Олександр Апальков : Право на дорогу : нон-фікшен : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: невідомий (джерело: КМР)

Урочисте вручення відбулося напередодні відзначення 940-ї річниці від заснування Канева – 14 вересня ц.р. в залі засідань будинку рад.

Нагадаємо, літературний конкурс імені Олекси Кобця було започатковано в Каневі у 1993 році. Олексій Варавва (літературний псевдонім – Олекса Кобець) – український поет, письменник, перекладач, родом із Канівщини.

- Він залишив по собі твори, сповнені любові до рідного краю, до родини, дітей, до людей взагалі, - наголосила заступник міського голови Наталія Матінова. - В різні роки лауреатами конкурсу імені Олекси Кобця стали такі канівські поети й письменники: ... [ Показати всю рецензію ] Василь Береза, Тамара Яковенко, Іван Бонь, Катерина Піка,Федір Руденко, Лілія Чорна, Ліна Кучеренко, Галина Морозова, Віра Носенко, Ніна Москаленко, Надія Дмитренко, Лідія Коваленко. Приємно, що дехто з них присутній сьогодні у цьому залі.

Цьогоріч лауреатами премії стали Микола Жук – за збірку «Барви душі» (поезія, живопис) і Олександр Апальков – за оповідання «Втрачені три роки» (збірка «Право на дорогу»). Вони отримають премії у розмірі 3,5 тис.грн.

- Оповідання було написане 1992 року й друкувалося на сторінках канівської газети «Межа». І тоді за цю роботу мене так «чихвостили», - пригадує О.Апальков, - А тепер я отримую за цей же нарис таку високу нагороду. Тому творити треба так, як ви це відчуваєте. Тому закликаю всіх, особливо молоде покоління, займайтеся креативною діяльністю, рушієм нашого прогресу можуть бути лише особистості, а за особистостями потягнуться усі інші.

Також О.Апальков відзначив, що вперше цього року відкрив для себе музей братів Вараввів, що діє у Канівській гімназії імені Івана Франка, та радить всім навідатися до закладу й відкрити для себе такого талановитого письменника, поета, редактора як Олекса Кобець.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Олена Кладова (джерело: Філософія і релігієзнавство)

Ви можете уявити себе літературну спадщину Лева Толстого – без Ясної Поляни, Михайла Шолохова – без станиці Вешенської, а творчість сучасних українських письменників Сергія Жадана та Світлани Талан без Старобільська й Сєвєродонецька, відповідно? Безумовно, що ні. Для кожного з названих письмовців мала Батьківщина стала місцем сили, яке надає творчої енергії та надихає на створення нових літературних творів. Так саме неможливо згадати Олександра Апалькова без міста Канева, Черкаської області.
У книзі «Право на дорогу», яка об’єднала в собі оповідання, листи, нариси, есе, О. Апальков постійно згадує ... [ Показати всю рецензію ] місто Канів, де він прожив левову частку свого життя. Так, у нарисі «Втрачені три роки» розповідається про брудні технології, які використовувались у радянські часи, щоб переписати на свій лад історію окупації міста Канева – місця знаходження музею Великого Кобзаря та показати, що могилу Тараса Шевченка у 1941-1943 роках німці обнесли колючим дротом. Зі спогадів свідків тих подій стало відомо, що насправді могила поета ніколи не була огородженою дротом. Фотоілюзію було створено вже в 1944 році, після того, як німці залишили Канів. Фотограф зайшов за колючий дріт, яким вони обнесли музей, і спрямувавши об’єктив фотоапарату через колючу проволоку, зробив знімок. На жаль, історія повторюється. Невільно згадуються штучно створені світлини та зйомки на території Луганської та Донецької областей у 2014-2015 роках з метою показу компромату на збройні сили України.
Мене – людину, яка виховувалася на прикладі книг Аркадія Гайдара – не залишило байдужою й оповідання Олександра Апалькова російською мовою: «Голиков-Гайдар и судьба его музея». Кажуть, що зневіра в людину – це одне з самого важкого в житті. Як же це боляче, читати документальні матеріали про неймовірну жорстокість автора «Тимура і його команди», «Долі барабанщика», «Школи»… Одночасно відчуваєш вдячність автору за його дослідження біографії Голікова-Гайдара та розповідь про музей у Каневі. Люди повинні знати, що іноді пропаганда здатна створити героя з особистості, яку за жорстоке відношення до полонених демобілізували з Армії. Той, хто вбивав своєю рукою мирне населення хакасів, повинен відбувати покарання, а з Гайдара та його книг зробили приклад для наслідування. Є про що замислитися…
Книга «Право на дорогу» нагадує подорож. Під час зупинок нас чекає розповідь про окрему країну («Голландский дневник», «Армянский дневник», «Немецкий дневник», «Итальянский дух», «Записки шляхом і потім») або цікаву людину («Моя «Царь-Рыба», «Примара», «Марта»). Однак, незважаючи на те, є чи ні у творі згадка про місто Канів, книга просочена духом цього міста та його мешканців, про яких автор пам’ятає скрізь, де буває.
Ось, наприклад, оповідання «Ost-arbeiter?» автор присвятив жертвам фашизму – остарбайтерам. Йде мова про нелегкі людські долі канівців, яких примусово вивезли до Німеччини в роки війни, а потім вони повернулися назад. Під час своїх відряджень до Німеччини Олександр Апальков в першу чергу піклується про своїх земляків та на допомогу їм по закону людяності. На жаль, німецькі закони не завжди допомагають, цитуючи іспанського письменника Хосе Бергамина «…крупкість людського життя безперечна. Але у нас є слова…».
Невідомо, кому пощастило більше – Олександру Апалькову з містом сили Каневом, яке є місцем поховання Великого Кобзаря, чи Каневу з письменником та засновником часопису «Склянка часу*ZeitGlas», що з 1995 року виходить в Україні трьома мовами. Саме Апальков дає змогу письменникам-аматорам друкувати свої твори, перекладає на німецьку мову роботи як класиків української літератури, так і роботи талановитих молодих майстрів слова, а також через СЛОВО наближає Україну до Польщі, Німеччини, Австрії, США, Вірменії тощо.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: невідомий (джерело: Газета "Про все")

Традиційно, напередодні відзначення чергової річниці від заснування Канева, оголошуються лауреати Канівської щорічної літературної премії імені Олекса Кобця (Олексія Варавви).
Відтак, у середу, 22 серпня, у ході чергового засідання виконавчого комітету було ухвалено рішення «Про преміювання переможців літературного конкурсу імені Олекси Кобця».

Як повідомила голова конкурсної комісії, заступник міського голови Наталія Матінова, цьогоріч лауреатами премії стали два претенденти – це Микола Жук – за збірку «Барви душі» (поезія, живопис) і Олександр Апальков – за оповідання «Втрачені три роки» ... [ Показати всю рецензію ] (збірка «Право на дорогу»). Вони отримають премії у розмірі 3,5 тис. грн.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Дія Вакуленко (джерело: Гостевая книга)

... вельмишановний пане Олександре!
Хоч із запізненням, але хочу дещо підсумувати з того, що принесло мені знайомство з Вашим життєвим і літературним доробком. Мені давно вже не вистачало такої книжечки, і я дуже втішилася, коли вона врешті з’явилася: «Право на дорогу». Причому, в найоптимальнішому варіанті. Тобто, минуле - той шлях, який Ви пройшли, усі кроки поступового оволодіння фактами, розширення тематики, усе глибшого осмислення болючих явищ історії і буття нашої української держави - підтверджуються датованими публікаціями, що з’являлися систематично протягом 1987-2017 р.р. Саме ця праця ... [ Показати всю рецензію ] (інакше її й не назвеш) дає змогу окремі локальні «точкові» твори (книжки, статті, дослідження, нариси, щоденники, тощо) оцінювати не лише як певні здогадки, допустимі вільно варіативні передбачення. Тут ці ретроспективно сприйняті минулі спостереження «заграли» на перспективу, знаходять своє підтвердження в уже освоєному нами нинішньому часі. У цій подачі (як друге видання) можна сміливо говорити про творчий дар передчуття, органічне, якесь вроджене дошукування й орієнтація на правду. Такими є розділи «О стене», щоденникові записки мандрів по Голландії, Німеччині, Вірменії; Ваші прозірливі характеристики деяких історичних осіб (Тимошенко, Саакашвілі), які з часом так яскраво підтвердилися. А глибоке осмислення трагічної долі Аркадія Гайдара, його реального життя і поетичного образу, створеного його героями! Усе працює на те, щоб дошукуватися істини, знаходити правду там, де зовні виглядало все зовсім інакше.
Особливо мені хочеться підтримати Ваш вибір, який Ви зробили на користь друкованого слова. Гадаю, що саме видавнича справа - той найсуттєвіший внесок, котрий Ви, як письменник, робите в державних інтересах. Адже коли на заклик взяти участь у тематичному конкурсі на кращий вірш відгукуються понад тисячу українців, то це ваша величезна перемога, пряма відповідь проповідникам іудейського Калганату, як порятунку від повного поглинання і підкорення України іншим «державним» народом. Саме завдяки започаткованим Вами масовим виданням (альманахи, антології, збірники, вісники) тисячі громадян (особливо молодь, як видно з анкетних даних), беруться за перо, прагнуть творити щось своє, задушевне, бо ж вірш - це голос душі, голос серця. І цим покласти край бездумному лепету, ганебним матюкам та гливким «блінам», якими сповнена мова нинішнього недовченого покоління. «Улица корчится, безъязыкая, ей нечем кричать и разговаривать» (В. Маяковский).
Мене схвилювали розповіді про Ваші перші кроки самостійного життя, навчання у сільськогосподарському коледжі («Путешествие в юность»). Я відчула той глибинний зв’язок, який поєднує Вас, як і ті спогади про похорон діда, на який зійшлися люди в чорних фуфайках, кирзових чоботях. І прості слова, щирі почуття, змальовані без випендрону реальні картини побуту висвітили ті корені, якими ви поєднані з ними. Я вірю у Вас, у Ваш оптимізм, який Ви прагнете поширювати своєю творчою працею, вірю в життєстійкість нашого народу.
Цей приватний лист аж ніяк за формою не претендує на рецензію. Я цілком приєднуюсь до тих схвальних оцінок, які дають Вашій книзі «Право на дорогу» три попередні автори у своїх відгуках. Особливо тонко підкреслив їх індивідуальну неповторність Ю. Шеляженко. Солідарна з ним!
P.S. Я настільки вже звиклася з Вашою манерою письма, що цілком сприйняла і Ваші перші «раритетні» спроби. Так є. Так може бути. В цьому Ви теж оригінальний, неповторний, як і Ваша «Склянка часу».
А від себе особисто хочу ще подякувати за важливу організаційну й мобілізуючу роль, яку відіграють Ваші видання «Склянка часу» у тематичному формуванні й шліфуванні поданих поетичних творів відповідно до поставлених вимог. Шкода тільки, що при друкуванні книжечки випущено етап вичитки верстки чи випуску сигнального примірника - деяких прикрих описок можна було б уникнути.
Дякую Вам за новорічне привітання та надісланий журнал!
Ваша щира прихильниця,
Дія Вакуленко

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Глущенко Владимир (джерело: Друзья журнала СЧ)

Глубокоуважаемый Александр Владимирович!
С большим интересом прочитал Вашу книгу «Право на дорогу». Что привлекло меня в ней прежде всего? Во-первых, сама концепция книги, сконцентрированная в её названии. Во-вторых, образ автора (точнее, повествователя), цементирующий книгу, объединяющий включённые в неё очерки, эссе, новеллы, дневниковые записи. При этом первое и второе органично слиты.
Вы правы, мы выбираем дорогу, а дорога нас; наши дороги – это выражение нашей сути, того сокровенного, что есть в нас. Как не вспомнить здесь «Одиссею»? Архетипический сюжет возвращения из странствий – на родину, ... [ Показати всю рецензію ] из прошлого, куда устремляется мысль повествователя, в настоящее представлен в Вашей книге очень ярко. Поневоле возникает аналогия (хотя не хотелось каких бы то ни было аналогий) с «Улиссом» Джойса.
В то же время каждый очерк, каждое эссе и каждая новелла ценны сами по себе, «самодостаточны». Как филолога меня особенно взяли за душу очерки «Втрачені три роки» и «Голиков-Гайдар и судьба его музея». Привлекает не только ценный фактаж, но и диалектическое мышление автора, его умение дать предмет повествования разносторонне, в единстве его контрастных, порой противоположных ипостасей (например, в раскрытии судьбы Гайдара-человека и Гайдара-писателя). Здесь очень важна позиция автора-повествователя: он хорошо информирован о «военной карьере молодого коммуниста-краскома Голикова», демобилизованного из Красной Армии «за жестокое отношение к пленным», и в то же время, отдавая должное писателю Гайдару, чьи книги «учат детей добру и справедливости», борется за спасение библиотеки-музея А. П. Гайдара в Каневе.
Авторские зарисовки задевают за живое и своей психологической точностью, умением повествователя, приводя яркие детали, извлекать из них главное, суть, любовью к людям («Гюнтер», «Итальянский дух», «Аді та Василь» и др.).
Хотелось бы отметить и аналитизм повествования («Письмо немецкому другу», «Для всех нас» и др.).
Ваша книга стала важной для меня и в познавательном плане: я узнал много нового и поучительного о Германии и её жителях.
В заключение позволю себе привести здесь своё стихотворение «Дорога», включённое в мой сборник «Дорога обетованная» (Донецк, 2013):
Дорога

1

Наудалую,
напропалую
кручу-верчу я
дорогу шальную!

