Іван Корсак : На розстанях долі : роман : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Оксана Головій (джерело: Джерело: Літературна Україна № 23 від 8 червня 2017.)

Немає на світі людини, яка колись не опинялася на розпутті. І часто від того, на який шлях покличе душа, залежало чимало — яким буде власне майбутнє й майбутнє нащадків, та й загалом — чи судиться дати світові тих нащадків, чи спом’яне хтось твоє ім’я, коли сплинуть роки, а чи висиплеться воно разом з іншими долями-піщинками на саме денце клепсидри історії…
Роман Івана Корсака «На розстанях долі» («Ярославів Вал», 2017) для мене, народженої в добу радянщини, коли майже всі «будували комунізм» і поклонялися партійним ідолам, став черговим крижаним душем, після якого спершу відчуваєш тільки шок ... [ Показати всю рецензію ] і неймовірний щем, а відтак — оновлення й збагачення тими знаннями, які тривалий час ретельно ховали від тебе, аби не розбудити свідомості людини, народженої бути вільною.
Події у романі розгортаються у той буремний час, коли мільйони людських доль опинилися поміж жорен двох монстрів, яким прагнулося володіти світом, — радянською і нацистською системами. Це інша правда, не присолоджена й не приперчена сфальсифікованими фактами, а гола-голісінька — про душевні терзання людей, яким вдалося не втрапити під дію тотального гіпнозу радянських «вождів» і зберегти лице в есесівських застінках, про те, як велося тим, хто не побоявся стати супроти ворога заради волі краю, який любили більше за життя. Зрештою, про справжній цвіт нації, українську інтелігенцію, яка завше була тим осердям, що гуртувало довкола себе свідоме українство.
Зі сторінок роману «На розстанях долі» читач дізнається про долі та діяльність засновника УПА Тараса Бульби-Боровця, УНА Павла Шандрука, талановитих учених Федора Богатирчука, Бориса Балінського, чиї імена довго ховали на задвірках пам’яті, ба навіть намагалися стерти й за вітром розвіяти, й кому так і не судилося по війні ступити на вільну рідну землю. Утім, завдяки праці автора роману постають вони, як фенікси із попелу. Іван Корсак розповідає не лишень про життєвий шлях кожного зі своїх героїв, а й про вибір, перед яким ці люди поставали. Залишитися осторонь, у відносному спокої, а чи пірнути з головою у боротьбу заради майбутнього, наразивши життя і свої, і близьких на тисячі не- безпек заради вільного майбуття України?
Ось як описує душевні мордування Федора Богатирчука автор: «Якою ж доріжкою-стежкою тепер тобі йти? — питав сам себе Федір Парфенович. — Ти ж бо на розстанях долі, й ніхто за тебе тут не зважить та виважить. Чи передумати й податися з тими, що підривали святині, своїх же солдатів, панічно тікаючи, разом з бетоном мостів у небо живцем динамітами піднімали, чи новим пришельцям повірити?
