Книголюбам пропонуємо
купить мебель
для ваших книг.
Шафи зручні для всіх видів книг,
окрім електронних. www.vsi-mebli.ua
Життя бентежне, але не зле, як казала одна наша знайома. Тому нам доводиться давати рекламу, щоб підтримувати сайт проекту. Але ж Вам не складно буде подивитись її? Натискати на ці посилання зовсім необов’язково , але якщо Вам щось впало до вподоби - дозволяємо . З повагою, колектив "Автури".
Ще 355 років тому Україна мала цілком реальний шанс стати справжньою європейською державою — незалежною, міцною і прогресивною, як для XVII століття. Державою православною, але без несамовитої азійської дикості Московського царства. З модерновою системою державного управління, на відміну від Речі Посполитої, де сейм міг обрати слабкого безвільного короля і де час від часу наставали періоди безкоролев’я. Проте скористатися такою історичною можливістю не вдалося…
Присвячується 355-й річниці Конотопської битви та 355-м роковинам трагічної загибелі полковника Юрія Немирича — мрійника, романтика, авантюриста, українського інтелектуала XVII століття, відомого благодійника, адепта європейського вибору.
Niedawne zebranie Kijowskiego Polskiego Zgromadzenia Szlacheckiego „Zgoda” im. Marjana Malowskiego pozostanie się w pamięci jego uczestników gdyż zebranie odwiedziły go nieprzeciętne osobistości - małżeństwo Heleny i Tymura Litowczenków - wybitnych pisarzy ukraińskich, autorów całego zestawu powieści historycznych, jakie zaciekawiły wszystkich zainteresowanych stosunkami polsko-ukraińskimi w ciągu wieków.
Na naszym zebraniu, które odbyło się w Centrum ds. Rodziny i Kobiet Szewczenkowskiej Dzielnicy m. Kijowa. małżeństwo prezentowało swoją nową powieść, wydaną przez charkowskie wydawnictwo „Folio” ... [ Показати всю рецензію ]
pt. „Fatalny błąd”. Utwór poświęcony jest praktycznie całkiem nieznanej postaci historii polsko-ukraińskiej - pułkownikowi Jerzemu Nemyryczowi, który 355 lat temu mógłby uczynić Ukrainę prawdziwym wolnym krajem europejskim.
Powieść „Błąd fatalny” wchodzi do cyklu powieści historycznych współautorów na temat wydarzeń, odbywających się na Ukrainie w okresie XVI-XVIII wieku. Główny bohater utworu – zapomniany przez historyków Jurij (Jerzy) Nemyrycz. Był on wybitnym dowódcą i dyplomatą swoich czasów, pomocnikiem i przyjacielem hetmana Wygowskiego. Tego Wygowskiego, pod dowództwem którego w 1659 roku ukraińska armia kozacka zwyciężyła moskiewską hordę w słynnej bitwie Konotopskiej.
Nemyrycz był człowiekiem wszechstronnie utalentowanym. Dlatego zyskał sławę nie tylko na polu walki, ale jak i dyplomata. Jego los jest tragicznym: na początku służył królowi polskiemu Zygmuntowi. Ale król, niestety, nie ocenił należycie jego oddanej służby. I wtedy szlachcic z Litwy przeszedł do armii kozackiej hetmana Wygowskiego. Jurij Nemyrycz stał jednym z ideologów stworzenia Wielkiego Księstwa Ruskiego.
Patrzy w przyszłość jak mąż stanu. A przyszłość tę widział we wspólnym państwie trzech zaprzyjaźnionych narodów: polskiego, litewskiego i ruskiego (tzn. ukraińskiego). Sam bohater książki swoją osobowością łączy trzy narody: szlachcic, który urodził się na Litwie, służył królowi polskiemu i stworzył plan wejścia Ukrainy do Europy! Jego tragiczna śmierć udowadnia jak często współcześni mu ludzie niesprawiedliwie oceniali najlepszych synów swego narodu. I dopiero po latach ocena ta zmieniła się na pozytywną.
A zatem, widzimy – opowiada współautor powieści T. Lytowczenko – Ukraina jeszcze 355 lat temu miała całkiem realną szansę stać prawdziwym krajem europejskim - niepodległym, mocnym i postępowym, jak na miarę XVII wieku. I chociaż państwo to byłoby i z pewną częścią ludności o wyznaniu prawosławnym jak i katolickim, ale w nim nie byłoby w nim tej niesamowitej dzikości Moskiewszczyzny. Tu byłby postępowy system zarządzania państwowego. A jednak... z takiej ewentualności historycznej nie udało się skorzystać. Powieść poświęcona 355-ej rocznicy bitwy pod Konotopem i 355-ej rocznicy zgonu Jerzego Nemyrycza – marzyciela, romantyka, awanturnika, polsko-ukraińskiego intelektualisty XVII wieku, znanego mecenasa, adepta wyboru europejskiego.
