Марина Єщенко : Поговори зі мною : Оповідання : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Михайло Карасьов (джерело: bukvoid.com.ua)

Минулого року побачила світ перша книга молодої письменниці Марини Єщенко під назвою «Поговори зі мною». Авторка родом з Полтавщини. Закінчила магістратуру Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка за спеціальністю «літературна творчість». Пише давно і плідно. Не обділена й відзнаками всеукраїнських конкурсів та премій. Тобто, маємо автора першої книги, але далеко не початківця в літературі.
Оповідання в книзі поділені на чотири розділи, в кожному з яких письменниця демонструє іншу манеру письма: своєрідний єщенківський реалізм у «Сім’ї» та «Немитих сливах», гумор, стьоб і приколи в «Дівчатках, ... [ Показати всю рецензію ] що ніколи не здаються», гротеск з елементами постмодерну в розділі з характерною назвою «Гриби із зеленого ящика». Багатий стильовий арсенал дає авторці можливість торкатися будь-яких тем.
Книга закінчується новелою «Авторе, помри». Але почати хочеться з неї, бо саме тут, здається, криється ключ до деяких її оповідань. «Я мертвий автор, герой трактатів Барта» ‒ каже про себе авторка-герой новели. Се має означати, що написане і його творець народжуються разом, отож всі смисли, котрі з’являються в процесі писання, зринають на поверхню лише в голові читача і можуть трактуватися як завгодно різноманітно. Звідси виникає іронічне відношення до хрестоматійних літературних канонів, творчість стає грою, а сам автор набуває чарівної розкутості. Так написані «Пилочка для нігтів», «Холодильник і риба», «Усім новинам новина».
Але не завжди абсурд пишеться ради абсурду. Авторка відривається по повній в оповіданні «Дівчата з льотного» ‒ і в тому, що студентки з льотного училища беруть участь у лижних змаганнях як параолімпійці, та ще в пустелі; і в тому, що: «Зінці не вдалося народити в літаку з тієї простої причини, що їхній тренер ‒ сантехнік Вася ‒ під час перельоту десь зник, тому в пасажирів, які на той час не дрімали, були всі підстави стверджувати, що він випав ‒ і не без чиєїсь допомоги. Однак стюардеса чітко дала зрозуміти Зінці, що більше однієї проблеми за рейс їм за уставом не дозволено». Проте в підтексті розумієш, що вся ця нісенітниця не що інше, як реакція на абсурд нашого життя на прикладі того ж льотного училища, де не видають дипломи, бо студенти не налітали належних годин, а не налітали, бо немає пального, а хто за свої гроші пального не купить ‒ той і диплома не матиме.
Глибоке і темне оповідання «Псевдо-Я і нікого більше». Прочитане можна розуміти і як сковородине «пізнай себе», і як розповідь про другу свою натуру, що зраджує тебе, мов Брут Цезаря, і навіть як спомин про минулі свої існування. Або ‒ що інший ніколи не побачить тебе таким, яким ти є насправді: «Ти мені не пробачиш, ‒ каже героїня до свого другого Я, ‒ але люди знатимуть тебе такою, якою була я. Вони нездатні бачити далі, вони нездатні бачити взагалі». Воістину, Барт розкошував би на таких текстах!
В сучасних європейських традиціях написано «Немиті сливи». Авторка бере психологічну проблему (альтруїзм, що зашкалює) і препарує її, як на хірургічному столі, залишивши робити висновки читачеві.
Гротеск, але й реальний дух провінції чується в «Осені з Настиної торби»: «Він приїжджає раз на рік. Восени, коли в Києві починають жовтіти каштани, а в її райцентрі фарбують у зелене штучну траву й вішають на дерева пластмасове листя. Тоді в їхнє містечко з’їжджаються найповажніші артисти і співають три дні поспіль. Три дні музика гуркоче на весь райцентр, корови не дають молока, коти вішаються на найвищих горіхах, а провидиця баба Мокрійка намагається вмерти, зачинившись у глиняній хаті».
Однак, найсильнішими оповіданнями письменниці є ті, котрі торкаються пересічних людей. Іронія і відстороненість авторського письма ‒ а саме так пише М. Єщенко, ‒ зіткнувшись із трагедією ситуації, про яку іде мова, викрешують яскравий емоційний спалах у голові читача. Страшне, бо буденним голосом розказане оповідання «Сім’я». Жалість до дитини-дауна ‒ через його беззахисну посмішку, якою він відповідає на крик і побої матері, через материне: « Сьогодні спатимеш на підлозі, почув? Ти покараний!» і затим покірне: «Малий слухняно лягає на підлогу, скручується від холоду калачиком, але продовжує шкрябати ножем по паркету», ‒ ця жалість тримає читача в напрузі весь час, поки батьки мчать з роботи додому, де у пожежі, скоріше за все, згорів їхній син. Тим часом чоловік заспокоює дружину тим, що зробить їй другу дитину. Сьогодні ж.
«‒ А ця? ‒ починає все менше схлипувати Настя, ‒ а ця ж помре?.
‒ Ну помре, помре, ти хіба у тому винна? Кожної хвилини десь помирають люди. Це нормально. А в нас буде нова дитина!
‒ Ти так гарно сказав «у нас»! ‒ пригорнулася до чоловіка Настя» .