А може, відгородити від усіх душу високим парканом, зрештою, можеш прожитии собі без каліцтва сумління при будь-якій владі: ти вже відомий у Києві лікар-ренгенолог, доктор медичних наук, багаторазовий шаховий чемпіон України і чемпіоном Союзу був… Ти робитимеш тільки добро, і нехай там казиться лукавий світ, тобі байдуже до нього; хіба сам, як захочеш, крізь шпарину в тому паркані зазирнути зможеш…»
Кожен із героїв роману надто часто опинявся на тих розстанях, затиснутий, як між молотом і ковалдом, поміж червоними покидьками та есесівськими мерзотниками, не раз битий у спину ножами зрад, здавалося, союзників. Перегортаючи сторінку з сторінкою, немов наяву бачила, як брьохається по груди в болоті отаман Тарас Боровець, як вишуковує у купі бурякових гниляків щось поживне професор Балінський, як виношує план помсти за загиблого брата Власову київська медсестра Віра у берлінському підвалі…
Мушу зізнатися, що з-поміж усіх сюжетних ліній найдужче зачепила мене доля саме отієї медсестри Віри – як уособлення українського жіноцтва у страшний воєнний час – та повстанця Григорія Лелеки. Розділ за розділом мандруючи шляхом тієї відважної жінки, я збагнула таку просту й потужну істину – і у війну люди любили… Ті почуття, певно, були у стократ гострішими, як у мирний час, бо кожна зустріч двох сердець і душ могла стати останньою. Я дивувалася, захоплювалася силою духу й мужності тендітної жінки, яка не опускала рук у найпатовіших ситуаціях. І годі уявити, що коїлося у Віриній душі, коли тримала на витягнутих руках над вирвою з водою малесеньку хвору доньку, готова щомиті опустити дитя під воду, аби не занапастити побратимів. Як і тоді, коли не могла піти за домовиною своєї крихітки, а мусила крадькома пробиратися до могилки вночі… «Віра дивилася через вікно, як виїжджала підвода з труною з подвір'я, як, похитуючись на вибоїнах, рушила вулицею. Їй криком кричати хотілося, руки заламуючи, щоби не трясли труну, бо донька і так натряслася по нетрях, - але навіть накричатися вона не могла», - пише автор.
Однією з віхових у романі стає лінія репатріації колишніх громадян Радянського Союзху – страшна правда про те, що чинили із в'язнями концтаборів та остарбайтерами, яких Захід «люб'язно» передавав совітам.
А ще одна потужна, втім вельми болюча, часом – як відкрита рана правда роману Івана Корсака «На розстанях долі» - це те, як довелося лідерам визвольного руху в еміграції. «Я був генерал-хорунжий, а тепер генерал-кочегар…» - скаже при зустрічі Боровець Шандруку.
За що судили Тараса Боровця? Чому чоловікові, який так багато зробив, для рідного краю, довелося доживати віку в домі для старців? Чому талановиті науковці Балінський і Богатирчук славу світову здобули, живучи, хай і небідно, та в еміграції? На ці та чимало інших питань кожен зможе відповісти сам собі, перегорнувши останню сторінку роману Івана Корсака «На розстанях долі». Його варто прочитати, аби збагнути. Аби знати. Аби не забути. Аби розповісти нащадкам. Аби не дати сучасникам повторити помилок історії. Аби, опинившись на розпутті, обрати правильний шлях…

Оксана Головій

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Людмила СТРІЛЬЧУК,доктор історичних наук (джерело: Слово Просвіти)

Ми живемо у добу торжества пам’яті. За останні двадцять або двадцять п’ять років всі країни, всі соціальні, етнічні та родинні групи пережили глибинні зміни традиційного ставлення до минулого… Світ заполонила хвиля спогадів, міцно з’єднавши вірність минулому — дійсному або уявленому — з почуттям належності, з колективною та індивідуальною свідомістю, пам’яттю та ідентичнісю…
П’єр Нора
Понад 70 років тому завершилася Друга світова війна. Упродовж довгих десятиліть радянської доби питання української національно-визвольної боротьби і примусової репатріації після війни в СРСР, українсько-польського ... [ Показати всю рецензію ] конфлікту замовчувалися, або ж висвітлювалися радянською історіографією тенденційно, крізь призму ідеологічних штампів, зі значними перекрученнями. Більшість документів, пов’язаних із діяльністю УПА, її лідерів та ідеологів залишалися абсолютно невідомими і широкому загалу, і дослідникам, бо засекречували основний пласт архівних документів. А тим часом практично кожна українська родина випробувала на собі ще у передвоєнні роки щедроти радянського режиму: репресії, національні та релігійні утиски, русифікацію, примусову колективізацію, а як помсту за відмову від колективізації, — голодомор 1932—1933 років. Не кращою ситуація була і на західноукраїнських землях, де в міжвоєнний період у Другій Речі Посполитій закривали українські школи, культурно-освітні заклади, руйнували православні храми, нищили селянські господарства під час пацифікації.