„Ciekawe, że „Fatalny błąd” miał ukazać się jeszcze w ubiegłym roku – objaśnia Helena Litowczenko – ale okazało się, że o Nemyryczu przetrwało bardzo mało wiadomości, zapewne dlatego, iż jest on niewdzięczną postacią jak dla polskich, tak i dla ukraińskich historyków. Przyszło się prowadzić szeroką korespondencję na Ukrainie i w Polsce, odnaleźć stare dokumenty z bibliotek, muzeów naszych krajów. I oto książka ukazała się – było niełatwo, ale napisaliśmy książkę o zapomnianej, aczkolwiek tak wielkiej postaci!”
Powieść Litowczenków jest pozycją wartościową jeszcze i dlatego, że dowodzi dobitnie – historia to nie tylko lista dat, ale i samo życie we wszystkich jego odmianach – powiedział Marszałek „Zgody” Roman Malowski. Każda następna powieść Litowczenków jest lepsza od poprzedniej. To małżeństwo udoskonala swoje mistrzostwo. „Fatalny błąd” – to cała epopeja historyczna, która otwiera czytelnikowi historię, kulturę, poglądy, miłość i intrygi tych lat. I po raz pierwszy w ukraińskiej literaturze Bogdan Chmielnicki wyrzuca sobie, idąc w zaświaty, że oddał naród ukraiński na powałę katom rosyjskim... A właśnie to tak i było, a w radzieckich i rosyjskich szkołach tego nie uczyli. Chociaż i teraz „niektórzy towarzysze” lżą o przyjaźni ukraińsko-rosyjskiej „po wsze czasy!”, a to co odbywa się teraz to... tak sobie – nic trwałego.
Natomiast z tej powieści dowiadujemy się: jeżeliby 355 lat temu Nemyrowiczowi udało się to, co on planował, to nie byłoby tych nieszczęść następnych wieków tej państwowej pięści hord azjatyckich! Niestety historia zna trybu warunkowego. I Ukraińcy tylko teraz zaczynają swoją drogę do Europy, gdzie już znajduje się Polska. Jesteśmy szczęśliwi, że chociażby teraz marzenia Jurija Nemyrycza powoli, ale wcielają się w życie.
Byłoby świetnie, gdyby ktoś w Polsce przetłumaczył tę książkę i opublikował. A zatem szukamy tłumacza i wydawcy!
Igor Sokół (kandydat nauk filologicznych)
Oprac. Sergiusz Modrij, Katarzyna Zacharowa.
(Рецензія на роман Тимура й Олени Литовченків ФАТАЛЬНА ПОМИЛКА. Х: Фоліо, 2015. – 320 с.)
І день – не день,
І йде – не йде,
А літа – стрілою…
(Тарас Шевченко)
Українські герої
Без національних героїв немає й нації. Бо герої – це люди, на яких рівняються інші. Своїми звершеннями герої прокладають надійний місток із минулого в майбутнє свого народу. Недавні московські окупанти наставляли нам псевдогероїв, як-от Лєніна і Сталіна чи місцевих Миколу Щорса або Петровського і ставили їм і їхнім коням пам’ятники в наших містах і селах. І лиш на 25-му році відновлення Незалежності України від ... [ Показати всю рецензію ]
цим пам’ятників залишається сама курява. Погляньте на українські гроші. На них зображені наші великі люди: два князі – Володимир і Ярослав; два гетьмани – Богдан Хмельницький та Іван Мазепа; найбільше поетів – Тарас Шевченко, Іван Франко та Леся Українка; є й один філософ – Григорій Сковорода, й один державний діяч – Михайло Грушевський.
Та й досі є потреба відновлювати імена справжніх українських героїв. Саме це успішно роблять Тимур та Олена Литовченки в своїх історичних пригодницьких (авантюрних) романах. Чи багато українців хоч щось знають про те, що гетьман Виговський ущент розбив під Конотопом московську 100-тисячну армію князя Ромодановського? А гетьманував він всього два роки – з 1657-го по 1659-й. Так от, генеральним писарем (а це права рука Гетьмана!) при Генеральній канцелярії (гетьманському уряді) був тоді князь Юрій Немирич. Про це відають лиш одиниці. Про життя і пригоди Юрія Немирича якраз й оповідається в рецензованому романі подружжя Литовченків.
Хто вони такі, ті аріяни?
