Олександр Апальков, Шевельов Марко, Нестера Олена : Вісник IV-го Міжнародного поетичного конкурсу "Чатує в століттях Чернеча гора" : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Є.Бруслиновський (джерело: Газета ДЗ)

Підведено підсумки міжнародного поетичного конкурсу «Чатує в століттях Чернеча Гора»
Автор: № від 4 лютого 2016 року


Завершився IV-й міжнародний поетичний конкурс "Чатує в століттях Чернеча Гора". Він проводився міжнародним літературно-мистецьким журналом "Склянка Часу*Zeitglas". Літературне змагання поетів було присвячене темі "Мій рідний край". У визначений термін до редакції журналу "Склянка часу*Zeitglas" надійшло загалом 1987 творів сучасних авторів з України та зарубіжжя. До конкурсного розгляду було допущено 138 текстів. Переможцем конкурсу визнана Валерія Влащик (м. Маріуполь) за ... [ Показати всю рецензію ] твір "Окраины". Друге місце посіли автор Боісіда (м.Київ) за твір "Із кіоска бариста" та Наталя Данилюк (с. Перегінське Івано-Франківської області) за твір "У мами моєї". На третьому місці - Інна Харченко (м.Ганновер, ФРН) з твором "Осіннього листя розмай". Лауреатами конкурсу стали: Олександр Бобошко (м.Харків) за твір "Вечірня ковила", Володимир Гільчук (м.Ніжин) за твір "Прости. Забудь", Інна Доленик (м.Кривий Ріг) за твір "Кривий Ріг", Любов Матузок (м. Ромни) за твір "Мій Ромен". Щиро вітаємо переможців, лауреатів та учасників конкурсу. Особлива подяка усім, хто взяв участь в обговоренні творів. І ласкаво запрошуємо до нового, відтепер V-го міжнародного поетичного конкурсу "Чатує в століттях Чернеча Гора". Цього разу літературне змагання поетів проходитиме до Всесвітнього дня книги (тема "Хто жив із книгою, той двічі жив!") і полягатиме у художньому втіленні значення книги у становленні людини, інформує Олександр Апальков, редактор журналу "Склянка Часу*Zeitglas".

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Володимир Гільчук (джерело: Сайт конкурсу)

Три плюси журі: відібрані речі дійсно пристойного рівня. Можливо, не всі твори, навіть найкращі, на 100% в темі, але вірші хороші.Без аналізу назву свої топ-пятнадцять: Баліцька, Бессонов, Бобошко,Боїсіда, Виноградська,Влащик, Григорьєв, Данилюк, Дзюбенко-Мейс, Доленик, Жук, Карпюк, Кремінська, Медвідь, Остролуцька. Якщо без реверансів, то + Гільчук.Окремо вибачаюсь перед Дз.-Мейс за те, що в минулому конкурсі просто "проморгав" її дійсно хороший вірш, але тут "винна" її професійність: так мудро скомпонувала рядки, а римування - звичайне парне. Не догледів. Минулого разу я високо оцінив дуже хороший ... [ Показати всю рецензію ] вірш М. Нечитайла. На жаль, цього разу са серце не взяло. Він, як професіонал, повинен сам розуміти (рядки 7,8,12,16,19,20).Дякую усім, хто мене згадав. Наостанок жартівлива пародія на один класний вірш-фіналіст (пародіювати можна тільки характерні речі з родзинкою).

Моє місто - святе: у церковних все банях.
По весні там лебідка ширя в калабані.
Літом - шовковий пил, а зимою - заноси.
Ми пємо капучіно і любим самоси.
І у барах - все бармени, жаль - не путани,..
В теплих светрах нащадки Едмона Ростана.
Не столиця, та пуделі є, навіть мопси.
В Графськім парку вербиці вимочують коси.
Заратустра - на плавках і ще Гаутама -
Не уточнюю тільки для дам, хто де саме.
Не спрацьовує мозку мого щось компостер,
Заіржавлений краб я, хоч думав, що лобстер
Не поможе мені в цьому жодна хостеса.
І без солі поета зїдять поетеси.
Та залишиться вічний, як камінь наріжний,
Непокірний, прекрасний, непізнаний Ніжин.