А дорога мне в руки, увы, не даётся
и словно смеётся,
но всё-таки вьётся,

и мчится,
и взлетает, как птица,

высоко-высоко,
к облакам, белым, как молоко!
Будет ей нелегко, всегда нелегко…

Но всё равно она будет виться,
и в небо стремиться,
и никогда не остановиться ей,
не остановиться!

2

Покой постылый – как футляр,
как камера острога.
Обетованной не земля
мне стала, а дорога!

Она лежит во всей красе.
Молюсь ей, как святыне.
И сорок лет, как Моисей,
вожу себя в пустыне.

Земель роскошная гряда –
от тундры до саванны!
Но не достигну никогда
земли обетованной!

Я к дубу тёмному пришёл,
разбив до крови ноги,
чтобы воскликнуть: «Хорошо,
что нет конца дороге!»

Желаю Вам новых творческих удач, а всем нам – мира!
С уважением Глущенко Владимир Андреевич, г. Славянск Донецкой обл.
2.08.2017

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Ірина Чернишенко (джерело: часопис ДЗВІН, №6, 2017)

Критична робітня

КНИГА ПОРІВНЯНЬ

Олександр Апальков. Право на дорогу. – Канів: «Склянка Часу*Zeitglas», 2016. – 224 с.
Передмова: Крым А. «Александру Апалькову писать мемуары еще рано», С.5.
Післямови: Ерёменко В. «Пакт о ненападении», С. 208-216; Шевернога М. «У контексті власної долі», С.217-221.

1.ВСТУП. ХТО ТАКИЙ О. АПАЛЬКОВ?

Автор збірки «Право на дорогу» [1], про яку тут йдеться, непересічний хоча б тому, що він – тримовний письменник: пише українською, російською й німецькою мовами. За походженням він росіянин, але виходець з України, з села Старовірівка Харківської області. ... [ Показати всю рецензію ]
Його життєвий шлях не зовсім стандартний: вступивши у віці 14 років в Ліпковатівський радгосп-технікум і успішно закінчивши його в 1980 році, О. Апальков круто змінив напрямок своїх інтересів – і закінчив Харківський інститут культури.
Після інституту працював в Канівському музеї-заповіднику Т.Г. Шевченка – спочатку двірником, а потім науковцем.
Володіючи німецькою мовою, проводив екскурсії для іноземних відвідувачів і, встановивши зв’язки з німцями, разом з головою міськради домігся укладенню в 1991 році угоди про братерство між українським містом Каневом і німецьким містом Фірзеном, завдяки чому в той нужденний час канівчани отримали неабияку допомогу (про її масштаби читач може дізнатися з книги «Нотатки про дружбу» [2]).
В літературі О.Апальков не новачок. З 1987 року його твори публікуються в періодичних виданнях України, Росії, Німеччини і США. О.Апальков є також автором низки збірок.
Збірка «Право на дорогу» може являти собою інтерес для західноукраїнського читача хоча б тому, що її автор – східняк, який (теж патріот України!) бачить Батьківщину і світ крізь східноукраїнські окуляри, які показують довкілля не так, як західноукраїнські.
Auditur et altera pars!

2. О. АПАЛЬКОВ ПРО ТУТЕШНЮ МИНУВШИНУ

2.1. Шевченків музей-заповідник. Дві версії

Безпосередньо після короткого есе «Дорога», яким починається збірка і яке можна вважати вступом, О. Апальков подає своє історико-краєзнавче дослідження «Втрачені три роки (або історія однієї фальсифікації)» [1, с.7-22], де порівнює газетну, для народу, і архівну, приховану, версії долі музею в роки німецької окупації Канева.
Цим питанням О. Апальков зацікавився, коли працював у музеї. «Працюючи в музеї Т.Г. Шевченка вже не один рік, – пише О. Апальков, – я помітив що у розділі «Музей у роки війни» чомусь бракує трьох літ. Не шевченківських, звичайно, а трьох літ 1941, 1942, 1943, бо всі експонати, всі фондові матеріали кричали до відвідувачів жахами 1944-го, коли музей був звільнений від окупантів і коли почав загоювати свої рани» [1, с.7].
І О. Апальков докопався до істини.
Ось дві версії долі музею в часи окупації.

2.1.1. Газетна версія долі музею

Від імені І.Я. Цереха, який назвав себе сторожем музею (а насправді був квітникарем) газета «Правда Украины» писала в 1944 році, буцімто корсунський гебітскомісар Лорман, канівський комендант Кребель і просто п’яні німці, починаючи від 1941-го і закінчуючи 1943-м роком все тільки тягли й тягли з музею: картини, фарфорові сервізи, килими, гардини, дорогі меблі, а печі топили книгами [3]…

2.1.2. Ставлення німців до Т.Г. Шевченка

Твори Т.Г. Шевченка ще в XIX столітті були перекладені на німецьку мову рядом австрійських авторів і українцями О.Маковеєм, І.Франком, С.Шпойнаровським. «На шляху, який прийшла поезія Шевченка до багатьох європейських народів, велику роль відіграла німецька мова й німецька література. Жодною іншою іноземною мовою твори Шевченка не перекладалися стільки разів, як німецькою, в жодній літературі не з’являлося стільки статей і досліджень про поета, як в німецькій», – писав Я.М. Погребняк [4, с. 10]. З приходом до влади А. Гітлера інтерес до Т.Г.Шевченка не згасає, а навпаки, «українським поетом цікавляться, про нього пишуть німецькі публіцисти, критики, історики літератури, появляються нові переклади» [4, с. 20]. «Україна рейху потрібна була як житня частина фатерлянду, де і Шевченку віддавалося належне місце» [1 , с.19].

2.1.3. Архівна версія долі музею

«Як жили вільно при німцях, то ходили в музей люди. І батюшки ходили, і правили на могилі», – говориться в одному з архівних спогадів [5]. А ось витяг з іншого архівного спогаду: «Як почалася окупація, усе тут було те, що і до війни. Усе було в цельності <…>. Музей откритий був. Я в сорок третім годі працювала на квітниках <…>. Ми тут на Тарасовій горі садили квіти <…> Їх садили кругом, ускрізь, кругом музея, кругом пам’ятника» [6].
І про дальшу долю музею в часи окупації теж можна дізнатися з книги О. Апалькова; відсилаємо читача до тієї книги.

2.2. Бібліотека-музей А.П. Гайдара. Двоє в одному

2.2.1. Письменник А.П. Гайдар і червоний командир А.П. Голіков

Окрім Шевченкової могили і Шевченкового музею-меморіалу Канів знаменитий також могилою і Бібліотекою-музеєм письменника А.П. Гайдара (Голікова).
О. Апальков здійснив історико-краєзнавчу розвідку щодо А.П. Гайдара (Голікова) і порівняв дві версії біографії цього відомого радянського дитячого письменника і набагато менш відомого червоного командира-головоріза.
Увагу О. Апалькова до цієї теми привернув директор Гайдарівського музею, коли звернувся в 2005 році з проханням допомогти вберегти музей від закриття.
В процесі допомоги О. Апальков прочитав силу-силенну документів і інших матеріалів, стосовних особистості й творчості А.П. Голікова (Гайдара) і виклав деякі з результатів своїх пошуків в есе «Голиков-Гайдар и судьба его музея» [1, с.103-126].
Деякі з них ми обговоримо тут.

2.2.1.1. А.П. Гайдар-письменник – пропагандист добра

Книги А.П. Гайдара вчать добру і справедливості:
«Створений Гайдаром образ Тимура за силою свого позитивного впливу на дітей не має собі рівних в нашій літературі і по сей день <…>. Інша справа, що мрія письменника про «світле царство соціалізму», яка стала для письменника і його героїв шляховою зіркою, нині не актуальна.
Втім, подолання героями Гайдара недоліків, виховання вольового характеру – залишаються найважливішими складовими зростання особистості в будь-якому суспільстві. Він вміло змальовує становлення характеру героїв, не перевантажуючи їх зайвим психологізмом і не відмовляючись від цікавої фабули, яка відповідає інтересам юного читача. Гайдар володів даром проникнення у внутрішній світ дитини, умінням виражати його світосприйняття, дивитися на оточуюче його очима, говорити зрозумілою мовою» [1, с.114-115].

2.2.1.2. А.П. Голіков-командир – кат і убивця

Ось слова з автобіографії А.П. Голікова: «В чотирнадцять з половиною років я вже командував 6-ю ротою другого полку бригади курсантів на петлюрівському фронті. А в сімнадцять років був командиром 58-го окремого полку».
Чим же відзначився А.П. Голіков під час військової служби?
Виконуючи завдання розгромити банду Соловйова, він діяв так: «Одного разу замкнув у лазні шістнадцять чоловік хакасів. «Якщо до ранку не скажете, де Соловйов, всіх розстріляю». Не сказали. А може, і не знали, де Соловйов, адже тайга велика. Вранці він з лазні по одному випускав і кожного стріляв у потилицю. Всіх шістнадцять чоловік перестріляв. Своєю рукою. А то ще зібрав населення цілого аїму, тобто цілого села… Сімдесят шість чоловік там було. Старі жінки і діти. Всі підряд. Вишикував їх в одну шеренгу, поставив перед ними кулемет. «Не скажете, всіх перестріляю». Не сказали. Сів за кулемет і… всіх…» [7].
Варті уваги також факти, стосовні психологічного стану А.П. Голікова-Гайдара і суперечностей щодо його долі під час війни. На цих фактах я тут не зупинятимусь, відсилаю до книги О. Апалькова.

2.2.1.3. Геній і злодійство

… Гений и злодейство
Две вещи несовместные. Неправда…
А.С. Пушкин

Підбиваючи підсумки своїх досліджень біографії А.П. Голікова-Гайдара, О. Апальков пише: «Літературу не можна судити за позалітературними відомостями. За ними ціла низка письменників – Пушкін і Толстой, Достоєвський і Гамсун – такими виродками предстануть, що волосся дибки» [1, с.114].
Літератори й літературні критики зазвичай обмежуються констатацією факту таких суперечностей або, за радянською традицією, шукають соціальні причини. Але людина – є не лише суспільною одиницею. Людина – як це не хочеться визнавати романтикам – є перш за все істотою біологічною.
І от тут напрошуються деякі судження щодо спадковості А.П. Голікова-Гайдара. А.П. Голіков-Гайдар по лінії матері був дворянином і родичем М.Ю. Лермонтова. М.Ю. Лермонтов був літературно обдарованим – А.П. Голіков-Гайдар був літературно обдарованим. М.Ю. Лермонтов був хоробрим в бою – А.П. Голіков-Гайдар був хоробрим в бою. М.Ю. Лермонтов був безжалісним (жовчно і неугавно висміював оточуючих, через що й був застрелений на дуелі) [8; 9] – А.П. Голіков-Гайдар був безжалісним (катував і вбивав людей, через що весь залишок свого життя бачив жахливі сни з замордованими ним людьми)…
Спадковість – непереборна сила.

