Володимир Вакуленко-К : Інфаркт для ґурманів. Щоденник вар’ята : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Анна Рибалка (джерело: Твердиня)

Свого часу мандрівний філософ і мислитель Григорій Сковорода поставив риторичне запитання: «Що є свобода? Добро в ній якеє?». І сам собі на це запитання відповів сентенцією, що свобода – річ набагато вартісніша за золото. Мабуть, і за решту коштовностей світу. У своїх працях філософ дав нащадкам зрозуміти, що свобода є абсолютною цінністю, без якої немислиме буття свідомої людини.

Гадаю, автор книги «Інфаркт для гурманів. Щоденник вар’ята» Володимир Вакуленко з симпатією поставився б до цього вислову та й узагалі до постаті Григорія Сковороди, апологета мандрівок та оспівувача свободи для людини. ... [ Показати всю рецензію ] А, можливо, і заочно «записав» би українського мислителя у свою «компанію». Себто «залучив» би до зграї анархо-панків, шукачів, адептів і зухвалих фанатів цілковитої волі (чи й сваволі?).

Автор «Інфаркту для гурманів» неспроста вже в назві зауважив, що його книга є «щоденником вар’ята». Мовляв, потенційний читачу, одразу будь у курсі того, чого слід очікувати від цього тексту. Такий натяк – це, до речі, непоганий спосіб уже за допомогою назви відфільтрувати, відсіяти тих, кого текст навряд чи зацікавить.

«Щоденник вар’ята» на перший погляд (а комусь так і на другий, і на третій, і навіть після прочитання) видається збіркою оповідань, що тематично, жанрово чи ще якось не пов’язані між собою: тут і соціальна проза, і містика та фентезі, й історична оповідь про Голодомор, і явно трешові тексти та їх уривки (оповідання про бібліотекарку та незавершена детективна оповідь – фактично діалог правоохоронців біля місця злочину). Насправді ж ці тексти – про свободу і тиранію.

У жорстких побутових сценах, що їх детально та зі смаком виписує автор, найбільше відчувається саме мотив примусу, пригноблення людини, суcпільства, народу. Тут описується насильство над свобідною волею особистості, порушенням її прав і намаганням відібрати її найбільше благо – право вибирати своє майбутнє. В «Зачатті» головний герой, новонароджений малюк, – безсилий і безпомічний перед прагматичними і корумпованими лікарями з пологового будинку, що панують над його долею і життям; в «Дитинстві» викрадений підліток протистоїть, мірою власних обмежених сил, диктатові материної родини, що розлучає його з батьком та навіть з рідною домівкою і батьківщиною. Автор описує байдужість і ворожість соціуму, що гнітить людину, розтоптує її і викидає на узбіччя життя – як це сталося з художником, що перетворився на безхатченка («Безпритульність»). Деспотія на державному рівні може призвести до фізичного винищення частини народу та надалі пригнічувати цей народ, десятиліттями привчаючи до впокорення. Звідси і бурхлива радість від падіння режиму, висловлена одним із персонажів «Інфаркту для гурманів». «Той, хто не починав жити у 80-х, не відчує по-справжньому дикий драйв свободи. То була наша свобода, якої ще багато хто не бажає позбавитися», – так починається одне з оповідань.

Звідси й відчутний у книзі мотив ностальгії за 1980-ми і 1990-ми: вони в автора асоціюються з поваленням мурів і кордонів (передусім ментальних), можливістю думати, діяти і жити, як хочеться, без чиєїсь вказівки. Адептами і пророками цієї релігії свободи і були на той час панки, останній з яких, як скрушно зазначає автор, помер у 2008 році.

Але чи не має це прагнення звільнитися від диктату родичів, соціуму – всього-всього – і своєї темної сторони? Героя «Спокути» анархічні пориви довели до дружби з сатаністами, що стало причиною його загибелі. Персонажі деяких оповідань самі перетворюються на тиранів для оточення. Наприклад, лірична героїня «Розплати», бібліотекарка, щоб помститися за власне невлаштоване життя, стає серійною вбивцею і перебирає на себе функції Господа Бога – вирішує, якій з потенційних жертв жити, а якій умерти. Чи, скажімо, ельф із фантастичної оповідки – він добрий (принаймні вважає себе таким), але він влаштовує власні порядки на чужій планеті й нав’язує свою волю і власні «правила гри» людській расі. Також свобода може обернутися на свободу від власного розуму і правильного сприйняття реальності, як це сталося ще з одним персонажем, лікарем-психіатром («Психоаналіз»).

Загальній настрій роману досить похмурий і гнітючий. Виразно прочитується в тексті мотив безсенсовності й трагізму буття, даремності опору фатумові. Життя – це подорож, відтинок циклу сансари, колообіг між народженням і смертю без надії на визволення з цього замкненого кола. Зюзя-Казанова, малюк із сиротинця, що був підібраний надворі з запискою «Візьміть, як вам жаль», вирісши, стає кримінальним авторитетом і – як логічний наслідок такого життя – опиняється в моргу з аналогічною запискою («Невизначеність»). Ти приходиш у цей непривітний світ безпомічним і йдеш, не залишивши по собі нічого, – такий лейтмотив оповідей «Невизначеність», «Безпритульність» та інших.