У період із кінця 1939-го — по червень 1941 року в Західній Україні провели чотири широкомасштабні депортаційні акції (лютий, квітень, червень 1940 року та травень—червень 1941 року). Визнана найефективнішим засобом політичних і соціально-економічних перетворень у регіоні, депортаційна політика за час її реалізації більшовицькою владою у 1940—1941 роках охопила значний відсоток населення.
Загалом, із колишніх земель Другої Речі Посполитої висели від 311 до 329 тис. осіб, з них 223 тис. із західних областей України. Звичайно, така політика, яку проводила радянська влада та Друга Річ Посполита на українських теренах, не могла пройти безслідно.
Руйнування впродовж десятиліть традиційних громадсько-політичних і соціально-культурних структур регіону, життя у постійному страху, позбавлення демократичних свобод, приниження людської гідності, ополячення та русифікація не могли не відбитися на свідомості людей мислячих, людей із високою національною гідністю: принесене ззовні лихо викликало зрозумілий опір. Саме цій проблемі присвячена книжка Івана Корсака.
Захоплюючий художній сюжет пропонованої книжки проливає світло на досить суперечливі і маловідомі широкому загалу особистості Тараса Бульби-Боровця, Павла Шандрука, Федора Богатирчука, Бориса Балінського, які в українській історичній науці, в шкільній і університетській програмах залишилися поза написаними сторінками. Автор не просто розповідає про життєвий шлях цих та інших українців, він змушує читача до глибини душі перейматися моральними дилемами головних героїв, їх хвилюваннями, і починаєш розуміти той світогляд, переживаючи разом із головними героями їхній нелегкий вибір: залишитися осторонь, — чи взяти на себе велику відповідальність.
Різноплановість та багатовекторність сюжетних ліній переносить читача в ту епоху: українські національно-визвольні сили поліських лісів, діяльність президента Андрія Лівицького, польсько-український конфлікт на Волині, “новий порядок” нацистів, виживання під окупацією, варшавське повстання, примусова репатріація на радянську Батьківщину, діяльність української політичної еміграції… І в таке різнобарв’я сюжетних ліній автор вплітає долі окремих людей, одних із тисяч чи мільйонів — зокрема кохання Віри та Григорія. Саме з таких доль, кожної окремо-інакшої і по-своєму трагічної, і зіткана доля нації у лихоліття війни, у повоєнні десятиліття.
Дві тоталітарно-авторитарні системи: радянська і нацистська, зіткнувшись у своїх імперських амбіціях, не просто понівечили все, що трапилося на їхньому шляху. Воюючи між собою, вони були до болю схожими, що й ілюструє на сторінках своєї книжки Іван Корсак. Жодна зі сторін не вбачала в українцях державницької нації, намагаючись використати наш народ як розмінну монету. Навіть каральні органи, методи репресій, тюрми і допити були до неймовірного схожими, що на численних прикладах автор демонструє читачу.
За усіх найскладніших часів інтелігенція завжди була тим стрижнем нації, який дозволяв вистояти, пройти крізь усі труднощі та незгоди, і в найбезнадійніших ситуаціях ставала тим маячком, який не давав загубитися народу в пітьмі лихоліття, гонінь, розчарувань. Напевно, саме тому найпередовіша національно свідома еліта суспільства безжально нищилася окупантом, чи то російським, чи польським, чи німецьким, чи радянським.
І, виживаючи, здавалося б, за неможливих умов, проходячи крізь усі труднощі та перепони, українська інтелігенція гартувала свою національну ідею, гордо несучи її як прапор до мети. Волинянин, лікар за професією, Василь Кархута, що разом із Тарасом Боровцем перебував у польському концентраційному таборі “Березі-Картузькій”, напише про це у своєму творі “Полум’яний вихор” — “…у переповненій камері рука мовчки шукає руки друга. Зв’язуються нитки побратимства, позачасова дружба в біді. Снуються сміливі плани. Люди не ламаються, не скавулять, лише ще більше тверднуть”. Саме такими були і залишаться у пам’яті нащадків борці за незалежну Українську державу, описані в книжці Івана Корсака. Саме такою має бути підтримка один одного серед українців сьогодні.