3. О. АПАЛЬКОВ ПРО ТАМТЕШНІ МОВИ Й НАЦІЇ

О. Апалькову є що розповісти не лише про нашу минувшину, яку він – стосовно Т.Г. Шевченка і А.П. Голікова-Гайдара – вивчав.
Ще більше він може розповісти про сучасну Європу, а особливо – про Німеччину, в якій він, завдяки тому, що очолював фірзенське бюро в Каневі, бував мало не більше, ніж в Україні. І ці автобіографічні розповіді, оформлені як оповідання, не лише цікаві, але й повчальні.

3.1. Мови в Європі

Теперішня Європа, в яку ведуть нас наші поводирі, не має внутрішніх кордонів. Вона багатонаціональна, мультикультурна і поліглотна.
В оповіданні «Голландский дневник» О. Апальков розповідає, як він з дружиною в Голландії «курсували на довгій моторці каналами. І молодий «гондольєро» жваво розповідав про варті уваги пам’ятки. Говорив він зразу трьома мовами голландською (фламандською), французькою і англійською» [1, с.134]. В одному з епізодів на дружину О. Апалькова ледь не наїхав старий на велосипеді; він заговорив голландською, дружина О. Апалькова відповіла німецькою, а далі розмова між О. Апальковим і велосипедистом пішла англійською [1, с.132].

3.2. Нації в Європі

Європейський Союз (ЄС), створивши наднаціональні органи й ліквідувавши границі, набув певних рис багатонаціональної імперії, на кшталт колишнього СРСР. І нації в ЄС перемішуються – так само, як вони перемішувалися в СРСР. В Німеччину, приміром, в шістдесяті роки іммігрували італійці, в сімдесяті – турки, в восьмидесяті – поляки [1, с.40].
В одному з епізодів, описаних в збірці, в німецькому місті Фірзені в італійському ресторані О.Апальков і ще двоє: німець Карл і фін [1, с.68]. Офіціанткою там працює чешка.
«– Поглянь, – говорить їй Карл знову, – ось де зібралася інтернаціональна компанія. В італійському ресторані. Німець з австрійським паспортом – це я. Фін з голландським паспортом, – вказує на сусіда, – росіянин з українським паспортом, а обслуговує нас чешка з італійським паспортом» [1, с.69].
Нації в Європі змішуються навіть в межах однієї родини. Ось сцена обіду О. Апалькова у Р. Франкена: «За кухонним столом великим я, він, його дружина, син, дочка, прийомна дочка Таня Мороз (росіянка, але вже розучилась говорити рідною мовою) і польський хлопчин по імені Янічек. Обстановка невимушена і дружня. Обід простий і смачний» [1, с.72].
Нації в Європі не тільки перемішуються, але й змішуються. Ось їде О. Апальков з дружиною автобусом в Голландії: «Водій – молода дівчина Мар’яна. Ми були першими пасажирами. І розговорились. Вона говорить німецькою. Її коріння німецькі й польські. Дуже симпатична і на польку схожа» [1, с.73].
А бургомістриня німецького міста Фірзена по лінії батька – італійка [1, с.73].
«Багато років працюючи з Німеччиною, – пише О. Апальков, – буваю там часто. І навряд чи хто заперечить мені в тому, що країна німців завжди перебуває в словах «Geboten und Verboten» (Накази і заборони)» [1, с.34].
Німці й за кордоном німці. Ось як описує О. Апальков облаштування німецької родини на пляжі в Голландії:
«Німці облаштовуються ґрунтовно: приносять загородження, молотки-киянки, лопати. Вбивають «Winterschutz», окопуються (лопати штикові), посуд, м’ячі, собаки, діти.
Батько, як правило, віддає команди. Голосно й чітко:
– Winterschutz fertigzustellen!» (Загородження від вітру поставити!)
І кіндери окопуються. Щоб вітром знизу не піддувало» [1, с.128].
Всі ми знаємо, що німці – зразок порядку, пунктуальності, дисциплінованості. Але самі німці говорять: «В Голландії порядку більше» [1, с.133].

3.2.1. Небезхмарність міжнаціональних стосунків

Сказати, що міжнаціональні стосунки в Європі зовсім безхмарні – то був би великий відступ від істини. Якби хмар не було, то звідки б там з’являлися крайньо праві й націоналістичні партії?!
Приміром, стосунки між австрійцями й німцями зовсім не безхмарні. І ксенофобія там є. На ксенофобію хворіють скрізь і люди всіх прошарків. Нецивілізовані хворіють грубо, по-хамськи, цивілізовані ж хворіють ксенофобією ввічливо, а то й настільки приховано, що її у них можна виявити лише при обстеженні на поліграфі…
Причини ксенофобії: нерозуміння, заздрість, кривда.

3.2.1.1. Нерозуміння

О. Апальков пише: «З численних розмов з німцями я виніс гірке резюме: переважна частина бюргерів, розуміючи німецьку трагедію, породжену з духу ваґнерівської музики, нажаль, зовсім не розуміє нашої трагедії. Не розуміє навіть елементарних основ нашого менталітету. Для одних ми лише нестримні п’яниці й веселі безпричинно, для інших же безмірно алогічні й вроджено ворожі будь-якому порядку. Я знаю багатьох німців, які від всієї душі намагаючись нас зрозуміти й нам допомогти, залишаються все ж таки з фюрерівськими уявленнями з Майнкампфу» [1, 55].

3.2.1.2. Заздрість

Про заздрість яскраво свідчить приклад з Фріцем Маєсом, який в оповіданні «Итальянский дух» всіляко висміює перед О. Апальковим італійців. З чого б це? В самому тому оповіданні відповіді нема. Воно написане в натуралістичному стилі безсторонньої оповіді.
Але Фріц Маєс – не видуманий персонаж, це – реальна людина: віце-бургомістр міста Фірзена. Ось уривок з оповідання «Шляхом і потім (історія однієї поїздки) з 04.04 по 13.04.1997 рік», який свідчить про честолюбство Ф. Маєса (бо інакше навіщо б він назбирав собі таку купу посад, яка тут буде перерахована?):
«У мене зустріч з батьком міста (він же директор школи імені к. Вільгельма, він же президент футбольного клубу 1.FC.Viersen, він же голова правління GmbH «Stadtwerke», він же головний опікун GmbH «Фірзенська лікарня», він же голова товариства «Друзі Канева», а саме ця організація разом з муніципалітетом міста утримує бюро, де я працюю і директором і виконавцем… І нарешті він же глава місцевого відділення партії ХДС. Ця партія правляча)» [1, с.59].
Посад багато. Але він лише віце-бургомістр, а не бургомістр! Юлій Цезар говорив: «Краще бути першим в селі, ніж другим в Римі». І Ф. Маєсу хочеться бути першим. А перша, Марина Хаммес – італійка по лінії батька [2, с.233]!
Можливо, звідси неприязнь Фріца Маєса до італійців!
А Фріц Маєс – людина освічена, вчитель за фахом. І про нього не можна говорити як про негативного персонажа. Навпаки, саме він був з німецького боку організатором широкомасштабної матеріальної допомоги українському місту Каневу (ця допомога детально описана в «Нотатках про дружбу» [2]). А людяність, чуйність Фріца Маєса добре показана в оповіданні «Вдовині посилки» [1, с.83-86].

3.2.1.3. Кривда

Під час Другої світової війни Голландія була окупована Німеччиною. «Кругом (в дюнах) німці в кінці минулої війни понабудовували силу-силенну бункерів. Захищатися… Не допомогло. Перемогли німців. Їх тут і тепер недолюблюють. Але так, цивілізовано» [1, с.127].
Сам О. Апальков – а він, так само як і Ф. Маєс, людина з вищою освітою, та ще й не просто з вищою освітою, а в галузі культури – ледь не захворів на ксенофобію до німців. І тут на сцену знову виходить Ф. Маєс – уже не як носій ксенофобії, а як її збудник.
«Ми знаємо один одного багато років. І завжди сперечаємося» [1. с.60], – пише О. Апальков про свої стосунки з Ф. Маєсом. «Узагалі ми завжди сперечаємося з Фріцем. Він начебто мій шеф. Непогана він людина. Але «маленький диктатор» – як назвав його Ханс Хольтер – не може терпіти, коли щось йде не по його» [1, с.73]. Одна з цих суперечок описана так (при ній присутній ще й пожежник Петер Хоффманс):
«Петер наче споглядає нас двох і чекає, коли ми кинемося в перепалку. Тому що за цим столом вони завжди розпікали мене і дорікали за всі гріхи канівських батьків міста і функціонерів усіх масштабів. Від головлікаря канівської трьохсотліжкової лікарні до президента, що сидить у метрополії.
Мені завжди ставало нудно від таких балачок. Я з жалем дивився тоді в червоно-гнівні обличчя моїх прижиттєвих виконувачів духівниці. І в мені прокидався завіт діда… Бити б і рубати б їх, німців… Але космополітизм і гуманізм пустив уже (а чи глибоко?) у мені корені, і я «з розумінням» вислуховував їхні докори» [1, с.61].
У О. Апалькова є ще більша образа на Ф. Маєса, ніж тільки що описана. Звільнення з роботи. Таких спроб було дві. Перша, в 1997 році, була проголошена, але не виконана (про неї можна прочитати в збірці на с.165). Другу, в червні 2008 році, було здійснено. Цей факт О. Апальков сприйняв болісно – і повертається до нього неодноразово [1, с.143, 163, 169; 2, с. 166]; причина звільнення ще раз показує деспотичній характер Фріца Маєса: його, бачите, образило те, що німецьке посольство вирішило виділити гроші на підтримку журналу «Склянка Часу*Zeitglas», який видає О.Апальков, і не спитали при цьому Фріца.
О. Апальков міг би перенести свою образу на Ф. Маєса на всіх німців, але він цього не зробив, і, описуючи нову поїздку до Німеччини, відгукується про німців так само доброзичливо, як і раніше.

4. ЖИТТЯ-БУТТЯ У НИХ І У НАС

Володіючи німецькою мовою і організувавши побратимство українського міста Канева з німецьким містом Фірзеном, О. Апальков отримав можливість інтенсивно подорожувати європейськими країнами – а в Німеччині він майже свій – і набув великого досвіду спілкування з німцями. Отож у нього є що розповісти і про те, як живуть, і про те, що думають тамтешні люди. І О. Апальков розповідає. І не просто розповідає, а й порівнює життя тамтешнє з життям тутешнім.