Запитай (і це не кожен знає), якими літерами передаються звуки І та Е старогрецькою мовою? Літера Y (іпсилон) передає звук «і», а літера Н (ета) передає звук «е». Варто було змінити у слові «Хрестос» ету на іпсилон («Хрістос»), як тут же змінилося значення слова із «світлий, сонячний» на «помазаник, месія». Я бачив цей слід фальшування на підлозі у якійсь церкві у публікації на сайті Народний Оглядач. Проста заміна однієї літери на іншу, а цим тут же перекинули місток між Торою і Доброю Новиною. Багато учнів Ісуса справді сподівалися на прихід Месії – Царя Ізраїлю, який визволить їх із римської неволі. Щоб це заперечити, Ісус карикатурно в’їжджає в Єрусалим не на коні, а на осляті.
А в чому ж місія Сина Божого Ісуса Хреста на Землі? Традиційна відповідь богословів: Бог Отець пожертвував своїм єдинородним Сином, щоб звільнити людей від первородного гріха. Відповідно до цього й досі християни РОЗПИНАЮТЬ Сина Божого на нагрудних хрестах-розп’яттях. Насправді найважливішою подією в земному житті Ісуса було, мабуть, не розп’яття, а ВОСКРЕСІННЯ. Ризикну написати, що місією Ісуса на Землі було передати людям Добру Новину, в якій викладено вчення про праведне життя в любові і добрі, після якого наступає інше життя в новому тілі. Прикладом свого кривавого розп’яття і смерті (а цьому було багато свідків) та наступного воскресіння Син Божий наочно показав отримання нового життя в оновленому тілі.
Був священник Арій, були й інші хрестияни, які намагалися прямо виконувати настанови Доброї Новини, тобто будувати ЦАРСТВО СПРАВЕДЛИВОСТІ на Землі, а не десь на небесах. Ці аріяни носили світлий і кольоровий одяг, їхня робота, а не тільки відпочинок, супроводжувалися піснями і танцями. Це їхнє життя було чимось схоже на ще недавні радісні толоки українців. Із роману я з подивом уперше дізнався, що не тисячу й сімсот років тому, а недавно, в 17 столітті на землях України в містечках Ракові, Кисилині, Черняхові та в інших були школи-академії социніян-аріян, послідовників проповідника аріянського вчення Фаусто Паоло Соцціні (Фауст Социн). І батько Юрія Немирича, і вся його родина, як і багато інших шляхетних українських родин, сповідували тоді це радісне хрестиянське вчення.
Творчий тандем
Тимур і Олена Литовченки, київські письменники, разом написали й видали кілька дивних історичних пригодницьких творів. Почали, так би мовити, з кінця: роман «Пустоцвіт» (2012 р. видання) розповідає про останнього правителя середньовічної України-Гетьманщини – Кирила Розумовського. А продовжили… спочатку – романом «Кинджал проти шаблі» (теж 2012 р. видання), історією Роксолани та Дмитра Вишневецького, відомого ще як Байда. Третім спільним історичним пригодницьким романом творчого подружжя стали «Шалені шахи» (2014 р. видання), де презентована ціла плеяда цікавих історичних особистостей: Василь Костянтин Острозький, Гальшка Острозька, Северин Наливайко, Криштоф Косинський… І от тепер – «Фатальна помилка».
Окрім історичних, Литовченки написали разом ще соціальний трилер «Забути неможливо зберегти», в основу якого поклали українські реалії передмайданного часу (зокрема, наприкінці роману згадуються події у Врадіївці), і пару повістей, надрукованих в колективних збірках, випущених харківським видавництвом «Фоліо».
Насамкінець, варто зазначити, що до 2011 року, коли подружжя Литовченків вдалося до спільної творчості, Тимур Литовченко встиг стати автором (чи співавтором) півтора десятка авторських і колективних книг і збірок фантастики, а також двох історичних пригодницьких романів, написаних самостійно, ще без участі дружини. Тож не дивно, що в червні цього року в рамках церемонії нагородження переможців Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова – 2016» йому була вручена спеціальна відзнака «Золотий письменник України». Нею відзначаються ті прозаїки-романісти, у кого сукупні наклади виданих книг перевищили у підсумку 100 тисяч примірників. І станом на літо 2016 р. таких «золотих письменників» України не сотні, а всього 34! І це при загальному числі всіх письменників у кілька тисяч.
Побудова роману
Я прочитав три книги Тимура Литовченка, написані ним ще в «дотандемному» періоді: «Апокаліпсис по-київськи», «Помститися імператору» і «Орлі, син Орлика». (От скажіть, чи багато з українців знають, що французький аеропорт ОРЛІ стоїть на місці маєтку Григора Орлика – сина Гетьмана Пилипа Орлика, творця першої в світі конституції?). Знаючи, що письменник у двох останніх книгах розмістив хронологічні таблиці – своєрідні історичні підвалини до своїх творів, я кинувся і справді знайшов подібну таблицю також у «Фатальній помилці». З неї допитливий читач може, наприклад, довідатися, що в 1579 р. народився Фелікс Щесни – батько Ельжбети – дружини Юрія Немирича, а в кінці таблиці побачить, що в 1700 р. помер Теодор Немирич – брат героя роману. Отже й тут автори ретельно і ґрунтовно дослідили доступний їм пласт документів – слідів бурхливого життя українців і неукраїнців у 16-17 століттях.
