Вторгнення готів.

 
Вторгнення готів
Книжки за жанрами

Всі книжки (1569)

Колонка

Проект з "Родимками" Іри Цілик - дещо інакший. Це була настільки вдала Ірина книжка (а ми знаємо, що говоримо, - не інтуітивно, а за статистикою), що нам було дуже шкода, що вона розійшлася в такій малій кількості друкованих примірників, більшість читачів надали перевагу скачуванню умовно безкоштовної електронної версії, не переймаючись запропонованою післяплатою. Авторам не звикати. Але кількість і тривалість цих скачувань навіть після того, як книжку припинили рекламувати в мережі, примушували нас шукати іншого продовження цій історії.

Новий проект реалізовуватиме освітні програми у сфері літератури, книжкової справи, літературного менеджменту та дотичних сферах суспільного життя, які пов’язані з роботою над текстом.

Отож, в нашому випадку кожен двадцятий захотів скачані електрони матеріалізувати в паперовій версії. Оце і є „рекламна користь” від вільного розповсюдження інформації (піратів), щоправда, непряму рекламу не так вже й легко, а пряму шкоду теж неможливо порахувати, бо значна частина тих, хто скачував, просто не отримала б доступу до паперової книжки, навіть якщо дуже хотіла б: книжка була на полицях переважно київських книгарень та мережі книгарень «Є».

Книголюбам пропонуємо купить мебель
для ваших книг.
Шафи зручні для всіх
видів книг, окрім електронних.
www.vsi-mebli.ua

zahid-shid.net

Телефонный спрвочник Кто Звонит

Життя бентежне, але не зле, як казала одна наша знайома. Тому нам доводиться давати рекламу, щоб підтримувати сайт проекту. Але ж Вам не складно буде подивитись її? Натискати на ці посилання зовсім необов’язково , але якщо Вам щось впало до вподоби - дозволяємо . З повагою, колектив "Автури".
Рецензія

31.08.2010

Рецензія на книжку:
Т.Антипович. Мізерія : повість

У Росії вийшла прикметна культурологічна студія: Дина Хапаева. Готическое общество: морфология кошмара (Москва: Новое литературное обозрение, 2007). Авторка переконує, що для нинішнього стану російського суспільства характерна «принципиальная невозможность отличить добро от зла… Полное отсутствие консенсуса по поводу морали — такова основа российской готической морали».

За магічний кристал, крізь який проступають обриси цієї готичної моралі, історикові і соціологу Д.Хапаєвій править сучасне російське фентезі. «Какие моральные нормы могут регулировать поведение дракона, нечисти, оборотней, иных? Очевидно, что они должны отличаться от прежних — человеческих, — розмірковує вона. — И они отличаются. Но только не тем, что они вымышленные, фантастичные, не имеющие отношения к действительности. Как раз наоборот, формирующиеся моральные представления внимательно списаны авторами фэнтези с современного российского общества… Ни Лукьяненко, ни Панов, ни другие их собратья по цеху не в состоянии осмыслить их, опираясь на собст­венную, оригинальную философскую или этическую систему. Но они в состоянии их точно копировать, давая тем самым ценнейший материал для анализа готической морали… Уберите из текстов Лукьяненко или Панова вампиров, ведьмаков, колдовство, «инферно» и т.д., замените их просто на ментов, бандитов и их жертв, и вы увидите — повествование… окажется полным повторением, тавтологией действительности».

Утім, пані Хапаєва припускає, що не тільки фентезі відбиває сформульований нею феномен. Та й сама ця новітня пошесть — не лише російська (на схожі висновки наштовхує, наприклад, читання французів М.Уельбека і Ф.Беґбеде). Наш Олесь Ульяненко не пише фентезі, проте так само «точно копіює» дійсність, «даючи найцінніший матеріал для аналізу готичної моралі». Власне — її української модифікації.

У його останньому, мікросоціологічному, сказати б, романі «Серафима» (К.: Нора-Друк, 2007) є така характеристика головної «героїні»: «Вона була позбавлена почуттів, як позбавлені їх горгульї». Горгульї — це скульптури химер, декоративний лейтмотив готичних храмів. Зображення цих почвар як бездумних «судових виконавців» у пеклі візуально утримували середньовічну людину в моральному полі. Тепер готика «впала» на реальну землю і горгульї взялися за живих людей.

