|
Земля Георгія : повісті
Антон Санченко
— Видавництво Старого Лева,
2016.
— 420 с.
— м.Львів. — Наклад 2000 шт.
Тверда обкладинка.
ISBN: 978-617-679-227-7
ББК: 84(4УКР)
Жанр:
— Цикли різножанрових оповідань
— Мариністика
— Пригодницьке
Анотація:
Антон Санченко написав книгу «Земля Георгія», засновану на
досвіді бувалого мореплавця, якому доводиться зазнати випробувань серед хвиль
і на суші. Автор оповідає про кумедні й драматичні пригоди, які трапилися на да-
леких берегах чи неподалік українських портових міст, додаючи дрібки (а, буває,
й пригорщі!) моряцького гумору, кепкує й співчуває, глузує, не ображаючи почут-
тів, сіє смуток, відразу ж розважає приємнощами. І читач переконається, що Укра-
їна таки була морською державою, що українці славні своєю моряцькою потугою,
що цим просоленим душам треба дати волю, яка напне вітрила їхнього успіху. Ге-
рої Санченкових шістьох повістей у своїй переважній більшості люди суворі, ви-
тривалі, не без кебети в голові, відчайдушні, дотепні й підприємливі. Хоча й серед
них трапляється щось таке чужорідне, загрозливе своєю підступністю й лицемір-
ством, як, зрештою, в будь-якому гурті, проте це «щось» каталізує вроджені власти-
вості українського характеру, який перемагає силою справедливості.
|
Лінк із зображенням книжки:
|
З рейсу на Пірей в нас ще залишався мішок макаронів. Рейс
був такий дикий, що з екіпажів двох сістер-шіпів, які за-
раз відстоювалися в Херсоні під причалом рибкомбінату,
залишився хіба що один. Нас ледве не арештували в тому
Піреї, на зворотному шляху за Босфором нас прихопив ба-
тумський вітерець штормової сили, який розігнав чоти-
риметрову хвилю через усе море, ми ледве вгамували бунт
вірменських туристів на борту, які всі як один волали: «К
берегу давай!» — і хапалися за столові ножі, бо всі інші
вони вдало розпродали на пірейському базарі. Та ще й гро-
шей нам за цей дикий рейс ... [ Показати весь уривок ]
ніхто не заплатив. Якби не кон-
трабандна горілка, взагалі був би голяк. Тож не дивно, що
одразу після приходу в Херсон від нас чкурнули не тільки
чудом порятовані вірмени, але й обидва капітани та інші
слабаки, які вважали, що життя моряка сповнене лише ку-
рортним повітрям та дзенькотом грецьких драхм і впевне-
ністю в завтрашньому дні, й ніколи не буває в ньому чор-
них смуг, які на професійному сленгу звуться «прогар».
Далека київська управа теж, схоже, ще не оговталася від
такого епічного пшику й геть забула про два своїх пароп-
лави, за цілий місяць не надіславши нам жодної цінної вка-
зівки, не кажучи вже про зарплатню чи «котлові гроші».
90 91
А пароплави — така вредна скотина, біля якої щодня треба
поратися, їх не можна просто замкнути й повісити на две-
рях табличку: «Райком зачинено, усі пішли на пляж». Вони
від цього геть виходять з ладу й виводяться з експлуата-
ції, тонуть під причалом і потребують потім ремонту. А ми
були щойно з отого ремонту, капітального, муха не кохала-
ся, надії на взаємовигідну експлуатацію в нас ще залишали-
ся. Бо як там той казав: буде пароплав — буде і пісня? Тому
й не розбігалися, стояли вахту та колупалися потихеньку
по завідуваннях: механіки щось там підварювали та пере-
бирали (їх дуже вдало залишилося двоє, стармех Володь-
ка з одного пароплава і другий механік Ігор — з іншого),
боцман
Олег та матрос Юрчик підфарбовували білі борти
зі шлюпки (фарба була з одного пароплава, а валики й пен-
злі — з іншого), останній штурман — вайлуватий старпом
Серьога — займався коректурою путівних мап, а що обидві
кухарки теж втекли та в провізіонці залишалися самі ма-
карони, яких не зіпсуєш, — куховарили по черзі. Того дня
була моя. Що не кажи, поки працює камбуз, пароплав жи-
вий. Хай навіть один камбуз на два пароплави. І замість ку-
харя макарони жменями відміряє начальник радіостанції.
