Іван Корсак : Запізніле кохання Миклухо-Маклая : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Оксана ГОЛОВІЙ (джерело: сайт Корсак І.Ф.)

«Деякі книги слід тільки покуштувати, інші – проковтнути і лише небагато з них – пережувати і перетравити», – саме ця фраза Томаса Бабінгтона Маколея спадає на гадку, коли йдеться про творчість нашого славного земляка – письменника, справжнього володаря слова, майстра історичного роману Івана Корсака. Його творчий доробок направду є неоціненним з погляду не лишень історичної пам’яті, а й національної самоідентифікації українців. Адже письменник своїм неперевершеним стилосом уписує у вічність імена геніальних українців, що їх або несправедливо намагалися стерти з пам’яті людської, або ж «прихватизовували» ... [ Показати всю рецензію ] інші держави.
Романи Івана Корсака – це не «чтиво для метро», не «відпочинок для мозку та очей». Їх мусово читати вдумливо, не відволікаючись на дрібниці й суєту. А радше – приймати дозовано, як ліки. Ліки проти ментальної байдужості. Ліки проти непам’яті. Еліксир відновлення національної свідомості та гордості за свій народ.
Годі виокремити як найкращий якийсь один роман Івана Корсака. Бо кожен з них – величезна глиба унікального матеріалу для осмислення читача. За кожним твором – кропітка робота автора, безсонні ночі над рукописами, нескінченні години праці в архівах, де по однесенькій, немов перлини, він вишуковував крупинки інформації, аби нанизати усе це на нитку пам’яті й створити коштовне намисто оповіді та потішити вибагливого читача, аби його здивувати й наново закохати у свій народ і в слово.
Справжнім відкриттям для мене, ба навіть таким собі переворотом свідомості став роман Івана Корсака «Запізніле кохання Миклухо-Маклая». Бо до того навіть не підозрювала, що «выдающийся русский путешественник» був нащадком… славного козацького роду Миклух. Що подвійне прізвище вигадав, аби втекти від ув’язнення за кордон.
Зауваживши назву роману, багато хто може собі подумати, що це чергова спроба одного з авторів привернути увагу читача описами любовних пригод персонажа з відомим прізвищем. Утім мушу розчарувати скептиків: основну увагу тут зосереджено усе ж таки на мандрівках та відкриттях Миклухо-Маклая, а також – на всіх негараздах, що випали на його долю: це і труднощі у спілкуванні з Географічним товариством, і поневіряння морями-океанами, і небезпеки, що чигали на кожному кроці, і підступні тропічні недуги, що підривали здоров’я. Гортаючи сторінку за сторінкою, читач по-справжньому усвідомлює, який колосальний вклад у розвиток науки, не лишень географічної, а й антропологічної вніс Миклухо-Маклай. Бо завше жив у пошуках істини та в ім’я справедливості. Папуаси ж називали його людиною з Місяця й поклонялися, немов божеству.
«Пошуки істини завжди своєчасні, а тому й не марні. Вони можуть не збігатися з інтересами окремої держави чи окремого уряду, але я не служу тому чи тому уряду, тій чи тій державі, я служу людству, при тім числі, зрозуміло, і своїй землі», – скаже Маклай свого часу імператорові Олександру ІІІ.
Утім особистісних моментів у романі все ж не бракує. Але авторові вдалося так вишукано вплести їх у сюжет, що вони аж ніяк не стали ліричними відступами. Це радше допомагає читачеві збагнути, якою непересічною та глибокою людиною був головний герой.
Скажімо, неабияк здивує читача той факт, як молодий Микола, уперше потрапивши в дім під червоними ліхтарями, до ранку пробалакає зі жрицею кохання про життя, а не втамовуватиме, як усі, хіть. А листувався із панянками Миклухо-Маклай не заради потіхи чи в пошуках вічного кохання, а щоб… повправлятися в німецькій мові й виробити стиль.
Особливим стало для мандрівника почуття до доньки лікаря, якому він асистував. «Нараз подих у нього перехопило, як вперше торкнулась вона вустами невмілими, так дух перехоплювало, коли батько на гойдалці розгойдав якось щомоці – і небо стало таким близьким, і повітря хмільним, аж у грудях поколювало, і щем неймовірної втіхи тіло у холод кидав…» – так описує автор те почуття, що вразило серце молодого науковця. Втім це кохання не стало вічним – Ангела була хворою і незабаром померла.