Ху! Слава богу, що вклався у 20 рядків.
З повагою Володимир Гільчук

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Шеляженко Юрій (джерело: Сайт конкурсу)

Поезія - мистецтво вражаючого слова. Але які якості приваблюють нас у справжній поезії? За однією з версій, це чудова четвірка таких чеснот: я, сенс, краса, енергія. По-перше, "я" - творчий суверенітет поета, самостійність всупереч звичайності. По-друге, сенс - значимість поезії, осмисленість всупереч бездумності. По-третє, краса - гармонія слова, що викликає захоплення всупереч нудьзі. По-четверте, енергія - сила правильного мовлення, мелодика і ритм всупереч безладній, неживій балаканині.
Уважно ознайомившись із вісником конкурсу та шорт-листом, хочу похвалити журі за гідний вибір. Поезії у ... [ Показати всю рецензію ] шорт-листі наділені кожною зі згаданих якостей, хоча й різною мірою.
У шорт-листі привертають увагу перш за все самостійні та значущі поезії. Навіть не доводиться порівнювати красу та енергію, бо всі тексти дійсно захоплюють та читаються на одному диханні.
Самостійністю виділяються Боісіда, Данилюк Наталя, Доленик Інна, Карп’юк Марія Юріївна, Медвідь Олександра Ксенія.
Значущістю виділяються Бобошко Олександр Олександрович, Жук (Попелюшка) Валентина, Затовська Людмила Андріївна, Нечитайло Михайло Степанович, Філіппов Сергій Володимирович.
Серед творів, які не потрапили у шорт-лист, також є якісні, але, схоже, двох-трьох якостей виявилося недостатньо, журі судило строго :-)
Зінченко Анатолій Васильович - сенс, краса. Туровська Леся - я, краса. Ермоленко Ольга - є сенс та енергія. Мітасова Ірина Вікторівна - є краса, енергія, подекуди і сенс. Байда-Слободян Іванна: сенс, краса, енергія. Шовкун Юлія Сергіївна: я, краса, певна енергія.
Вважаю, що творчість не терпить лінощів. Варто шліфувати свої поезії. Вносити редакторські правки, перечитувати і переписувати слабкі місця, збагачувати зміст і красу художнього слова.
Дякую всім учасникам, журі та організаторам конкурсу. Насолоджувався вісником. Цікаво було долучитися до обговорення творів та визначення переможців та лідерів конкурсу

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Михайло Нечитайло (джерело: Комментарии)

Щойно закінчив читати «Вісник IV Міжнародного конкурсу «Чатує в століттях Чернеча гора» (Конкурс віршів про рідний край)». Що сказати – емоції зашкалюють. Як у авторів, так і в мене, як читача. Україна не промине, доки в серцях її синів та дочок нуртуватиме стільки любові до рідного краю, житиме стільки поезії та лірики в стосунках з рідною землею та хай і далеким нині, та все ж отчим порогом.
З віршів аж бринить захоплення рідним краєм, згадками про опоетизовану юність, скапує тягучою смолою незборима туга за тим, що минуло з юністю в рідних місцях, дзвенить великодніми дзвонами одвічна гордість ... [ Показати всю рецензію ] за свою землю та її людей, сумними пташками долітають згадки про батьків, що відійшли, зцементовується віра в одвічну силу нашої України, зринає птахами надія на краще, а що вже клятв та молитов про любов до святої землі, то їм ні числа, ні ліку. З усього цього й виплітається Україна – справжня, не кришена політиками, кохана нами такою, якою вона є, веселою літнім розмаєм і сумною восени, заквітчаною в біле весняним квітом і закутаною в біле зимовими віхолами. Наша земля. Кожного зокрема і всіх нас разом.
Перечитавши дані поезії, так і хочеться зірватися з місця й мандрувати, мандрувати нашою державою, аби відвідати всі ті міста й села, що означені у творах.
Гарна задумка в організаторів конкурсу, і, як на мене, вона цілком удалася.
Але конкурс усе-таки поетичний, тому маю відокремитися від захоплення та радості й поринути в аналіз творів.
Почну з того, що дещо псує враження. Чимало авторів не надто вичитують свої тексти, не надто страждають над римами й стилістикою та розмірністю віршів. Це відразу впадає у вічі й примушує занижувати оцінки.
Друга проблема витікає з вузької специфікації конкурсу. Тому багато віршів чимось схожі один на одного й ніби нівелюються однаковими засобами висловлення своїх думок авторами. Колосся, калина, струмки, річки, містки, хати, подвір’я, юні роки, сади вишневі, жита, верби, блакитне небо, гаї, ниви, джерела, кринички, солов’ї, коріння, давнина, залиті сонцем вікна та й ще чимало дечого кочують із вірша у вірш, ніби писані одним автором. Я розумію, що це основні вектори й указівники любові до рідного краю, але в той же час деякі автори відносяться до них сакрально, подають так, як притаманно тільки їм, витончено й оригінально, а деякі користуються, ніби загальним довідником із заздалегідь означеними епітетами.
Тому з усього розмаїття творів для себе обрав пару десятків тих, котрі хотів би читати й перечитувати ще й ще. Не хочу образити всіх інших авторів, бо моє враження чисто суб’єктивне й ні в якому разі не претендує навіть на близькість до істини, але на те й конкурс, аби я міг висловити й свою думку.