Доречним на сторінках книжки є цитування оригінальних документів, що далеко не завжди притаманно художній прозі. Переносячись у воєнне лихоліття, читач до найдрібніших деталей занурюється в атмосферу просякнутого кіптявою і голодом Києва, де і Хрещатик не Хрещатик, а Айхгорнштрасе, переймається відчаєм і страхом наметового табору, який примусово репатріюють у СРСР західні союзники, відчуває цинізм генерала Власова та безсилля і розчарування української дивізії, яка зазнала поразки під Бродами.
Неможливість жити на Батьківщині через відновлений по війні радянський режим, вимушене політичне біженство стали трагедією для українських патріотів, що стільки зусиль поклали заради побудови соборної Української держави. Еміграція з України була одним із найдраматичніших рішень у житті національно свідомої української еліти. Хтось до останнього подиху, не покладаючи рук, гартував національну державницьку ідею, хтось пережив болісне розчарування, але усі вони заплатили велику ціну за своє політичне біженство: пізнали ностальгію та відчуженість. Еміграція означала зміни у соціальному статусі, відірваність від свого народу, історичної Батьківщини.
Більшість із борців за волю українського народу, за незалежну національну державу не змогли ступити на оновлену, посталу з радянського попелу Україну, що вкотре відродилася на початку 90-х років минулого століття. Комусь пощастило дожити до цього дня… А усім нам разом випало щастя пишатися славною національною минувшиною. І нехай через довгі десятиліття, та все ж торжество пам’яті дозволило посісти гідне місце в українській історії Тарасу Бульбі-Боровцю, Павлу Шандруку, Степану Бандері, Андрію Лівицькому і сотням та тисячам інших українців, які внесли свій вагомий внесок у підмурівок сьогоднішньої незалежної України.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Ірина Галяс (джерело: сайт)

Серед книжкових видань останнього часу привертає увагу роман Івана Корсака «На розстанях долі». Книга насичена історичними подіями, фактами, які тісно сплелися з майстерним художнім словом письменника.
Хоча Друга світова війна завершилась уже понад 70 років тому, права забувати національних героїв, борців за наше щасливе і незалежне майбутнє ми не маємо. Саме оповідь про складні життєві дороги, випробування душі і тіла відомих і маловідомих особистостей Павла Шандрука, Бориса Балінського, Тараса Бульби-Боровця та Федора Богатирчука лягли в основу цієї книги.
Наміри Німеччини, ... [ Показати всю рецензію ] жорстока політика радянської влади, примусова колективізація, русифікація, життя у вічному страху, невпевненість у завтрашньому дні – це все стало своєрідним каталізатором для свідомості людей. Бо волелюбність українському народові була притаманна у всі часи.
Іван Корсак уміло передає внутрішні переживання героїв, їх душевний біль у важких обставинах життя. Особливого значення роману надає низка документів, яка переносить нас у часи Другої світової, змушує чіткіше уявити всі нюанси історичних подій. Читач занурюється в атмосферу зруйнованого міста, спалених сіл, військових перемовин.
І радянська, і німецька влада жорстоко поводились з людьми. Деякі факти у творі просто шокують: «…у місті НКВД хапало людей, як шуліка малосилих курчат…Ніхто не знав, що таке робилося», «…пов’язаних колючим дротом людей раптом наказали облити бензином. То було незнане й нечуване досі видиво, як живі факели з неймовірно болісним, передсмертним криком металися по дорозі…» . Жахіття, яке творилося на нашій рідній Україні, не могло залишитися поза увагою інших країн.
Серед образів політиків і військових, науковців і лідерів автор змальовує долі звичайних, на перший погляд, людей – Віри та Григорія. Вона – молода медсестра, яка втратила у війні. брата і все, що мала. Він – самовідданий солдат, помічник Боровця, умілий водій, який готовий на все заради Батьківщини. Історія їх кохання розкриває суть Людини, яка готова до самопожертви, та шокуючі вчинки в ім’я Кохання.