Бачу, що книга складається із трьох частин:
1. Княжич і царевич (який це ще царевич??);
2. Блукання між трьома державами;
3. Заповіт засновника.
Ці три частини розбиті на 16 окремих глав, а післямова авторів має назву «Сибірський засланець». Це мабуть, Немирича заслали аж у Сибір, подумає собі читач… і помилиться.
На прикладі княжої родини Немиричів можна побачити, як українська еліта поступово стає на службу завойовникам-полякам. І батько Юрія, і сам він були київськими підкоморіями – а на повітових підкоморіїв покладався розгляд в підкоморському суді земельних суперечок, що виникали між шляхтичами. Немиричі були й сенаторами Речі Посполитої.
В 17 ст. поляки називали православних «схизматиками» й утискали їх у правах. То що вже казати про аріян, якими були Немиричі, і про рівень тиску, який чинився на них!.. Та з книги дізнаємося, що Юрій Немирич вірно служить Речі Посполитій і щиро вважає козаків Хмельницького бунтівниками. Із підконтрольних йому тоді територій Київщини й Волині він, як генеральний полковник, збирає й очолює в 1649 р. полк посполитого рушення й бере участь у Зборівській битві. Цю велику перемогу Хмельницького над польським королем Яном-Казиміром у битві Немирич з болем вважає катастрофою.
Читачі дізнаються з книги і про умови Зборівського мирного договору, правильніше сказати Зборівських статей. От є питання, чи ці Зборівські статті були скріплені підписами СТОРІН? Автори принаймні написали наступне:
«За вказівкою Його Королівської Величності та при узгодженні гетьмана Богдана Хмельницького, переписувач змінив порядок розташування пунктів, написав коротеньку преамбулу й заключну частину. Потім переписав усе набіло латинською мовою у двох примірниках, обидва були негайно підписані Яном ІІ Казимиром, до обох була прикладена канцелярська печатка».
Польський король милостиво дозволив в межах Речі Посполитої утворити Гетьманщину із кількох областей, територію яких мали полишити польські гарнізони й євреї. Окремим рядком прописано утримання 40 тисяч реєстрових козаків коштом короля. Тяжко-важко виривалися наші предки з польських обіймів.
Фрагментарність, вкраплення в художню тканину авторських пояснень
Художній твір про давноминулі часи – це своєрідна авторська реконструкція колишнього життя з теперішніх позицій. Спробуй-но втиснути опис життя навіть однієї родини у 200-300 сторінок тексту і щоб він був безперервним!.. Не вийде. Тому колишнє життя письменники майстерно описують фрагментами, але так, щоб в читача складалося враження безперервності.
Зокрема, такою є вже глава 1. НЕМИРИЧІ: тут художньо описане одруження діда головного героя – Андрія Немирича, а завершується глава авторською ремаркою на цілу сторінку жирним шрифтом, де конспектом оповідається, що і де далі відбувалося. Цей прийом застосовується по всій книзі й є доречним.
Сила землі
Щоб зримо показати нам Богдана Хмельницького, автори скористалися оригінальним прийомом, ввівши Юрія Немирича у сон під Зборовим. Читаємо, як саме головному герою наснився великий полководець (з яким він на описаний момент ще не зустрічався очно):
«…Немирич задер голову й подивився у блакитну, без жодної хмаринки височінь неба. Сонце вже піднялося над обрієм і відчутно пригрівало, а як до зеніту доповзе… Ох, і спекотним же буде день! А ще спекотніше стане, коли бунтівники підуть у наступ.
І все ж таки, в чому саме полягала вада плану, затвердженого на королівській нараді?..
– Так, чоловіче, вада у вашого плану була! Але зовсім не та, про яку ти можеш навіть помислити.
– Що?!
Від несподіванки полковник миттю звився на ноги… й опинився очі-в-очі з незнайомим літнім чоловіком – огрядним, ошатно вдягненим, з довгими обвислими вусами й невеличкою чупринкою, кінчик якої спадав на середину чола з-під шапки».
Це Богдан Хмельницький завітав у табір польського війська (нагадую – лише у сні головного героя). Він пояснює полковнику Немиричу, в чому сила українців:
«…– Але ж ти не розумієш, в чому наша сила, хіба не так?
Юрій озирнувся. Незваний прибулець всміхався й дивився просто йому в очі, хитро примружившись.
