Щойно закінчив читати «Вісник IV Міжнародного конкурсу «Чатує в століттях Чернеча гора» (Конкурс віршів про рідний край)». Що сказати – емоції зашкалюють. Як у авторів, так і в мене, як читача. Україна не промине, доки в серцях її синів та дочок нуртуватиме стільки любові до рідного краю, житиме стільки поезії та лірики в стосунках з рідною землею та хай і далеким нині, та все ж отчим порогом.
З віршів аж бринить захоплення рідним краєм, згадками про опоетизовану юність, скапує тягучою смолою незборима туга за тим, що минуло з юністю в рідних місцях, дзвенить великодніми дзвонами одвічна гордість за свою землю та її людей, сумними пташками долітають згадки про батьків, що відійшли, зцементовується віра в одвічну силу нашої України, зринає птахами надія на краще, а що вже клятв та молитов про любов до святої землі, то їм ні числа, ні ліку. З усього цього й виплітається Україна – справжня, не кришена політиками, кохана нами такою, якою вона є, веселою літнім розмаєм і сумною восени, заквітчаною в біле весняним квітом і закутаною в біле зимовими віхолами. Наша земля. Кожного зокрема і всіх нас разом.
Перечитавши дані поезії, так і хочеться зірватися з місця й мандрувати, мандрувати нашою державою, аби відвідати всі ті міста й села, що означені у творах.
Гарна задумка в організаторів конкурсу, і, як на мене, вона цілком удалася.
Але конкурс усе-таки поетичний, тому маю відокремитися від захоплення та радості й поринути в аналіз творів.
Почну з того, що дещо псує враження. Чимало авторів не надто вичитують свої тексти, не надто страждають над римами й стилістикою та розмірністю віршів. Це відразу впадає у вічі й примушує занижувати оцінки.
Друга проблема витікає з вузької специфікації конкурсу. Тому багато віршів чимось схожі один на одного й ніби нівелюються однаковими засобами висловлення своїх думок авторами. Колосся, калина, струмки, річки, містки, хати, подвір’я, юні роки, сади вишневі, жита, верби, блакитне небо, гаї, ниви, джерела, кринички, солов’ї, коріння, давнина, залиті сонцем вікна та й ще чимало дечого кочують із вірша у вірш, ніби писані одним автором. Я розумію, що це основні вектори й указівники любові до рідного краю, але в той же час деякі автори відносяться до них сакрально, подають так, як притаманно тільки їм, витончено й оригінально, а деякі користуються, ніби загальним довідником із заздалегідь означеними епітетами.
Тому з усього розмаїття творів для себе обрав пару десятків тих, котрі хотів би читати й перечитувати ще й ще. Не хочу образити всіх інших авторів, бо моє враження чисто суб’єктивне й ні в якому разі не претендує навіть на близькість до істини, але на те й конкурс, аби я міг висловити й свою думку.

Хотілося б відзначити, так і хочеться написати, не вірш, а пісню Баліцької Марії «Лебеді» (стор. 15). Простенький зміст, поданий у стилі народної пісні, підкреслений останньою, й остаточною, фразою «сльози витирав мені літній дощ», немов переплітають народні мотиви й сучасність, мрії й реальність. Тож звучить. Хоча чому вірш не скомповано по рядках так, як читається, а за якоюсь незбагненною логікою, лишається незрозумілим і значно порушує стрункість твору.
Вірш Бобошка Олександра (стор. 19), якого я б назвав «Отут, моя стара, найкращий шмат Галактики» приворожує окресленням рідної землі, як найціннішого скарбу нашого на Землі, ще й поданий воістину просто, але тонко аж до зашпорів у душі. Хіба слово «підбокове» викликає відчуття, що автору явно забракло в одній фразі кількості рим, які б відповідали змісту, тож узявся за створення власних слів.
У вірші Васильченко Юлії (стор. 24), «де зірки до землі і… в руки» місто описується, як і багатьма, але десь у словосполученнях загубився свій колорит, неповторний і персональний, «небо наче у тисячі Сонцях», але все ж склади поводяться, як їм заманеться, не дотримуючись шеренг, а подекуди й просяться на ущільнення до належного розміру. Вірш звучить, захоплює, але немов прагне до вдосконалення.
«Мукачівський вальс» Жук Валентини (стор. 45) так переплітає відчуття юності, котра «танцює… на долонях міста» з відчуттям самого міста, що, дійсно, «здається, що Мефодія й Кирила на танець кличуть юності літа». Дуже гарно скомпонований вірш, плетиво котрого западає в душу й пам'ять.
«Моє місто» - єдине, чого бракує твору Карп’юк Марії (стор. 55), так це більш колоритної назви. Дійсно, це місто, «де так особливо». Поетичне відчуття як самого міста, так і дитинства, в ньому проведеного, провокує на відзначення цього твору, як своєрідного.
«Таїна» Кремінської Оксани (стор. 71) як назвою, так і змістом ніби кричить про ту незбориму одвічну таїну, ім’я якій Любов до рідної землі й цього світу. Сама побудова вірша, ніби закінченого в кожному четвертому рядку на обриві думки біля незбагненного мене особисто байдужим не лишила.