Як відомо, за всіх складних часів саме інтелігенція була тією силою, яка попри усі труднощі та безвихідні ситуації, підтримувала національний дух, не давала зникнути мові, історії, народу. Очевидно, саме тому вона й була основною ціллю диктаторських режимів. Загартованість та незламність освіченої верхівки суспільства описується і в цьому романі.
Книга отримала назву, яка, безсумнівно, найкраще їй підходить. На розстанях долі перебуває і Тарас Бульба-Боровець, і Григорій, і вчені, і народ. Розуміння того, що у будь-якому випадку тебе спіткає горе, не сприяло швидкому вирішенню проблем.
Особливих страждань діячам-патріотам завдала неможливість після війни повернутися в Україну. Відновився радянський режим, переслідування, безпідставні звинувачення та покарання. Люди, котрі найбільше жертвували собою заради перемоги, просто не могли жити на рідній землі. Федір Богатирчук та Борис Балінський після війни жили за кордоном, стали заможними. Тарас Бульба згодом опинився в будинку для старців. Його психічний стан у цей момент Іван Корсак описує так: «Перед Тарасом Дмитровичем…тепер виросла стіна одинокості: невидима, яку не відчути на дотик, вона твердіша мурованої, скріплена цементами найміцнішими». Українська еліта в примусовій еміграції стала важким ударом, але життя на чужині не погасило у них бажання допомагати і прославляти Україну.
На землю оновленої незалежної України не змогли ступити багато із борців за її свободу. Дехто дочекався цього дня, і щиро цьому радіє. Та всі ми не повинні забувати імен славетних українців, які робили все можливе й неможливе задля цього.
На мою думку, роман «На розстанях долі» дасть читачам зрозуміти і усвідомити внесок у відродження Української держави таких історичних постатей як Тарас Бульба-Боровець, Степан Бандера, Андрій Лівицький, Павло Шандрук, що є необхідним для щасливого майбутнього народу, бо, як відомо, без знання минулого неможливе майбутнє.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Вікторія Пивовар (джерело: сайт)

Його плоть розривали зубами на частинки, об душу точили гострі кігті. Ставили на коліна, топили в болоті неосвіченості і спалювали, мов суху деревину. Доводилося шукати союзників серед ворогів і кричати від болю, спричиненого другом. В українського народу не було багато опцій, але всі вони зводилися до однієї мети – збереження національної незалежності і самосвідомості.
В романі Івана Корсака «На розстанях долі», який недавно вийшов у Києві, зображено людей, які залишили помітні сліди на фрагментах історії української держави. Ці постаті спробували на смак усі «солодощі» радянської системи, ... [ Показати всю рецензію ] нацистської окупації, польсько-українських сутичок. Наявність великої кількості сюжетних ліній допомагає краще усвідомити особливості епохи, поринути у внутрішній світ різних представників національної інтелігенції, які відіграли роль своєрідних поводирів, наставників, світляків у темряві війни.
Тараса Бульба-Боровець, Павло Шандрук, Федір Богатирчук, Борис Балінський – імена відомі, забуті або незнані. Я прожила сторінки роману разом з ними: слухала слова присяги отамана Тараса Бульби перед вояками Української повстанської армії, рятувалася і помирала від поранень на фронтах, проходила крізь допити і муки концентраційних таборів.
Під час Другої світової війни український народ опинився на межі протистоянь двох великих тоталітарних систем. Це роздоріжжя не залишало права на вибір – стояти у центрі поля бою і залишатися нейтральним гравцем неможливо. «Ти зараз на розстанях, – думав Шандрук, – складніших, ніж у казці, й маєш прийняти рішення. Відмовишся – німець тебе згноїть, хоч то ще не найстрашніше… А погодишся – ім’я твоє прокленуть навічно совіти, зватимуть зрадником тої держави, громадянином якої ніколи не був і воював затято проти неї на своїй споконвічній землі, спаплюженій пришельцем диким зі сходу, зватимуть тебе запроданцем; і не тільки клястимуть за співпрацю з нацистами, навіть по смерті каміння летітиме тобі вслід, і на могилу
твою плюватимуть…».
