Катерина Бабкіна : Лілу після тебе : Повість, новели : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Богдан Логвиненко (джерело: ТСН)

Бабкіна пише суцільним монологом, практично без використання діалогів, що прочитується майже як поезія. Пише легко і невимушено. Пише так, що, читаючи, отримуєш справжнє читацьке задоволення — і від хорошої мови, і від повністю прописаного сюжету.

Катерина Бабкіна - Лілу після тебе
Катерина Бабкіна пише прозу як поезію
Щоправда сама повість "Лілу після тебе", яка займає більшу частину книжки — хоч умістилася усього в 65 сторінок, насправді дуже розтягнута і, можливо, надто статична і описова.

До речі, з описовістю в Бабкіної проблем немає — їй варто було б працювати екскурсоводом, або ж ... [ Показати всю рецензію ] в туристичній агенції, з іншого боку, в книжці не вказано, ким автор працює, тож цілком можливо, що це виробничий травматизм:

"Вітряних днів він дослухався до шелесту кукурудзяних пагонів на безкраїх полях якої-небудь далекої Алабами, чи ловив на язик краплі, розбризкані зручним для серфінгу припливом Тихого океану. Уночі в русі світла на стінах від авт, що проїздили дорогою під вікном, ввижалися йому спалахи об'єктивів і зблиски софітів на знімальних майданчиках Голівуду."

Але така властивість робить тексти романтичнішими, не зважаючи на постійні цигарки, траву, алкоголь, які з'являються мимохідь. Зрештою, Катерина Бабкіна — в недалекому минулому і теперішньому поетка.

До книжки-збірки також увійшло 6 новел: "Вів'єн, несподівана дівчинка", "До всіх осель", "Забери мене, іспанський караване, я знаю, ти можеш", "Голуби звідти", "Карл Симон" та "Господня Анна". Вони уміщені на п'ятидесяти сторінках, тож усього "Факт" зліпив книжку із 110 сторінок тексту.

Обкладинку та дизайн до книжки робила Ольга Закревська, київський фотограф. Вона додала до книжки еротизму. Але самої еротики у Бабкіної немає.

Можна казати про вдалий дебют Бабкіної як новелістки, яка пише свої оповідання так, що якщо їх розбити на строфи — вийдуть довжелезні верлібри.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Лідія Йонка (джерело: Львівська газета)

“_лілу _після _тебе” – збірка новел і повістей про людей уявних і справжніх чи принаймні таких, що видають себе за таких, адже вони часом настільки химерні, що починаєш сумніватися у їхній адекватній буттєвості.

15_3.jpgВони дихають, сміються і плачуть, хворіють і страждають через свої комплекси, але, пізнаючи їх, з’являється трохи нелогічне запитання: А чи існують вони взагалі? “Ми нічим не особливі – нехай так. У Маркуса потворні підліткові прищі. Домініка носить брекети. Лія інсулінозалежна. Єжи і Маша ніколи не матимуть дітей. Міріам і Віктор виходжують старого і хворого міттельшнауцера. ... [ Показати всю рецензію ] Соломія і Трей Дорович самі старі та хворі, як той сірий облізлий пес, зате вони одні займають цілий поверх. Доротея продає м’ясо, – цікаво, звідки воно в неї береться. Інша Доротея завжди повертається пізно і напідпитку, голосно грюкає дверима, іноді дорогою додому вона блює на поверсі Доровичів. В Андрія немає однієї легені. Один Костя з нас усіх має доньку. Я нічого такого не маю, однак я також нічим не особливий. Кажу ж, вони нічим не особливі, всі вони були завжди і будуть, як нескінченні ліки Доровичів, як хвороби міттельшнауцера і немовлята у пологовому будинку, де працює Лія. Як один довгий день, який ніколи не закінчується. Крім них у мене нікого немає. І я також нічим не особливий. Я виготовляю ключі. Ключі до всіх осель”.

Зрештою, й сама проза настільки химерна й ілюзорна, що радше видається чи то особистим монологом, чи поетичним верлібром, чи навіть кінострічкою, яку прокручуєш у власній голові, адже слова, прагнучи здобути власну тілесність, апелюють насамперед до уяви.

“Я дуже часто думаю, як їй велося потім. Її батьки не розшукували її, не давали жодних оголошень і не ставили в церкві свічок за її повернення. Мабуть, вони були певні, що їй ведеться незле. Меркурій не пробачив мені його руки, легковажно, на його думку, проміняної на руку Діми, але це я зауважила допіру тепер. Найгірше навіть не те, кажу я Наді, що я так і не побачила її, найгірше, кажу я, що я могла б. Я говорю Наді про зелену лампу і лляне волосся Лілу, котре як посохла трава, що ховає в собі блакитні квіти, про мотоцикли і кальвадос. Там, у тому вигаданому тобою для неї світі, насправді зовсім немає жовтих сонячних трав і блакитних квітів. Той, хто одного разу відчує, що точно знає дорогу до щастя, зникає назавжди, бо припиняє його шукати; той хто точно певен, що як би він не зраджував життя, а воно однак від нього не відвернеться, стає порожнім, бо сам відвертається від життя; той, хто не має і прагне, в тисячі разів щасливіший за того, хто не прагне, хоч має”.

