається в його підсвідомості й корегує устремління без згоди і відома…
* * *

«Ти б… б… бренд-менеджер! — гіршої образи Шюзанна не могла підшукати» (Т.Антипович).

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Віта Левицька (джерело: Друг читача)

Уявіть собі майбутнє. Ні, не через п’ять років, ─ а скажімо, через п’ять століть. Однією із можливих версій тогочасного життя є постапокаліптичний світ, зображений у романі Тараса Антиповича «Мізерія».
Жанр твору прочитується легко і однозначно: антиутопія. Шукання «тонкого пунктиру» реальності, обіцяного анотацією, не завдає клопоту читачеві. Патогенна зона після штучного вибуху атомного реактора, кілометри плівок із компроматом на політиків, гончарні забави вищого прошарку – усе це впізнаємо автоматично, навіть без присмаку задоволення від розгадування загадки. Найголовніша з ознак сучасності, ... [ Показати всю рецензію ] напханих у тіло «Мізерії», — Інфа. Гіперболізоване панування інформаційної епохи страшить тим, що проникає у мозок непомітно та підступно там оселяється. Споживачі Інфи уже не здатні обійтися без щоденної дози інформації, яка до правдивої реальності має дуже віддалене відношення. Терористичні акти у новинах, нудотні хитросплетіння стосунків у серіалах – усе це продукт, вироблений інформаційним комбінатом, який має місію постачати Інфу для цілої країни.
Лавина повідомлень, попереджень, застережень є головним злом світу: «Місто ж крало час цілими тижнями: ти просто пірнав у темну щоденну каламуть і звикав до неї всіма органами чуттів, щоб вижити». На боротьбу з цим драконом не здатне постати жодне добро – надто воно змізерніло у загидженому людиною світі. Загалом враження від першої частини роману, яка всуціль є описом існування калічного міста, вельми мізантропічні. Ті куценькі способи скинути із себе владу Інфи, які вигадують герої роману, видаються надто непереконливими. Бомжування під мостом колишньої красуні Шюзанни, замикання від світу в чотирьох стінах журналіста Прунського, спроба злитися з розкошами бандитської еліти видавця Даблдекера – все це безплідні потуги цивілізації, що вже приречена. «Пам’ять у нинішніх умовах можна було ретранслювати лише найпримітивнішими фізіологічними способами», ─ і вони, як новоявлені Єви та два Адами, стають добровільними вигнанцями, щоб шукати зцілення від травм, завданих життям, у Патогенній зоні.
Отже: що носить у піддоні свого єства Даблдекер; як найліпше смакують кислотні коропи; чому Шузанна шепелявить навіть після того, як їй вставили металокерамічні зуби? На ці та безліч інших цікавих питань… Втім, мовчу, щоб не скотитися до стандартів Інфи.
А найцікавіше те, що Тарас Антипович у одному з інтерв’ю зізнався: «Я думав, що пишу чисту утопію, але все виявилося складніше ─ ця утопія реальна. Нещодавно я дізнався, що просто в Київській області є напівзакинуте село, куди з міста втікають молоді люди… Мої думки не нові ─ я просто вловив той настрій, що зараз висить у повітрі». Тож, може, щоб побачити матеріалізацію «Мізерії», достатньо буде зачекати якихось п’ять років?
І насамкінець. У «Мізерії» немає ні автобіографічності, ні нудного висмоктування із пальця ─ на що тотально страждає сучукрліт. Аби стати повнометражним романом, книзі бракує хіба що масштабної епічності. Манера оповіді зажорстка, натомість є сюжет, в якому всі кінці сходяться з кінцями, є своя філософія і відчувається внутрішня потреба автора написати цю книгу.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Тетяна Дігай (джерело: АртВертеп)

Природа художньої творчості втаємничена. За рахунок чого особистий досвід письменника отримує життя? Творчість як форма буття? Письменник проживає своє життя у слові, слово і є його реальність, справжні події відбуваються з ним у його творах. Або не відбуваються і тоді ми маємо справу із словесними вправами, з грою, що теж має своє законне місце у творчості.

Сучасний літературний процес, на мою думку, нагадує повінь, покликану до життя комплексами, від яких сам пан Фрейд заплакав би! Але на щастя, і в тому потоці зустрічаються талановиті книги.

Проза Тараса Антиповича мені була незнайома ... [ Показати всю рецензію ] і саме тому його роман «Мізерія» мене зацікавив. Невідомість як перспектива відкриття нового імені.

Це роман – фантасмагорія, де у напівфантастичній реальності живуть герої з дивними іменами ( Даблдекер, Казінакіс, Куклус Третій, корівка Едемія, папуга Раклуша…), що нагадують персонажів Ієроніма Босха. Подібні картини, як правило, виникають у людей із хворобливо-розладнаною уявою. Що це за картини? Вигадка, мрія чи імпровізація, де у вільній формі існують привиди, химери, щось неправдоподібне: карликові корівки - «Останній раз Прунський бачив справжню корову в зоопарку. Вимираючий шляхетний вид, якому нині забракло чистого простору і природного харчу. А ці мікро корівки були нереальні, здавалися виплодами мультиплікації. Вони виростали до 60 см у висоту, їжі потребували мало, молока не виробляли і були стійки до токсичної рослинності»; акваріумні кислотні коропи, що вели канібальську війну за виживання - їх можна було споживати сирими; гранульований харч - «Епоха переробки радикально змінила харчову індустрію країни – було винайдено комбінований корм для громадян. Прозорі гранули містили весь набір білків, жирів і вуглеводів, вітамінів і мінералів…кілька гранул на день заміняли сніданок, обід і вечерю» - такий собі віскас, тільки для людини!