Історичні події у романі захоплюють особливою чіткістю та збереженням духу епохи. Від деяких фактів і подій – мурашки по шкірі: «То було незнане й нечуване досі видиво, як живі факели з неймовірно болісним, передсмертним криком металися по дорозі й пробували рятуватися на узбіччях, качаючись в куряві або розбігаючись вусібіч, марно шукаючи воду для порятунку… Міську в’язницю теж було спалено, і так само з живими людьми всередині…».
Серед різноманіття сюжетних ліній і долей знаходить своє місце і кохання. Віра та Григорій – це окремі люди, серед тисячі інших людей, які, проходячи крізь фізичні і душевні тортури, насичують свій світ величним почуттям. Це підтверджує силу, незламність і життєлюбство українців.
Кожен герой несе в собі частинку нашої держави, навіть маленька Надійка, що народилася і покинула світ як символ високого почуття. Кожна особиста історія – це історія всього народу, саме тому Тарас Боровець вирішив написати книгу «Армія без держави».
Після війни багато борців за волю України змушені були емігрувати, щодня обливати своє серце кров’ю через тугу за рідною землею. Але ми зараз маємо незліченну кількість можливостей для того, щоб зберігати історичну пам’ять, шанувати минувшину, прославляти національних героїв, зокрема, тих, чия доля описана на сторінках роману Івана Корсака.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Валентина Цяк (джерело: сайт)

То знаково, що в останній час виходять ґрунтовні книги про нашу минувшину. Адже про що б не йшлася мова, вона неминуче стосується пекучої сучасності.
Прочитавши роман Івана Корсака “На розстаннях долі”, я дізналася багато нового. Тут розповідається про долі відомих українців, таких як Тарас Бульба-Боровець, Павло Шандрук, Федір Богатирчук, Борис Балінський. А в післямові доктора історичних наук Л.Стрільчук “Торжество пам’яті” змальовано ”… руйнування впродовж десятиліть традиційних громадсько-політичних та соціально-культурних структур регіону, життя у постійному страху, позбавлення демократичних ... [ Показати всю рецензію ] свобод, приниження людської гідності.”
В книзі йдеться про справи в період Другої світової війни. Автор частково охоплює воєнні події, які сталися на території України, а в ті часи – частини СРСР.
На мою думку, роман отримав таку назву через те, що люди опинилися на перехресті драматичних подій, коли треба було робити вибір, від якого залежатиме подальше життя. Ми чуємо їх від Федора Парфеновича Богатирчука: «Якою ж доріжкою-стежкою тепер тобі йти? – питав сам в себе Федір Парфенович. – Ти ж бо на розтаннях долі, й ніхто за тебе тут не зважить та виважить. …” він повторював це не один раз.
Також в романі розповідається про трагічну долю Віри і Григорія, про зародження їхньої любові. Їхнє життя складалося по-різному, у Віри до війни був чоловік ,свекруха і рідний брат, та початок війни забрав всіх. Грізні події ставали впоперек людському щастю, як не раз вони стають сьогодні, коли на сході відбуваються відомі події.
Чи не найменше з героїв роману у нас відомий Борис Балінський. Історія життя його інакша – вона також захоплює читачів. Він був ученим-ембріологом, не брав участі у воєнних діях. Втратив рідну людину ( дружину, яка залишила йому сина Івана). Він не зміг реалізуватися як вчений в підсовітській Україні, не зміг і на європейських теренах, але світове ім’я здобув аж … в університеті Вітватерсранда, у Південноафриканській республіці. Неймовірні життєві дороги наших людей…
«На розстанях долі», звісно, є художнім твором.Але дивним чином використання справжніх документів тих часів не «ламає»т оповідь. Бо до тих подій, які перегукуються з сьогоднішніми болісним проблемами, неможливо ставитися байдуже.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Ірина Тусевич (джерело: сайт)

Ось і перегорнута остання сторінка роману Івана Корсака «На розстанях долі», книги, яка вийшла у київському видавництві «Ярославів Вал». Події Другої світової війни постали переді мною зримо і переконливо. У книзі змальовані також рідні для мене і письменника волинські землі.
