Торжество пам’ятіТоржество пам’яті.

 
Торжество пам’ятіТоржество пам’яті
Книжки за жанрами

Всі книжки (1514)

Колонка

Проект з "Родимками" Іри Цілик - дещо інакший. Це була настільки вдала Ірина книжка (а ми знаємо, що говоримо, - не інтуітивно, а за статистикою), що нам було дуже шкода, що вона розійшлася в такій малій кількості друкованих примірників, більшість читачів надали перевагу скачуванню умовно безкоштовної електронної версії, не переймаючись запропонованою післяплатою. Авторам не звикати. Але кількість і тривалість цих скачувань навіть після того, як книжку припинили рекламувати в мережі, примушували нас шукати іншого продовження цій історії.

Новий проект реалізовуватиме освітні програми у сфері літератури, книжкової справи, літературного менеджменту та дотичних сферах суспільного життя, які пов’язані з роботою над текстом.

Отож, в нашому випадку кожен двадцятий захотів скачані електрони матеріалізувати в паперовій версії. Оце і є „рекламна користь” від вільного розповсюдження інформації (піратів), щоправда, непряму рекламу не так вже й легко, а пряму шкоду теж неможливо порахувати, бо значна частина тих, хто скачував, просто не отримала б доступу до паперової книжки, навіть якщо дуже хотіла б: книжка була на полицях переважно київських книгарень та мережі книгарень «Є».

Книголюбам пропонуємо купить мебель
для ваших книг.
Шафи зручні для всіх
видів книг, окрім електронних.
www.vsi-mebli.ua

zahid-shid.net

Телефонный спрвочник Кто Звонит

Життя бентежне, але не зле, як казала одна наша знайома. Тому нам доводиться давати рекламу, щоб підтримувати сайт проекту. Але ж Вам не складно буде подивитись її? Натискати на ці посилання зовсім необов’язково , але якщо Вам щось впало до вподоби - дозволяємо . З повагою, колектив "Автури".
Рецензія