Дві неповні сторінки новели «Відомстила» вміщують ціле життя. Це при тому, що розповідається про мить ‒ про епізод в метро, де Ліна стала свідком сварки між чоловіком і жінкою, яка переросла в бійку. Сварка реальна переплітається із спогадом дитинства, як лаялися батько з матір’ю. Героїня пляшкою з водою б’є того чоловіка по голові. І фінал: «Все-таки вона купить м’яса, і наварить справжнього борщу, і плову, і щось спече на десерт. Усе, як любив татко. Сьогодні зранку його випустили, і вже ввечері вони побачаться. Їм є про що поговорити після п’ятнадцяти років такої невтішної розлуки». Все інше ‒ вбивство матері, батькове тюремне ув’язнення, сирітство героїні ‒ вибудує в своїй уяві читач сам.
Залишати найважливіше на домисел читачеві ‒ характерна фішка у кращих творах письменниці. В оповіданні «Поговори зі мною, Колю» дівчина-підліток ділиться своєю історією. Розповідь її не зовсім адекватна, діалоги матері з лікарем, куди час від часу водять дівчину, неприродно кровожерні: «‒ Вона незвичайна, ‒ продовжує посміхатися лікар. ‒ У неї всередині не серце, а шматок дерева, а може, металу, або ще бозна-чого. Колись ви її привезете до нас, ми розріжемо й побачимо, що ж там усередині. Нам усім цікаво. Ми з хірургом уже заклали парі, тому не зволікайте». А тут ще з’являється глухий Коля, в квартиру якого дзвонить героїня, щоб поговорити з ним, та в останній момент лякається і щоразу втікає. Врешті-решт виявляється, що за дверима, куди дзвонила дівчина ‒ її власна квартира. І раптом натрапляєш на речення, яке відразу перетворює цей абсурд на реальність. «У мене все добре зі слухом. Усе добре зі слухом... Усе добре зі слухом! Усе добре зі слухом... Це Коля, Коля у цій клятій квартирі під нами глухий!» ‒ вигукує дівчинка і читач починає розуміти, що вона глуха, а все, про що йшлося до того ‒ розмови матері з лікарем, коли вона бачила лише їх міміку; глухий Коля, існування якого мало б звільнити героїню від нестерпної одинокості, ‒ просто вигадка її уяви!
Часто з ракурсу конкретного епізоду авторка висвітлює глобальну проблему. На похорон до двоюрідної бабусі приїхала внучка. Сіла вона коло покійниці на стілець ‒ і протекла на оббиту тканину «її жіноча натура». Сарказм ситуації підсилюється іронічністю тексту, але паралельно, другим планом, через потік свідомості героїні розгортається епічна панорама сільського життя. Цинізм розповіді викликає щемке відчуття від такого ж цинізму в реальності: і сміх на похороні, і вроджена жадібність селянина: «За якусь годину прийдуть сусіди, може й подруги які з дальнього кутка. Баба свого часу багато друзів мала, от тепер і годуй їх, раз вона вже померла, а вони ‒ ні, живуть собі та на всі похорони стягуються...» («Пляма»).
Сільську тему продовжує оповідання «Золота дитина». Марина Єщенко творить знайомі багатьом характери. Ось вчителька ‒ яка копає картоплю, порає корів і варить самогон на продаж; якої бояться чоловік і син; яка має душу, але вона захована під такими заметами життєвої зневіри, що годі добратися. А поруч інший образ ‒ мати-алкоголічка, в якої на будівництві загинув син. Недалека, вона, здається, не відчуває горя в повній мірі, але ось вчителька занесла їй самогону і поїсти, і бачить: «Маківчиха вже випила не одного гранчака. Сиділа на зламаному обгорілому стільці й не рухалася. Тільки очима журно й нетверезо водила з одного кінця кімнати в інший» . В цих рядках біль уже не людський, а тваринний, але від того ще пронизливіший.
Яскраві і різкі картинки із життя київського обивателя показані в найдраматичніший період Революції Гідності («Революціонер»). «Хватить підтрунівати, в мене діпресія. Чувствую себе на обочині жизні» ‒ каже чоловік, з дивана спостерігаючи за подіями на Майдані. Реально відтворена мова, а через неї рівень інтелекту і запити його, створюють напрочуд живий, з плоті і крові, персонаж.
І над усією цією палітрою сучасних тем і сучасних стилів витає глибинно національне відчуття світу: це ж наш селянин, наш студент, наша дванадцятирічна дівчинка з провінції, яка жде свого принца на білому коні, так реально зображені в творах.
Аналізуючи оповідання, які пропонує нам Марина Єщенко, хочеться в кінці сказати наступне. Іронія авторки та вольна гра з творчістю надають шарму її письму. Однак не вони вирізняють її серед інших. А вирізняють її, навіть серед визнаних майстрів короткої прози, сільська вчителька із «Золотої дитини», батьки-дауни із «Сім’ї» та глуха дівчинка із «Поговори зі мною, Колю». Безперечно, бурлескний стиль Богдана Жолдака, глибинні алегорії Василя Трубая, філігранна точність деталі Василя Портяка чи щемка довірливість Любові Пономаренко впізнаються з перших сторінок ‒ та навіть Обрані (що вже казати про решту!) творять навколо себе світ, так би мовити, «по образу і подобію» своєму. Марина Єщенко в кращих своїх оповіданнях виривається за цей круг і занурюється в стихію народного життя. Здається, що вона не вигадує, а лише фіксує тих, хто проходить мимо неї і незалежно від неї. Не осуджуючи і не підносячи, а байдуже, як Бог, котрий сотворив цих людей. Тому й виходять вони по-стефаниківськи правдиві, змушуючи читача заглянути до самого дна в їхні душі.
В сучасній літературі, яка практично втратила інтерес до пересічної людини-обивателя, твори Марини Єщенко годні зайняти цю нішу. Звісно, якщо вдало стоятимуть над нею зорі.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Сергій Демчук (джерело: TEXTY.ORG.UA)