– Навіщо мені те розуміти…
– Е-е-е, пане полковнику, не бреши – негарно це! По всьому бачу, що саме нерозуміння бентежить тебе, не дає спокою й умиротвореності. Між тим, усе просто. Подивись на твоїх людей. Подивись на все військо шляхетське. Бачиш, які ви знесилені?
– Нічого дивного. Адже ми пропрацювали всю ніч до самого ранку…
– Знов кажу тобі, пане полковнику – негарно брехати! Мої люди теж не байдикували.
– І де вони?
– Невдовзі побачиш. Але йдеться не про наше, а саме про ваше військо. Кажеш, люди попадали на землю, роботою нічною знесилені? А я стверджую, що це сама земля наша висмоктала з магнатського війська силу й натомість нам її передала. І життєва сила чотирьох тисяч ваших воїнів, вбитих у вчорашній сутичці, теж пішла в землю, а потім нам передалася.
– Невже?!
– Саме так, інакше б ви не були настільки виснаженими. От цього й не врахував ніхто: ні ти, ні король, ані інші пани магнати. У цьому й полягає ваш спільний прорахунок».
Автори роману зачепили величезної ваги питання про взаємодію народу і землі, на якій він живе. Просвітлені українці про це знають, бо недарма співають: «Набираюсь сили у землі…». Це український еґреґор (Бог) допомагає своєму народові. Хто зрікається рідної мови й культури, той не отримує божественної допомоги. Ви тільки погляньте й усвідомте, що українські тюрми заповнені переважно російськомовним контингентом. В пресі якось проскочило (і це було задовго до війни на Донбасі), що населення територій, які віддають перевагу російській мові, частіше хворіє і живе в середньому на 5 років менше, ніж люди зі всієї України. Гадаю, що чесні українські соціологи згодом доведуть це твердження на широкому експериментальному матеріалі.
Хитра війна Росії
Із роману дізнаємося, що Юрій Немирич служив генералом кавалерії у війську шведського короля. Шведи були захопили частину Польщі й окупували Варшаву. І ту війну охрестили «шведським потопом». Коли Немирич розчарувався у допомозі шведів, мабуть, в його свідомості стався кардинальний перелом, бо в 1657 р. він перейшов на бік Гетьманщини. Певно, саме на нашій землі він сподівався збудувати омріяне ЦАРСТВО СПРАВЕДЛИВОСТІ.
В червні 1657 р. після отруєння помер Богдан Хмельницький. Невдовзі новим Гетьманом був обраний Іван Виговський. Генеральним писарем при ньому та головним його радником став Юрій Немирич. І полетіли голови повсталих проти Гетьмана полтавського полковника Мартина Пушкаря та кошового Війська Запорізького Якова Барабаша!.. Це Виговський твердою рукою утверджував свою владу.
Автори книги чи не вперше проаналізували ведення таємної війни Москви проти Гетьманщини. Чи справді переяславський полковник Тимофій Цецюра був давнім таємним агентом Москви? Ті сторінки, на яких описано перетворення сина царя Лжедмитрія Другого на козацького полковника, є одними з найкращих.
А тепер перенесемося в наш час. Весною 2014 р. Росія пішла на нас гібридною війною. А що це таке? Інтернет підказує: ГІБРИД гібри́д (від лат. hibrida – помісь) – статеве потомство від схрещування двох організмів з різною спадковістю (генотипами). Гібридна війна – це прагнення однієї держави підпорядкувати собі іншу за допомогою політичних, економічних, інформаційних інструментів. Саме тому в умовах гібридної війни бойові дії є другорядними, а на перший план виходять інформаційні операції та інші важелі впливу. Війна полягає у прагненні однієї держави агресивно діяти на свідомість жителів іншої. Іншими словами – це прагнення не знищити мільйони людей, а залякати й деморалізувати їх. Завдяки швидкості поширення інформації світом вона перетворилася не лише на товар, а й на зброю.
Ясновидець Дід Петро (Петро Дементійович Утвенко, 1922-2004 рр.) давно попереджав людей, що після четвертого президента України розпочнеться «хитра війна». Як на мене, то хитра (гібридна) війна – це суміш миру і війни. Автори роману розповідають, що в роки після Хмельницького, Москва застосовувала всі доступні їй методи хитрої (таємної) війни проти Гетьманщини: підкуп сотників і полковників, попів і єпископів та навіть і Патріарха Константинопольського; підбурювання, залякування і вбивства; без оголошення війни взяла в облогу Веприк і Конотоп московськими стрільцями – тогочасними «іхтамнєтами» і т.ін.
То в чому ж помилка?