Були у житті Миколи Миколайовича жінки, з якими не раз забувався у вирі пристрасті: емоційно, але з притаманною йому делікатністю та інтелігентністю описує Іван Корсак стосунки мандрівника з жінками. «Він просто залишив проведені з Еммою дні назавше у пам’яті, такі прекрасні сторінки свого життя, під таким чарівним небом і сонцем країни чарівної Чилі», – пише про одну з коханок мандрівника автор. «Вже на папір лягли візерунки з плечей і грудей, а як до пояса він дійшов, зізнається щоденникові Маклай, то Макане без вагань якихось чи церемоній сама опустила свою спідницю із бахроми нижче колін… Їхні руки зімкнулись, як змикаються верховіття дерев у джунглях, почався нестримний танок, диковинні квіти на животі й грудях у неї розцвіли усі заразом – то був танок двох тіл різного кольору, але схожої пристрасті…» – описує стосунки Маклая з темношкірою дівчиною. А папуаска Бунгарая своїм пружним чорним тілом виганяла з тіла Маклаєвого лихоманку…
Справжнім викликом для мандрівника й науковця стане спілкування з Кетті Шеффер: «Він зі щирою шаною ставився до Кетті Шеффер, зовсім молодої доньки керівника Бюйтензорського ботанічного саду, …і водночас дискутував із нею, немов з ровесником». «Мила дівчина, розумне дівчисько. Але, як на Маклая, бракувало їй чогось притягального, саме жіночого: гарна квітка, але …паперова», – зауважує автор.
А по-справжньому незабутнє й останнє, як зазначено у назві роману – запізніле кохання спалахнуло в серці видатного мандрівника до молодої вдови Маргарет Робертсон, доньки прем’єра провінції Новий Уельс. Саме вона стала тією єдиною, яка змусила тридцятивосьмилітнього холостяка домагатися її руки. Хоча на шлюб православного і протестантки довгенько доведеться чекати царського благословення. Вона не злякається їхати з ним у сирий Петербург. Вона народить йому двох синів. Вона бігатиме до нього в лікарню, коли смертельно хворий Маклай прощатиметься із життям. І тільки своєму щоденникові виливатиме Маргарет увесь відчай, що шматуватиме їй душу. «None but death can separate us» – «Ніщо, крім смерті, нас не розлучить» – так звучала їхня шлюбна клятва. І вони обоє були вірні їй до кінця. Особливо цінними є уривки зі щоденникових записів Маргарет, опубліковані наприкінці роману, завдяки яким читач повною мірою може осягнути усю палітру тих почуттів, що вирували у душі жінки, яка вже не могла відвоювати у смерті коханого чоловіка…
Ще один направду віховий роман Івана Корсака «Борозна у чужому полі», в якому йдеться про легендарну родину – братів Тимошенків. Назва твору є дуже символічною, адже цим геніям довелося «прокладати борозну» і життєвого шляху, і діяльності не на рідних теренах, а на чужині. Степан, Сергій та Володимир Тимошенки, яким волею долі судилося були направду видатними людьми. Старшого брата Степана називають батьком американської прикладної механіки, середульший Сергій був міністром шляхів уряду УНР, в еміграції, живучи у Луцьку, був обраний послом і сенатором польського сейму, молодший Володимир – член американського уряду Рузвельта. Шкода лишень, що ці уми, які неабияк могли прислужитися на батьківщині, натомість «орали ниви» закордоння, здобуваючи визнання та світову славу.
«…не дано людині знати, яку будучину їй виписано; он вас троє кревних братів, а всі такі різні. Тобі світ механіки до шмиги найбільше, середульший Сергій дивовижно архітектуру з політикою поєднав, а Володимир, найменший, економіку облюбував», – наводить автор роздуми найстаршого Тимошенка – Степана.