Процес цей почався не сьогодні — в Європі його зрушив Ніцше своїм «Бог помер». Московія інфікувалася раніше — коли перші царі перетворили православну церкву на департамент самодержав’я. А далі вже генезу російського менталітету повновладно контролювали «представники Бога на Землі» — Пьотр І, Єкатєріна, Сталін, Путін… «Речь идет о формах социальной организации, складывающихся в согласии с правилами организации криминальной среды, — пише у своєму дослідженні Д.Хапаєва. — «Лояльность» — исключительно важная категория для понимания организации социальной ткани российского общества, но его структурообразующим принципом является не корпорация, а зона».

Ми набралися від сусідів багато шкідливих звичок. І то — давно (іще Леся Українка писала про українсько-російське «невежество»). Проте «готизація» сучасної української свідомості відбувалася радше за європейським сценарієм, поза російським зразком уклінної «лояльності» (наша політична історія останніх двадцяти років — тому потвердження). Схоже, ми таки орієнтувалися на «мрію», як її розуміють на Заході.

Чехов (цей Гоголь ХХ століття, з так само трагічним відчуттям своєї «української мрії») якось занотував: «Надо изображать жизнь не такою, какая она есть, и не такою, какая она должна быть, а такою, какая она в мечтах». Сам Антон Павлович так і не зреалізував у своїх творах цієї формули. Ймовірно тому, що, по-перше, усі мрії в Росії завжди санкціоновані, а по-друге, кому має належати мрія — авторові, персонажеві?

І тут ми повертаємося до Олеся Ульяненка, який сканує наслідки закорінення мрії у свідомості саме персонажа. «Ілюзія поцілувала Лєру в лобика… Не вистачало лише тапера — на додачу до її мрій». Цей «персонаж другого плану» з’являється в романі вже «у готовому вигляді» як результат «тех самых снов наяву, в которые человек незаметно проваливается много раз в день, когда его взгляд движется по глянцевой странице, экрану или чужим лицам» (Виктор Пелевин. Ампир В. — Москва: Эксмо, 2006). Ульяненкова Лєра — результат трансплантації «великої рекламної мрії» у пасивну свідомість нерозвиненої особистості. Результат, треба сказати, передбачуваний, бо, як пише інший знавець сучасних маніпуляцій свідомістю Мішель Уельбек, «надо признать, что неискушенному человеку трудно устоять перед умело составленным текстом рекламной брошюры» (Возможность острова. — Москва: Иностранка, 2006).

«Разжигать желания до нестерпимости, одновременно перекрывая любые пути для их осуществления, — вот единственный принцип, лежащий в основе западного общества… Мы пытаемся создать ненастоящее, легковесное человечество, которое уже никогда не будет понимать серьезных вещей», — веде далі Уельбек, а Ульяненко своєю «Серафимою» доводить, що ці злочинні експерименти вже мають в Україні свою статистику, бо навіть у цьому невеличкому романі подибуємо чимало «створінь, що прийшли на цю землю хтозна-звідки і не знають її законів» (ні, Ульяненко не взявся описувати «зелених чоловічків» — усі його персонажі, на жаль, легко упізнавані в нашому сьогоденні).

Відсутність внутрішнього морального закону — закон готичної етики. Літературознавець Ніла Зборовська описує механізм «готизації» через таку формулу: «Зв’язок банальності з архетипом диявола». В Ульяненка формула прагматичніша: «Ілюзія — як приховане вбивство». Причому, за Ульяненком, ілюзія діє на різні психотипи по-різному. Пасивних персонажів (Лєру та інших «створінь») просто вбиває через відсутність у них «ініціативи й волі», а в «ініціативних» мізках ілюзія перетворюється на вторинне, сказати б, знаряддя вбивства. Наша горгулья-Серафима без жодних вагань та сентиментів труїть на смерть своїх коханців через те, що ніхто з них «не дотягує» до ілюзорного дискурсу, що засів матрицею в її привабливій голівці («дискурс — это мерцающая игра бессодержательных смыслов, которые получаются из гламура при его долгом томлении на огне черной зависти», — принагідно пояснює нам Пєлєвін).