Тож початок цієї історії мені дуже легко відновити аж
до дня на календарі. День медика. Третя неділя червня. Ми
традиційно поснідали макаронами в кают-компанії «Фобо-
са», традиційно заварили чифір без цукру і почали тради-
ційні моряцькі розмови за життя, бо велика робота почи-
нається з великого перекуру. Мовляв, як несправедливо
влаштоване життя кораблядське. Маємо аж два паропла-
ви. Та суперлайнери, що там казати. Каюти на 20 пасажирів,
трюми на 50 тонн, всі діла. Більш того, навіть лівого паль-
ного повні танки встигли з переляку закачати. Ось хоч за-
раз бери та йди в рейс...
— Тільки, я вас прошу, не на Пірей, — вставив боцман
Олег. Всі загиготіли.
...йди в рейс, гроші греби лопатою. А ми натомість чаї
без цукру ганяємо. Бо якийсь нехороший чоловік спер чи
не півмішка солодкого піску з камбуза «Фобоса» одразу піс-
ля рейсу...
На цих словах боцман чомусь гикнув і заходився гортати
відривний календар на переборці. Він же колись його і по-
вісив був у кают-компанії. Боцманові, щоб не стати алкого-
ліком, дуже важливо знати, за що сьогодні п’ють. День тан-
кіста там або день бульдозериста. А без пристойної підстави
синячать забалківський самогон лише кончені аватари.
...А проте пароплав — то і є правдива стаханівська ло-
пата для заробляння грошей. Будь-який. Робота знайдеть-
ся для будь-якого, навіть для підводного човна. Не кажучи
вже про два таких супер-пупер лайнери з пасажирськи-
ми каютами та трюмами. Трюмами, боцмане! Каютами,
чифе! Коли ми на набережній під готелем «Фрегат» стоя-
ли всю зиму, кілька разів до нас якісь грузинські базарни-
ки шастали, шукали, чим би вантаж на свою Джорджію
відправити. Голодно в них там зараз і не солодко, війна
і неспокій. А коли нервуєш, їсти ще й як хочеться. Та капі-
тан наш вперся — і ні в яку. Крига, мовляв, у лимані. Хоча
кригу ту криголами щотижня били, чистили канал. От що
значить — з пасажирського флоту був мужчина. Тільки на
пасажирах якихось заробляти і знав. Якісь парочки пере-
ночувати просилися, бо в готель їх без штампа в паспорті
не пускали. І наш бувалий пасажирський капітан це одра-
зу зметикував. Хіба кохання вимагає штампа? Йому досить
ключа від порожньої пасажирської каюти. Як за номер
«люкс» з них лупив, пройдисвіт! А нам потім простирад-
ла в машинці пери.
92 93
— Японський бог! Так завтра ж — День медика! — пе-
рервав цей лінивий трьоп боцман Олег, догортавши до по-
трібної сторінки календаря. — Я зараз!
І так, нічого нікому не пояснивши, чкурнув з борту на
причал. Ми лише продовжували флотську травлю, мов-
ляв, до знайомого начмеда в поближнє морехідне училище
наш дракон полетів, щоб той начмед виставлявся медич-
ним спиртом. Але, мабуть, щось пішло не так, бо боцман
зник надовго, тож ми просто розповзлися по роботах. Я —
головну антену з мідного тросика ремонтувати. Щоб шви-
денько знову натягнути її між щоглами і ніхто не злямзив.
Кілограмів двадцять щирої міді, жартуєте? Та всім було що
робити, я ж кажу.
Чим вище на щоглу залізеш — тим далі видно. Горизонт
поширюється. Тому не дивно, що коли на прохідній риб-
комбінату загавкали собаки, я перший побачив двох ман-
дрівних грузинів на причалі, як китобій-дозорець з «воро-
нячого гнізда». Дрібненький кругленький батоно в літній
ментовській формі з крислатим кашкетом у білому чох-
лі й міцний двометровий бічо в цивільній одежині — його
дрібненький використовував для носіння барсетки. Така
в них була тоді мода на джур-барсетконосців. Я про всяк
випадок викликав на палубу старпома.