Яскравим штрихом видається розповідь про те, як намагався врятувати Степан Прокопович рідну Київську Академію, як оббивав міністерські пороги в Ростові, натомість реакція на його прохання «була холодною, як лоб мерця». Як разом із Вернадським їхали додому на підлозі у службовому вагоні. Якийсь барига – із шиком, а вони, світила науки, – на підлозі… Отак на батьківщині шанували великих її синів. «Він ще колись напише, але де ж він на цій землі знайде тепер застосування своїм знанням, енергії своїй задля розвою науки: невже доведеться податися у світи, де ще цінять розум людський і він комусь потрібен, невже знання його і хист зовсім не треба своєму народу? Дикій орді зі сходу принаймні знання не до шмиги… А якщо й виїхати доведеться, то хоч би десь недалеко, до слова, у Югославію, щоби потім легше вернутися: он і братів доля в світи погнала, Володимир у Парижі, від українського уряду на мирову конференцію радником відрядили, Сергій десь у Польщі, – архітекторові з ім’ям теж не світить талан для своєї землі віддати. Невже еміграція – єдино можливий для нього шлях, невже, якщо прийме таке він рішення, в останню бодай хвилину не зможе сам перед собою його оскаржити?», – розмірковує автор.
Дуже ретельно, філігранно Іван Корсак виписує кроки кожного з братів, їхні душевні терзання за рідний край, їхні звершення, їхні вдачі й невдачі, міжособистісні стосунки й твердість духу. Мимоволі тішишся з того, що у Загребі ректор місцевого університету прийняв Степана Тимошенка навіть у старому костюмі, що на жебрацьке дрантя вже скидався, й запропонував очолити кафедру опору матеріалів. Бо ж не скрізь-таки по одежі стрічають…
«Склалося так, що фахівці найвищої проби – академік, науковець Степан Тимошенко, урядовець у команді Рузвельта, професор Володимир Тимошенко, архітектор, політик Сергій Тимошенко – розбудовували не свою батьківщину, а інші держави»,– пише у післямові до роману Руслана Давидюк.
І направду – ця славна родина не одну борозну зорала на світовій ниві. Їхні труди стали у пригоді світовій спільноті. Шкода лишень, що в ріднім краї не поцінованими лишилися ці великі люди, що стільки часу в забутті були їхні імена, як і багатьох інших достойників-земляків, на чиїх чолах десятиліттями була «анафема» радянщини.
Тим більш неоціненною видається титанічна праця письменника Івана Корсака, який, досконало досліджуючи шляхи й закрути долі, підносить читачеві правду, приправляючи усе те добірним влучним словом. Варто зауважити, що письменник у своїх історичних романах піднімає вельми важливу й нині проблему еміграції і чи, як тепер модно казати, «проблему відтоку мізків з України». Адже скільки їх – мудрих, талановитих, гідних пошанування – у чужих світах шліфуються, немов діаманти, славу приносять не батьківщині, а тій стороні, яка милостиво прийняла?
Вартісним у цьому контексті є й іще один роман Івана Корсака – «Вибух у пустелі», у якому від піднімає із глибин забуття ім’я ще одного великого українця – Георгія Кістяківського. Про цього вченого на Батьківщині донедавна майже нічого не було відомо, а сам автор під час написання роману послуговувався англомовними джерелами.
«Тому, що саме постать Кістяківського мене зацікавила, є дві причини, – зізнався якось Іван Корсак, коли я запитала в нього, чому саме цю персону обрав героєм свого твору. – По-перше, я вже низку років цікавлюся персонами тих українців, які внесли вагомий вклад у поступ світової цивілізації. Бо у нас дуже багато є недругів зі східного боку, які хочуть довести, що держави України нема, що вона не відбулася абощо. І саме Кістяківський цікава мені в цьому плані людина, яка розробляла найвищі технології нашого часу. Без нього не було би створено ні зброї, ні атомних електростанцій».
Направду, мало хто знає, що саме наш земляк Георгій Кістяківський брав участь у розробленні атомної бомби, аби протистояти фашизму німецькому чи російському. Так, саме російському – з огляду на випробовування водневої бомби на Новій Землі чи в казахських степах та їх страшні наслідки. «Звісно, Георгій Богданович зі шкіри лізтиме, аби не полишати свій Гарвардський університет. Але й гріх, вважав він, витворити з Гарварда для себе коханого щось на зразок затишного хутора за плетеним тином, де б можна було утаїтися від всіх теперішніх пекучих вітрів. Він не крутить заперечно головою, коли його запрошують стати членом консультативного комітету Міністерства оборони США з проблем балістичних ракет, увійти до складу дослідного консультативного комітету з хімічної енергії Національної ради аеронавтики й космосу, НАСА… «Кузькина мать» і для Кістяківського спричинила поворот у житті. Сумнівів не було: росіяни – народ такий, що не вагатиметься довго комусь б убухнути водневою бомбою по маківці, – чи вона лиса, чи кучерява», – пише автор.