4.1. Їмо і п’ємо

Про те, як їдять і п’ють у них і у нас О. Апальков розповів у книзі «Колючі дерева» [12].
Ось як пригощав Астахова його знайомий, Вольфганг:
«Вольфганг сидів, відкинувшись на гнуту спинку стільця, і замовляв, прудко загинаючи пальці, офіціанту.
– Молоду баранину, у фользі. Салат, нарізаний грубими шматками, в олії. І побільше грецького пепероні, прямо в тарілку. Та ще грибів пану Астахову» [12, с.193].
А пригощання українського гостя в ресторані «Шпіцхофен» описане так:
«Увага моя вже на середині столу. А там гігантська рибина. Придивляюся. Ні, не просто риба. А збірна. І не на дошці, як мені спершу здалося, а на товстому склі. Голова її викладена з печінки. Тіло – з червоних тонко нарізаних шматочків лаксу. Зябра – з лимону. Спина – з колечок огірка. Плавники – з ікри… З’являється горілка: три заморожених в смерть тридцятиграмові чарки із червоними мальтійськими хрестами на боковинах, а усередині – анісівка. <…> Цю анісівку у нас, хіба що поміщики, у фільмах п’ють» [12, с.98].
А ось уже у нас: «Вони (двоє друзів: Антон і Сергій. – І.Ч.) сиділи в запльованому кафе рідного містечка, і ‘дым отечества’ обіймав Антона присмаком безфільтрових цигарок.
На здохлій скатерті красувались дві пляшки московської і декілька пропалених дірок. Товстіюча офіціантка, оддуваючись спітнілими грудьми, подала димний шашлик на гнутих тарілках з фольги» [12, с.209].

4.2. Дівчата

В «Праві на дорогу» трапези вже не порівнюються. Можливо, ми стали краще харчуватися і культура приймання їжі у нас виросла. Ми ж в Європу йдемо.
А от щодо нашого одягання і наших помешкань коротка згадка все ж таки є.
Знайомий О. Апалькова на ймення Карл говорить по наших дівчат: «Всі розмальовані, одягаються, як проститутки; спідниці тільки п-ду прикривають, та чоботи під самі ляжки. А прийди до неї додому – конура конурою, з брудом і убогістю» [1, 174]. І протиставляє нашим дівчатам своїх: «А тут, <…> бачиш, одягнуті просто: брюки, кофта. Зате у кожної доглянутий будиночок, авто припарковано. І, поміть, простеньке авто. А навіщо дороге, адже смисл їхати. А їдуть вони всі, в принципі, однаково, і «Ролс-ройс» і «Гольф» [1, с.174-175].

4.3. Заповідь: «не укради»

Карл забув фотоапарат у піцерії. Повернувся – апарат нікуди не дівся.
«– Ніколи, Сашко, – говорить він мені, – тут нічого не умикнуть. <…> Багато літніх людей. А вони слідкують за всім. І навіть якщо хто-небудь спробує взяти, йому закричать: «Це не ваше. Це того пана, який тут сидів». А у вас би вкрали, а оточуючі, хоча й бачили б, але промочать, відвівши очі.
– Може й ні.
– Може, – посміхнувся сумно Карл, – хтось і стиснув би свої щелепи від почуття несправедливості, несправедливості, що не він перший поцупив» [1, с 176].

4.4. Ветерани

Подивимось, як піклуються про ветеранів.
Ось що говорить вже згаданий нами знайомий О. Апалькова на ймення Карл: «Тут, у нас, якщо скоротити пенсію вдвічі, ніхто не помре. Ну, стануть купляти масло подешевше та м’ясо простіше. А якщо урізати пенсії в Україні, люди замерзнуть. Не вистачить грошей на обігрів навіть» [1, с.175].
В книзі «Нравы города Ка» (видана в 1998 році) ветерани ще могли збиратися разом, поставити на стіл чай, горілку й житній хліб – і співали пісні своєї молодості [10, с.104-107].
В книзі «Право на дорогу» (видана в 2016 році) ветерани вже не співають.

4.4.1. «Моя «Царь-рыба»»

В оповіданні «Моя «Царь-рыба»» ветеран продає на базарі останнє, що має: книги; продає за безцінь.
«З пожовклого, як сторінки, обличчя, дивились на мене вицвілі сірі очі. Очі ці сумували за чимось нездійсненним. Престарілий чоловік хворобливо сутулився. На ньому білий колись бриль обвис полями. І він дрижав у осінньому, теж колись білому плащі, як осінній лист. Голос був слабкий, негучний» [1, с.42].
Оповідач купив у старого книгу Астаф’єва «Царь-рыба», а дорогою додому все думав про того старого і жалкував, що не купив всі книги – не заради книг, а заради того, щоб дати старому гроші. І весь тиждень чекав наступного базарного дня – неділі. Але в неділю старий не прийшов…
«Спешите делать добрые дела» [11].

4.4.2. «Аді та Василь»

Яскравою – та, нажаль, надто сумною – ілюстрацією контрасту між долями ветеранів війни у нас і в Німеччині є оповідання «Аді та Василь», в якому О. Апальков протиставляє смерть переможця й життя переможеного.

4.4.2.1. Смерть переможця

Оповідач лежить в лікарні.
«Мій сусід по палаті застогнав. <…> Дід лежав на запраному до остервеніння простирадлі. На м’ятому косяку його стояв штемпель: «Freund von Kanew». Із гуманітарних поставок. <…> Зумкотіла остання муха. У шибці немитого вікна. <…>
Вранці приїхала бабця. У чорному платку. На ньому розкинулися степові квіти. Вилинялі й старі. Вона ввійшла тихо. Поклала мені в долоню антонівське яблуко
Воно запахло.
– Ось привезла Василеві попоїсти. А його вже й не стало. Думала, що випишуть. Привезла піджака, й медаль причепила.
Через її лікоть звисала ганчірка. Колись піджак. Із товстогранного вельвету. Я бачив такий фасон у селі мого дитинства…На медалі: «За Корсунь-Шевченковскую битву» [1, с.48-50].

4.4.2.2. Життя переможеного

Німець Адольф Вагнер (він просив називати його Аді), з яким оповідач познайомився по роботі, був підчас війни, можливо, майже поряд з Василем: Аді теж брав участь у Корсунь-Шевченківській битві, з протилежного боку.
«Під час війни він був десантником СС. У котлі під Корсунем він пролежав у заметах дві доби. За десять метрів їздили танки. Радянські. <…> Уночі Вагнер плазував на Захід. По компасу» [1, с.48].
Оповідач, коли лежав у лікарні, отримав листа від Аді. Той «вибачався за довгу мовчанку. Посилався на зайнятість і поїздку до Гвінеї. Потім він катався на лижах. В Альпах. І там впав» [1, с.48]. Він повідомляв, що був прооперований і після лікарні мусив поїхати на курорт» [1, с.49].

5. РАЙ НА ЗЕМЛІ ЩЕ НЕ ЗНАЙДЕНО

5.1. Було небездоганно

Навіть при першому своєму візиті до Німеччини О. Апальков побачив, що й там не все абсолютно бездоганне.
Ось, приміром, ще тоді, на світанку побратимства, коли у Фірзені було проведено футбольний матч між місцевою й канівською командами, до О. Апалькова підійшов німець і наполегливо попросив вертмарки, на які можна було придбати на стадіоні їжу [1, с.82]. Були там і бомжі [1, с.172].
Не була стерта різниця в добробуті між німцями колишньої НДР і тими, що від початку були в ФРН. «В екс-НДР виплачуються набагато менші зарплати, ніж на Заході» [1, с.171].
І люди там не всі ангели. Ось приклад чиновників Рота і Хаккельмана і їх відповідь на запит жінки з України, яка під час війни була на примусових роботах, на військовому заводі, в Німеччині. Спочатку вони їй надіслала 26 листів формулярів німецькою мовою, а коли вона ті формуляри заповнила і надіслала назад до Німеччини, то отримала довжелезний лист, який закінчувався так:
«Законом Німеччини про обов’язкове пенсійне страхування страхові періоди стосовно Вашого запиту юридично не дотримані. З цієї причини Ваші претензії на право отримання пенсії відносно Вашого запиту не можуть бути враховані.
З дружнім привітом Хаккельманн
Директор за дорученням Рот» [1, с.93].

5.2. Стає ще небездоганніше

«В світі грошей, – пише О. Апальков, – особливо багато грубого і брехливого» [1, с.128]. І це стає ще більш відчутним тепер, коли економічне становище поступово погіршується.
Колишній футболіст, Хольгер Мерц, який став підприємцем, говорить: «Мене кинули на два мільйони євро. <…> Не було часів мерзотніше. <…> Переможно торжествує злочинність» [1, с.182].
У лікаря Гюртера Лоттерманна обманули обох його дочок: одну родичі витіснили з сімейного бізнесу, а чоловік другої, олімпійський чемпіон, «нишком заклав і програв все майно дружини. І її будинок забрали за борги» [1, с.184].
Ще один знайомий О. Апалькова, Гельмут Шатен, говорить: «Тепер все не так» [1, с.181].
Велике переселення народів дається в Німеччині взнаки. Від малозначущих дрібниць до такого, що кидається в очі.
Ось, приміром, дрібничка.
Заїхав за О. Апальковим уповноважений запрошуючої сторони, з колишніх наших, Андрій на ім’я.
«Припаркувався в затишному місці, біля дитячого лікаря.
– Я сюди дитину вожу, – підморгнув він мені, – паркуватися тут теж не можна, але можна» [1, с.177].
Німець так не зробив би.
Але це – дрібниці.
Є й інші, тривожніші для німців, сигнали.
«Усе ж з роками вибір у магазинах Німеччини знижується. Немає вже таких викидних цін, що в 1991 році, – пише О. Апальков, порівнюючи ситуацію 1991-го і 1997-го років. – Та й порядок на вулицях уже не настільки ретельний. Валяються банки з-під пива й коли. Папірці. Усе більше трапляються на очі п’яні, бомжеподібні істоти, гнані вітром і хмелем» [1, с.61].
І підприємець Рудольф Франкен, який взяв на себе опікування інтернатом і фондом дітей-інвалідів міста Канева, говорить, що й у Німеччині настають круті часи і вони вимагають крутих рішень, і що він сам змушений звільнити багатьох робітників. І хоча робити йому цього не хочеться, але треба [1, с.56-57].
Таким був тренд в Німеччині в період 1991-1997 років.
Але зараз уже минуло відтоді два десятиліття. Ми чекаємо від О. Апалькова нових художніх втілень від його нових подорожей до Німеччини. Що, на його погляд, змінилося тепер?

6. ДОБРОПОРЯДНІ ЛЮДИ Є В УСІ ЧАСИ І У ВСІХ НАЦІЙ

Ось виразний приклад з бузувірського минулого двох тираній: більшовицько-сталінської й нацистсько-гітлерівської .
Німцю Гюнтеру Лоттерманну, який дев’ятнадцятилітнім хлопцем потрапив у радянський полон і здійснив невдалу спробу втечі, загрожував розстріл. Врятувала його радянська жінка-комісар, яка його допитувала:
«– Навіщо втік? – спитала вона <…>.
– Хочу до мами. До мами хочу, – його голос тремтів. <…> Сльози котились по брудним щокам. Він розмазував їх тильною стороною долоні.
<…> Швидкими кроками вона йде в куток. Відкриває маленькі двері в двір:
– Йди…» [1, с.24].
Гюнтер став лікарем, свій порятунок він не забув, і став за власні кошти лікувати українських дітей…
Ось не менш разючий приклад.
Радянські солдати під час війни вбивали німецьких солдатів, німецькі солдати під час війни вбивали радянських солдатів. Залишилися вдови.
І от німецькі вдови з міста Фірзена надсилають – в скрутні для України часи – посилки українським вдовам міста Канева [1, с.83-86]! Всепрощення. От би українцям з поляками простити один одному всі колишні кривди…
І віце-бургомістр Канева – той самий Фріц Маєс, якого ми охарактеризували з найгіршого боку – особисто разом з О. Апальковим розносить посилки по хатам солдатським вдовам! Не все те абсолютно чорне, що ми чорним бачимо.
Яких масштабів була допомога, котра йшла з німецького міста Фірзена в українське місто Канів?
Ось два приклади, з багатьох. О. Апальков, зайшовши на підприємство Р. Франкена, побачив там вже зібрані для відправки 500 продуктових і 500 речових посилок для школи-інтернату: по 300 для дітей і по 200 для обслуговуючого персоналу. А в книзі «Нотатки про дружбу» можна, серед іншого, прочитати й такий репортаж з місця події: «10 травня 1996 року о 9-й ранку з Фірзена вирушить транспорт. Він везтиме до Канева зібрані на благочинні кошти шість стоматологічних кабінетів. Рентгенівський апарат, стоматологічні пломбові компоненти (на 2400 пломб). Для лікарні – ультразвуковий апарат та медикаменти, від одноразових шприців, шовного матеріалу до антибіотиків» [2, с.110]…

