Міла Іванцова : Я тут живу : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Тетяна Михайленко (джерело: Буквоїд)

Я - не письменник і не професійний журналіст. Я просто дуже люблю читати. Тож прочитавши останню сторінку цієї книги, подумала, не можна тримати при собі всі враження та думки, викликані цим міським романом, а треба з кимось поділитися. Гарна книга має бути прочитана багатьма!

Чи любите ви місто, в якому мешкаєте? Чи приємно вам спостерігати за людьми, що живуть та працюють поруч із вами, радіти змінам, що відбуваються на вашій вулиці, у вашому районі чи вашому будинку? Чи може місто бути героєм роману про наше життя? Дуже сподіваюся, що на всі питання ви відповісте стверджувально. А якщо хочете ... [ Показати всю рецензію ] у цьому впевнитись, знайдіть роман душевної письменниці Міли Іванцової «Я тут живу» (роман про маленьких людей у великому місті) та прочитайте з таким захватом та сердечним трепетом, як читала його я.

За словами самої письменниці, це перший твір у «великій формі», який був написаний у 2006-2007 роках та відісланий на літературний конкурс «Коронація слова». На жаль, він тоді чомусь залишився непоміченим. Тож Міла Іванцова, як кажуть, здала його у власний архів.

А після революції Гідності авторка зрозуміла, що наше життя розділилося «До» та «Після» цих відомих подій. Ті, сповнені тривог, хвилювань та надій, роки змусили змінити не тільки відношення українців до своєї автентичності, але й ставлення європейців до нашої країни. Опікуючись бібліотекою Майдану, Міла побачила, що люди завжди залишаються людьми, і навіть у такі скрутні часи вони прагнуть читати щось позитивне та оптимістичне. І вона дістала цей роман із архіву. І слава Богу, що він дійшов до читача нехай через дев’ять років після свого народження. 2010 року роман ввійшов у трійку переможців конкурсу Андрія Куркова «Євроформат», а Брати Капранови, прочитавши, назвали його «міською сагою».

Наразі Міла Іванцова – володарка титулу «Золотий письменник України» (2012 р.), неодноразовий дипломант і лауреат літературного конкурсу «Коронація слова», автор семи романів, збірок оповідань, перекладач, журналіст і активний громадянський діяч.

Ідея роману «Я тут живу»– показати життя пересічних громадян, мешканців Києва, які «не надто дослухалися до пульсу старовинного міста як живої істоти, але жили в ньому, переплітаючись долями, долали кожен свої сходинки, працювали, виживали, кохали або шукали кохання.» А «мудре місто терпіло нас, киян, доволі інертних і лінуватих, які не переймалися чимось далі власного інтересу, … розчаровані результатами першого Майдану, знову сподівалися лишень на себе.»

Головна героїня роману тендітна жінка бальзаківського віку Юлія Петрівна. Обставини життя змусили цю розумницю та красуню, філолога, яка вільно володіє іноземними мовами, стати ріелтором та займатися нерухомістю. Як відомо відношення до цієї когорти людей було неоднозначним, але Юлія Петрівна ще й гарний психолог, що вміє знайти підхід до кожного потенційного клієнта.

Вона гарно робить свою справу, тому й оточуючі її поважають та віддають шану. Тож і Дорогий (мається на увазі багатий) клієнт, і Артист розмовного жанру, і «тьотя Соня», жінка з нелегкою долею, яка хоче допомогти своїй сусідці Каті, бачать у Юлії Петрівні не тільки справжнього професіонала, але й чудову людину. Здається, у Юлії Петрівни все добре, і дочка навчається в інституті, і домівку свою вона любить, і машина у неї є, і подруги давні та вірні. Але минуле нагадує про студентські роки неочікуваним способом, якраз через придбання нерухомості. Тут і радість, і сум, і здивування і, на жаль, велике розчарування у людині, яку вона колись кохала та вважала найліпшим.