Окрім вельми важкої та небезпечної роботи над створенням атомної бомби Георгій Кістяківський як науковий радник Президента США долучається до підготовки перших астронавтів для польотів на Місяць, розвитку балістики і так само має мужність сказати «ні» тому, що противиться його совісті чи цивілізаційному поступу людства.
І незважаючи на всі випади й нападки у свій бік, він стає одним з ініціаторів встановлення у Вашингтоні пам’ятника Тарасові Шевченку, і Конгрес США прийняв цю ухвалу.
Дуже ретельно, крок за кроком автор описує, як у Лос-Аламосі учені, серед них і Георгій Кістяківський, створювали атомну бомбу. А відтак – те, що коїлося у їхніх умах і душах після випробування. «Оппенгеймер, усе ще перебуваючи під враженням щойно побаченого та пережитого, процитував рядки зі священної індійської книги «Бхагавад-гіта»: «Якщо тисячі сонць разом спалахнуть на небі, то стане людина Смертю, загрозою всьому сущому на Землі». А відповідальний за технологію вибуху Кеннет Бейнбрідж із сумом докинув:
— Тепер всі ми сучині діти...
Раптом слова ці немов зі сну Кістяківського розбудили, з марення вельми тривкого й глибокого – невже чоловік цей правду сказав?! І справді, що вчинили вони разом, і ти при тому числі – добро віковічне чи зло непростиме до Суду останнього? Ви війни спинили, насамперш супроти прокази нацистської йдучи, не шкодували себе, за дротом колючим трудячись? Чи то вічний ворог Творця вам скаламутив ум і в цій пустелі, а надто в пустелі людській, де й так із ліхтарем вельми довго Діогенові треба блукати, сотворили ви злочин супроти землі та неба – і проклинатимуть тебе по сьоме коліно, і не прийме навіть земля, як Потьомкіна, якого вісім разів хоронили?!», – описує автор душевні страждання свого героя. По тому Опенгеймер скаже президентові: «На наших руках кров». А Трумен відповість: «Нічого, з часом відмиється».
Кістяківський виходить із команди, бо він одним із перших збагнув, що насправді вони створили. У цьому ключі Іванові Корсаку вдалося закцентувати увагу читача передовсім не на біографії вченого (хоча, варто сказати, вона таки була строкатою – мобілізація у білогвардійську армію 18-літнього юнака, втеча до Туреччини, звідки він через Балкани перебрався до Німеччини, де закінчив Берлінський університет, у 25 він уже став доктором наук, відтак – Прінстонський університет США, а затим Гарвард), а власне на моральній відповідальності винахідника перед людством.
Загалом у романі – кілька сюжетних ліній. І авторові, як завше, вдається поєднати їх у тісний вузол, у центрі якого – видатний земляк та його родина.
Окремо варто сказати про мову романів Івана Корсака – жвава, насичена «смачною» лексикою, подекуди скидається на витіюватий візерунок, подекуди – на гостре лезо сокири, подекуди обплітає розум читача й тримає так міцно, що заспокоюється він лишень тоді, коли перегортає останню сторінку. Письменникові завше вдається тримати баланс і не переборщити з літературними «спеціями», аби найвибагливіший читач мав і високоінтелектуальне чтиво, і естетичну поживу.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Надія Козловська, студентка «Києво-Могилянська академія» (джерело: Сайт)

Крізь дрімучі праліси пасток і перешкод, як і крізь джунглі Нової Гвінеї, продирався Микола Миклухо-Маклай до своєї мети. До мети благородної – підтвердити, що людина справді гідна звання homo sapiens. Все життя присвятив він Людині, як найдосконалішому створінню природи.
Новий роман Івана Корсака «Запізніле кохання Миклухо-Маклая – то данина невтомній праці науковця, який всупереч всім незгодам і перешкодам, подарував науці багацько неоціненних праць . А ще поділився переконанням, що людина, незважаючи на колір шкіри, розвиток цивілізації, завжди залишається людиною: чи в університетах ... [ Показати всю рецензію ] Німеччини, чи в джунглях Океанії.