7. ЗАУВАЖЕННЯ

Не все в книзі «Право на дорогу бездоганне.
Я маю на увазі не конкретні твори, в яких те, що сподобається одним читачам, може виявитися не до смаку іншим.
Я маю на увазі загальну компоновку збірки.
По-перше, розміщення змісту в кінці є вже застарілим методом, ще з радянських традицій. В наш час зміст розміщують в переважній кількості випадків на початку книги.
По-друге, створюється враження, що О. Апальков обирав порядок розміщення творів, кидаючи монету або гральну кістку – ніякої системи.
А встановити порядок можна було.
Наприклад, оповідання «Езда по бордюрам» і «Путешествие в юность» слід було б розмістити першими, згідно хронології, і рубрику назвати, приміром, так: «Роки ранньої юності». Про ці оповідання в попередньому тексті я взагалі не згадувала, хоча вони справили на мене найбільше враження. Вони настільки особистісні й настільки пронизані почуттями, що переказати їх неможливо, їх треба прочитати…
В книзі є есе, названі «Записки шляхом і потім» (с.51-79), «Голландский дневник» (с.127-136), «Армянский дневник» (с.143-163), «Немецкий дневник» (с.169-186). Їх слід було б розмістити поряд, в хронологічному порядку й під рубрикою – ну, наприклад, «Європейські враження».
Оповідання «Примара», «Марта» і «Під мармур» (і навіть «Її політик») слід було б об’єднати під рубрикою «Жіночі характери» або, наприклад, «Штрихи до жіночих портретів».
Загалом враження від збірки «Право на дорогу» цілком позитивне. Під більшістю з того, що пише О. Апальков, я б підписалась.
Але не під всім.
О. Апальков пише: «Я думаю про мою країну як про країну приречених. Країну вимирання, – думаю я» [1, с.71]. От з цим твердженням я зовсім не згодна. Україна вистоїть попри всі труднощі. Україна розквітне. І всі ми житимемо в ній щасливими.

Ірина Чернишенко,
головний архівіст
відділу рукописних фондів та текстології
Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка
Національної академії наук України

ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА

1. Апальков О. Право на дорогу. – Канів: «Склянка Часу*Zeitglas», 2016. – 224 с.
2. Апальков О. Нотатки про дружбу. – Канів: «Склянка Часу*Zeitglas», 2004. – 258 с.
3. Церех И.Я. Я свидетельствую // Правда Украины, 1944. – № 48.
4. Погребняк Я.М. Шевченко німецькою мовою. – Київ: Наукова думка, 1973.
5. Острова Н.П. Спогади. Архів канівського музею Т.Г. Шевченка. Фонд № 29, справа 23.
6. Мазуркевич Г.С. Спогади. Архів канівського музею Т.Г. Шевченка. Фонд № 29, справа 24.
7. Солоухин В. «Солёное озеро». http://gosudarstvo.voskres.ru/solouhin.
8. Лорер Н.И. Записки декабриста. – Восточносибирское книжное издательство, 1984.
9. Захаров В.А. Дуэль и смерть поручика Лермонтова. – Нальчик: Изд. М. и В. Котляровых, 2006. – 536 с.
10. Апальков А. Нравы города Ка. – Канів: «Склянка Часу*Zeitglas», 1998. – 110 с.
11. Яшин А. Избранные стихотворения. – М.: Радуга, 1984. – 184 с.
12. Апальков О. Колючі дерева. – Канів: Склянка Часу*Zeitglas, 2012. – 216 с.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Степан Лепех (джерело: Коментарі)

Не буду вдаватися до розлогих розмірковувань про тільки-що дочитану книгу Олександра Апалькова "Право на дорогу". Читав її, маючи на те час. Кілька тижнів. Не на одному диханні: за добу міг перечитати кілька творів, але здебільшого – відкладав в сторону і замислювався над, здавалося б, прописними істинами, які ятрили моє єство чи не один десяток років, були очевидними і зрозумілими. Проте, після прочитаного дивився на них іншими очима, "освіжив" їх, десь там, гибоко, заболіло і видавлювало на поверхню емоції, іноді суперечливі, іноді – вкрай обурливі: чому? І тисячі таких "Чому?". І тисячі відповідей: ... [ Показати всю рецензію ] "Тому!".
Якщо Слово викликає емоції, спонукає до роздумів – це Висота таланту Автора, неоцінима цінність його твору.
...У нас є право на дорогу. Але ми повинні вибрати саме свою Дорогу. А саме наша Дорога має вибрати нас.
І йти вперед, не оглядаючись ні на Схід, ні на Захід, а тим паче – на північний схід. Хіба що – у своє історичне минуле, щоб не робити більше фатальних помилок. А ще краще – в подальшому вчитися не на своїх, а чужих помилках. Так роблять мудрі...
Наразі ж йдемо манівцями чужих доріг, які чомусь під нашими ногами з вибоїнами, подекуди – непрохідними.
...Навіть, якщо б Олександр Опальков за все своє життя написав лише один нарис "Втрачені три роки", йому б треба поставити прижиттєвий пам'ятник в історії Української Держави всіх часів, не кажучи вже про нашу багатовікову літературу. Цим твором (а всі наступні багатогранно доповнюють його) він окреслив Дорогу Правди, на яку ми маємо Право, але чомусь не користаємося ним, не йдемо нею.
...Будь моя воля, я цю Книгу вручив би нашим вождям всіх рівнів, закривши їх в кабінетах, і не випускав би, поки вони б не засвоїли Святої Істини: на своїй Землі ми маємо йти Своєю Дорогою - дорогою Правди (і історичної, і сьогоденної)!..
...Але чи маємо ми право мати право на Дорогу, вистраждану багатовіковими стражданнями? Над цим варто не стільки замислитися, як почати діяти. Вже! І сьогодні! Як? - Розгорніть і прочитайте нову книгу Олександра Апалькова "Право на дорогу", і збагатіть себе цим Правом!
Степан Лепех,
м.Львів'

От 12345-lepex http://12345-lepex.io.ua/
К очерку Новая книга А.Апалькова &quot;ПРАВО НА ДОРОГУ&quot;
URL http://io.ua/s2424404

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Шеляженко Юрій (джерело: Український клуб)

Попутчик новітньої історії (Олександр Апальков, «Право на дорогу»


Колаж із переплетених життєвих стежок, представлений у книзі «Право на дорогу» провідного українського літератора Олександра Апалькова, виконаний у кращих традиціях імпресіонізму. Мова не тільки про символічну обкладинку з натяками на містику кохання, далекі вершини та впертий рух вперед, але й про тексти, що живуть за цією обкладинкою. Там зібралися спогади, роздуми, белетристика і навіть дві публіцистичні розвідки про долю музеїв Шевченка та Гайдара в Каневі.

Автор сміливо фліртує з Кліо, музою історії, чого і слід було ... [ Показати всю рецензію ] очікувати від засновника видавництва «Склянка часу / Zeitglas». Завдяки її покровительству життя Апалькова постає перед читачами як епос. Юність міського кумира, співака в студентському ансамблі «Молоді». Вибір професії перекладача, коли ділові люди рідного міста покликали допомогти знайти спільну мову з грошовитими німцями. Налагодження зв’язків між громадами і доставки гуманітарної допомоги, спроби підняти культуру, дипломатична кар’єра, принесена в жертву літературі, справі життя – товстому журналу, на сторінках якого Апальков демократично дає слово і метрам, і початківцям.

Чому «право на дорогу»? Чи це з оповідання О’Генрі «Дороги, які ми вибираємо», натяк на те, що Болівар не виніс двох, творчого щастя та буденного комфорту? Чи це про непрості відносини з улюбленими жінками до зустрічі з одною-єдиною? Або все ж про блага сучасної цивілізації, свободу пересування, культуру без кордонів? Автор, судячи з нотаток в книжці, об’їздив весь континент, що лише укріпило його місцевий патріотизм, відданість рідному Каневу. Він міг би проводити більшу частину життя в компанії благополучних бюргерів, попиваючи пиво і обговорюючи зміни в європейській політиці після другої світової війни, натомість він повертається додому і біжить на базар, щоб придбати у старого продавця роман-газету і не дати йому померти від голоду.

Попутчик новітньої історії, фан Льва Копелева, живописець новітніх українських злиднів і пошукач секретів європейського процвітання, переважно російськомовний автобіографічно-ліричний герой Апалькова подорожує Західною Україною, наче зарубіжжям. Але саме тут – не в Німеччині, Голландії, Данії чи Вірменії – чомусь розцвітають пишним цвітом історії кохання («Під мармур», «Марта», «Примара», «Її політик»). Ліричний герой раптом стає україномовним і, попри якийсь подвійний сум – втричі симпатичнішим. Лаконічна, істинно імпресіоністська манера Апалькова підвести читача до вражаючої деталі й згадати її мимохіть, двома словами в детальному описі мізансцени, наче тут нема нічого особливого – особливо доречно виявляється у, так би мовити, переказі недосказаного між чоловіком та жінкою.

Єдине, чого бракує цій книжці – але це моя претензія до всіх сучасних літераторів, не тільки Апалькова: старанно приховані за кулісами конструкторські емоції, які не може не відчувати деміург власного шляху в літературному процесі, творець власного соціуму та літературного середовища. Чомусь вважається, що вразити читача можна лише простими сильними пристрастями, такими, як любов, смуток, горе. Вищий пілотаж, як у Апалькова – індивідуальний стиль, імпресіонізм з романтичними нотками, влучні спостереження та афоризми. Передавати радість досягнення згоди, творення, народження і втілення нових ідей – це вважається моветоном, заум’ю, це відштовхує «лайки» фанів і притягує лайку недалеких критиків. Краще якої, втім, свідчити про якість твору може лише їх мовчання після публікації твору, настільки сміливого, що нечисть затикається і тікає, відчуваючи недоречність своїх примітивних рефлексій.

Тим не менше, хоча дороги Апалькова не ведуть прямо до його творчої майстерні, ними все одно цікаво і повчально прогулятися. Кохання на лавочках, снайперки і богемні спокусительки, музеї розореної та відцензурованої історії, моря пива та ріки сухого вина (in vino veritas), якими пливуть вміло керовані парусники світоглядних діалогів з подвійним дном – всі ці дива літературного імпресіонізму не дозволять читачу нудьгувати.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Сумирний Іван (джерело: Клуб Поезії)

Про книгу «Право на дорогу»

Коли я купую книгу, то не керуюся «розпіареністю» її автора. Я гортаю її, побіжно вихоплюючи абзаци на різних сторінках. Коли вони, ті абзаци, мене зачіпають, купую книгу. Цей спосіб свій я називаю « Із перших, своїх рук».