В «Інфаркті для гурманів» вміщено багато роздумів автора – та й, зрештою, самого автора, який буцімто повинен бути «мертвим». Написання текстів від першої особи, вміщені в оповідання великі монологи і рефлексії ліричних героїв легко дозволяють авторові говорити від їх імені, роблячи їх рупорами і трансляторами його ідей. Недаремно у книзі чимало міркувань і суб’єктивних оціночних суджень стосовно сучасного літературного процесу і літераторів. Наприклад, закиди прозаїкам щодо надміру в їхніх текстах насильства і сексу. Хоча, як доречно зауважив автор передмови Ігор Котик, у текстах самого Вакуленка можна знайти немало тих тем і описів, за які він дорікає іншим авторам.

Наостанок кілька слів про мову твору, часом непричесану і непригладжену, як панківський хаєр. Подекуди в текстах трапляються досить іронічні і майже афористичні вислови, як-от цей: «Серед нашого бомжачого контингенту багацько здібних і талановитих людей... Серед нас нема хіба що депутатів, хоча вони бомжують, бо найбільша убогість людини – це втрата розуму». Або таке, іронічно-побутове: «Янгол-охоронець добросовісно виконував свою роботу... Вже по прибутті на той світ обов’язково накрию йому поляну на всю хмару. Думаю, Бог дозволить це зробити, навіть незважаючи на те, що моя прописка буде в пеклі».

Ще до видання книги цей текст уже було відзначено під назвою «Кладовище сердець»: Володимир Вакуленко став першим лауреатом «Міжнародної літературної премії імені Олеся Ульяненка». Основними критеріями присудження цієї премії є якість тексту, схильність до позитивної асоціальності й нонконформістська позиція автора. «Інфаркт для гурманів» можна порекомендувати тим читачам, кому близькі сповідальні мотиви у прозі, тим, хто звик роздумувати над прочитаним, а також полюбляє нестандартні й неформатні тексти, – гурманам від читання.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: © Вікторія Гранецька (джерело: Твердиня)

Днями перечитувала «Інфаркт для ґурманів» Володимира Вакуленка-К. (ВКВ). Пригадую, якось уже мала нагоду познайомитися з рукописом цього роману в оповіданнях (тоді він мав назву «Кладовище сердець»), і саме завдяки контрлітературному «Кладовищу сердець» пан Володимир 2012 року став найпершим лавреатом Міжнародної премії імені О. Ульяненка, котрою щорічно відзначають кращого письменника-нонконформіста. З того часу рукопис зазнав суттєвих трансформацій – змінилася не лише назва, а й концепція укладання книжки. Наразі це вже не «кладовище» архетипних сердець, а, за визначенням самого автора, «щоденник ... [ Показати всю рецензію ] вар'ята… з наслідками документалістики та елементами абсурдизму, авантюризму й легенького фентезі». Як не дивно, найбільш провокативні оповідки до «Інфаркту…» якраз не увійшли, натомість із них виросла нова збірка під назвою «Казанова, скінхеди та инша сволота». Річ не для всіх, звісно, але справжні поціновувачі контрлітератури будуть приємно подивовані. Мені нечасто траплялися добрі зразки такого формату літератури, тож порівняти… просто не маю з чим. Але цей стиль граничної відвертості неабияк імпонує, написаному віриш – хай то виразно автобіографічні епізоди чи історії вигаданих (чи таких уже вигаданих?) персонажів. Утім, їх важко аналізувати, позаяк критеріїв для оцінки таких текстів, як на мене, просто не існує, це оригінальна авторська проза, котра стоїть осібно на тлі написаного рештою українських (та й закордонних, вочевидь) авторів. Певно що немає сенсу переказувати зміст оповідань, їх треба читати. Тож із цікавістю перечитала ще раз, у новій редакції, бо це справді тексти, варті перечитування.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: ©Ірина Новіцька (джерело: Твердиня)