Чи могло бути у Маклая справжнє, таке ж величне, як і його мета, кохання? Іван Корсак заглиблюється у потаємні закутки душі вченого. Коли читаєш роман, складається враження, наче письменник розуміє свого героя, як самого себе. Наче між ними й немає прірви більше, ніж у століття: настільки вдало описує він почуття. Перше кохання Маклая наклало особливий відбиток на душу науковця. І по смерті коханої шукав видатний географ той голос любові до жінки усеньке своє подальше життя, поки його душу не «полонила» Маргарет Робертсон. До неї, до «запізнілого кохання Миклухо-Маклая», були в науковця й інші жінки. Як пише автор, з ними він просто тамував пристрасть, а Маргарет стала для нього чимось незрівнянно більшим. Вже при смерті він повторював наче замовляння на полегшення муки: « Моя кохана…»
У новому романі письменник відкриває читачеві багато нових граней із життя Миколи Миклухо-Маклая. Безсумнівно, це непересічне кохання, силу й глибину якого можна відчути сповна завдяки щоденнику Маргарет Робертсон.
Історичний екскурс заводить нас, читачів. до Петербурга. Так, науковець був підданим Російській імперії, але на сторінках книги ми бачимо, що російська державна машина не лише не допомагала Маклаю у його експедиціях, а й перешкоджала. «Не раз спадало на гадку, що все, чого він досяг і що встиг зробити, зробив не завдяки, а всупереч тій машині, вайлуватій, малозрозумілій на звичний глузд і безтолковій» - подає думки Маклая автор. Ненав’язливо запитується у читачів: “Чи має підстави Росія приписувати собі право на величезну наукову спадщину Маклая?». Тим паче, як постає зі сторінок, більшість мандрівок географ здійснив за кошти малинського маєтку, що в Україні. Загалом, Маклай, за його власним визнаннямс, є сином трьох народів – українського, німецького та польського. А ще він громадянин цілого світу, людства, якому віддав усього себе.
Роман Івана Корсака « Запізніле кохання Миклухо-Маклая» стверджує віру у людство, у його кращих синів, які своєю невтомною працею щодня, щогодини торували homo sapiens путь до омріяного золотого віку.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Оксана ГОЛОВІЙ (джерело: Сайт)

Що ми знаємо про Миколу Миклухо-Маклая? Так, шкільна програма каже, що він був видатним мандрівником, який неабияк прислужився науці, зробивши низку відкриттів. «Выдающийся русский путешественник», – стверджують російські джерела. І мало хто знає, що походить великий вчений із славного козацького роду Миклух, що подвійне прізвище – Миклухо-Маклай – взяв собі, аби втекти від ув’язнення за кордон.
«Багато нашого по чужих хатах позалежувалось, що не всяке вже й пізнає, чиє воно спершу було. Багато позабирали в нас усякого добра сусіде, багато і самі наші предки по чужих людях порозносили… А воно ... [ Показати всю рецензію ] Бог зна коли було наше «непрошене й не дане», тільки що не було в нас на Вкраїні захисту все те ховати», – написав свого часу Пантелеймон Куліш. Ці слова читаємо в анотації до нового роману Івана Корсака.
«Запізніле кохання Миклухо-Маклая» – саме так охрестив своє нове творіння автор. Втім у романі ви не знайдете такого собі ширпотребного «мила» про кохання-зітхання. Бо з перших сторінок затамувавши подих стежитимете за перипетіями й карколомними пригодами, що випали на долю Миклухо-Маклая. І почнете переживати вже тоді, коли майбутній першовідкривач далеких заокеанських островів стоятиме на кордоні, молячись, щоби не викрилася оборудка із документами, які виготовити допоміг нащадок останнього гетьмана Розумовського граф Олексій Толстой… Ви співчуватимете його матері Катерині Семенівні, яка мусила відпустити одного з синів у далекі світи. А потім з подивом спостерігатимете, як молодий Микола, уперше потрапивши в дім під червоними ліхтарями, до ранку пробалакає зі жрицею кохання про життя, а не втамовуватиме, як усі, хіть. І усміхатиметеся, коли дізнаєтеся, що листувався із панянками Миклухо-Маклай не заради потіхи чи в пошуках вічного кохання, а щоб… повправлятися в німецькій мові й виробити стиль.