І.
Отже поговоримо з Мариною Єщенко, як вона того просить у назві своєї дебютної книжки. Хоча навряд чи їй ішлося про те, щоб з кимось поговорити, вилити душу чи зробити ще щось сентиментальне. Це як у однойменному оповіданні "Поговори зі мною, Колю". Дівчинка дзвонить у квартиру до глухонімого й утікає. Потім виявляється, що то лише її хвора (багата?) уява. У прозі Марини Єщенко також вистачає різких хуліганських рухів. Її абсурдистські твори – найкраще для того місце. Ну звісно, не бібліотека ж, де працює Марина!
Дебютна збірка оповідань Марини Єщенко побачила світ на початку року. Видала його ... [ Показати всю рецензію ] Київська організація Спілки письменників на конкурсній основі (десь я вже це писав!). Складається книжка з чотирьох розділів, приблизно рівних за обсягом. Та різних за змістом. Одразу після першої частини, досить жорсткої і екзистенційної, де батьки і діти (інколи навіть ненароджені), весь час з'ясовують, хто з них більше нещасний, і хто більше винен у нещасті одне одного, до уваги читача пропонуються жартівливі оповідання про дівчаток-підлітків або студенток. Про їхні кумедні залицяння з викладачами й хлопцями, які на побачення приходять без квітів і пропонують покататися на тролейбусі з вкраденим у сестри проїзним. Надалі підлітковий гумор заступають сарказм і гірка іронія; герої дорослішають, проблеми збільшуються, маразм життя "крєпчаєт"... і тоді починається його величність Світ Абсурду. Там, здається, авторці найкомфортніше. Точніше – це природне її середовище. Бо саме там на повну силу вивільнюється її творчий потенціал. Інколи навіть здається, що Марина заграється, й для неї головним стає бажання продемонструвати свою винахідливість. Але це тільки інколи.
А закінчується збірка оповіданням, де Марина відкрито демонструє, що вона у своїй прозі цар і бог... «Не знаю, до чого б докотилася їхня розмова, якби в них не було мене. У кожної сім’ї маю бути я. Того ж вечора Гену паралізувало, а на Олю напала амнезія. Здається, я спустила їх зі сходів. Чи це дуже банально? Банально, кажеш?» Марина Єщенко не церемониться зі своїми персонажами. Часом виникає враження, що вона просто знущається над ними. Та й вони, якщо й викликають симпатію у читача, то тільки тому, що смішні й недолугі.