Із роману не всі зрозуміють, в чому саме ФАТАЛЬНО ПОМИЛИВСЯ Юрій Немирич. Він мав намір перетворити Гетьманщину на Царство справедливості й підготував проект утворення Великого Князівства Руського. Для цього треба було самому стати Гетьманом і послідовно втілювати свій намір у життя. А Гетьмана Виговського проекти генерального писаря це не турбували, бо то була не його місія. Ще більшою ФАТАЛЬНОЮ ПОМИЛКОЮ і Виговського, і козаків було те, що вони не зрозуміли планів Немирича й не підтримали проекту створення Великого Князівства Руського.
А далі Гетьманщину поглинула Руїна. Роздрай. Де два козаки, там три Гетьмани. Москва скористалася цим і підключила до себе Україну в якості «генератора державотворчої енергії». Й на століття перетворилася на імперію. А в істориків і читачів української історії додалося головного болю – бо читати нашу історію «без брому» не можна.
Від себе додам, що Царство справедливості на Землі не постало ще й тому, що повсюдно, принаймні в Європі, як влада утвердилися «люди в чорному», які віддали перевагу грецькій літері іпсилон.
Осиковий кілок
А чи можливо взагалі побудувати на Землі Царство справедливості? Якогось року пізньої перебудови мені попалася на очі дивна стаття Павла Штепи (1897-1980 рр.). Я був дуже здивований тоді, на мій погляд, його «диким» висновком, що Україна заб’є «осиковий кілок у могилу російської імперії». А дарма! На моїх очах вже тоді – в 1989 р. розпадався «соціалістичний табір». А до розпаду СРСР і відновлення незалежності України в 1991 р. долучився і я із своєю родиною. Ми з товариством ще в березні 1989 р. вперше в Україні утворили Обухівську районну організацію Народного Руху України.
Я перечитую дві книги Павла Штепи: «Мафія і Україна» та «Московство». В останній я виділяю для вас такі рядки, написані ще в 1971 р.:
«…Ніколи не було, нема й бути не може союзу України з Московщиною. Не може бути, хоч би й хотіла Україна. Не може, бо український і московський народи – це дві протилежності, які самі себе взаємно заперечують в усіх, без винятку, царинах життя. А над усе в найголовнішій – в царині духовній.
Ніхто й ніщо не зможе привести до союзу України з Московщиною, як ніхто і ніщо не зможе призвести до союзу Христа з антихристом, християнство з сатанинством, релігію з безбожництвом, добро зі злом, правди з брехнею, любов з ненавистю, жорстокість з лагідністю…».
Гадаю, що після хитрої війни Росії проти України за ці два роки (2014-2016 рр.), після тисяч і тисяч убитих українців на Донбасі, ці рядки Павла Штепи є переконливими не лише для мене.
На завершення
Тимур і Олена Литовченки, маючи зіркі очі й доброзичливі душі, написали роман «Фатальна помилка» й відкрили для нас ще одного українського героя – мрійника Юрія Немирича. Раджу вам цю життєстверджуючу й патріотичну книгу прочитати. А творчому подружньому тандему побажаю Чистих помислів і написання нових творів собі на славу, а нам на радість!
Схоже, що передумовами побудови десь на Землі Царства справедливості є воістину грандіозні речі:
– ліквідація Московської імперії і світової мафії;
– панування в свідомості людей оновленого світогляду Добра, Любові і Радості;
– формування людьми нового доброзичливого способу життя.
Вірю, що початок всім цим перетворенням покладе наша Україна.
Каждый новый роман дуэта Литовченко – все лучше и лучше. Нет, они и раньше неплохо писали, но с каждой новой книгой авторы словно оттачивают свое мастерство. И вот в очередной раз меня порадовала новая книга «Фатальная ошибка», которая, в первую очередь, является потрясающей исторической эпопеей, открывающей читателю историю, культуру, нравы, любовь и интриги тех времен. Посвящена она Юрию Немиричу, персоне очень любопытной с исторической точки зрения. Признаться, в школе мы про него не учили, а зря, ведь благодаря ему, мы могли бы обрести независимость намного раньше.
Мистические события, которые ... [ Показати всю рецензію ]
рассказывают о тайне семьи Немирича, чем-то напомнили мне рассказы Гоголя. Шинок, женщина, кладбище, пророчество… Страсти и мистика, но захватывающие, с морозом по коже! Далее тайна Марины Мнишек – особы, вокруг которой до сих пор ходит множество слухов. Очень лихо и закручено получилось у авторов. Так сказать, интрига на интриге. И ведь правда, вокруг событий, которые имели место в романе до сих пор неоднозначные мнения историков. Особенно относительно «воренка», сына Марины, с одной стороны, не хочется верить, что началась история с убиения неповинной души, а с другой, кто его знает, как было. Но авторы, как всегда, покопавшись в архивах истории, выдвинули свою гипотезу событий тех времен, которая вполне правдоподобна. Будто две сюжетные линии переплетаются в романе: любовно-сказочная и историко-драматическая. Как раз это и даёт эффект интриги, держащей читателя в напряжении. Характеры героев, как обычно, прописаны четко и хорошо.