Було у житті Миколи Миклухо-Маклая почуття, що змушувало шалено бігти кров по жилах. Він закохався у хвору дівчинку, коли асистував як лікар. «Нараз подих у нього перехопило, як вперше торкнулась вона вустами невмілими, так дух перехоплювало, коли батько на гойдалці розгойдав якось щомоці – і небо стало таким близьким, і повітря хмільним, аж у грудях поколювало, і щем неймовірної втіхи тіло у холод кидав…» – описує автор те почуття, що вразило серце молодого науковця. Втім це кохання не стало вічним і назавжди – Ангела незабаром померла. А Миклухо-Маклай з головою пірнув у науку.
Звісно, він не був аскетом. Траплялися у житті Миколи Миколайовича жінки, з якими не раз забувався у вирі пристрасті: емоційно, але з притаманною йому делікатністю та інтелігентністю описує Іван Корсак стосунки мандрівника з жінками. «Він просто залишив проведені з Еммою дні назавше у пам’яті, такі прекрасні сторінки свого життя, під таким чарівним небом і сонцем країни чарівної Чилі», – пише про одну з коханок мандрівника автор. «Вже на папір лягли візерунки з плечей і грудей, а як до пояса він дійшов, зізнається щоденникові Маклай, то Макане без вагань якихось чи церемоній сама опустила свою спідницю із бахроми нижче колін… Їхні руки зімкнулись, як змикаються верховіття дерев у джунглях, почався нестримний танок, диковинні квіти на животі й грудях у неї розцвіли усі заразом – то був танок двох тіл різного кольору, але схожої пристрасті…» – описує стосунки Маклая з темношкірою дівчиною. А папуаска Бунгарая своїм пружним чорним тілом виганяла з тіла Маклаєвого лихоманку…
Справжнім викликом для мандрівника й науковця стане спілкування з Кетті Шеффер: «Він зі щирою шаною ставився до Кетті Шеффер, зовсім молодої доньки керівника Бюйтензорського ботанічного саду, …і водночас дискутував із нею, немов з ровесником». «Мила дівчина, розумне дівчисько. Але, як на Маклая, бракувало їй чогось притягального, саме жіночого: гарна квітка, але …паперова», – зауважує автор.
Втім основну увагу Іван Корсак все ж зосереджує саме на діяльності та подорожах науковця, а також – на всіх негараздах, що випали на долю Миклухо-Маклая: це і труднощі у спілкуванні з Географічним товариством, і поневіряння морями-океанами, і небезпеки, що чигали на кожному кроці, і підступні тропічні недуги, що підривали здоров’я. гортаючи сторінку за сторінкою, читач по-справжньому усвідомлює, який колосальний вклад у розвиток науки, не лишень географічної, а й антропологічної вніс Миклухо-Маклай. Бо завше жив у пошуках істини та в ім’я справедливості. Папуаси ж називали його людиною з Місяця й поклонялися, немов божеству.
«Пошуки істини завжди своєчасні, а тому й не марні. Вони можуть не збігатися з інтересами окремої держави чи окремого уряду, але я не служу тому чи тому уряду, тій чи тій державі, я служу людству, при тім числі, зрозуміло, і своїй землі», – скаже Маклай свого часу імператорові Олександру ІІІ.
…Справжнє почуття виникло між Миколою Миколайовичем і молоденькою вдовицею Маргарет Робертсон, донькою прем’єра провінції Новий Уельс. «Навіть словом обоє не перемовилися, різні віком і життєвою долею, але щось таки відбулося між ними, щось сталося, невидиме на колір, невідчутне на звук; воно змайнуло між ними раптовою іскрою і, видається, змінило обох», – інтригує автор. Саме Маргарет стала тією єдиною, яка змусила затятого тридцятивосьмилітнього холостяка домагатися її руки. Бо ж серце віддала сама… Хоча на шлюб православного і протестантки довгенько доведеться чекати царського благословення. Вона не злякається їхати з ним у сирий Петербург. Вона народить йому двох синів. Вона бігатиме до нього в лікарню, коли смертельно хворий Маклай прощатиметься із життям. І тільки своєму щоденникові виливатиме Маргарет увесь відчай, що шматуватиме їй душу. «None but death can separate us» – «Ніщо, крім смерті, нас не розлучить» – так звучала їхня шлюбна клятва. І вони обоє були вірні їй до кінця. Особливу цінність складають уривки зі щоденникових записів Маргарет, опубліковані наприкінці роману, завдяки яким читач повною мірою може осягнути усю палітру тих почуттів, що вирували у душі жінки, яка вже не могла відвоювати у смерті коханого чоловіка…
Насамкінець варто сказати, що «Запізніле кохання Миклухо-Маклая» – роман, що можна вважати віховим у нашому сприйнятті видатного науковця. І в кожного, кому пощастить прочитати новий твір, вже не повернеться язик сказати, що Миклухо-Маклай – «выдающийся руський путешественник».