Грузини спочатку відправилися до рибальських суден,
що стояли під причалом поперед нас, про щось довго роз-
питували вахтових матросів, а потім цілеспрямовано по-
прямували до нашого трапу, де вже ошивався наш остан-
ній старпом Серьога Віталійович.
— Ґдє капітан? — почав діловий грузин одразу з посут-
нього.
— Ну, я за нього, — недовірливо розглядав прибуль-
ців старпом. Знову, мабуть, боцман в ментовку загримів,
з нього станеться. Але чому тоді мент грузин, та ще й пол-
ковник, та ще й у білому кашкеті? Це якимось Остапом
Бендером у кашкеті міліціянта з гербом Києва попахувало.
Чи піснею про Міміно.
Грузин так само недовірливо оглянув старпомові тропіч-
ні лляні шорти, агітаційну американську футболку «Джойн
зе неві» і шльопанці на босу ногу. На користь Серьоги го-
ворило тільки те, що він розслаблено байдикував, поки всі
інші навколо шурхотіли, як бджілки. Мабуть, цього вияви-
лось достатньо, щоб визначитись, що таки він тут старший.
— Капітан, Поті єхать надо. Сахар двє фури вєзті. До-
кумєнт впорядкє. Когда сможєшь єхать? Сколько дєнєг? —
полковник одразу брав бика за роги.
Старпом з полегшенням зітхнув. Боцман на волі, все
інше — робочі питання. І запросив гостей до каюти. Бо го-
ворити про 50 тонн цукру на Поті не за келихом представ-
ницької розчинної кави в каюті, а просто на причалі, на
флоті вважається непристойним. Як і заморська розчин-
на кава тоді ще вважалася шиком, блиском і форсом флот-
ським. Коли воно все змінилося, чому зараз все навпаки,
і знову всі люблять каву мелену, хто його вже розбере. Втім
і та, на той момент крута, кава була без цукру. Але схоже
було, що Провидіння почуло наші скарги на злу долю на
дієтичному сніданку і намагалося одним махом вирішити
наші проблеми не тільки із зарплатнею, але і з цукром до
чаю. Дві фури цукру на Поті. Жартуєте? Скільки ж це буде
в купонах? До Поті того миль шістсот... 710? Ну ось, треба
в табличці портів глянути. А поклич-но мені стармеха до
каюти, моряк. Тут без вищої математики не обійтись.
З кавою ще так-сяк. Ну було так, стало навспак. А ось
з купонами якраз зараз найбільша складність. Скільки не
напиши, навіть Борис Бурда не пригадає, багато це тоді
94 95
було, чи мало. Навіть курс долара з архівних записів Нацбанку
нічим не зарадить. Бо, по-перше, долар в тому році
ще не ходив між люди вільно, та й купони лише щойно
надрукували в Канаді і ввели в обіг у Неньці. А по-друге,
20 доларів на початку 90-х і 20 доларів зараз — то геть різ-
ні гроші, хоч у півлітрах, хоч в біґмаках, хоч у тоннах диз-
палива їх вимірюй. Судячи з усього, запропонованої гру-
зинами торби грошей виявилося настільки достатньо, що
старпом Серьога так і не признався, що капітана в нас нема.
Думав, головне вдарити по руках, а там якось устаканиться.
Капітанів далекого плавання у цьому Херсоні мало чи що?
Місто двох морехідних училищ. Знайдемо варяга з потріб-
ним дипломом. Коли там ще в той рейс? Грузини ж геть не-
сподівано одразу заплатили завдаток на пальне і продукти,
барсетка добряче схудла. І одразу проявили себе вкрай не-
посидючими фрахтувальниками. А чого кота за хвоста тяг-
нути? Готуйтеся цукор вантажити, зараз камази піджене-
мо. Ну, по руках. Митницю й прикордонників замовляють
вони самі. На завтрашній ранок.
Отож мрійте обережно, пацани. Лише годину тому ми
ще сиділи й горобцям дулі тицяли, на життя скаржилися,
а тут — раз, і всі мрії збуваються. І це виявляється, такий
напряг, не знаєш, куди спершу бігти і що наперед намилю-
вати. Де цей боцман завіявся? Кого взяти в рейс кухарем,
скільки харчів купувати? І головне, де, хай вам чорт, ми до
ранку знайдемо капітана? [ Згорнути уривок ]
|