Чорні заздрощі — це декорації «Серафими». На весіллі з черговою жертвою «вона йшла повз хор тріскучих оплесків ненависті, заздрощів і несла в собі, як чашу свого первородства, срібну викохану лють». Лють такої проби є результатом багатократної перегонки досвіду переступу. «Человеческий опыт вреден и разрушителен, — ще раз зау­важує В.Пєлєвін. — А в больших дозах просто смертелен». Серафима вбиває отрутою, власноруч виготовленою на основі зовні тендітної та вабливої квітки аконіту, в усіх довідниках позначеної жирно виділеним попередженням: «Смертельно отруйна рослина!».

Ілюзорна краса вбивчого аконіту стає в Ульяненка символом нав’язуваних сучасному суспільству «мрій». У тому числі нав’язуваних літературними, кіно- та телепрактиками масової культури. І після «Серафими» геть звітрюється благодушна безтурботність, коли натикаєшся на поблажливий висновок сучасного британського культуролога: «Якщо злочин масової культури полягає в тому, що вона взяла наші мрії, упакувала їх, а потім знову продала нам, то існує також її позитивний аспект: вона забезпечує нас мріями настільки різноманітними, що самі ми нізащо б їх не вигадали» (Джон Сторі. Теорія культури та масова культура. — Х.: Акта, 2005). З одного боку, Ульяненко показує, що масове отруєння ілюзіями відбувається через «відсутність ініціативи й волі», а з іншого — ці самі «ініціатива і воля» здатні засіяти увесь життєвий простір смертельно отруйним аконітом.

Остання фраза Ульяненкового роману має присмак гепі-енду і «моралі» водночас: «Так відійшла у небуття та, яка хотіла мати більше, ніж їй дала доля». Але що по ній лишилося? Точніше, чи лишилося у модифікованому нею світі місце для нормальної людини? Перед кінцем із вуст одного персонажа, як із вуст медіума, зірвався розпачливий авторський зойк: «Поза зоною, б.., ми всі поза зоною» (симптоматично, що саме тут — єдиний на весь роман матюк). Без коментарів адресую читача до так само маркерної фрази з «Зони покриття» Стівена Кінґа (Х.: Книжковий «Клуб Сімейного Дозвілля», 2006): «Наша власна маленька зграя. Що скажете?».
* * *

«Готизацію» мас і «гетоїзацію» мислячої меншини «досліджує» не сам О.Ульяненко. Ось роман Тараса Антиповича «Мізерія» (К.: Нора-Друк, 2007), де так само маємо справу з наслідками інформаційно-рекламного отруєння. «Єдине призначення інформації — тримати людину у вічному неспокої, відволікати її від будь-яких спроб самозаглиблення… Поки людина жує Інфу, вона заколисана і контрольована, як дитина. Вона перебуває не в собі, а десь ніби ззовні. Вона не приходить до тями», — розмірковує Антиповичів персонаж і аж раптом доходить несподіваного, на перший погляд, висновку: «Без Інфи і тероризм зникне як явище».

Дивного ж насправді мало, бо «діяльність» Ульяненкової Серафими — це, власне, і є тероризм. Та й «диспозиція» обох романів, попри виразну стильову відмінність, має багато спільного. «Ілюзії» Ульяненка корелюють із «людожерством у різноманітних комерційних формах» у Антиповича. Результатом, за спостереженнями обох авторів, є розшарування людства: перші — це ті, що без «ініціативи й волі», існують із «присмаком щасливого ідіотизму»; другі — «горгульї», котрі «ідуть уперед по життю завдяки забуванню». Від обох текстів «пахне екзистенцією іншої якості» (процесом «готичної» ферментизації?), й лише поодинокі «білі ворони» з «відсутністю драйву і правильного життєвого наголосу… поринають на дно пам’яті в пошуках перлини сталого сенсу».

