|
Альманах 2013-2017 Міжнародної німецько-української літературної премії імені Олеся Гончара
Марія Карп'юк, Алла Миколаєнко, Мицик, Крюґер Вано, Астапенко Ігор, Антощак Микола, Гладун Дарина
— Нова Січ,
2017.
— 240 с.
— м.Київ. — Наклад 500 шт.
Можливість автографа.
ISBN: 978-966-2157-68-0
ББК: 84.4УК6Я.43
Жанр:
— Поетичні антології
— Збірки прози
— Альманахи
Анотація:
Альманах містить прозові, поетичні та інші твори лауреатів Міжнародної німецько-української літературної премії імені Олеся Гончара 2013-2017. Премія заснована в 1997 році німецькими меценатами - письменницею Тетяною Куштевською, підприємцем Дітером Карренбергом та Національною спілкою письменників України з метою підтримки творчої молоді.
|
Лінк із зображенням книжки:
|
Марія Карп'юк
НЕМА ЗА ЩО
(уривок)
Білявий чубчик весело підстрибував над високим чолом і світлими бровенятами. Порожевіли щедро побризкані ластовинням щічки, а їхня господарка зухвало махнула кісками й стала мов укопана. Переможна стрічка замайоріла в руці золотавою блискавкою.
— Перша!
Знову перша. Дивлюся на спільне фото, й усмішка мимоволі заливає обличчя. Ох, ця Олюня. Завжди обганяла, перемагала, випереджувала всіх — навіть хлопців. А останні геть не любили її брати до гри — кому ж хочеться продути дівчиськові? На це кирпатий носик тільки чмихав: «Он як? Без вас обійдуся». І чудово ... [ Показати весь уривок ]
обходилася.
Так само, як і без тата. Ще до того, як зробитися нерозлийводою, ми, безбатченки, стали подругами по нещастю. До речі, мене зовуть Мариною. Це я визираю з-за пліч товаришів. Довелося тоді стати навпочіпки, витягнути шию, аби хоч якось втрапити у кадр. Та навіть якщо ви не розгледіли мене, байдуже, бо розповідь — про Олю.
Щойно Олюня з’явилася в нашому класі, як сірі дні набули барв, усе навколо пожвавішало, а я здобула чудову сусідку по парті. Ми годинами теревенили телефоном, ділилися таємницями, гуляли допізна. Стало навіть байдуже до того, що свариться і плаче мама, — нарешті знайшлася людина, яка мене розуміла.
Час невпинно перегортав сторінки життя — і ось із п’ятого класу ми опинилися в десятому. Звісно, далеко позаду лишилися безтурботні ігри. Натомість прийшли інші — з любовними записками й незграбними залицяннями. Стрілка годинника спинилася на поділці «кохання» і здавалося, що немає того, хто не хотів би відчути, торкнутися рукою, притулитися губами.
Та це виявилося не про Олю. Моя подруга сердилася, кидала в’їдливі фразочки, збиткувалася з хлопців, коли ті бодай підходили, не те, що вже рота розтуляли.
— Вони ж іще шмаркачі, — комизилася дівчина.
Підозрюю, що багатьом однокласникам припали до душі довжелецькі вії, адже лише їй на День Валентина підсунули — хто в підручник, хто в портфель — аж вісім валентинок. Вісім! Я не отримала жодної, а так хотіла. Але Оля… Як вона розлютилася. З очей бризнули сльози. Усе, що лежало на парті, вмить опинилося долі. Дівчина вилетіла з класу, а за нею — найвірніша подруга. Себто я.
— Стривай! — кликала її, бо хто дожене таку проворну.
Але опинившись на порозі школи, лишилося тільки спостерігати, як стрімко зменшується й віддаляється зелена цятка дівчачого пальта.
Знайшла пропажу в нашому дворі — на лаві. Оля матиляла худими ногами й перекочувала в роті цукерку. Від занадто спокійного лиця не лише в повітрі, а й поза шкірою пройшов мороз.
— Ходімо, покажу тобі дещо, — сказала мені.
Ми простували сусідньою вулицею — такою само слизькою й похмурою, як наша. Кущі й дерева світили самотніми зледенілими гілками. Раптово спинившись, подруга підвела голову:
— Ось. Другий поверх... [ Згорнути уривок ]
|