Інші персонажі роману – колеги Юлії Петрівни – Стас, у якого свої принципи та погляди на життя (чому б не брати від нього якомога більший та смачніший шматок пирога?), директор агенції нерухомості з такою чудовою назвою «Добрий Дім», яка відображає не тільки його характер, але й шанобливе ставлення до клієнтів, панянки, які працюють у кав’ярні поруч – власниця Ксенія Янівна, молода офіціантка Ольга, яка приїхала з Криму до тітки, щоб заробити хоч щось, не вступивши до вишу, ну й звичайно клієнти, чоловіки та жінки, приємні й не дуже, щасливі й обділені долею. Все як у житті, якщо до нього ретельно придивитися.

У романі весь час присутній ще один важливий персонаж – це Київ, місто, яке живе бурхливим життям, розвивається та рухається, має свої таємниці та приємні куточки, де можна усамітнитися та набратися сил. Він такий рідний, файний та неймовірно дивовижний. Без нього ніяк.

«Два пристойно вдягнених ідіота середнього віку лежать в окопі на околиці великого міста і дивляться, як падає листя… - прошепотіла жінка.

- Що ти робити в ця країна, Танья?

- – Я тут живу… Я без цього пропаду. Може, я теж тут для чогось потрібна… – усміхнулася жінка….

- Може, це є таке щастя – знайти у велике місто старий окоп, лежати і дивитись, як падає лист?

- Може…Кинь грусть, Домініку! Поглянь, яка краса довкола!»

Так закінчується цей роман. Ви спитаєте, а хто така Таня та Домінік? Не скажу, збережу інтригу, бо сама була вражена тим, як Міла Іванцова це зробила. Між іншим, це її фішка – придумати щось таке у розповіді, що змусить вас замислитися, здивуватися, зрадіти та посміхнутися. І це робить її особливою сучасною письменницею.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Ольга Деркачова (джерело: Буквоїд)

Цей роман мав би з’явитися у 2007 році. Принаймні, так він був написаний. Не знаю, чи змінилося би щось тоді у житті цього роману чи її авторки, але те, що ми би отримали хорошу книгу майже десятиліттям раніше, - факт незаперечний.
Авторка закручує інтригу з перших сторінок: є загадкова вона, що гуляє між золотим листям прозорої осені, і є він з французьким акцентом, який перепитує її, що вона робить у цій країні. А вона відповідає так просто: «Я тут живу». І все… хвилева тиша… А далі вир персонажів та подій. Він і вона зникають. І з’являються лиш у фіналі твору для того, щоб ота загадкова ... [ Показати всю рецензію ] вона повторила не менш загадковому французькому йому, що вона тут живе. Але про це згодом…
Роман «Я тут живу» - твір про людей у місті, людей міста і місто в людях. Сюжет розгортається навколо невеличкого бюро нерухомості. Продажі-обміни квартир, за якими людські долі – і тих, хто продає, і тих, хто купує, і тих, хто при цьому виступає посередником.
Час дії роману – три тижні осені, коли начебто нічого особливого і не сталося. Просто звичайні дні у звичайному місті. Дні виживання, пошуку місця під сонцем і дні насолоди під отим сонцем. Авторка означила цей твір як «роман про маленьких людей у великому місті». Дія відбувається у Києві. Топос міста є визначальним, як і його різноманітні локуси: квартири, кав’ярні, парки, будинки, готельні номери. Мабуть (хай пробачать мені кияни), якби змінити назви вулиць, районів, то це міг би бути і Харків, і Донецьк (той, ще мирний). Та будь-який мегаполіс. Зрештою, у цьому романі вражає не місто, а люди. Їхня щирість, відкритість, відвертість. Це герої, до яких відчуваєш симпатію, бо вони справжні – і у своїй святості, і у своїй гріховності. У творі немає хороших чи поганих. Є звичайні люди, які у певних обставинах здатні як на підлість, так і на шляхетні вчинки. Звичайні чоловіки, які не вбивають драконів і звичайні жінки, які не вимагають тіл отих убієнних драконів як доказів вірності та любові.
Роман шалено позитивний. Але одразу хочу застерегти, що це не гламур, не ванілька (певно, то наша із вами біда, що будь-який позитив у літературі ми намагаємося обізвати гламуром). Це роман про те, що можна плакати і сміятися, любити і ненавидіти, допомагати і проходити повз. Це роман про свободу вибору, який людина робить щодня і є щасливою тому, що може зробити цей вибір, навіть коли він і не на її користь.
Роман неймовірно мудрий і життєствердний. Він про те, що не потрібно жити ні спогадами про минуле, ні думками про майбутнє. Потрібно жити вже і сьогодні, а ще мріяти. А минуле… Воно приходитиме у найнесподіваніші моменти, але якщо ти впевнений у собі і самодостатній, ти зможеш достойно і прийняти його, і відпустити.
Роман неймовірно закручений. Живеш від сторінки до сторінки в очікувані: ну, хто ж оті загадкові він та вона. І розгадка приходить у найнесподіваніший, у найменш очікуваний момент. І стає трохи прикро і сумно, що історія вже скінчилася. Але чи скінчилася направду вона? Є авторка реальна, тобто Міла Іванцова, є авторка вигадана, є вигадані герої вигаданої авторки. Хто із них найреальніший – вирішувати читачам. І будь-яке рішення не буде програшним. Бо ж немає програшів – є очікування перемог і перемоги, нехай крихітні, але ж перемоги.
Якщо ви любите книги, в яких усе чітко і зрозуміло, то краще відкладіть цей роман і не читайте. Бо у ньому так і не зрозуміло, а що ж буде далі, чим усе завершиться. Так само, як у житті. Авторка немов відчиняє двері до будинку з багатьма кімнатами, водить ними читача - так, як агент з нерухомості будинком, а потім несподівано зачиняє двері перед нашим носом. І чуже життя залишається за зачиненими дверима. Сюжет розіграно, маски знято. А далі їхнє життя триватиме вже без твого споглядання. І усе, що тобі залишається, - сісти біля авторки і придумати свою версію історій життя романтично-чуттєвої Юлії Петрівни, амбітного Стаса, ніжно-наївної Олі, Дорогого Клієнта та інших персонажів.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Ігор Бондар-Терещенко (джерело: http://kiev.vgorode.ua/)

