Катерина Бабкіна, «Лілу_після_тебе», видавництво «Факт».

15.12.2010

«Лілу_після_тебе» — це повість про жінку та для жінки. Але не поспішайте ставити на неї тавро дамського чтива — ця оповідь не вписується в жоден із критеріїв жіночої прози. Так, книга має сюжет, але він настільки пронизаний тонким психологізмом та численними символами, що подекуди неважко у них заплутатися.

Головна героїня перебуває у постійному пошуку Лілу — дівчини, з якою вона в дитинстві жила поряд, мала спільних друзів, але так ніколи і не зустрілася. Лілу має солом’яне волосся та волош­кові очі, мешкає у просторому будинку з акваріу­мом і може дозволити собі робити все, що забажає.

Вона — ідеал, уособлення іншого життя, яскравого та насиченого, якого так прагне героїня, повсякчас потрапляючи, через це типове для провінційного містечка прагнення, у різні халепи разом зі своєю подругою Мар’яною. Не можна сказати, що ці історії з життя аж надто захоплюють, проте поза ними не відразу бачиш, що Лілу — дівчинка з нетиповим ім’ям, якими дівчата в певному віці полюбляють себе нарікати, — це просто один з образів героїні, з яким вона себе ототожнює.

Іншу її сторону, протилежність Лілу, по-домашньому звуть Надею. Зазвичай вона приходить увечері, коли ніхто її не бачить, приносить різні чаї, в’яже светри й шкарпетки або прибирає. Затишна, повільна і дивна — вона нікому не потрапляє на очі, тим паче хлопцеві своєї подруги — головної героїні, який, до речі, раніше мав роман з Лілу...

«Що дасть тобі, якщо ти побачиш весь мій посуд, всю білизну і одяг в домі, всі прикраси, яких я не ношу, всі гроші, до яких я байдужа, всі ключі, листівки від різних людей, зламані дискети, назбирані на узбережжях камінці і скельця і безліч інших речей, які переповнюють помешкання? Я зможу стати тобою, сказала На­дя», — так розкриває Ка­терина Бабкіна основний лейтмотив своєї прози — пошук та ідентифікацію себе.

Цей пошук через спо­гади, фантазії та історії про уявних та справжніх друзів і знайомих продовжується і в новелах. У них йдеться про людей, яких або ніхто не бачив, або їх уже не існує, або ж вони настільки химерні, що не зрозуміло, чи існували вони взагалі. І тут варто уважно прочитати символи, вловити межу між психологізмом та фантазією і крізь кілька нашарувань підтексту зрозуміти суть.

Однак не читалися б усі ці перипетії так легко, якщо б не авторсь­кий стиль: легкий, невимушений, майстерний. Усереднений від Маркеса, Франсуази Саган та ранніх новел Харукі Муракамі. Для сучук­р­літу це щось принципово нове. Хотілося б вірити, що творчий дебют Бабкіної матиме продовження.