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Ганна Вижовець (джерело: власне)

Перегорнувши останню сторінку роману Івана Корсака "Запізніле кохання Миклухо-Маклая", я ще раз подумала про те, що геніальним людям доводиться прорубувати цілі хащі життєвих труднощів, щоб побачити хоч промінчик надії на успіх їхньої праці.
У новому творі відомий романіст розкриває постать найзагадковішого українського мандрівника, легендарного науковця Миколи Миколайовича Миклухо - Маклая, який вивчав особливості побуту і звичаїв корінного населення Південно-Східної Азії, Австралії і Океанії, у тому числі папуасів північно-східного берега Нової Гвінеї .
У романі чітко прослідковується, як ... [ Показати всю рецензію ] зусилля вченого натикалися на стійкий опір уряду російського царя Олександра III, на інтриги недоброзичливців, які запевняли імперію у тому, що Миклухо-Маклай – шахрай, і в той же час, інвестували кошти у "дослідника" Ашинова, який вміло замилював очі владцям. Проте, як зазначає автор, Бог їм суддя, Микола Миколайович сам знав ціну ним створеного. «Наукові журнали восьми країн світу мали за честь твої праці публікувати, тебе прийняли в почесні чи дійсні члени або члени-кореспонденти поважні наукові товариства та академічні установи провідних держав, у твою честь названо рослини й представників тваринного світу; зрештою, хто виміряє твій вклад у низку наукових дисциплін - від фізичної географії до океанології, від антропології до етнології..." – оповідається про дослідника зі світовою славою, що на перше місце у своєму житті ставить "...порятунок тих безпорадних, в яких чорна шкіра, але душа світліша.".
Микола Миколайович намагався закликати "учерствілі душі" російської влади до людинолюбства, про що Іван Корсак написав:" ...То не голос волаючого поміж велетенських тихоокеанських хвиль, то мольба помочі люду, що не встиг заразитися ще душевною коростою від "цивілізованих". Та не поспішають чомусь ті вельми цивілізовані подати дружню руку, сором'язливо сповідуючи принцип "своя сорочка до тіла ближче", і врешті той голос поміж океанських хвиль губиться в гуркоті вод безкраїх, безмежних...". У творі автор вкладає в уста Миклухо-Маклая важливу думку – на припущення Олександра III про те, що всі старання вченого марні, дослідник відповідає: "Пошуки істини завжди своєчасні, а тому й не марні. Вони можуть не збігатися з інтересами окремої держави чи окремого уряду, але я не служу тому чи тому уряду, тій чи тій державі, я служу людству, при тім числі, зрозуміло, і своїй землі..."
Заклопотаний дослідницькою працею, Микола Миколайович зовсім забув про особисте життя, безсумнівно, він мав декілька пристрасних і швидкоплинних захоплень, які залишили теплий слід у його серці, але лише у віці близько сорока років він зустрів ту, яка запалила у його серці щирі, ніжні та по-своєму дитячі почуття. Те «запізніле кохання» стало музою для праці і стимулом для боротьби з тяжкою хворобою великого мандрівника. Маргарити Робертсон мужньо переживала хворобу чоловіка, нерідко без копійки в гаманці і майже без підтримки у чужому місті, але до останнього подиху чоловіка лишилась ніжною та турботливою мамою і дружиною...
Інтимна струна роману, така ж сильна, як і струна долі Миклухо-Маклая, з неабиякою художньою силою озвучена Іваном Корсаком, не залишить байдужим і молодого, і зрілого читача.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Марія Гузьо, студентка 1-А групи, Луцького педагогічного коледжу (джерело: власне)

У книзі «Запізніле кохання Миклухо-Маклая» український письменник Іван Корсак виступає і в ролі дослідника, і, звісно, вправного романіста.
Мабуть, особливо відповідально писати про видатну постать. А тут - розповідь про вченого, якого всі вважали російським, а він має не просто українське коріння, а фактично є волинянином. Адже на Великій Волині, у місті Малині, що на Житомирщині, був маєток родини Миклух.
