Книжка Володимира Вакуленка-К. «ІНФАРКТ ДЛЯ ҐУРМАНІВ» – це 13 монологів, написаних від різних персонажів, часто не названих, але означених у заголовку кожного з розділів твору (малюк, батько, актор…). Сюжетно лише деякі з цих монологів перетинаються між собою (напр., «Серце викраденого сина» і «Серце розчарованого літератора»), тоді як більшість ледь-ледь резонують між собою настроєво і тематично, інколи на контрасті.
Кожен письменник, як відомо, пише найперше про себе – якщо не про факти своєї біографії, то про ті проблеми, які його зачіпають, про ситуації, які чомусь заполонили його мозок, про образи, які спалахнули в його підсвідомості. Частина монологів Вакуленка-К. (далі – вкв) має автобіографічний характер, але не менше й тих, що до біографії автора не стосуються. Серед тих других є і такі, що присвячені подіям 1933-го року у рідному селі автора, і оповідь бібліотекарки, як вона стала маніячкою, а відтак жертвою, оповідь молодого монаха про власні стосунки з сатаністами, оповідь ельфа про тривалу безкровну війну… Вкв намагається говорити не лише про себе і пробує свої сили у різних жанрах: документалістика і фентезі, трилер і література абсурду. (Мабуть, через це змішування жанрів твір і названо “експериментальним романом”.)
Мені здається, що ті розділи, в яких найменше автобіографічного – як-от «Серце монаха-відступника», «Серце психіатра», «Серце батька», – є найбільш цікавими у книжці. Про переобтяжені мемуарною есеїстикою «Серце розчарованого літератора» та «Серце неформала» (останнє не позбавлене і самоіронії) цього сказати не можна. Хоча, підозрюю, саме останній розділ може здобутися на найбільшу читацьку увагу. Особливо це стосується вмонтованої у нього статті про молоду українську літературу, де автор зухвало вказує на те, чим йому ця генерація (йдеться, як можна зрозуміти, про двотисячників) так спротивилася. Безперечно, у пасквілі вкв чимало правди, але закиди, які він адресує молодим літераторам, звучать так, ніби сам він з иншого тіста. Тоді як в попередніх розділах «ІНФАРКТ ДЛЯ ҐУРМАНІВ», скажімо, зовсім не бракує ні убивств, ні сексу – того, чим, на думку автора статті, сучасна література й так передозована. Так само парадоксальним є те, що критика вкв звучить на тлі його згадок про власне сприяння творчій молоді.
Можливо, що цю вставну статтю останнього розділу роману слід сприймати так, як і инші частини твору – наприклад, як листи та статтю з розділу «Серце психіатра», – тобто не як декларацію, а як складову художнього цілого. Впізнавши в оповідачеві з «Серця розчарованого літератора» самого вкв, не слід забувати, що тут він – персонаж, такий самий, як згадувані монах, психіатр чи бібліотекарка-маніячка. І цілком ймовірно, що в певній читацькій інтерпретації його може спіткати їхня доля – він може стати відступником, пацієнтом чи жертвою. Усе залежить від контексту. В першому розділі доля людини залежить від медперсоналу, в другому – від чиновника, в третьому – від батьків, у четвертому – від дітей, в п’ятому від професійного мундиру і психічних вад, в шостому від еросу, в сьомому і восьмому я сам не знаю від чого, в дев’ятому від вад тілесних і вищих сил… Доля ж Вакуленка-К. як автора цієї книжки залежить врешті-решт від нас з вами. Як і його персонажі, серед яких немовля виявляється надто розумним, художник – бомжем, актор – співробітником органів правопорядку…, про бібліотекарку, психіатра, монаха я вже казав…, – так от, вкв теж, як і вони, показав себе досить неоднозначно. Слова психіатра про те, що ми є рабами власних забаганок, звичок, їжі, комп’ютерів, телевізорів і чого там ще, стосуються і його – автора.
Ну і, хоч би як ми ховалися за маскою невинного читача, нас з вами теж.

ДЕЖАВЮ ВКВ.