ІІ.
Детальніше хочеться поглянути на перший розділ "Сім’я". Найпотужніший і найдраматичніший, якщо можна застосувати це слово відносно до прози Марини. Довкола сімейних справ та стосунків закручуються більшість сюжетів авторки, так можна було б назвати й усю книжку.
Починається розділ оповіданням "Село". Назва має демонстративний характер. Мовляв, не подобається – не читайте. Можна подумати, що це якась сільська лірика. Щось типу "Картопля цвіте фіолетово". Є ризик злякати шанувальників сучасної, переважно урбаністичної, прози...
Проте Марина з першого рядка хоче продемонструвати, що вона не з полохливих. Тому мати героїнею не завагітніла, а саме "забрюхатіла".
Вагітна дівчина втікає з села, від батьків і пересудів. Прагне розчинитися в місті, сховатися. Народжує доньку, яка потім повторює її ж... ні, не помилку. Донька вагітніє навмисно, щоб довести забобонному селу, що народження дитини, а власне і її самої, поза шлюбом – не є помилкою. І в першу чергу довести це собі. З животом вона їде до села, хоч дід і баба, які не прийняли її вагітну поза шлюбом матір, вже давно померли. "Та я була впертою атеїсткою і своє народження ніяк не хотіла визнавати помилкою".
Тема народжених поза шлюбом дітей, дітей-напівсиріт виринає у багатьох її творах. Як ми вже відзначали, ці діти і їхні самотні матері ніби намагаються з'ясувати, хто з них більш нещасний, і хто більше винний в нещасті. Інколи навіть доходить до дітовбивства, мовчу вже про викидні та аборти. Читача ж Марина хоче навіть не змусити задуматися, а скоріше добряче вжалити. Щоб він якомога гостріше відчув трагізм "неповних" сімей.
В оповіданні "Схожі" Марина продовжує знищувати шаблони, показує, що таке "бути як всі". Героїню звати Ліна. Точнісінько, як ту, що в романі Фолкнера "Світло в серпні" втікає вагітна з дому. Ліна із оповідання Єщенко теж накивала п'ятами від батьків. Їхню родину зацькували в радянські часи: дід – "ворог народу". Батьки змушували Ліну бути "як всі". З дівчинки вона перетворилася на автомата. Одягалася як всі, курила як всі, кохалася як всі. І коли цей автомат завагітнів і пішов з дому, то холоднокровно вбив новонароджену дитину й заховав на балконі орендованої квартири.
У наступному творі, у потязі, дорогою до села, на похорон, Настуся провокує викидень. У селі лишає після себе на стільці криваву пляму. Жорстокість і драматизм ситуації авторка демонструє, поставивши на шальки терезів сором перед забобонними селюками за пляму на стільці і навмисний викидень. Мовляв, що гірше? "Тепер плям уже ніяких нема, слідів вона збулася й уже була геть спокійна". На моралізаторство немає й натяку. Зважувати й оцінювати вчинки Настусі Марина змушує читача. Найпривабливішим персонажем цієї оповіді є померла бабця, яка лежить собі спокійно "заплющеними очима в стелю". Історія розказана не прямолінійно, з красномовними (!), як червона пляма, деталями. Кривава відмітина і покійниця надзвичайно увиразнюють марність і суєтність. Навряд можна вигадати такі деталі.
Перший розділ "Сім'я" завершується оповіданням зі жвавими колоритними діалогами. Розповідає Марина про те, якими нікчемами можуть бути науковець і редакторка глянцевого журналу, опинившись біля родинного вогнища, яке не те, щоб згасає, а мабуть, ніколи особливо і не палало, тобто вдома. Вони давно б розійшлися, так кісткою поперек горла стає… син. "Ти ще скажи, що сперму дарма випустив", – дорікає жінка. І чоловік з цим погоджується. А раптом ці двоє не такі вже й ідіоти, раптом колись вони справді кохали одне одного, чекали на сина, щоб потім, за кілька років сімейного життя, сказати "І як я міг подумати, що жінка з куцими мізками мені здорову дитину народить". Коли затурканий син гине в полум’ї, татусь-науковець втішає дружину: "Заспокойся, сьогодні ж зроблю тобі нову дитину". Мовляв, здоровішу.
Серед цього сімейного жаху Марина лишила один промінець світла – самотнього батька з оповідання "Татусь-брехунець", у любові якого немає жодного сумніву. Певно для того, щоб дістатися цього світла надії, Марина проводить читача через усе те пекло.