Короткий роман відомого письменника Володимира Вакуленка-К. «ІНФАРКТ ДЛЯ ҐУРМАНІВ» – надзвичайно строкате за темами й стилістикою утворення, яке тримається купи тільки своєрідною концепцією, яка полягає ось у чому: навколишній світ у своїх найрізноманітніших проявах нагадує невдале й безсенсовне свято, а для тих, хто кожен через свої причини опинився за бортом побутової ейфорії, - величезний цвинтар, де тільки й досягається справжня рівність індивідів. Персонажі різного віку, з різних верств суспільства та навіть з різних історичних епох, які від першої особи розказують історії свого життя, - хто ... [ Показати всю рецензію ] в скупій нарисовій формі, хто створює романтичну біографію, а хто висловлюється навіть у стилі фентезі (!), - попри відмінний колорит і антураж художніх засобів, приходять до одної філософської думки: навіть найшляхетніші пориви чи найщиріші почуття в жорстких умовах реальності нівелюються, не витримують конкуренції з обивательським простим прагненням хліба, дешевої ковбаси та «аби не гірше» і врешті-решт гинуть або спотворюються, в результаті чого персонажі стають психами чи маніяками… Роман має пролог, який вводить читача в суть побудови твору та відкриває його головну думку, та епілог, який підсумовує долю світу знищених сердець в алегоричну історію помираючого Мегаміста. Жанрово-стильова різнорідність роману робить його цікавим для дуже широкого кола читачів з багатим життєвим досвідом та незатертим чуттям справедливості й співчуття до ближніх своїх.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: ©Ігор Котик (джерело: Твердиня)

Книжка Володимира Вакуленка-К. «ІНФАРКТ ДЛЯ ҐУРМАНІВ» – це 13 монологів, написаних від різних персонажів, часто не названих, але означених у заголовку кожного з розділів твору (малюк, батько, актор…). Сюжетно лише деякі з цих монологів перетинаються між собою (напр., «Серце викраденого сина» і «Серце розчарованого літератора»), тоді як більшість ледь-ледь резонують між собою настроєво і тематично, інколи на контрасті.
Кожен письменник, як відомо, пише найперше про себе – якщо не про факти своєї біографії, то про ті проблеми, які його зачіпають, про ситуації, які чомусь заполонили його мозок, ... [ Показати всю рецензію ] про образи, які спалахнули в його підсвідомості. Частина монологів Вакуленка-К. (далі – вкв) має автобіографічний характер, але не менше й тих, що до біографії автора не стосуються. Серед тих других є і такі, що присвячені подіям 1933-го року у рідному селі автора, і оповідь бібліотекарки, як вона стала маніячкою, а відтак жертвою, оповідь молодого монаха про власні стосунки з сатаністами, оповідь ельфа про тривалу безкровну війну… Вкв намагається говорити не лише про себе і пробує свої сили у різних жанрах: документалістика і фентезі, трилер і література абсурду. (Мабуть, через це змішування жанрів твір і названо “експериментальним романом”.)
Мені здається, що ті розділи, в яких найменше автобіографічного – як-от «Серце монаха-відступника», «Серце психіатра», «Серце батька», – є найбільш цікавими у книжці. Про переобтяжені мемуарною есеїстикою «Серце розчарованого літератора» та «Серце неформала» (останнє не позбавлене і самоіронії) цього сказати не можна. Хоча, підозрюю, саме останній розділ може здобутися на найбільшу читацьку увагу. Особливо це стосується вмонтованої у нього статті про молоду українську літературу, де автор зухвало вказує на те, чим йому ця генерація (йдеться, як можна зрозуміти, про двотисячників) так спротивилася. Безперечно, у пасквілі вкв чимало правди, але закиди, які він адресує молодим літераторам, звучать так, ніби сам він з иншого тіста. Тоді як в попередніх розділах «ІНФАРКТ ДЛЯ ҐУРМАНІВ», скажімо, зовсім не бракує ні убивств, ні сексу – того, чим, на думку автора статті, сучасна література й так передозована. Так само парадоксальним є те, що критика вкв звучить на тлі його згадок про власне сприяння творчій молоді.
Можливо, що цю вставну статтю останнього розділу роману слід сприймати так, як і инші частини твору – наприклад, як листи та статтю з розділу «Серце психіатра», – тобто не як декларацію, а як складову художнього цілого. Впізнавши в оповідачеві з «Серця розчарованого літератора» самого вкв, не слід забувати, що тут він – персонаж, такий самий, як згадувані монах, психіатр чи бібліотекарка-маніячка. І цілком ймовірно, що в певній читацькій інтерпретації його може спіткати їхня доля – він може стати відступником, пацієнтом чи жертвою. Усе залежить від контексту. В першому розділі доля людини залежить від медперсоналу, в другому – від чиновника, в третьому – від батьків, у четвертому – від дітей, в п’ятому від професійного мундиру і психічних вад, в шостому від еросу, в сьомому і восьмому я сам не знаю від чого, в дев’ятому від вад тілесних і вищих сил… Доля ж Вакуленка-К. як автора цієї книжки залежить врешті-решт від нас з вами. Як і його персонажі, серед яких немовля виявляється надто розумним, художник – бомжем, актор – співробітником органів правопорядку…, про бібліотекарку, психіатра, монаха я вже казав…, – так от, вкв теж, як і вони, показав себе досить неоднозначно. Слова психіатра про те, що ми є рабами власних забаганок, звичок, їжі, комп’ютерів, телевізорів і чого там ще, стосуються і його – автора.
Ну і, хоч би як ми ховалися за маскою невинного читача, нас з вами теж.

[ Згорнути рецензію ]