17.05.2017

Рецензія на книжку:
Корсак Іван. На розстанях долі : роман

Ми живемо у добу торжества пам’яті. За останні двадцять або двадцять п’ять років всі країни, всі соціальні, етнічні та родинні групи пережили глибинні зміни традиційного ставлення до минулого… Світ заполонила хвиля спогадів, міцно з’єднавши вірність минулому — дійсному або уявленому — з почуттям належності, з колективною та індивідуальною свідомістю, пам’яттю та ідентичнісю…
П’єр Нора
Понад 70 років тому завершилася Друга світова війна. Упродовж довгих десятиліть радянської доби питання української національно-визвольної боротьби і примусової репатріації після війни в СРСР, українсько-польського конфлікту замовчувалися, або ж висвітлювалися радянською історіографією тенденційно, крізь призму ідеологічних штампів, зі значними перекрученнями. Більшість документів, пов’язаних із діяльністю УПА, її лідерів та ідеологів залишалися абсолютно невідомими і широкому загалу, і дослідникам, бо засекречували основний пласт архівних документів. А тим часом практично кожна українська родина випробувала на собі ще у передвоєнні роки щедроти радянського режиму: репресії, національні та релігійні утиски, русифікацію, примусову колективізацію, а як помсту за відмову від колективізації, — голодомор 1932—1933 років. Не кращою ситуація була і на західноукраїнських землях, де в міжвоєнний період у Другій Речі Посполитій закривали українські школи, культурно-освітні заклади, руйнували православні храми, нищили селянські господарства під час пацифікації.
У період із кінця 1939-го — по червень 1941 року в Західній Україні провели чотири широкомасштабні депортаційні акції (лютий, квітень, червень 1940 року та травень—червень 1941 року). Визнана найефективнішим засобом політичних і соціально-економічних перетворень у регіоні, депортаційна політика за час її реалізації більшовицькою владою у 1940—1941 роках охопила значний відсоток населення.
Загалом, із колишніх земель Другої Речі Посполитої висели від 311 до 329 тис. осіб, з них 223 тис. із західних областей України. Звичайно, така політика, яку проводила радянська влада та Друга Річ Посполита на українських теренах, не могла пройти безслідно.
Руйнування впродовж десятиліть традиційних громадсько-політичних і соціально-культурних структур регіону, життя у постійному страху, позбавлення демократичних свобод, приниження людської гідності, ополячення та русифікація не могли не відбитися на свідомості людей мислячих, людей із високою національною гідністю: принесене ззовні лихо викликало зрозумілий опір. Саме цій проблемі присвячена книжка Івана Корсака.
Захоплюючий художній сюжет пропонованої книжки проливає світло на досить суперечливі і маловідомі широкому загалу особистості Тараса Бульби-Боровця, Павла Шандрука, Федора Богатирчука, Бориса Балінського, які в українській історичній науці, в шкільній і університетській програмах залишилися поза написаними сторінками. Автор не просто розповідає про життєвий шлях цих та інших українців, він змушує читача до глибини душі перейматися моральними дилемами головних героїв, їх хвилюваннями, і починаєш розуміти той світогляд, переживаючи разом із головними героями їхній нелегкий вибір: залишитися осторонь, — чи взяти на себе велику відповідальність.
Різноплановість та багатовекторність сюжетних ліній переносить читача в ту епоху: українські національно-визвольні сили поліських лісів, діяльність президента Андрія Лівицького, польсько-український конфлікт на Волині, “новий порядок” нацистів, виживання під окупацією, варшавське повстання, примусова репатріація на радянську Батьківщину, діяльність української політичної еміграції… І в таке різнобарв’я сюжетних ліній автор вплітає долі окремих людей, одних із тисяч чи мільйонів — зокрема кохання Віри та Григорія. Саме з таких доль, кожної окремо-інакшої і по-своєму трагічної, і зіткана доля нації у лихоліття війни, у повоєнні десятиліття.
Дві тоталітарно-авторитарні системи: радянська і нацистська, зіткнувшись у своїх імперських амбіціях, не просто понівечили все, що трапилося на їхньому шляху. Воюючи між собою, вони були до болю схожими, що й ілюструє на сторінках своєї книжки Іван Корсак. Жодна зі сторін не вбачала в українцях державницької нації, намагаючись використати наш народ як розмінну монету. Навіть каральні органи, методи репресій, тюрми і допити були до неймовірного схожими, що на численних прикладах автор демонструє читачу.
За усіх найскладніших часів інтелігенція завжди була тим стрижнем нації, який дозволяв вистояти, пройти крізь усі труднощі та незгоди, і в найбезнадійніших ситуаціях ставала тим маячком, який не давав загубитися народу в пітьмі лихоліття, гонінь, розчарувань. Напевно, саме тому найпередовіша національно свідома еліта суспільства безжально нищилася окупантом, чи то російським, чи польським, чи німецьким, чи радянським.
І, виживаючи, здавалося б, за неможливих умов, проходячи крізь усі труднощі та перепони, українська інтелігенція гартувала свою національну ідею, гордо несучи її як прапор до мети. Волинянин, лікар за професією, Василь Кархута, що разом із Тарасом Боровцем перебував у польському концентраційному таборі “Березі-Картузькій”, напише про це у своєму творі “Полум’яний вихор” — “…у переповненій камері рука мовчки шукає руки друга. Зв’язуються нитки побратимства, позачасова дружба в біді. Снуються сміливі плани. Люди не ламаються, не скавулять, лише ще більше тверднуть”. Саме такими були і залишаться у пам’яті нащадків борці за незалежну Українську державу, описані в книжці Івана Корсака. Саме такою має бути підтримка один одного серед українців сьогодні.
Доречним на сторінках книжки є цитування оригінальних документів, що далеко не завжди притаманно художній прозі. Переносячись у воєнне лихоліття, читач до найдрібніших деталей занурюється в атмосферу просякнутого кіптявою і голодом Києва, де і Хрещатик не Хрещатик, а Айхгорнштрасе, переймається відчаєм і страхом наметового табору, який примусово репатріюють у СРСР західні союзники, відчуває цинізм генерала Власова та безсилля і розчарування української дивізії, яка зазнала поразки під Бродами.
Неможливість жити на Батьківщині через відновлений по війні радянський режим, вимушене політичне біженство стали трагедією для українських патріотів, що стільки зусиль поклали заради побудови соборної Української держави. Еміграція з України була одним із найдраматичніших рішень у житті національно свідомої української еліти. Хтось до останнього подиху, не покладаючи рук, гартував національну державницьку ідею, хтось пережив болісне розчарування, але усі вони заплатили велику ціну за своє політичне біженство: пізнали ностальгію та відчуженість. Еміграція означала зміни у соціальному статусі, відірваність від свого народу, історичної Батьківщини.
Більшість із борців за волю українського народу, за незалежну національну державу не змогли ступити на оновлену, посталу з радянського попелу Україну, що вкотре відродилася на початку 90-х років минулого століття. Комусь пощастило дожити до цього дня… А усім нам разом випало щастя пишатися славною національною минувшиною. І нехай через довгі десятиліття, та все ж торжество пам’яті дозволило посісти гідне місце в українській історії Тарасу Бульбі-Боровцю, Павлу Шандруку, Степану Бандері, Андрію Лівицькому і сотням та тисячам інших українців, які внесли свій вагомий внесок у підмурівок сьогоднішньої незалежної України.

Людмила СТРІЛЬЧУК,доктор історичних наук

(Джерело: Слово Просвіти)

Реклама
Rambler's Top100