Юность молодого Немирича и его «становление» сразу дают понять, что перед читателем представлен человек неординарный, умный и творческий. Еще в молодые годы он стал задумываться о создании «государства справедливости», писал трактаты. Его встреча с будущей женой очень романтична и утонченно описана. Можно сказать, что человек был баловнем судьбы, ведь так везет далеко не каждому. Война, которая разгорается между казаками и шляхтой Речи Посполитой, показывает, кто и насколько предан делу, а также характеризует Немирича, как выдающегося полководца. К сожалению, его усилия и преданность король не сумел оценить должным образом (в который раз). А вот смерть первенца пагубно влияет на жизнь Юрия, заставляет пересмотреть идеалы, и начинаются «странствия» героя. В середине книги виден уже зрелый и сформировавшийся персонаж, который вкусил жизненных бед. Это уже не мечтатель, а рассудительный человек. Жаль только, что не успел он поделиться своими идеалами с другими нужными людьми.
Но не меньшего внимания заслуживает и еще один герой – Тимофей Цецюра. Очень талантливый и подающий надежды персонаж, жаль только, что не сориентировался вовремя. Не понял он главного, что жизнь нескольких человек иногда стоит принести во благо тысячам других. Но его поступки вполне логично пояснены, ведь действовал он, защищая родных и близких. Уверенна, что подобный выбор сделал бы каждый, очутись он на его месте. Всю книгу я сопереживала и сочувствовала ему не менее эмоционально, чем Немиричу. К сожалению, конец его, соответствует цитате Корнелия Тацита: предателей презирают даже те, кому они сослужили службу. И содеянное им к нему же и вернулось, поскольку конец его был достаточно трагичен и символичен.
Книга буквально пропитана кровью и сражениями, ненавистью и любовью, подлостью и благородством, героизмом и предательством. Это одно из немногих произведений, которые я рекомендую к прочтению.
Ця книга мала би вийти друком ще торік, але автори трохи забарилися. Тому строк видання був перенесений спочатку на весну 2015 року, реально ж друкарські верстати запрацювали ближче до цьогорічного Львівського форуму видавців. Отже, якщо торік в колективній збірці "Україна - Європа" було надруковано повість "Мрійник" (по суті - вступ та 2 глави майбутнього роману з незначними переробками), то книга "Фатальна помилка" стала доступна читачеві лише тепер.
Втім, є в такому запізненні і свій безперечний плюс: адже за рік затримки події 355-річної давнини ще виразніше збігаються з реаліями сьогодення...
Насамперед, поспішаю висловити подяку моєму давньому товаришеві Ігорю Каганцю: адже саме завдяки його статті "Юрій Немирич – лідер аріянства, полковник Богдана Хмельницького" (http://ar25.org/article/yuriy-nemyrych-lider-ariyanstva-polkovnyk-bogdana-hmelnyckogo.html) я звернув увагу на генерального писаря гетьмана Івана Виговського. Втім, засісти одразу ж за написання роману про Юрія Немирича було аж ніяк не можливо: ми з дружиною (і водночас моєю співавторкою) незадовго перед тим завершили роботу над романами "Пустоцвіт" (про Кирила Розумовського) і "Кинджал проти шаблі" (про Роксолану і Байду Вишневецького), вже накидали контури майбутнього роману "Шалені шахи" (про Василя Костянтина Острозького і Северина Наливайка). А тут - ще один сюжет!.. Забагато буде.
Коли ж нарешті витягнули відкладену на потім ідею з "портфеля", з'ясувалося, що того-таки 2012 року Іван Корсак, виявляється, вже випустив роман "Немиричів ключ":
Втім, розчарування від буцімто безнадійно втраченого сюжету минуло доволі швидко - варто було лише прочитати цей твір.
По-перше, Іван Корсак пише в історико-філософському ключі, приділяючи велику увагу прямому цитуванню історичних документів у тексті, а також намагаючись відтворити болісні роздуми своїх героїв про тяжку долю вітчизни. З нашої точки зору, це значно гальмує розвиток сюжету й не відповідає шаленому темпу життя на початку ХХІ століття. Тому ми з дружиною пишемо динамічні авантюрно-історичні романи, які цікаво читати людям різного віку, включно з дітьми та підлітками.