Мені сподобався лаконізм викладу, небагатослівність. Нічого зайвого в описі подій, характерність обумовлена жорстокою реальністю. Причини й наслідки деколи міняються місцями, але це тільки підкреслює апокаліптичність зображуваного. Художні деталі подаються як збільшені оптичними приладами. Мова не засмічена, хіба тільки ледь-ледь, як перчик у дієтичному супчику!

Патогенна зона, уражена радіацією, пропонується для житла, як протиставлення мегаполісу, ураженому цивілізацією. Аби вижити, треба відмовитись від усіх благ і почати з нуля, іншого автор не малює. Натомість пророкує переродження суспільства людей на біомасу. Або взагалі зникнення - був homo sapiens і весь вийшов! Пам’ятаєте саламандр Карела Чапека? Ось такі несподівані асоціації виникають після прочитання цього роману -

пророцтва нашого майбутнього, якщо людство вчасно не зупиниться на шляху до самознищення. Вельми сумний діагноз, але вихід, що пропонується автором, ще сумніший!

Невже йому немає альтернативи?

Я вже якось завважувала, що погано писати невигідно. Твір

«зависає», його мало хто буде читати. Що робити? Піарити? Рекламувати себе, на кшталт «іншої» літератури? Та нехай інша, нова, і ще будь-яка, аби т а л а н о в и т о була написана! Я у тому впевнена!

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Вадим Грига (джерело: Сумно)

Обкладинка цієї зелененької книжечки нагадує обкладинку туристичного путівника. Звичайний шрифт, фотографія урбаністичного пейзажу – ласкаво просимо до нашого міста. Але - це обкладинка роману, який теж власне пропонує мандрівку, але в місце більш екзотичне та локалізоване набагато далі. Мандрівку в майбутнє. В таке чудернацьке та тьмяне майбутнє.

Тут людей звати так, як може наснитись тільки у швидкому сатиричному сні. Даблдекер, Шюзанна, Банч-Педейра, Прунський – люди-автобуси, люди-прутні живуть у майбутньому.

Герої майбутнього поводяться як персонажі Тарантінівсько-Гайрічивських фільмів. ... [ Показати всю рецензію ] Форма викладу сюжету - аналогічна. Долі героїв, розповідь про які ведеться уривчасто та в уперемішку, по ходу книги перетинаються та взаємообумовлюють одна іншу. Роман - готова платформа для українського Гая Тарантіновича. Правда для зйомок пейзажів футуристичного мегаполісу доведеться їхати в більш техногенну столицю - Київ поки що недотягує.

На відміну від фільмів цих відомих кінематографістів, наше теоретичне кіно буде мати небанальну ідею, щось більше за різноманітні способи кинути всіх на гроші. Тарас Антипович, автор роману, як пишеться в передмові: «...намагався зафіксувати метафори нашого майбутнього...». Він каже, що: «...це майбутнє починається вже сьогодні. У ньому - інформаційна токсикація, шкідливіша за екологічне забруднення. У ньому - Тіло остаточно перемогло Дух. І все, що людина може вчинити путнього, - то звузити свій життєво-інформаційний простір до мінімуму, відсікти все зайве. Тобто прийти до Мізерії як нового початку». Як видно, це не та проблема - як зганяти до дому за годинником, щоб по дорозі горлорізи не перестріли. Це актуально, це оригінально, це просто, як все геніальне, це те, що не буде мати комерційного успіху в кінотеатрах.

Без зайвих вихилясів оповідь Тараса веде героїв до цього Нового Початку, який постає простим життям на місцевості, прототипом для якої послугувала (барабанний дріб) Чор-но-биль-сь-ка АЕС, точніше, кажучи, зона відчуження навколо неї. Вона виявляється більш екологічною ніж Карлові Вари, оскільки в містах із їх багатоміліонним населенням, заводами, фабриками, транспортом та ще чимось, що придумали до того часу, рівень забруднення давно зашкалив за чорнобильський.

Той факт, що автор є журналістом, до того ж відомим, не заважає йому розкуто ганьбити безкінечні потоки інформації, якими забиті інформ-агенства. Головний герой, журналіст, що працює в інформаційному комбінаті впадає від них в прострації, йому сняться кошмари, в який Інфа мордує його. Він кляне її найлайливішими словами, які можна знайти, й тікає від неї туди, в Чорнобиль. Виникає враження, що такі переживання – це фахова хвороба більшості нормальних журналістів.

Спостерігаючи в завершенні роману як тріо, Прунський, Даблдекер та Шузанна, по швецьки гармонійно живуть у селі, милуються тим, як росте топінамбур на подвір’ї, як плавають у ставку кислотні коропи (чергове чудо науки – риби-канібали, які самі регулюють свою популяцію: а їсти їх можна сирими) та заходить сонце, самому хочеться дременути в місце панування його святості Духу.

[ Згорнути рецензію ]