Мені приємно, наче імпресіоністу, довіряти своїм відчуттям. І коли, прочитавши книгу, пишу про неї, то й передаю лише перше враження, яке справило на мене її читання. Бо вважаю, що саме перше враження – не затьмарене ще нічиїм втручанням, адже склалося воно без усілякого стороннього впливу… Окрім, звісна річ, самого автора книги.
Я радий, що ... [ Показати всю рецензію ] прочитав цю книгу. Її автору Олександру Апалькову вдалося виписати тексти такою мовою, яка годиться для прочитання й простим людям, й інтелектуалам.
Ось невеличкий уривок із новели «Примара»:
…Лесьчина енергія рвалася з неї. Тому вона й була надто нетерпляча.
Ми не йшли — бігли.
Леська дивилась кудись, поза цей світ.
Вона не хотіла марнувати жодної години свого життя. Не збиралася втрачати й хвилини жаги своїх почуттів. Ні за яких умов.
— Хочу тут, — зупинилась вона біля лавочки, за якимось парканом.
— А чому не в церкві, — зніяковів я, — або у трамваї?
— Несила терпіти, — квапливо розстібала вона сорочку, — тут і зараз!
Так починаються, — встиг подумати я, — конфлікти. Але слухняно присів. Леська вп‘ялася цілунком. І я поплив. Поза хмари, поза світи, поза життя. Мені стала байдужою і мораль, і колотнеча людська, десь там за парканом.
— Заспокойся, — шепотіла вона, — тут ніхто не звертає уваги на щось стороннє. Місто Лева вимагає поживи. Його треба нагодувати. Хліба та видовищ, пам‘ятаєш? От ми і є видовища. Примари.
За парканом бетонні щогли держали важкінь товстих проводів. З них проскакували іскри, коли проходив трамвай.
Здригалася земля.
Я держав Леську навсхил…
До книги автор долучив двадцять п`ять творів. Вони, різножанрові, дуже різні –
втім їх об`єднює актуальність та, як не дивно це здаватиметься, універсальність. Це не лише тексти певного постмодернового ґатунку, а й твори, що дихають реальністю. Ще універсальними можна назвати твори у тому смислі, що в них йдеться про ситуації, в яких опиняються герої, хай то будуть нариси чи новели, та почуття однаково притаманні усім нам. А головне – в книжці править любов. Форми вияву цієї любові чи не у всіх її значеннях.

Передмову до книги написано видатним драматургом Анатолієм Кримом. Післямову – знаним прозаїком Володимиром Єременком та поеткою Маргаритою Шеверногою.
Отаку книгу я купив минулого тижня.
Читав сам і раджу іншим!

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Юлія ТАШАНЬ (джерело: газета ДЗ, , 6 жовтня 2016 року)

Канівський письменник, перекладач і видавець Олександр Апальков розповів про свої життєві дороги у книзі есе

На початку осені цього року у видавництві "Склянка Часу" вийшла друком книга канівського письменника, перекладача, видавця й редактора літературно-художнього журналу "Склянка Часу" Олександра Апалькова "Право на дорогу".

У книзі - двадцять п'ять розділів: дослідження, статті, есе, нотатки з щоденника, замальовки, написані українською та російською мовами. Деякі оповіді раніше були опубліковані в українській та зарубіжній періодиці, інші автор представив на суд читачів уперше.

Більшість ... [ Показати всю рецензію ] історій книги пов'язана із Каневом, містом, що давно стало рідним уродженцю села Старовірівка на Харківщині Олександру Апалькову, та звичайними людьми, із якими автор був знайомий чи зустрічався в різні періоди життя. Чи не в кожній, на перший погляд, звичайній розповіді про звичайних людей міститься прихована філософія - людських стосунків, доль, історичних подій і випадкових зустрічей, що лишили слід у душі письменника.

Книга містить 224 сторінки. Її обкладинку прикрасив колаж Є. Гордієнка.

Підготувала Юлія ТАШАНЬ

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Владимир Ерёменко (джерело: Artikel)

ПАКТ О НЕНАПАДЕНИИ
(О книге Александра Апалькова "Право на дорогу")


Всё, что буду говорить здесь об Александре Апалькове, рассыпано в его автобиографических очерках и дневниковых записках, часть из которых включена в его книгу "Право на дорогу".
Я знаком с Апальковым больше двадцати лет. Думаю, он родился в рубашке. В наследство ему достался сильный характер. В нем сочетаются бесшабашность, смелость, расчет, простота. И он – фаталист.
Характер помог Апалькову смолоду овладеть немецким языком, и это немало послужило ему в дальнейшем. В 90-х годах прошлого века, после окончания Харьковского ... [ Показати всю рецензію ] института культуры, Апальков получил направление в Черкассы, но в это местечко не явился. Вероятно, мог бы остаться в Харькове, или попытаться взять Киев ("смелость города берет"), и не растворился бы в толпе столичных "делаваров", но волею судьбы (будущей жены) объявился в Каневе, на то время – мрачной провинциальной клоаке. И, однако, Апалькову повезло (судьба-жена не ошиблась). В Каневе он был обречен лидировать. Уже два десятилетия редактирует трехъязычный (украинско-русско-немецкий) литературный журнал "Склянка Часу". Сегодня Апальков – житель Канева – глава издательства "Склянка Часу/Zeitglas verlag", успешный журналист, писатель.
В начале двухтысячных годов Апальков построил дом в Каневе, который стал центром притяжения писателей, журналистов, художников со всего света, – подобно дому Волошина в Коктебеле сотню лет назад. И этот дом сейчас оберегает три жизни – собственно Апалькова, жены Ирины и сына Клима. В сущности, совместное житие Апалькова и его Ирины напоминает единение Ивана Бунина и Веры Муромцевой.
Цель жизни Апалькова? Думаю, как у всех мыслящих и действующих: подняться, покорить свои вершины. Нынешние воры-патриоты (под видом решительных нациократов) призывают работать прежде всего на "Націю". Это наглый изворот. Нормальный хомо сапиенс работает на себя. И так должно быть. Когда человек поднимается, пытаясь добиться личного успеха, он волей-неволей тащит за собою вверх всё и всех, что и кто его окружает. За счет действий сильных личностей, которые заняты вроде бы только устроительством себя и своего частного государства (семьи), расцветает среда их обитания. Это имеет непосредственное касательство к Александру Апалькову.
Опираясь на знание немецкого языка, он создал побратимство городов – своего Канева и немецкого Фирзена. В осуществлении этого проекта приняли участие местные власти. Но! Без Апалькова, без его натиска и немецкого языка, проект умер бы на корню.
Дружба Канева с Фирзеном, рожденная в мрачные девяностые ХХ столетия, не угасает по сей день.
Где-то в начале нынешнего века в Каневе пребывала с дружеским визитом большая делегация из Фирзена. Я оказался свидетелем встречи немцев с властями и жителями Канева. Переводчиком был Апальков. Его работа завораживала. Он ухитрялся одновременно и мгновенно переводить в обе стороны разговоры нескольких пар фирзенцев и каневчан. Я бы назвал это переводческим фейерверком. Позже сказал Апалькову:
– Твоя работа – высший пилотаж. Как ты дошел до жизни такой?
– Практика, – усмехнулся он. – Начиналось всё совсем иначе. Помог случай. Каневскому "Загранэнерго" понадобился переводчик с немецкого ("Нотатки шляхом і опісля"). В каждой из шести каневских школ преподавали немецкий, но главный инженер "Загранэнерго" где-то услыхал, что я "шпрехаю", и приехал ко мне со слёзной просьбой помочь в переводе, потому как все учителя отказались: обучать языку мы, мол, можем, а вот на слух понимать – нет. Тогда я только начинал делать первые шаги в немецком. Без разговорной практики он был далек от совершенства. Но в "Загранэнерго" мне пообещали квартиру. И я согласился. Поначалу было жутковато. Но и забавно. В работе переводчика есть секреты. Если их знать, всё можно устроить.
– Ты их знал?
– Допер сам. Школьные учителя немецкого правы. На слух понимать чужой язык ох как трудно.
– Трудно, да. Я, к примеру, кое-как могу сколотить предложение на английском. Но на слух не врубаюсь, когда говорит, скажем, натуральный англичанин.
– С украинского я мог лепить фразы на немецком так, чтобы немцы могли что-то понять. Мне же самому понять речь немцев было, повторяю, не так-то просто. Тем более, у них там, в Германии, галдят по-разному в каждой земле. Но я сообразил, что никто из наших не мог контролировать моего перевода на немецкий. С другой стороны, из немцев никто не мог контролировать мой перевод на украинский. Когда говорили немцы, мне было достаточно уловить смысл одного-двух слов, чтобы поймать общее настроение их речей, а уж шикарно всё изложить на украинском – никаких проблем.
– Ты мошенник и авантюрист.
– Из авантюр вырастают великие дела. Я быстро наблатыкался. И не тушевался. У меня не было выбора. И я не останавливался. Постоянное пребывание в таком экстриме принесло свои плоды. Практика!
_

