|
Мальви у Вічному місті : Стежками українців у світах
Олександр Балабко
— Фенікс,
2006.
— 348 с.
— м.Київ. — Наклад 1001 шт.
Тверда обкладинка. Можливість автографа.
ISBN: 966-651-302-1
ББК: 84.4 УКР6-6
Жанр:
— Есеї
— Життя видатних людей
— Мандрівне
Анотація:
Де на Еффелевій вежі знаходиться прапор України? Як Шевченко і Петлюра зустрілися в Парижі? На якій вулиці Рима Микола Гоголь танцював гопака і співав українську пісню після написання чергового розділу "Мертвих душ"? Як почувався Михайло Коцюбинський на віллі Максима Горького на острові Капрі? На ці та інші запитання ви знайдете відповідь, прочитавши нову книжку Олександра Балабка, який на прикладі видатних українців - Анни Ярославни, королеви Франції, Богдана Хмельницького, Григорія Орлика, Симона Петлюри, Миколи Гоголя, Михайла Коцюбинського, Сергія Лифаря, Олександра Вертинського та інших - доводить, що український слід у світах сприяв долученню нашої нації до творення світової політики і культури, наблизив відновлення нашої державності. Автор у цих есеях, нарисах і зарисовках подає цікаві подробиці з життя наших земляків за кордоном, дає змогу читачеві доторкнутися до таїн творчості, якщо це йде мова про митця, та проблем на шляху нашого державотворення, якщо розповідається про політика. Не обійдено й проблему вимушеної еміграції українців в останні роки. Автор під час роботи над цією книжкою залучив численні листи, спогади, інші документальні матеріали про своїх героїв. Видання ілюстроване оригінальними фотознімками Олександра Балабка.
Книжку розраховано на широке коло читачів, на всіх, хто цікавиться вітчизняною історією, культурою і літературою, хто хоче мандрувати стежками великих українців.
|
Лінк із зображенням книжки:
|
РУКОПИСИ ТАКИ ГОРЯТЬ…
Уривок з есе «Римське щастя Миколи Гоголя» (2006 р.)
…Як, усе-таки, хід історії, долі людей залежать від якоїсь, здавалося б, дріб’язкової перешкоди! Я впевнений, що якби Щепкіну випало з’явитися тоді в Римі на гоголівській вулиці Феліче, то саме він був би першим слухачем «Поголеного вуса» і драму було б урятовано. Адже Щепкіну завжди боліла доля України, що, маючи таку славну історію, перебувала в рабстві й мороці. Саме Щепкін колись урятував «Ревізора» від його автора, який, знесилений тиском і збиткуваннями, забажав раптом переробити п’єсу в «позитивному плані». ... [ Показати весь уривок ]
«Не чіпайте, – благав він Гоголя. – Мені навіть Держиморда в «Ревізорі» дорогий!». А Микола Васильович якраз тоді й потребував знавця театру, адже невипадково нарікав під час роботи над «Поголеним вусом», що немає під рукою акторів і сцени.
Вийшло ж так, що найближчим на той час (і в розумінні відстані – також) виявився Василь Андрійович Жуковський, який відпочивав у Франкфурті. Це вже був не той Жуковський, котрий ще кілька років тому залюбки гуляв Римом у супроводі гіда-Гоголя, робив малюнки з натури. Йому набридло весь час клопотатися перед можновладцями, аби роздобути матеріальну підтримку Гоголеві. Тим більше, що синьйор Ніколо наполягав, аби подбали не лише про нього, а й про того чи того художника, які жили тоді в Римі. До речі, Гоголь, бажаючи стати в Римі секретарем директора російської Академії мистецтв, навідріз відмовився від принизливої посади бібліотекаря Академії, що її було виклопотано Жуковським. Отже, на тлі саме таких обставин і зустрілися друзі у Франкфурті-на-Майні.
…Незважаючи на літо, в домі було холодно. Після ситного обіду флегматичний Жуковський перейшов із Гоголем до вітальні. Присунувши м’яке крісло до палаючого каміна, Жуковський сів і запросив сісти поруч Гоголя, який тримав зошит із драмою «Поголений вус». Гоголь почав читати. Чи то вік, чи байдужість, чи потріскування дров у каміні схилило Жуковського до глибокого сну. Коли він прокинувся, Гоголь йому сказав:
– Я просив у вас критики на мій твір. Ваш сон є найкращою на нього критикою.
– Ну, брате, Миколо Васильович, пробач, – відповів йому Жуковський, – мені дуже спати захотілося...
– А якщо спати захотілося, тоді можна і спалити його!
Із цими словами Гоголь розмахнувся й кинув зошит до каміна. Вогонь спершу пригас під папером, потім раптом спалахнув високим веселим полум’ям, що ніби танцювало над жертвою.
– І добре, брате, зробив, – пробурмотів Жуковський.
Цей епізод зі слів самого поета-романтика записали Ф.Чижов і О.Никитенко, і особливо мене вразили оці його останні слова. Це при тому, що Жуковський добре знав Гоголя, вразливого, надто вимогливого до себе, такого, що постійно потребував підтримки і заохочення! А втім, чи могла тоді його, Жуковського, ображеного й збайдужілого, одруженого на дівчині, котра годилася йому в онуки, схвилювати драма про козацьку республіку, про долю України? Більше того – сучасники свідчать, що Жуковський у розпал медового місяця з нетерпінням чекав, коли ж, нарешті, Гоголь поїде. Той не міг цього не відчути і відкланявся. А в результаті вкотре було доведено, що рукописи таки горять: «Мертві душі» дісталися друкарського верстата, а «Поголений вус» став у каміні Франкфурта купкою попелу, що його вранці рудий німець-слуга разом із недогарками збере у відро й винесе геть... [ Згорнути уривок ]
|