ІІІ.
Відзначимо й «майданівське» оповідання «Революціонер». Хоч воно і не з найкращих. Проте є певним ключиком до розуміння творчості Марини Єщенко. Молодий хлопчина гине на Майдані, поки його безробітний батько дудлить пиво перед телевізором, а завжди невдоволена мати з’ясовує стосунки. Здається, є трохи фальші у тому, що батьки не здогадуються про загибель сина. Адже батько не пропускає новини, і міг би здогадатися, куди саме виносить з хати порожні пляшки з-під пива його сина. Здається, ну не можуть вони бути аж настільки твердоголовими, ці батьки. Чи таки можуть? І все-таки героїзм сина залишається в тіні жлобства й тупості його батьків. І навряд чи це можна назвати недоліком. Так само, як навряд чи можна закинути Гої, що він малював потвор.
Бажання висловитись, інколи навіть різко, наче ляпас, важить для Марини значно більше, ніж обмінятися судженнями.
Тому назву книжки Марини Єщенко «Поговори зі мною» слід розуміти як «От що я вам скажу».
От і поговорили.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Галина Левченко (джерело: LSD: література, сучасність, діалог)

Богдан ридає:
– Не розказуй, не розказуй далі, будь ласочка!!!
– Та чого там, ти ж сам просив!
– Не треба! – завиває малий.
– Не плач, це ж казка, а в казці...
Богдан, схлипуючи, але вже не так голосно, визирає з-під ковдри:
– ...має бути щасливий кінець?..
– Ну, майже. Старший брат прожив ще десь із сорок днів і помер своєю
смертю – совість замучила...
Марина Єщенко “Богдан і вовки-сіроманці”

Якщо створений письменником художній світ має триматися на трьох китах, то такими деміургійними рибами і світовими стабілізаторами у прозі Марини Єщенко є абсурдизм, психологізм та реалізм. ... [ Показати всю рецензію ] Навряд чи саме такий сенс вкладала Євгенка Плужник у малюнок на палітурці її авторської прозової збірки, проте зображені на ньому в міру агресивно налаштовані до заковтування гачків угорі “риби-ракети” і силует ліричної героїні одного з оповідань (“Поговори зі мною, Колю”) перед дзвінком-вимикачем, назву якого винесено у заголовок усієї книги, вдало їх підкреслюють. Вміст “ракето-риб” відповідний: отруйні гриби – абсурдо- і галюциногени, багатовимірне екзистенційне відчуження глухого-божевільного-маргінала, замкнений у клітку світопростір-в’язниця, хоч і з відкритою перспективою підйому.

Попри заявлену на сайті avtura.com.ua першу рубрику в характеристиці змісту книжки – “чорний гумор”, як і акцентування автора передмови до збірки “Принцеси і дині” Михайла Бриниха на цьому художньому аспекті, спроба контекстуалізувати прозу Марини Єщенко виведе уважного читача не тільки до постмодерних деструкцій та відносностей, а також у простір ранньомодерних неореалістичних пошуків М. Коцюбинського, О. Кобилянської, В. Стефаника, І. Франка, В. Винниченка, з окремими маячками-вітаннями від А. Чехова і М. Гоголя, імпресіоністичними замальовками у стилі Миколи Хвильового, всюдисущим привидом “дідуся Фройда” та філософів-екзистенціалістів. Деякі твори алюзійно вказують на безпосередній діалог із прозою кінця ХІХ ст., як новела “Усім новинам новина”, котра вже самою назвою зухвало прикликає у думки новелістичні відкриття В. Стефаника: “Новина облетіла все село: Янка Куциха продала свою дочку”. Щоправда, події у творах сучасної авторки розпочинаються на тому місці, де реалісти і модерністи завершували. Трагедія й драма тут тратять на унікальності, пропускаються через кілька інформаційних фільтрів-каналів, і врешті виявляються не найрезонанснішими з-поміж інших, а всього лиш черговою порцією інформації серед суцільного потоку повсякденних новин.