Есть такой удобный литературный способ рассказывать историю семьи, рода и даже династии – берется дом, в его квартиры "заселяются" герои с разными судьбами, и готово – социальный срез не то что "маленькой такой компании" можно представить, но даже судьбу целой страны в характерах и лицах живописать. Почти то же самое случается в истории с этой книгой с рабочим названием "Кинь-Грусть, або ріелторський роман". С одной стороны, он о хрупкой женщине, "двигающей недвижимость" в столице 2010 года, где "у невеличкій кімнаті зазвичай метушилися спеціалісти з продажу нерухомості, коли бували на фірмі, ... [ Показати всю рецензію ] а з дев’ятої ранку до шостої вечора працювали ріелтори з оренди, вільні від переглядів квартир", а с другой – роман вошел в тройку победителей конкурса Андрея Куркова "Евроформат".

Действительно, офисные будни, осмотры квартир, общение с клиентами, жильцами и коллегами, обязательные производственные интриги и даже "настоящая любовь" - весь этот калейдоскоп микросюжетов складывается в симфонию типичного "городского" романа. И это тоже довольно высокая оценка, поскольку их у нас немного - типичных романов современной литературы, ведь авторы все больше в остросюжетное чтиво метят, а уж нетипичной бывает только пневмония.

И хоть называется эта книга "романом про маленьких людей у великому місті", но по сюжетному охвату это настоящий урбанистический эпос, городская сага и полновесный киевский архив, в котором хранится картотека героев и персонажей. Здесь есть и криминальная линия, и проблема детей и отцов (точнее, матерей), и простые житейские трудности, вскипающие в финале настоящей трагедией. Иначе тогда и быть не могло – ведь автор вроде бы описывает три осенних недели, а на самом деле, это время, наступившее после весны первого Майдана и до заморозков второго, после чего многое в жизни этих людей изменилось. Ну, а пока… "- Що ти робити в ця країна, Танья? - спрашивает "нездешний" герой "местную" главную героиню. - Я тут живу… Я без цього пропаду. Може, я теж тут для чогось потрібна… - усміхнулася жінка, вмостилася зручніше на підкладеній під її голову чоловічій руці, і знову погляд її полинув у синє осіннє небо".

[ Згорнути рецензію ]