По-друге, Іван Корсак обрав доволі обмежений період життя Юрія Немирича, який постає в "Немиричевому ключі" одразу ж козацьким полковником - а на бік Богдана Хмельницького цей шляхтич перейшов буквально за пару тижнів до смерті гетьмана. Тобто, влітку 1657 року. Загинув же він чи то 30 серпня, чи навіть 1 вересня 1659 року. Епізоди з попереднього життя головного героя Іван Корсак подає лише спорадично - у вигляді згадок чи коротеньких ретроспекцій. Таким чином, письменник лишив поза сюжетом майже все життя (?!) свого головного героя:
- народження Юрія Немирича;
- його навчання в аріянській школі;
- його студіювання в Європі (де він, власне, й заразився республіканськими ідеями та написав філософічний трактат "Роздуми про війну з московитами");
- його одруження та народження старшого (улюбленого) сина;
- його кар'єра в мирний час;
- його участь в посполитому рушінні після початку Хмельниччини;
- його участь у Зборівській битві на боці поляків;
- безглузда трагічна загибель його старшого сина Томаса;
- його перехід на бік шведів під час Потопу;
- нарешті, сам момент переходу на бік українського козацтва.
З нашої точки зору, оминати настільки розлогий простір пригод аж ніяк не годиться. Юрій Немирич заслуговував не тільки на філософічні роздуми, але й на сучасний авантюрно-історичний роман. І ми його таки створили:
Звісно, оскільки йдеться про жанрову літературу, це наклало на наш твір певні обмеження. Ми не ставили за мету розбирати по кісточках аріянство (социніянство), писати про його переваги над православ'ям чи католицизмом - про це писав 3 роки тому Ігор Каганець (хоча онук Фаусто Паоло Соцціні й товариш юності Юрія Немирича - Андрій Вишоватий у нашому сюжеті фігурує). Ми не вдавались у розлогі філософствування, не виписували розлогі аллюзії із побудовою Вавилонської вежі - це зробив Іван Корсак. Ми ж написали пригодницький роман, дія якого розвертається наприкінці XVI - в першій половині XVII століть на українських теренах, бо хочемо показати людям, що наша історія - це таки наша історія, й вона не менш карколомна та багата на пригоди, ніж історія будь-якої іншої країни.
Тим паче, треба віддати належне Юрію Немиричу - справді видатній людині. Через його перехід від поляків до шведів, а згодом від шведів до козаків, а також через зміну аріянства на козацьке православ'я Немирича не любили ні поляки (бо польські історики вважали його зрадником), ані українці (бо за якихось 2 роки він так і не став для козацтва своїм, до того ж, на нього завжди падала тінь гетьмана Виговського, який буцімто прагнув здати Гетьманщину полякам).
Між тим, наситившись республіканськими ідеями ще під час студіювання в Нідерландах (зокрема, в Амстердамському університеті), Юрій Немирич прагнув перетворити Річ Посполиту на троїсту федерацію (а можливо, і конфедерацію) Королівства Польського, Великого князівства Литовського і Великого князівства Руського. Саме на останнє мала би перетворитися Гетьманщина, отримавши при цьому свого правителя, свій уряд, судову владу, армію та скарбницю:
Себе Немирич бачив великим канцлером нової федерації (конфедерації). Все це заклав до тексту Гадяцьких статей... І всі ці ідеї були "успішно" вичищені Сеймом! А от якби такого не сталося, Україна почала би розвиватися як самостійна європейська держава ще 355 років тому. Про більшу самостійність годі було і мріяти. Ті ж таки Нідерланди перебували під рукою принців Оранських, і нічого...
Просто таким був порядок у Середньовіччі: та чи інша земля мала належати до тієї чи іншої корони, а якщо ні - то "нічийну землю" мав повне право завойовувати будь-який монарх. Власне, саме цим порядком і були обумовлені всі зовнішньополітичні маневри українських гетьманів, бо вони могли пристати під владу або королівську, або таку, яку міжнародна дипломатія XVII-XVIII століть визнавали рівною королівській:
- під владу Речі Посполитої (польська корона);
- під владу Королівства Шведського;
- під владу Московського царства, а згодом Російської імперії;
- під владу Османської імперії.
Що ж до титулу верховного правителя Гетьманщини, то "Hetman" в перекладі з польської означає просто "воєначальник" (як і "гауптманн" в перекладі з німецької, на "НО" ця тема вже розглядалась). Це не малозрозумілий для європейців титул "князь" чи "великий князь". І не європейський "герцог", "граф", "барон" чи "віконт". Просто "воєначальник". Жодного натяку на королівську владу титул гетьмана не давав. Корона Данила Галицького - короля руського давно згинула з поля зору і перетворилась на подобу якогось міфу...
Отже, максимум, на який міг розраховувати Юрій Немирич - це підігнати "державотворчі" ознаки Гетьманщини під неписані європейські "стандарти". Що й давало у підсумку нове політичне утворення - Велике князівство Руське.
На жаль, не судилося... Але це аж ніяк не применшує заслуг Юрія Немирича перед історією та перед Україною!
P.S. Буктрейлер до нашого роману можна переглянути за оцим посиланням:
