|
Розірвана фата : Мелодрама
Валентина Коляда
— КАМЕНЯР,
2016.
— 91 с.
— м.Львів. — Наклад 1000 шт.
ISBN: 978-966-607-397-4
ББК: 84.4УКР
Жанр:
— Мелодрама
— Психологічне
Анотація:
В основі повісті сучасної української письменниці із мальовничого Поділля – типовий любовний трикутник. Однак авторка, яка нещодавно дебютувала науково-фантастичною повістю «Пригоди Романа та його друзів на Дріоді», прагне не просто творити черговий сюжет, а через своїх героїв наголосити, що не можна вибудувати власне щастя на нечесності, користолюбстві, лукавстві, хитруванні, а то і безвідповідальності. Це призводить лише до краху, як це і сталося з героями пропонованої читачам мелодрами.
|
Лінк із зображенням книжки:
|
Підштовхнувши сестру до свого вже колишнього чоловіка, Ліза підбігла до них, завмерлих, з широко відкритими очима та виразом ледь стримуваного та прихованого жаху на обличчях, і, зірвавши з себе фату, роздерла її на дві половинки, начепила одну з них Вірі на високу зачіску. – Щастя вам та любові, – побажала сестрі з Анатолієм, а другу половинку підкинула високо в повітря. Потім кинулась топтати ногами другу половинку фати, коли вона опустилась до її ніг. Натовп лише ахнув. Дехто закрив обличчя руками. – Що ти робиш, доню? – у загальній тиші почувся стогін тітки Марії. – Правильно. Розтопчи її ногами ... [ Показати весь уривок ]
і не згадуй про це весілля, цей сором, більше ніколи. А чоловіка собі ще не такого знайдеш. З натовпу вийшов дядько Михайло та, обійнявши Лізу, що звивалась у риданнях, майже поніс у хату. Натовп посунув у ворота та, оглядаючись і розуміючи, що продовження вже не буде, розтікся вузькими сільськими вуличками. А розтоптана та роздерта фата літала за вітром, поки якесь маля, що до того злякано ховалось за парканом, не підбігло та, підхопивши її, мабуть, собі на ляльки, вмить не зникло з нею за деревами. За якусь хвилю з хати вибігла боса Ліза, злякавши приїжджих гостей, що тиснулись під парканом, не знаючи, куди подітись, і кинулась до річки. Слідом за нею вибігла тітка Ніна та, наздогнавши, чомусь повернула назад у хату. Віра з батьком, залишивши подарунки одразу ж поїхали додому. Анатолій же, вскочивши у машину, погнав нею, не бачачи поперед себе дороги. Потім зірвався з обриву. Він, перед тим, як злетіти, майже зрозумів, куди його несе, та не опирався. Як сказав би сам, не той у нього характер, щоб продовжувати жити з таким соромом. А Лізі, оплакавши Анатолія та своє розбите серце, мати, збираючи її у дорогу подалі з дому та від людських очей та пересудів, сказала: – Ще мати мені молодій говорила, що ніколи не треба запрошувати на своє весілля несподіваних гостей. От усе було би добре, якби ти їх не видзвонила. Ліза мовчки взяла сумку та, поцілувавши матір, пере ступила поріг.
А десь за місяць Лізі на телефон прийшла есемеска: «Ти ще дуєшся? Він того не вартий, щоб ми між собою отак от посварились. Подзвони.
Віра».
Ліза, знову відчувши, як болісно стислось серце, лише подумала: «Ну чому саме вона? Чому сестра? Чому він потрапив саме у ту частину і на того генерала? Господи, чому?» – і, підвівши голову, прошепотіла: – Що ти можеш про нього чи про мене знати, сестро? Гадаєш, ми ще живі? Та я померла разом з ним. Нічого, коханий, більше ми не розлучимось. – І дівчина, підвівшись з колін біля могили Анатолія, попрям увала до височезного мосту над тутешньою річкою зі стрімкою течією. – Господи, чому? – шепотіла вона, дивлячись в бездонне синє небо і перекидаючи ноги через поруччя. Та відповіді не було. [ Згорнути уривок ]
|