Часом серед цих численних героїв можна впізнати себе, дивуючись, як потрапив у мереживо сюжетних колізій: “Я не могла забути ключі, бо покої у цьому домі не потребували замикання, я не могла згадати щось, чого не сказала тобі, бо повітря тут не потребувало бути стурбованим голосами, я не могла забути вимкнути світло – зрештою, я взагалі не могла ні про що забути, бо все, що можна було забути, я вже забула за ці дні очеретяного спокою”. Зрештою, жіночі образи книги є значно чіткішими та реальнішими, ніж чоловічі: “Десь так губиться відчуття простору і часу – є плюскіт води у лазничці, є твоя гіпотетична присутність, є концептуальні нескінченні озера за вікнами, гори на обрії, дрібний пісок на підошвах черевиків. Усе це зливається в єдине відчуття неможливої, нереальної присутності когось, хто може змінити все у твоєму житті, хто може назавжди позбавити тебе спокою”. Хоча й вони губляться між щоденними життєвими горизонталями та вертикалями у страху втрати власної ідентифікації, в пошуках себе та відділенні від “другого Я”, зазвичай роблять це через інших персонажів чи навіть крізь простір тексту: “Поблизу були Афіни, а ще мені іноді снився Рим, а Гольд час від часу надсилав фотознімки скандинавських краєвидів. Таке було життя, мені солодко уявлялося, скільки у світі залізниць, скільки доріг, скільки міст, квітів і птахів, скільки котів і чоловіків, скільки свободи і розпусти, і я прокидалася щоранку з іншими мріями, зграї моїх голубів відлітали до давніх земель поблизу священного Гангу, а мені залишалися напої і бруківка на вулиці Вінсента”.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Світлана Самохіна (джерело: Дзеркало Тижня)

«Лілу_після_тебе» — це повість про жінку та для жінки. Але не поспішайте ставити на неї тавро дамського чтива — ця оповідь не вписується в жоден із критеріїв жіночої прози. Так, книга має сюжет, але він настільки пронизаний тонким психологізмом та численними символами, що подекуди неважко у них заплутатися.

Головна героїня перебуває у постійному пошуку Лілу — дівчини, з якою вона в дитинстві жила поряд, мала спільних друзів, але так ніколи і не зустрілася. Лілу має солом’яне волосся та волош­кові очі, мешкає у просторому будинку з акваріу­мом і може дозволити собі робити все, що забажає.

Вона ... [ Показати всю рецензію ] — ідеал, уособлення іншого життя, яскравого та насиченого, якого так прагне героїня, повсякчас потрапляючи, через це типове для провінційного містечка прагнення, у різні халепи разом зі своєю подругою Мар’яною. Не можна сказати, що ці історії з життя аж надто захоплюють, проте поза ними не відразу бачиш, що Лілу — дівчинка з нетиповим ім’ям, якими дівчата в певному віці полюбляють себе нарікати, — це просто один з образів героїні, з яким вона себе ототожнює.

Іншу її сторону, протилежність Лілу, по-домашньому звуть Надею. Зазвичай вона приходить увечері, коли ніхто її не бачить, приносить різні чаї, в’яже светри й шкарпетки або прибирає. Затишна, повільна і дивна — вона нікому не потрапляє на очі, тим паче хлопцеві своєї подруги — головної героїні, який, до речі, раніше мав роман з Лілу...

«Що дасть тобі, якщо ти побачиш весь мій посуд, всю білизну і одяг в домі, всі прикраси, яких я не ношу, всі гроші, до яких я байдужа, всі ключі, листівки від різних людей, зламані дискети, назбирані на узбережжях камінці і скельця і безліч інших речей, які переповнюють помешкання? Я зможу стати тобою, сказала На­дя», — так розкриває Ка­терина Бабкіна основний лейтмотив своєї прози — пошук та ідентифікацію себе.

Цей пошук через спо­гади, фантазії та історії про уявних та справжніх друзів і знайомих продовжується і в новелах. У них йдеться про людей, яких або ніхто не бачив, або їх уже не існує, або ж вони настільки химерні, що не зрозуміло, чи існували вони взагалі. І тут варто уважно прочитати символи, вловити межу між психологізмом та фантазією і крізь кілька нашарувань підтексту зрозуміти суть.

Однак не читалися б усі ці перипетії так легко, якщо б не авторсь­кий стиль: легкий, невимушений, майстерний. Усереднений від Маркеса, Франсуази Саган та ранніх новел Харукі Муракамі. Для сучук­р­літу це щось принципово нове. Хотілося б вірити, що творчий дебют Бабкіної матиме продовження.

[ Згорнути рецензію ]