Апальков продолжал наращивать опыт, овладевать уже полноценным синхронным переводом.
Многоплановые контакты с Фирзеном (в частности) и с Германией (в целом) принесли Каневу благо, которое не измерить цифрами.
Германия помогла Апалькову в жизни, и он ценил это и отвечал взаимностью, хотя и не делал из Германии культа. Примечательно, что, когда немцы после 15-летнего сотрудничества с Апальковым предложили ему отказаться от редактирования журнала "Склянка Часу" и сосредоточиться исключительно на служении представительству Канев-Фирзен, он, Апальков, предпочел разойтись с фирзенскими шефами, потеряв определенные дивиденды, и остался со своим журналом ("Немецкий дневник"). Остался с Каневом, в чье имя духовной столицы Украины Апальков, сознавая зыбкость этой духовности, вкладывал душу.
Торжествовать по этому поводу, впрочем, вряд ли придется. Желая Александру Апалькову долгой и активной жизни, напомню, что мы все уходим в Мир Иной, и я боюсь, что сдвиги в культуре и облике Канева, которые случились благодаря личности Апалькова и его энергии, не станут после его ухода новой точкой отсчета для дальнейшего движения города вверх во всех сферах его жизни. Апальков представляется мне драгоценным камнем, брошенным в болото. Вокруг точки падения камня образуется волнение, но, когда камень тонет (даже – драгоценный), болото успокаивается, и всё возвращается на круги своя – традиционно болотные.
Книга "Право на дорогу" открывается одним из лучших очерков. "Втрачені три роки" – так назвал его Апальков. Профессионально вскрыв примитивное мошенничество казенных историографов СССР, Апальков ставит на место пропагандистскую советскую машину, которая системно проталкивала в мир фальшивку о надругательстве немцев над островом украинской культуры, – над музеем Т.Г.Шевченко в Каневе. "Працюючи в музеї вже не один рік, – пишет в очерке Александр Апальков, – я помітив, що у розділі "Музей у роки війни" бракує трьох літ: 1941, 1942, 1943. Всі експонати, всі фондові матеріали кричали до відвідувачів жахами 1944-го, коли музей був звільнений від окупантів. Чому все починається тільки 44-м роком? Гляньмо на фото, зроблене нашим фотокореспондентом газети "Правда України" К. Лишко у лютому 1944 року. Що ж ми бачимо? Боже правий, – могила великого поета за колючим дротом! Варвари! Недолюдки!!!.. А втім, не слід поспішати з висновками, як і не слід всього сприймати на віру."
Апальков, заинтересованный "пропажей" трех лет, взялся за поиски живых свидетелей и нашел их, и обнаружил, что в период оккупации музей функционировал, как и раньше, но по приказу немецких властей он – именно музей, а не памятник – был огорожен колючей проволокой, с целью защиты от разграбления местными жителями. В 1944 году немцы оставили Канев. На Тарасовой горе появились советские фронтовые корреспонденты и создали циклы фотографий, которые должны были в полной мере показать звериное лицо фашизма. "Саме тоді і побачила світ та фотокартка (с памятником Тарасу за колючей проволокой, – В.Е.). Фотографія була створена в такий спосіб: фотограф К. Лишко зайшов за колючий дріт, яким був обнесений музей, і спрямувавши об'єктив через колючки, зробив знімок-символ… З часом ідеологічні ревнивці вдрукували в те фото самотнє сонце, ігноруючи навіть природню неможливість такого місцезнаходження світила, і видавали це фото світові, як істину. У всіх фотоальбомах про Тарасову гору це фото-неправда посідає цілу сторінку і має кричущий підпис: "Могила Тараса Шевченка за колючим дротом".
На этом Апальков не остановился. Почему всё же оккупанты не разрушили музей, не надругались над украинской святыней? Нет, Апальков не обнаружил никаких благородств и свидетельств высокой германской культуры. Немецкая пропаганда ничем не отличалась от пропаганды советской. "Існувала, – по словам Апалькова, – політика третього рейху щодо Кобзаря". Германия преследовала, в сущности, свою цель – дать Украине в составе Фатерланда "особый" статус: создать фундамент будущей исключительности Украины, навсегда отколоть её в своем стиле – национально – от остальных территорий бывшей Российской империи. Эту цель Запад преследовал всегда. Сейчас "национальное" в Украине перерастает в нацизм. Хорошо это или плохо? Системно пуганные понятием "нацизм" люди будут озадачены моим вопросом. Но этот вопрос уже стоит в Украине. Мой ответ на него обозначу позже.
Я задержался на очерке "Втрачені три роки", но весомы, разумеется, и другие тексты книги. Особенно впечатляют короткие: "Для нас всех", "Моя царь-рыба", "На свои деньги", "Аді та Василь", "Вдовині посилки", "Езда по бордюрам", "Марта".
Как раз в этих лаконичных зарисовках весь Апальков-писатель. Он, как я уже говорил, прост – простой парень из села Староверовки. Там он родился в 1961 году. С тех пор прошел "Крым и Рим", но остался простым в отношениях с людьми. Непрост только в деньгах, или, как говорится, прижимист. Понятно – деньги вообще любят счет. Но и не только это. Приходится десятилетиями держать на плаву журнал, пожирающий деньги. Но иногда Апальков сознается в своей жадности, и сожалеет, и кается, но, как правило, покаяние всегда драматично или трагично запаздывает ("Моя царь-рыба").
Очерк "Аді та Василь" рисует пропасть между нынешним образом жизни бывших побежденных и победителей в мировой войне 1939-1945 годов. Оказывается, в конечном счете победили-то побежденные! Немец Адольф Вагнер, бывший эсэсовец, ныне, на старости лет, живет полной жизнью, путешествуя по экзотическим островам и обкатывая горнолыжные альпийские курорты. Украинец Василь – умирает в ужасающих условиях каневской больницы. Оба – и Адольф, и Василь – в прошлом были соседями. Первый – в роли побежденного в Корсунь-Шевченковском котле; второй – там же – в роли победителя.
Тема позорного забвения наших победителей звучит и в самом, пожалуй, безысходном очерке "Вдовині посилки". Братство друзей Канева из немецкого Фирзена направляет посылки помощи от немецких солдатских вдов, жертв прошлой войны, вдовам украинским. Сцены доставки посылок в Каневе потрясают унизительной нищетой вдов наших солдат, павших в боях за светлое, понятно, будущее своих близких. Их светлое будущее не состоялось. В последней сцене очерка психика немца, сопровождавшего посылки, не выдерживает тягостных свиданий с голодными, одетыми в тряпье старухами, которых Нація одарила долгими страданиями на пути к смерти.
Ежедневно мы слышим гул и гром в средствах массовой дезинформации: "Українська Нація!". Методично бает на предмет "Української національної гідності та величі" президент Порошенко.
Наши покойные близкие не умирают, пока мы их помним. Если солдатские вдовы остались одни, без близких, ими должна была бы озаботиться вышеупомянутая Нація. Но этого нет. То есть, либо Нація уже похоронила их заживо, либо мертва сама Нація.
Читая книгу Апалькова, я вижу с одной стороны фейсы: откормленные – властителей; намакияженные – телеведущих; с признаками дебильности – защитников отечества. С другой стороны – пипл, обалдевший от контраста между благообразными речениями верховных и зловещей реальностью. Именно это я вижу, читая книгу. В ней нет особых достижений касательно изящной словесности. И не нужно. Как раз этот стиль – горсти суржика, внезапные алогичности, осколки окопного юмора – точно найден автором. И, конечно, основное достоинство очерков: главный герой автора – правда.
Наш американский друг Збигнев Бжезинский, польский еврей, вечный ненавистник России, принадлежащий к т.н. элите, формирующей политику США, высказался недавно следующим образом: "Украина – это территория непрекращающихся раздоров, войн и ужасающих бедствий. Так было всегда, причем на протяжении многих столетий. Похоже, местные жители заражены какой-то страшной бациллой, которая не даёт им жить в мире друг с другом и создать жизнеспособное государство. Не случайно Киевская Русь пала. Столетия спустя протоукраинская элита раболепствовала перед правителями соседних империй, обменивая собственные свободы, территории и даже религию на золото и привилегии. Опыт первой русской государственности на землях, которые в настоящее время принадлежат Украине, был крайне неудачным. Видимо, поэтому наиболее здоровая часть русских была вынуждена покинуть эту территорию и переместиться на север, на берега Волги и её притоков, где сумела построить величайшее в мире славянское государство, масштабы которого поражают воображение. Совершенно очевидно, что ментальный код потомков разрушителей Киевской Руси, которые населяют современную Украину, не позволит им построить собственное государство. Они нуждаются в опеке со стороны более здоровых наций. На мой взгляд, для стабилизации Азово-Причерноморского региона территория Украины должна быть разделена между соседними государствами."
В предисловии к своей книге Апальков говорит о символе дороги, которую мы (по О'Генри) выбираем или которая выбирает нас. Но есть еще одна разновидность права на дорогу – право на дорогу обыкновенную, в самом что ни на есть натуральном, а не символическом смысле.
Сегодня, сидя в маршрутке, я вдруг почувствовал, что у меня разъезжаются мозги. Маршрутка тряслась и громыхала так, как будто я сидел в телеге, которая ехала по мостовой. Наверное, мало кто помнит эти ощущения – трястись в телеге, едущей по мостовой. Я попытался сосредоточиться. Не тут-то было. Дребезжали уже и зубы, и я стиснул челюсти, дабы зубы не улетели. Вышел из маршрутки с головной болью.
Но ведь мы вот-вот въедем в ЕС, и станем жить, как немцы, и ездить по украинским автобанам!
Я бы не стал гомерически смеяться. А что?! Сумела же Украина наладить производство дорогой коррупции, дешевых гривняков и бутафорского оружия. Остается наладить производство шикарных дорог. И тогда отпадет надобность ломиться в Европу. Она сама приедет к нам.
Строительство экстра-дорог – первоочередной шаг к возможному процветанию Украины. Нынешние историки стыдливо молчат о том, что в тридцатых годах прошлого века экономический бум в Германии начал Адольф Гитлер не чем иным, как строительством супер-дорог.
Вы верите, что Украина покроет себя сетью автобанов и вздумает процветать?
Я верю. Иначе – хоть застрелись.
И положительно отвечаю на свой же вопрос касательно нацизма. Украина сможет подняться, если только убьет в себе бациллу Бжезинского, избавится от статуса американской колонии и посадит на трон собственного фюрера. Претенденты на эту роль уже имеются. К примеру, Надежда Савченко, Владимир Парасюк, Олег Ляшко, Андрей Билецкий. Первых троих знают все. Психопаты. Последний – Андрей Билецкий – бывший командир батальона "Азов", руководитель расистских и неонацистских организаций (прозвище – Белый Вождь), социал-националист (в отличие от национал-социалистов Германии – если какое-либо отличие имеется), ныне нардеп и глава т.н. Гражданского корпуса "Азов". За ним и за батальоном (полком) "Азов" тянется длинный шлейф темных дел, но всё же Белый Вождь наиболее подходящая фигура в Украине для фюрерства.
Решение проблем Украины – на поверхности. Наш Фюрер должен подписать пакт с Россией о ненападении. Как это сделал в свое время Гитлер. Подписать ПАКТ О НЕНАПАДЕНИИ. И не нарушать его! Не совершать главной ошибки Гитлера – не провоцировать и не начинать никаких вторжений.
На днях в разговоре с приятелем я озвучил эту мою мысль, и он иронично спросил, как я себе представляю преодоление ненависти между Украиной и Россией. Она, степень ненависти, уже прошла, мол, точку невозврата и её продолжают неистово раскручивать нынешние верховные власти, и в этом их всеми средствами поддерживает Запад. Своему приятелю я ответил так. Интерес Запада очевиден. Но ведь это не наш интерес. Наш интерес – остановить взаимное истребление славян и провоцирование России к войне с Украиной, чем, да, заняты нынешние наши власти, работающие по найму на Запад. Под их рукой Украина играет роль палки в колесах России. Нам же всем нужно работать на себя, на Украину. Взаимная ненависть Украины и России неорганична народам двух государств. Одержимых ненавистью среди нас – один к десяти. К примеру, ненависть между Чечней и Россией в свое время была раздута на порядок больше. Во время штурма города Грозного – столицы Чечни – он был обращен в руины. Казалось бы, стороны прошли абсолютную точку невозврата. И что же сегодня? Чечня (не одержимые ненавистью, а народ) вернулась к нормальной жизни и зажила лучше, чем другие субъекты Российской федерации, а Грозный отстроен заново и выглядит на порядок презентабельнее, чем до войны.
Украинские власти настойчиво приглашают Россию войти в Украину не с гибридной войной, а открыто, вооруженными силами РФ. Это упорное провоцирование может привести к тому, что Россия примет приглашение. Грянет война, такая же, как в Чечне, полномасштабная, и в руины обратится Киев. После чего Чеченский эффект повторится один к одному. Украина заживет лучше, чем другие субъекты РФ, а Киев – отстроенный заново – будет выглядеть на порядок презентабельнее, чем до войны.
Но мы не субъект РФ. Нам ни к чему пребывание под соседским Фюрером. Мы должны быть истинно независимы и от Запада, и от Востока. ПАКТ О НЕНАПАДЕНИИ, который должен подписать наш Фюрер с Россией, решит одновременно две задачи – защитит нас от Востока и освободит нашу территорию от Хазарского Каганата (как тысячу лет назад сделал это князь Святослав).
Украине нужен Фюрер. Звучит исторически не эстетично, согласен. Но украинский пипл должен смириться с этим ради реальной надежды поиметь Націю, действительно гідну та величну.
_

Я замышлял критический отзыв на книгу Александра Апалькова, но в конечном счете не смог замолчать и собственные ассоциации – по поводу. Оправданием мне служит то, что все они, мои ассоциации, навеяны тою же книгой.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Крым Анатолий (джерело: ПАРНАС)

По разным «меркам» и «градациям» он писатель, который еще не написал свое главное произведение.

Однако его книга «Право на дорогу», которую я раскрыл с некоторым недоумением, поразила неожиданным открытием: именно такими должны быть воспоминания и мемуары писателя. Не «очищенные», где с дальней дистанции призываешь читателя восхищаться мудростью писателя-провидца, перечислением знаменитостей, с которыми автору удалось переброситься несколькими словами, или взять у них автограф, но воспоминания написанные вслед уходящему событию, воспоминаниями сиюминутными, со всеми каверзами слога, неуклюжей ... [ Показати всю рецензію ] пробой пера и неожиданностью чувств. Герои этих воспоминаний обычные люди, которыми автор восхищается, которых любит.

Но больше всех и всего он любит родной Канев, открытый им читатель с неожиданной стороны. Поразительно, но даже неожиданные зарисовки, как «Голиков-Гайдар», где речь идет о судьбе библиотеки-музея в том же Каневе, поражают глубиной мысли и наивностью чувств, без которых человеку не выжить. Это можно сказать и о других главах книги: «Письмо немецкому другу», «Вдовьи посылки», «Армянский дневник» - и ничего не надо добавлять, придумывать, припудривать – вон оно, время, которое осталось за плечами, о котором, поспешили забыть, и о котором с сарказмом и трепетом напоминает Александр Апальков.

Как ни странно, но в «Праве на дорогу» автор очень скупо упоминает о своем призвании – литературе, хотя тем кто читал его книги «Нравы города Ка», «Не Бовари», «Львов-Луганск-бис», сборники рассказов, публицистику не надо доказывать, что Александр Апальков писатель серьезный, состоявшийся.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Шевернога Маргарита (джерело: Cайт Маргариты Шеверногой)

У КОНТЕКСТІ ВЛАСНОЇ ДОЛІ
Про книгу «Право на дорогу»
Олександра Апалькова



Життєвий шлях кожної людини починається від батьківського порогу, який вона переступає, а далі – незвіданий світ, переплетення доріг, доль і можливостей. Постійно ми стоїмо перед вибором: яким шляхом іти, обрати натоптаний тракт чи самому прокладати нову стежину? Не знаємо, кого зустрінемо в дорозі і куди врешті-решт приведе нас життєва стезя. Але йдемо. Швидко чи повільно, прямо чи серпантинами, вверх чи донизу... Йдемо, реалізуючи своє первинне право – право на дорогу.