Я з великим задоволенням прочитала книжку і впевнена, що вона так само захопить чималу читацьку аудиторію. У творі описується життя Миколи Миколайовича Миклухо-Маклая ... [ Показати всю рецензію ] – видатного біолога-дослідника, який присвятив життя науці, задля якої був вічним мандрівником. У нього була мрія знайти на краєчку світу «плем’я, а чи народ з душею ще не пропащою, ще не замуленою і не прокислою». Він долав африканські пустелі, десятки миль океанських, прокладав дорогу дрімучими джунглями. На нього чатували отруйні стріли індіанців, тропічні лихоманки, крокодилячі та тигрячі пащі. Попри це, він здолав усі випробування.
Водночас М.Миклухо-Маклай – надзвичайна людина. Тернистим був його шлях: з гімназії – вигнали, з університету – виключили, з Росії – тікав з фальшивим паспортом. На думку спадали гіркі слова, які колись ляжуть на папір з-під його пера: «Дика азійська орда з її лютою жорстокістю, зневагою духовних цінностей і поділом суспільства на рабів і вождів принесла й укоренила на віки в Російській державі становище, коли право думати діставали ті, хто угадував бажання вождя».
Отож, залишивши Росію, Миклухо-Маклай виїхав у Німеччину, де навчався у Гейдельберзькому університеті, потім в Лейпцигу та Йєні. Тут працьовитий та талановитий студент привернув увагу професора Ернеста Геккеля, який візьме Миколу у велику наукову подорож. Далі були подорожі, організовані на мізерний кошт Російського географічного товариства та на власний кошт. Він хворів, голодував, не раз зустрічався з розбійницькими бандами...А ще публікував статті, відкривав нові види загадкових губок. Про нього ж писатимуть, що після Дарвіна саме він був реформатором науки. І хоча мав пропозиції залишитися на кафедрі, не хотів бути паперовим ученим.
Цікаво читати про подорожі М. Миклухо-Маклая, котрий стрічався з людьми різних світів. Найсильніше враження викликав у мене опис перебування героя у Новій Гвінеї. Письменник пише, як учений ставився до місцевих: лікував, навчав сіяти різні культури, привіз залізні знаряддя праці, а далі ще й домашніх тварин на розплід. Полюбив тамтешній люд Миколу Миколайовича, зустрічав з почестями, називав «місячною людиною». М. Миклухо-Маклай вивчив мову тубільців, їхні звичаї, діалекти, досліджував рослинний та тваринний світ. А згодом захищав їхні інтереси, бо вважав, що шкіра у них чорна, а душа світла.
Не оминув письменник і прикрих сторінок у житті вченого: вже хворий Миклухо-Маклай читає у російських виданнях, що, мовляв, Нову Гвінею саркастично йменують Макландією, його ж тихоокеанським поміщиком… Однак Іван. Корсак цитує і похвальні слова Льва Толстого на адресу видатного мандрівника: «Ви… довели, що людина є всюди людиною».
Автор твору розповідає і про те, як ученому пощастило зустріти серед життєвих буднів велике кохання. Його зачарувала Маргарита, донька прем’єра провінції Новий Уельс: високоосвічена жінка, з неповторним голосом і щирим серцем. Протестантка і православний поєднали долі за традиціями обох вір. Їм судилося прожити у шлюбі так небагато, в сім*ї народилося двійко синів і лише смерть Миколи Миколайовича розлучила їх. Останніми словами важкохворого були: «Моя кохана».
Гадаю, твір І. Корсака має зацікавити багатьох, кому не байдужа доля подвижників віл науки. А додаток «Зі щоденника Маргарити Робертсон де Миклухо-Маклая» не залишить байдужим, впевнена, нікого. Адже це не лише оповідь про тогочасні події, а крик зраненої душі, яка волає про допомогу, намагається зрозуміти звичаї чужого їй краю.
Думається, читач відзначить правдивий показ тернистої дороги науковця, подякує за повернуте українське ім’я, за велику віру в Людину. Вартує зазначити, що письменником був опрацьований багатющий матеріал, перелік джерел якого подається у книзі.
На початку роману вміщена притча: старші люди радять юнакові піти до храму, якщо важко буде на душі. Я ж раджу: якщо вам захочеться поповнити у душі високе і захопливе – познайомтеся з романом Івана Корсака «Запізніле кохання Миклухо-Маклая».

[ Згорнути рецензію ]