Хотілося б відзначити, так і хочеться написати, не вірш, а пісню Баліцької Марії «Лебеді» (стор. 15). Простенький зміст, поданий у стилі народної пісні, підкреслений останньою, й остаточною, фразою «сльози витирав мені літній дощ», немов переплітають народні мотиви й сучасність, мрії й реальність. Тож звучить. Хоча чому вірш не скомповано по рядках так, як читається, а за якоюсь незбагненною логікою, лишається незрозумілим і значно порушує стрункість твору.
Вірш Бобошка Олександра (стор. 19), якого я б назвав «Отут, моя стара, найкращий шмат Галактики» приворожує окресленням рідної землі, як найціннішого скарбу нашого на Землі, ще й поданий воістину просто, але тонко аж до зашпорів у душі. Хіба слово «підбокове» викликає відчуття, що автору явно забракло в одній фразі кількості рим, які б відповідали змісту, тож узявся за створення власних слів.
У вірші Васильченко Юлії (стор. 24), «де зірки до землі і… в руки» місто описується, як і багатьма, але десь у словосполученнях загубився свій колорит, неповторний і персональний, «небо наче у тисячі Сонцях», але все ж склади поводяться, як їм заманеться, не дотримуючись шеренг, а подекуди й просяться на ущільнення до належного розміру. Вірш звучить, захоплює, але немов прагне до вдосконалення.
«Мукачівський вальс» Жук Валентини (стор. 45) так переплітає відчуття юності, котра «танцює… на долонях міста» з відчуттям самого міста, що, дійсно, «здається, що Мефодія й Кирила на танець кличуть юності літа». Дуже гарно скомпонований вірш, плетиво котрого западає в душу й пам'ять.
«Моє місто» - єдине, чого бракує твору Карп’юк Марії (стор. 55), так це більш колоритної назви. Дійсно, це місто, «де так особливо». Поетичне відчуття як самого міста, так і дитинства, в ньому проведеного, провокує на відзначення цього твору, як своєрідного.
«Таїна» Кремінської Оксани (стор. 71) як назвою, так і змістом ніби кричить про ту незбориму одвічну таїну, ім’я якій Любов до рідної землі й цього світу. Сама побудова вірша, ніби закінченого в кожному четвертому рядку на обриві думки біля незбагненного мене особисто байдужим не лишила.
Вірш Медвідь Олександри (стор. 85), де за першим «я ненавиджу Львів» далі слідує постійний опис найкращого на планеті витвору рук людських, як ніщо інше, підтверджує думку, що ненависть – та ж сама любов, хіба що зі знаком мінус, «де зустрівся Нарцис і сумна Снігова королева».
«В селі» Обшарської Раїси (стор. 100) написано без особливих метафор, на основі одвічних калин, джерел і солов’їв, але так природно, чисто, що починаєш розуміти, що суть не в тому, пишеш ти одвічними символами України, чи вигадуєш щось своє особисте, а в тому, як ти перепускаєш усе через свою душу. «Встає заквітчана, нова, в джерелах вмита Україна» - це так в унісон усьому сказаному віршем, що сприймаєш ці слова як дійсність, а не як завчену фразу.
Чимось зачепив вірш Трепети Іванни (стор. 124), особливо першими рядочками. Інколи на перший погляд вірш маленький, непримітний, без особливих зигзагів і захмарних слів, а кличе кудись у власні молоді роки, туди, куди «прилітала напитись Жар-птиця, брала воду і я, молода.»
«Мій рідний край» Царук Антоніни (стор. 133) чимось перегукується із відзначеним уже мною твором Раїси Обшарської, тільки сказаний іншими словами й іншим автором. А ще бере безпосередністю та щирістю. Відвертістю розкритої душі – такою, якою вона й повинна бути.
Є вірші, котрі западають у душу своїм розкриллям, якимось присутнім у них жаром, душею автора, котра чи тихо гомонить, чи кричить, але проситься до слова, й мовить його, як уже вміє, але ти ловиш той гомін, забираєш з собою й бережеш у сховку вичитаної пам’яті.
Але трапляються й вірші, котрі, попри все інше, несуть у собі й заряд високої лірики та поезії. Як на мене, вони й мають претендувати на найвищі місця в конкурсі.
Щодо третього місця, як на мій погляд, то я тут розгубився, й виокремив аж три твори й так і не зміг з них відібрати кращого. Та я ж урешті не журі, тож маю право й не обирати конкретно.
«Літній етюд» Яценко Галини (стор. 146) – це диво, де «капелюха повісив комар на кілок», де «тричі півень світанку про зраду кричить», де «цвіркунів бринять флейти на літа губах» і «Сонце динею жовтою з воза біжить». І такими перлами сипле кожен рядочок, кожен звук цього вірша, там усе вібрує, все переповнене й переливається через край. А ще, враховуючи, що цей твір останній у збірці, то, ніби на замовлення, підкреслює загальне приємне враження й окреслює горизонти майбутніх конкурсів в означенні рівня авторів.
«Батьківщина» Стасюка Миколи (стор. 121) зуміла розмалювати звичайну, тисячу разів виписану хату, до розмірів усенької Батьківщини з-під «зчорнілих сніпків», «кукурудзи блиском хрому», «малесеньких віконець», «давно обкладених бур’яном», змалювати так, що немов ідеш по межі, що відділяє твою батьківщину від Батьківщини й починаєш усвідомлювати, що межі тої якраз і немає. «В селі звичайна хата біла, така ж прадавня, наче світ: чи то навпочіпки присіла, чи то зіпнулася на дріт?» - як ще колоритніше можна сказати про оспівану тисячами поетів нашу хату?
«У мами моєї» Данилюк Наталії (стор. 38) – це не просто вірш про матір, це сага про все те, що ми, як мовиться, вбираємо з материнським молоком, аби потім виплести з того всього справжні перли: «У мами моєї в городі замріяний бог приліг відпочити в пахучому свіжому сіні», «Вогнем зацілована мріє рум’яна хлібина», і так далі, й так далі. Просто шикарно. От тільки чимало одруківок допущено при публікації твору, то зайві літери, то слово не в той рядок лягло, а це не досить пристойно для такого видання.
І все ж, попри всю повагу до інших авторів, друге місце я б віддав Харченко Інні з «Осіннього листя розмай» (стор. 132). Там можна дискутувати й дискутувати щодо вимови чи значення слів, але той розмай, що хлюпає з цього твору, його пропустити повз, на намилувавшись, не насолодившись – та неможливо ж. Істинно висока поезія. Хмельницький, сиріч, Проскурів, може гордо писати свої вірші далі, «об іній заточивши олівець».
І чисто по власному суб’єктивному враженню пальму першості я б віддав Остролуцькій Антоніні з її «стеблинкою Місяця вгорі». І най ті «оси у сховку сутінків зорі» покружляли б ще хоч трохи, аби в останньому катрені поміняти місцями строфи, щоб весь твір читався на один такт, усе ж отой «хліб, як Сонце, на столі» чомусь вивершився в моїй уяві, як найкращий твір цієї збірки. Чисто суб’єктивно, та все ж, на мій погляд, дуже зримо.
Хай пробачать уже мені автори, котрих не згадав у своїй розмові, всі ми достойні, аби явити читачу свою творчість, і в кожного є свій читач. Я своїх авторів знайшов, а інших хай шукають і відкривають інші читачі.
А організаторам цього конкурсу окрема дяка за прекрасні миті ознайомлення з творчістю вдатних до поезії українців.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Віктор Ох (джерело: Сайт журналу СЧ)