Психологізм, різні відтінки іронії, задивленість і наче б загіпнотизованість виглядом та запахом соціальних виразок (дітовбивство, перервані вагітності, інверсовані ґендерні ролі, цинізм і подвійні стандарти у фаховому житті, споживацький паразитизм, подружні зради і т.ін.) – важливі смислові домінанти цієї книги. У новелах, об’єднаних у перші три розділи “Сім’я”, “Дівчатка ніколи не здаються”, “Немиті сливи”, – абсурдистські гротески і чорний гумор видаються лише гострими приправами до гнітючих, реалістично типологізованих ситуацій та характеристик героїв. Авторка з азартом патологоанатома видивляється у реальному світі відразливі, подекуди кримінальні факти, після чого натхненно і з тверезою безжальністю розтинає змертвілі душі їх творців та учасників. Тому в окремі моменти книга видається колекцією перверсивних фото, на яких межа поміж людською слабкістю і збоченням настільки ж хитка, як і в глядача між жалощами і співчуттями та відразою до побаченого. Зрештою, на звороті палітурки зрезюмовано цей авторський вибір і мистецьку позицію: “Часто письменниця вдається до поетики абсурду і гротеску, щоб підкреслити нікчемність нашого життя, показати речі, до яких ми звикли, як безглузді й неприпустимі. Що ж, інколи для цього доводиться вдаватися до заборонених засобів – створювати негероїчних героїв, а справжніх героїв залишати поза кадром”.

Генеративну основу сюжетів багатьох новел склали викривлені психологічні факти – акцентуації, нав’язливі ідеї, задавнені психокомплекси чи родинні та навіть родові травми. Кожен окремий твір нагадує точковий удар-постріл, який викриває одну важливу, хоч часто дрібну чи дріб’язкову людську рису і відлунює згодом у ряді аналогічних чи градаційно наростаючих конфліктних ситуацій, часто відцентрово розширюючи своє поле впливу із одного-двох персонажів на цілу соціальну групу чи все суспільство. Особливо виразно прочитується ця авторська стратегія у новелах розділу “Сім’я”. У кожному з цих творів читач потрапляє в поле нав’язливого впливу на героя якогось потворного минулого, що травмує, продовжує діяти в актуальному вимірі й потребує звільнення. Способи позбування від того минулого варіюють від гротесково перебільшеного стирання-вимивання плям (своєрідний постмодерний аналог рецепту “вичавлювання із себе раба” від А. Чехова) і психодраматичного програвання травмівних ситуацій в теперішньому часі – до зваги чинити моральні переступи і злочини з наміром позамітати сліди.

Роль ірраціонального фатуму найчастіше виконує у новелах Марини Єщенко асоціативний ряд понять “село – сім’я – мати”, які у традиційно сільській і землеробській українській культурі мали б позначати сприятливе середовище, рідний питомий простір. Проте будь-яке “материнське середовище”, що асоціюється із традицією, сталістю й незмінністю, у цій авторській збірці постає агресивним, загрозливим і небезпечним. Незмінно актуальну в українській літературі, починаючи з початку ХІХ ст., колізію взаємодії міста і села – як різних аксіологій і культур – Марина Єщенко вирішує у модерному і постмодерному ракурсах, без жодних хоча б пейзажних замилувань, у дусі Шевченкового “Село – і серце одпочине...”. Вироки і звинувачення лунають прямо, однозначно і без натяків на компроміси: село безжалісне, “воно не прощає і не забуває. Ти оступилася, а твої внуки передаватимуть у спадок своїм дітям зневажливі погляди в спину. Ніщо так не вбиває, як село. Люди все про тебе знають. Вони завжди готові засуджувати, випекти на тобі тавро. Ти ніколи не почнеш життя спочатку, бо старе ніколи не відпустить. Село не дозволить, щоб ти встала з ями, у яку ненароком упала...” (С.13). Це образ симптоматичний – як символ пам’яті про травматичний досвід і фатальну незмінність, місце, у якому будь-який соціально-психологічний негатив консервується навіки. Жодна еволюційна спіраль не завихриться в цьому пекельно-стабільному сільському часопросторі, а кожна помилка обернеться соціальною обструкцією і символічою прижиттєвою смертю-виключенням індивіда. Більшість персонажів збірки є вихідцями з села – і це діє майже кармічно, бо хоч чимало з них давно покинули рідні домівки, проте село так і не виїхало нікуди із їхніх душ, визначаючи в місті жорстку боротьбу за виживання, обмежені інтереси і примітивно-споживацькі цінності.