«Дороги… Мій життєвий шлях.

Дороги ... [ Показати всю рецензію ] духу, що вимагає істини. Заплутані криваві дороги прогресу. Історичний шлях нації.

І всюди питання, питання, питання»1 (переклад тут і далі – мій. – М.Ш.).

Відповіді на деякі з них намагається знайти Олександр Апальков у новій книзі «Право на дорогу».

Ця двомовна збірка нарисів, есеїв, новел, щоденникових записів – своєрідна спроба осмислити, підсумувати зроблене за певний період життя, встановити віху на шляху до вічності.

«Право на дорогу» – назва символічна і багатопланова. Автор – окремими штрихами чи яскравими мазками – змальовує власну дорогу, показує деякі виверти долі, намагається відстояти право на свою правду. Звісно, з певними висновками читач може не погодитись, але це нормально, він-бо теж має право на дорогу – іншу, свою.

У контексті власної долі – тобто долі героя книги (чи героїв – можна і так трактувати) – Олександр Апальков робить історичний зріз суспільного життя, особливо цікавий тим, що події останнього десятиріччя ХХ століття і початку сторіччя ХХІ описані очевидцем і тоді ж таки, із зазначенням конкретних дат, тому передають світосприйняття реальне, без пізніших нашарувань.

Крім того, з історичного боку ці записи цінні для наступних поколінь як джерело уявлень про уподобання, конкретні історичні реалії, тодішні ціни нарешті.

Символічний образ дороги пронизує всю книгу, заповнює чотиривимірний простір: автор переміщується містами, країнами, занурюється в минуле, намагається осягнути майбутнє.

Починається збірка ліричною мініатюрою з очікуваною назвою – «Дороги», яка визначає змістові пріоритети авторської позиції: «Шляхи народів, людські шляхи то йдуть паралельно, по перетинаються, то розходяться врізнобіч. Через інших ми краще розуміємо себе. Суперечка, перекличка доль людей, доль націй стає дорогою самопізнання особистості, суспільства, етносу»2.

Вся ця книга і є зображенням перетину доль: націй і окремих людей. Зважаючи на те, що О.В. Апальков часто буває в Німеччині, добре знає її культуру, літературу, звичаї, то і в творах розглядає насамперед зв’язки українсько-німецькі. Більше того, намагається осягнути спільне і відмінне в ментальності народів, показати, наскільки ми близькі – історично, географічно і світоглядно.

Німці – традиційно ощадливі, навіть скаредні – допомагають українським нужденним (і не тільки сиротам, інвалідам, ветеранам, а й тим, хто їх обслуговує: щоб не крали). Мільйонер Рудольф Франкен («На власні гроші») забезпечує одягом і продуктами харчування 300 дітей і 200 працівників школи-інтернату, а його працівники у вільний від роботи час турботливо пакують індивідуальні посилки.

«Сивий і респектабельний» Фріц («Вдовині посилки») власноруч розносить пакунки 72-ом солдатським вдовам, піднімається на останні поверхи безліфтових будинків і перепрошує за несправедливості війни, адже батько його воював.

Лікар-протезувальник Гюнтер Леттерманн («Гюнтер») опікується хворим на рак українським хлопцем Василем, навіть приїздить до України. Колись, теж 19-річним, наприкінці Другої світової, Гюнтер потрапив у полон. Втік, але його знову схопили. Жінка-коміссар, пожалівши юнака, який просто «хотів до мами», відпустила Гюнтера додому. Все життя він пам’ятатиме ту, що «подарувала йому життя в той час, коли всі хотіли його забрати»3, і не розумітиме мотиву її вчинку. Аж доки, вже на схилі років, не опиниться в Україні, де немає майже нічого, «ні гарних доріг, ні сервісу», «окрім добродушних і терплячих людей»4.

Символічною є новела «Аді та Василь», у якій декількома штрихами змальоване життя двох ветеранів, долі яких перетинаються двічі: взимку 1944-го і – опосередковано – у 1996-му. Вони не були знайомі, навіть не бачились ніколи, але обидва брали участь у Корсунь-Шевченківській битві, щоправда, по різні боки: Адольф Вагнер дві доби лежав у заметах, мало не замерз, врятувався дивом, а Василь тоді отримав медаль. Пройшли роки, і от вони, колишні переможений і переможець, потрапляють до лікарні. Аді впав, катаючись на лижах в Альпах, був прооперований і мусив поїхати на курорт до Гвінеї. На що хворів Василь, не відомо, та ми бачимо його в лікарняній палаті, «на запраному до остервеніння простирадлі. На м’ятім краю його стояв штемпель: «FREUNDE VON KANEW. Из гуманитарных поставок»5. Сумно, боляче і соромно…

У багатьох своїх творах Олександр Апальков порівнює життя в Західній Європі й в Україні. Наслідуючи російських письменників-емігрантів (щоправда, не так відкрито і безапеляційно), протиставляє німецьку скнарість слов’янській щедрості: «…Німці рахують кожний пфеніг. В той час як на його Батьківщині люди, отримуючи заледве двадцять марок на місяць, ладні викласти перед гостем усю душу…»6 Це ніби ототожнюється з бездуховністю перших і високою моральністю других, адже, як свідчить автор, у багатьох заможних німецьких сім’ях зовсім немає книг, а пристрасні прихильники Гете знають про нього менше, ніж звичайні російські студенти.

«Для німців «гроші» і «платити» – найважливіші слова»7, – звучить лейтмотивом. Яскравою ілюстрацією до цього є сцена з нарису «Вертмарки», коли рудий мордатий німець вимагає у канівських футболістів талони на харчування. Ті, не маючи грошей, віддають йому вертмарки: «Нам все одно, ми виграли. І вже наші хлопці несли і горілку, і цибулю, і хліб, і сало. З власних запасів»8. І читач не може не захоплюватися щирими українцями!

Насправді ж не все так однозначно. Звісно, ми віримо автору, адже він описує реальні події. От тільки час минає – і люди змінюються, і все менше і менше відмінностей між нами…

Багато гарних людей зустріне читач на сторінках цієї книги: і німців, і українців, і росіян. Багатих і не дуже, тих, хто переймається проблемами інших, і байдужих, щасливих і нещасних, хворих і сповнених життя. Особисто я не розділяю їх за національністю чи місцем проживання. Всі вони люди, з майже однаковими проблемами, бідами, ідеями і химерами. Смерть же взагалі не знає національностей і кордонів. Українка Світлана Цимбал («Записки на шляху і потім»), у якої відмовили надниркові залози, живе завдяки партії ін’єкцій від Руді Франкена, а німкеня Криста Казніц померла раптово, застудивши нирки, і «ніяка німецька медицина не врятувала її»9.

І в Україні, і в Німеччині одні бізнесмени банкрутують, а інші багатіють, хтось втрачає роботу, інші – знаходять. От тільки німці, відмовляючи, шлють дружні вітання («Ost-Arbeiter»).

Єдине, в чому майже всі персонажі бачать перевагу України – це жінки. Не сперечатимусь. Хоча в цій книзі якраз німкені виглядають позитивними, гарними господинями, добрими дружинами. Але, можливо, для чоловіків не це головне?

Найбільше запам’ятовуються три українки: львів’янка Леська, студентка істфаку, така палка, що не має терпцю добігти до квартири і кохається з майже незнайомим дядечком просто на лавці за забором («Примара»); красуня Марта, «сильна особистість», яка «снайперила» в Чечні – і загинула («Марта»); і найбільш поетична – повія Зоряна з олігархової сауни, до якої «прив’язалась душа» молодого перекладача з німецької («Під мармур»). Справді, дівчата яскраві, незабутні. Та мені більше припали до душі інші три жінки: бабця в чорній хустині, вдова Василя, яка пригостила головного героя духмяним антонівським яблуком («Аді та Василь»); мати танцюриста Василька, хворого на рак, красуня з палаючими очима і замерзлими квітами («Гюнтер»); а ще Ірен, Ірина – дружина письменника, хранителька домашнього вогнища, вірна супутниця в дорозі, терпляча і все розуміюча, весела подруга і гарна мати («Голландський щоденник»).

Є ще одна жінка – мабуть, найзагадковіша. Яка з романтика, який мріяв стати священиком, зробила політика. «Він готувався до сану. І був міцний». «Вона розстібнула його штани і розплющила очі на красу»10. Він став паном, схожим на лжепророка. А вона першою кинула в нього камінь («Її політик»).

Повертаючись до мотиву дороги, не можна не згадати три щоденники – «Голландський», «Вірменський» і «Німецький», а також «Записки на шляху і потім», «Інтер-Сіті», які описують події під час подорожей. Крім того, всі інші твори в цій збірці так чи інакше пов’язані з дорогою. Герої постійно рухаються, змінюються не тільки зовнішні обставини (інтер’єр, пейзаж, оточення, місто, країна) – змінюються часові проміжки. Разом з автором ми мандруємо в його дитячі і юнацькі роки («Подорож у юність», «Під мармур»), повертаємось у часи Другої світової війни, досліджуючи історію музею Тараса Шевченка на Тарасовій горі («Втрачені три роки») або таємницю загибелі Аркадія Гайдара («Голіков-Гайдар і доля його музею»).

О.В. Апальков подає цікаві історичні відомості, дослідження, які руйнують стереотипи і спонукають до подальших пошуків.

Імпонує активна громадянська позиція автора, його подвижницька робота задля суспільних інтересів. Спроба врятувати Бібліотеку-музей Аркадія Гайдара, розробка проекту створення Центру сучасної літератури та мистецтва в Україні заслуговують на підтримку і практичне застосування.

Найулюбленіше ж дітище Олександра Апалькова – літературно-художній журнал «Склянка Часу*Zeitglas», заснований у 1995 році; єдиний в Україні часопис, що виходить трьома мовами: українською, російською і німецькою. «Мені допомагали його робити друзі й автори з усіх куточків нашої землі, – зазначає письменник. – Відмовлятися від нього було б зрадою»11. Тому зичимо Олександру Володимировичу довгих років плідної праці, аби «Склянка Часу» згуртовувала навколо себе прогресивні сили і талановитих авторів. Бажаємо знайти відповіді на віковічні наші питання: «Хто винен?» і «Що робити?» А ще – перемогти усіх драконів!



1 Апальков О.В. Дороги / В кн.: Апальков О.В. Право на дорогу. – К., 2016. – С. 4.

2 Там само.

3 Апальков О.В. Гюнтер / В кн.: Апальков О.В. Право на дорогу. – К., 2016. – С. 25.

4 Там само.

5 Апальков О.В. Аді та Василь / В кн.: Апальков О.В. Право на дорогу. – К., 2016. – С. 48.

6 Апальков О.В. Гюнтер / В кн.: Апальков О.В. Право на дорогу. – К., 2016. – С. 24.

7 Апальков О.В. Записки на шляху і потім / В кн.: Апальков О.В. Право на дорогу. – К., 2016. – С. 56.

8 Апальков О.В. Вертмарки / В кн.: Апальков О.В. Право на дорогу. – К., 2016. – С. 83.

9 Апальков О.В. Записки на шляху і потім / В кн.: Апальков О.В. Право на дорогу. – К., 2016. – С. 77.

10 Апальков О.В. Її політик / В кн.: Апальков О.В. Право на дорогу. – К., 2016. – С. 210.

11 Апальков О.В. Німецький щоденник / В кн.: Апальков О.В. Право на дорогу. – К., 2016. – С. 173.

[ Згорнути рецензію ]