Вісник четвертого поетичного конкурсу «Чатує в століттях Чернеча гора» отримав і з задоволенням прочитав. Він є спеціальним виданням. Проте ця збірка віршів – цілком достойний альманах хорошої патріотичної поезії.
Дуже вдало вибрано тему конкурсу – «Про рідний край», з висвітленням ролі «малої батьківщини». Це благодатний матеріал, де кожному є про що сказати, тим паче поету – творчій особистості, наділеній здатністю сприймати світ у поетичних образах. (Віршів не по темі майже немає.)
Читаючи конкурсні твори, можна вивчати географію України. В 137 віршах захопливі спогади і описи великих і ... [ Показати всю рецензію ] малих міст, містечок і сіл рідної країни.
Вісник містить непогану добірку поезій з досить пристойним середнім рівнем. Звичайно, є вірші явно недопрацьовані авторами, з нецікавими текстами, банальними думками, затертими метафорами. Є декілька верлібрів (модного жанру євро-поезії). Трапляються слабкі рими, не завжди витримується метрика, є чимало русизмів. На жаль, знову зустрічаються друкарські помилки. Але в цілому збірка справляє дуже приємне враження. Через те, що вірші писалися авторами настроєними на одну тему, то іноді здавалось, що більшість поезій писала одна людина – Справжній Патріот. В кожнім вірші присутня позитивна поезія любові до рідних місць. Це можуть бути різні локації, з різною роллю в житті людини. Місця́, де ти народився, де пройшло дитинство; місця́, де був дім твоїх батьків, де прийшло перше (чи не перше) кохання; місця, де живеш ти, чи твої діти. Місця́ історичної пам’яті, просто мальовничі місця України.
І хоча в віснику зібрано твори одної тематики, проте все одно жанрово, сюжетно, стилістично, за рівнем майстерності вірші відрізняються.
Багато віршів, в яких пейзажна лірика передає роздуми і переживання автора – наприклад, Співак Наталія ( сторінка 120), Стасюк Микола (121).
Чимало віршів про місця де пройшло дитинство – сподобались: Гільчук Володимир(30), Кірій Олександра (60).
Є ліричні твори-елегії меланхолійного, сумного змісту – відмітив би Ущапівська Тетяна(128).
Є вірші близькі за звучанням до народої пісні – наприклад, Журенкова Лариса(49)
Є вірші-оди, вірші-думи, гімни (Решетняк Лілія (106))
Цікавий вірш-монорим Володимира Назаренка (95)