Дія селянського фатуму як чинника традиціоналізму та незмінності споріднена зі спадком пострадянським і постколоніальним, які у комплексі призводяться до розмаїтих соціальних химер і деформацій: конформізму, вірнопідданства, демагогії (“Схожі”, “Кафедральне”, “Золота дитина”, “Кримський бабай”). У новелі “Схожі” конформізм показано як запоруку соціальної і психологічної патології. Важливий штрих до біографії головної героїні: “Мені забороняли отримувати двійки й трійки, але дуже боялися, коли я починала приносити лише п’ятірки. Тоді мама з татом довго перешіптувались у своїй кімнаті. Мама плакала, а татко нервово стукав ручкою по письмовому столу.

– Доню, – говорила розімліла матуся, – ти маєш бути як вони, повністю схожою на них... Щоб ніхто не відрізнив... (...) Будь такою, як усі. Щоб глянув отак на ваш клас – і ти не вирізнялася з-поміж інших... Щоб у списку, де твоє ім’я, воно не кидалося в очі... Ось так, дівчинко моя...” (С.27). Послідовно культивуючи прагнення бути “як всі”, не вирізнятися і мислити виключно стереотипними формулами, забезпечує героїні своєрідну соціальну адаптацію в дорослому житті і врешті вбивство власних, народжених поза шлюбом дітей.

Найвиразніше закцентована в книзі Марини Єщенко проблема інверсії ґендерних ролей і стереотипів тісно переплітається із двома іншими фатальними чинниками – матір’ю і родиною. Розробляється ця тема на всіх стильових рівнях і регістрах, демонструючи у підсумку невтішний для патріархальної свідомості результат: єдина незамінна функція, яку здатні виконувати чоловіки, суто фізіологічна – забезпечувати жінці сім’я для виношування і народження дітей. Інші традиційно асоційовані із чоловіками риси (сили, ініціативності, фізичної та інтелектуальної переваги, емоційної стриманості та виваженості), як і соціальні ролі (батька-годувальника, голови родини) – у глибокому занедбанні. Та самим занедбанням цих властивостей чоловічих персонажів Марина Єщенко не обмежується. Це соціальне відхилення набуває гіпертрофованої компенсації через розвиток традиційно “чоловічих рис” у представниць протилежної, т.зв. “слабкої статі”. Закон соціального і психофізіологічного збереження енергії діє із невблаганною логікою і силою. Те, чого бракує чоловікам, жінки розвивають, відрощують і здобувають у собі – м’язи, здатність утримувати родину і чоловіка, сильну ініціативно-активну позицію у взаєминах і под. (“Відомстила”, “Революціонер”, “Токсикоз”, “Тривога”, “Імпотенція”). Тема вагітності й пологів озивається в багатьох новелах, феміністськи акцентуючи природну жіночу потенцію. Проте часто життя дітей несумісні із життями матерів, які переривають вагітність (“Пляма”), чи вбивають їх одразу після пологів (“Схожі”), чи позбуваються від небажаних хворих дітей (“Сім’я”), чи співіснують в межах одного житла, майже не контактуючи з ними (“Революціонер”). Нерідко діти передчасно стають сиротами, бо матері рано йдуть із життя (“Татусь-брехунець”, “Осінь з Настиної торби”, “Відомстила”). Синтезуючи в собі функції й риси чоловіків, жінки у новелах Марини Єщенко часто набувають монструозного вигляду фалічних матерів, жінок каструвальних та упиричних, сягаючи піку в гротескових образах фіктивної вагітності і пологів від чоловіка-імпотента (“Імпотенція”), жагучого поїдання чоловіка в пориві любощів (“Дівчисько й цукровані кульки”), чоловічої безхарактерності і навіть чоловічого токсикозу, який нагадує токсикоз вагітних (“Білий-білий сніг”, “Токсикоз”, “Тривога”).