Іван Корсак у своєму романі розкриває становище інтелігенції в середині кривавого ХХ ст. Автор показує справжнє обличчя війни і її наслідки, що внесли свої корективи у мирне життя багатьох людей.
Письменник змушує своїх читачів з пильною увагою стежити за такими видатними постатями, як Тарас Бульба-Боровець, Павло Шандрук, ... [ Показати всю рецензію ] Федір Богатирчук, Борис Балінський. Герої роману в прямому і переносному розумінні «прорубують» шлях хоч би через хащі, аби відстояти свою гідність і гідність свого народу.
Тяжкі часи чекали на українців : ««чорні ворони» мали надто багато роботи, хапали українську інтелігенцію масово, йшли повальні арешти…», за найменший необачний вчинок чекала смерть.
Герої роману проходять через немислимо тяжкі випробування, інколи навіть вдаючись до гірких роздумів та сентенцій: «А ще писано, що людина – то цар природи, над звіром усяким, травою чи деревом ставлена, наче кепкуючи з себе сама, вид свій нарекла гомо сапієнс. То чванькувате ймення, бо насправді їй ще тягтися й тягтися до мохів та лишайників.»
Книга «На розстанях долі» виховує повагу до тих, хто виборював і виборює мирне небо та світле майбуття. Є всі підстави пишатися історією свого народу, бо не кожна нація може пройти такий тернистий шлях з гордо піднятою головою.
Чесно кажучи, не очікувала, що роман справить на мене таке захопливе враження.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Наталія Нефедюк (джерело: сайт)

Роман Івана Корсака «На розстанях долі», який побачив світ у київському видавництві «Ярославів вал», створений на історичній основі. В ньому автор розповідає читачам про найбільшу трагедію світової історії, яка завершилась понад сім десятиліть тому – події Другої світової війни. Прочитавши цей твір, я зрозуміла , як мало знаю про долю рідної України, тогочасних її жителів, своїх предків.
Непросто складалось життя наших земляків у попередні часи. Перебування у постійному страху, позбавлення демократичних свобод, приниження людської гідності , русифікація та ополячення не могло не викликати ... [ Показати всю рецензію ] зрозумілий опір. До того ж практично кожна українська родина випробувала на собі ще й «щедроти» радянського режиму: репресії, різні утиски, русифікацію.
Захоплюючий сюжет роману, різноплановість сюжетних ліній переносять нас в пору діяльності непересічних українців Тараса Боровця, Павла Шандрука,Федора Богатирчука, Бориса Балінського , змушують нас переживати із головними героями їхній нелегкий вибір: залишитись осторонь всього, що відбувається, чи боротися. Саме в цей час автор вплітає у твір інтимну складову, зокрема, кохання Віри та Григорія. Це кохання можна назвати трагічним, адже воно розгорнулось між людьми під час війни, яка ламала долі і забирала щастя.
Видається виправданим на сторінках книжки цитування оригінальних документів, за допомогою яких ми переносимось у те воєнне лихоліття, повністю занурюємось у тогочасну атмосферу, де і Хрещатик не Хрещатик. Саме тут , я вважаю, потрібно провести паралель між сьогоденням та тогочасними кривавими подіями. Адже читаючи роман , я зрозуміла, що Росія ніколи не була для нас сестрою. Її влада лише вичікує слушної нагоди, щоб пригребти до себе своїми руками. Народ сильніший духом не той, що загарбує, а той, що виборює незалежність.
Перегорнувши останні сторінки роману, я відчула, що набула нових знань про історію своєї держави в період Другої світової війни, а точніше про історію армії без держави.


Наталія Нефедюк

[ Згорнути рецензію ]