Вірш Медвідь Олександри (стор. 85), де за першим «я ненавиджу Львів» далі слідує постійний опис найкращого на планеті витвору рук людських, як ніщо інше, підтверджує думку, що ненависть – та ж сама любов, хіба що зі знаком мінус, «де зустрівся Нарцис і сумна Снігова королева».
«В селі» Обшарської Раїси (стор. 100) написано без особливих метафор, на основі одвічних калин, джерел і солов’їв, але так природно, чисто, що починаєш розуміти, що суть не в тому, пишеш ти одвічними символами України, чи вигадуєш щось своє особисте, а в тому, як ти перепускаєш усе через свою душу. «Встає заквітчана, нова, в джерелах вмита Україна» - це так в унісон усьому сказаному віршем, що сприймаєш ці слова як дійсність, а не як завчену фразу.
Чимось зачепив вірш Трепети Іванни (стор. 124), особливо першими рядочками. Інколи на перший погляд вірш маленький, непримітний, без особливих зигзагів і захмарних слів, а кличе кудись у власні молоді роки, туди, куди «прилітала напитись Жар-птиця, брала воду і я, молода.»
«Мій рідний край» Царук Антоніни (стор. 133) чимось перегукується із відзначеним уже мною твором Раїси Обшарської, тільки сказаний іншими словами й іншим автором. А ще бере безпосередністю та щирістю. Відвертістю розкритої душі – такою, якою вона й повинна бути.
Є вірші, котрі западають у душу своїм розкриллям, якимось присутнім у них жаром, душею автора, котра чи тихо гомонить, чи кричить, але проситься до слова, й мовить його, як уже вміє, але ти ловиш той гомін, забираєш з собою й бережеш у сховку вичитаної пам’яті.
Але трапляються й вірші, котрі, попри все інше, несуть у собі й заряд високої лірики та поезії. Як на мене, вони й мають претендувати на найвищі місця в конкурсі.
Щодо третього місця, як на мій погляд, то я тут розгубився, й виокремив аж три твори й так і не зміг з них відібрати кращого. Та я ж урешті не журі, тож маю право й не обирати конкретно.
«Літній етюд» Яценко Галини (стор. 146) – це диво, де «капелюха повісив комар на кілок», де «тричі півень світанку про зраду кричить», де «цвіркунів бринять флейти на літа губах» і «Сонце динею жовтою з воза біжить». І такими перлами сипле кожен рядочок, кожен звук цього вірша, там усе вібрує, все переповнене й переливається через край. А ще, враховуючи, що цей твір останній у збірці, то, ніби на замовлення, підкреслює загальне приємне враження й окреслює горизонти майбутніх конкурсів в означенні рівня авторів.
«Батьківщина» Стасюка Миколи (стор. 121) зуміла розмалювати звичайну, тисячу разів виписану хату, до розмірів усенької Батьківщини з-під «зчорнілих сніпків», «кукурудзи блиском хрому», «малесеньких віконець», «давно обкладених бур’яном», змалювати так, що немов ідеш по межі, що відділяє твою батьківщину від Батьківщини й починаєш усвідомлювати, що межі тої якраз і немає. «В селі звичайна хата біла, така ж прадавня, наче світ: чи то навпочіпки присіла, чи то зіпнулася на дріт?» - як ще колоритніше можна сказати про оспівану тисячами поетів нашу хату?
«У мами моєї» Данилюк Наталії (стор. 38) – це не просто вірш про матір, це сага про все те, що ми, як мовиться, вбираємо з материнським молоком, аби потім виплести з того всього справжні перли: «У мами моєї в городі замріяний бог приліг відпочити в пахучому свіжому сіні», «Вогнем зацілована мріє рум’яна хлібина», і так далі, й так далі. Просто шикарно. От тільки чимало одруківок допущено при публікації твору, то зайві літери, то слово не в той рядок лягло, а це не досить пристойно для такого видання.
І все ж, попри всю повагу до інших авторів, друге місце я б віддав Харченко Інні з «Осіннього листя розмай» (стор. 132). Там можна дискутувати й дискутувати щодо вимови чи значення слів, але той розмай, що хлюпає з цього твору, його пропустити повз, на намилувавшись, не насолодившись – та неможливо ж. Істинно висока поезія. Хмельницький, сиріч, Проскурів, може гордо писати свої вірші далі, «об іній заточивши олівець».
І чисто по власному суб’єктивному враженню пальму першості я б віддав Остролуцькій Антоніні з її «стеблинкою Місяця вгорі». І най ті «оси у сховку сутінків зорі» покружляли б ще хоч трохи, аби в останньому катрені поміняти місцями строфи, щоб весь твір читався на один такт, усе ж отой «хліб, як Сонце, на столі» чомусь вивершився в моїй уяві, як найкращий твір цієї збірки. Чисто суб’єктивно, та все ж, на мій погляд, дуже зримо.
Хай пробачать уже мені автори, котрих не згадав у своїй розмові, всі ми достойні, аби явити читачу свою творчість, і в кожного є свій читач. Я своїх авторів знайшов, а інших хай шукають і відкривають інші читачі.
А організаторам цього конкурсу окрема дяка за прекрасні миті ознайомлення з творчістю вдатних до поезії українців.

Дяка за прекрасні миті.