Хоч персонажі подекуди зважуються чинити спротив обставинам, вириватися із зачарованого колообігу своїх родинних та соціальних карм і сансар, вийшовши за рамки нав’язаних їм ролей і соціальних очікувань, – найчастіше цей бунт завершується поразкою, яка в залежності від емоційної тональності конкретного твору передається обставинами або реалістично-драматичними й екзистенційно безвихідними (більшість творів із розділу під заголовком “Сім’я”, “Правда”, “Немиті сливи”, “Соняшникове насіння”), або курйозно-гротескними із домінуванням комічного начала (новели з циклу “Дівчатка ніколи не здаються”, а також “Татусь-брехунець”, “Імпотенція”, “Токсикоз”, “Тривога”, “Золота дитина”, “Єгор і його воша”, “Віра й холодець”, “Ахіллесова пята”, “Гриби із зеленого ящика” та ін.).

Бунтівні спроби нагадують читачам, що десь, поза змодельованим авторкою світом, існує-таки вимір гармонійніший, із більш здоровими й вітально-гуманними цінностями, хоча б як примарна альтернатива, до якої варто шукати шляхи. Крім почварних героїв, на зразок безробітного представника т.зв. “диванної сотні”, якого утримує дружина (“Революціонер”), що без кінця й краю потопають у відразливій “твані побутових дрібниць”, десь вирують справжні події, хоч учасники тих подій, справжні герої (образ сина згаданого персонажа, який виносить спорожнені батьком і матір’ю скляні пляшки з-під пива на майдан для виготовлення “коктейлів Молотова”) лише побіжно згадуються. Іншою стратегією подачі інакшого героя є оцінювання його із позицій цього дисгармонійного світу як постаті екзотичної, непристосованої й неспроможної оборонити себе – як героїня новели “Немиті сливи” Настя, що своєю безборонною довірливістю та доброзичливістю нагадує тип, виведений А.Чеховим в оповіданні “Размазня”. Прагнення відповідати ідеалам на рівні вчинку містить у собі загрозу, бо оточення аж ніяк не схильне коректно ставитись до таких “втілених ідеалів”, унаслідок чого ідеальні прагнення заземлюються, а то й усіляко принижуються, стаючи об’єктом кепкувань. Проте навіть героїня новели “Ахіллесова пята”, хоч і належить до категорії дівчаток, які “ніколи не здаються”, таки виношує десь “дуже глибоко” у своєму серці мрію: “Того ж літа Світлана Олексіївна взялася будувати замок, який їй марився ще з дитячих літ: з баштою, як у казках, де сидітиме вона – принцеса – і виглядатиме свого принца” (С.225).

Пошук ідеалу та незнаходження його, самотність та екзистенційна нудота провокують героїв до психологічної втечі – звідси мотив риби і шизоїдного розщеплення особистості (“Псевдо-Я і нікого більше”, “Осінь з Настиної торби”, “Єгор і його воша”), прагнення глухонімого буття чи й створення власної альтернативної реальності, подарованої станом психічного розладу (“Поговори зі мною, Колю”, “У кафе”). Ця схильність до умовної образності найсильніше заявляє про себе в останньому розділі книжки “Гриби із зеленого ящика”.

Коротко, сильно і... дотепно пише Марина Єщенко. Жанр психологічної новели у більшості творів відпрацьовано бездоганно. Насичені подіями і діалогами концентричні сюжети, які грайлива авторська уява здатна розпочинати щоразу із найнесподіванішого місця – кульмінації, розв’язки чи кількох розтягнених ліричних заспівів, – щоразу бентежать несподіваністю поворотів, не дозволяють книжці стати монотонною і зваблюють углиб текстів аж до символічного самогубства наратора у заключній новелі “Авторе, помри”. Сміх звільняє, дозволяє гратися з потворним і смішним, безглуздим і небезпечним, – даруючи надію, що ця епоха не-героїв минеться як вікові психічні комплекси чи сезонні хвороби, а письменниця Марина Єщенко, чия збірка “Поговори зі мною” була відзначена минулоріч у рамках проекту “Перша книжка автора” поміж інших 15 книг-переможців, відібраних видавничою Радою при Департаменті суспільних комунікацій КМДА, утримає за собою впевнений статус нового жіночого голосу в сучасній українській прозі.

[ Згорнути рецензію ]