Але на відміну від Ульяненка, для якого перспектива гето «поза зоною» є однозначною поразкою, Антиповичеві персонажі залюбки облаштовують собі неотрадиціоналітську резервацію. «Мізерія» також завершується гепі-ендом: головний персонаж «вийшов надвір і остовпів перед лицем повного місяця. Ласкаве світло мацало землю, як ерогенну зону»; він повернувся до хати і «врочисто зняв штани: — Є ідея любові втрьох…». Таке-от «антиготичне» щеплення вакциною прадавніх моральних засад.

Щойно Тарас Антипович випустив нову книжку (Тіло і доля.— К.: Факт, 2008), де зосередився на локальній проблемі «рекламного тоталітаризму» — диктатурі тіла. Це також дискурсний мейнстрим — як там в Уельбека: «Все мы телесны, мы состоим прежде всего, главным образом и почти исключительно из тела, и большинство наших рациональных и моральных понятий на самом деле объясняются состоянием наших тел… Молодость, красота, сила: критерии у физической любви ровно те же, что у нацизма».

На відміну від попередньої, ця Антиповичева книжка є радше «паузною», коли автор іще не готовий до узагальнень, а його персонажі губляться перед тим, що «так складно допетрати, яка випадковість не є випадковістю». Проте їй, як і попередній, притаманне почуття засадничо недемонстративного, але напрочуд органічного гумору («просто ти летіла чайкою зигзицею, але довбанулась об турнікети жизні»), якого так не вистачає прозі Ульяненка.
* * *

Оглядаючи «антиготичні» романи, не оминути й дебюту Михайла Бриниха «Електронний пластилін» (К.: Факт, 2007). Таки дебюту, бо опублікований у журналі «Кур’єр Кривбасу» за 2001 рік його текст «Реальна ніжність вирваного серця» безнадійно загруз у трясовині багатослів’я, диктаті пубертатної пам’яті, ідіоматичній анемії і був схожий на обов’язкову програму фігурного катання з її штучною зосередженістю на рухах. Та разом із тим там уже все було закладено «для подальшого нагнітання і розвитку» — як ми й пересвідчилися в «Електронному пластиліні», де автор уже не вуаєрист, а таки деміурґ, і по-дорослому переймається тим самим, що й Фредерік Беґбеде у своїх «99 франках»: «Как сделать, чтобы проснуться, если не спишь?!».

«Світ тримається на задоволенні, а не на грошах, еге ж?» — питається Бриних. І Беґбеде йому відповідає: «Удовольствие имеет одно важное достоинство: в отличие от счастья, оно существует». І тут ми втрапляємо до колії, пробитої Ульяненковими «ілюзіями», — і бачимо на узбіччі «пропадюг зі скошеними лобами» (О.Ульяненко) та «людей, які просочуються крізь моє життя, залишаючи в свідомості лише слиз і спогад про стосунки, яких краще уникати» (М.Бриних). Ульяненкова «відсутність ініціативи й волі» та Антиповичів «присмак щасливого ідіотизму» позначаються у Бриниха як «значні нашарування ліні в організмі». І тут, на відміну від колег, М.Бриних називає «конкретного винуватця» сучасної «готизації» — захланний конформізм продуцентів ілюзій (це той самий уельбеківсько-беґбедерівський «рекламістський мазохізм») — «спітніле від добробуту «на х... нада?».

«Да, без культури важко, а з нею — ще важче», — зітхає Бринихів персонаж парафразом з Чехова («чем культурнее, тем несчастнее»). Але таки вибирає, що важче.
* * *

Талановитий російський белетрист Дмітрій Биков, котрого також можна зарахувати до «антиготичного» дискурсу, написав: «С человеком делается только то, к чему он бессознательно стремится». Інша річ, хто копирсається в його підсвідомості й корегує устремління без згоди і відома…
* * *

«Ти б… б… бренд-менеджер! — гіршої образи Шюзанна не могла підшукати» (Т.Антипович).

Костянтин Родик

(Джерело: "Дзеркало тижня")

Реклама
Rambler's Top100