Простежується і варіативність підтем – від громадянської, національної, суспільно-політичної до елементів філософської лірики.
Звучить і родинна, і любовна тематика.
Зустрічаються елементи сатири, іронії, стьобу – сподобався оригінальний вірш автора Боісіда (20).
Навіть підлітково-бунтівний вірш Медвідь Олександри(85), що починається словами «Я ненавиджу Львів» насправді переповнений емоціями любові.
Є вірш-звернення до емігранта – Іванна Байда-Слободян(14)
Є спогади емігрантів про рідні місця – Генцельман Жанна(29), Маковець Оксана(79), Харченко Інна(132), Шевельов Марко(137)
Зауважень до збірки мало. Перш за все бажалося б, щоб розмір шрифта був більший. Адже 30% довжини сторінки залишилися незайнятими при дотриманні умови конкурсу –«обсяг вірша обмежується двадцятьма рядками». Інша справа, що знову у Віснику є твори, які перевищили вказаний ліміт рядків і їхні вірші зайняли всю сторінку.(Наприклад, на сторінках – 2, 20, 72). Це звісно дратує дисциплінованих авторів, бо багатьом з них довелося скорочувати свої вірші до обумовлених «п’яти чотирирядкових строф».
Ще раз повторюсь – переважна частина поезій представлених в Віснику поетичного конкурсу «Чатує в століттях Чернеча гора» мені сподобалась. Якщо ж треба виділити лише три твори, то зупинюся на такому виборі: Геник Леся (28), Данилюк Наталя(38), Шевельов Марко (137)

[ Згорнути рецензію ]