Олександр Апальков, Бенедишин Любов, Петренко Микола : Літературно-мистецький журнал "Склянка Часу*Zeitglas", №85 : журнал : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Людмила Исаева (джерело: Фейсбук)

С Международным журналом "Склянка Часу" меня связывают более десятка лет дружбы и сотрудничества. Именно это украинско-русско-немецкое издание стало первым, и единственным пока, кто опубликовал прозу - десять повестей - Геннадия Владимировича Кононова, регулярно печатают очерки, поэтические подборки и воспоминаниями о поэте. Журнал миротворческий. Подобных экспериментов не так много. В связи с политическими напряжениями особенно ценно поддержание культурного, творческого и человеческого единства, где в основе МИРНОЕ СОТРУДНИЧЕСТВО. Посмотрите презентацию первого номера международного líiteraturno-Арт-журнала ... [ Показати всю рецензію ] #Glass _ time _ zeitglas в kaneví 1995 года. Вряд ли кто, помимо редактора, верил в свою перспективу, тем не менее 24 года "Склянка Часу" на плаву и соединяет творческие усилия сотен прекрасных авторов, художников, поэтов, переводчиков, журналистов с читателями и подписчиками из разных стран мира. Пишите, предлагайте свои работы - вам охотно ответят в "Склянке Часу" и, если это талантливо, - опубликуют на страницах великолепного литературно-авангардного журнала для читателей Украины, России, Германии, Австрии, а также открыт доступ для читателей и подписчиков всех стран мира. Успеха тебе, дорогой "Сосуд Времени", и в дальнейшем - поддержки мирных граждан и творческой интеллигенции, особенной - молодёжи. Пусть растут и укрепляются позиции мира, добра и сотворчества.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Николай Караменов (джерело: Литературная Критика)

Николай Караменов
«Истинна поэзия — это любовь, мужество и жертва»
Ф.Г. Лорка
Вовремя прочтения журнала «Склянка Часу» (№ 85) приятно поразили художественной новизной и мировоззренческой дерзостью произведения Ярослава Савчина и Александра Апалькова. Это мое личное мнение, и, как все люди, я могу ошибаться и, естественно, ошибаюсь.
В «Смерековых снах» Ярослава Савчина отдельной эстетической категорией проступает грусть, выраженная изысканными метафорами, и нечто, что роднит его поэзию с мироощущением, в котором природа, как и ее явления, это пребывающие отдельно от человеческой жизни существа, ... [ Показати всю рецензію ] возможно, более мудрые и опытные, нежели непосредственно сам человек. Речь не идет о персонификации явлений природы, об олицетворении реки или леса, хотя подобное тоже присутствует в поэзии Савчина. Речь идет об общем мировоззренческом настрое его стихотворений, когда явления природы, якобы персонифицируясь автором, выходят за пределы персонификации как таковой. Другими словами, явления природы в поэзии Савчина являются продолжением его внутренних переживаний и одновременно его своеобразной душой, его подсознанием, проявления которого может влиять на его мысли и чувства. Приведу в пример несколько метафор:
«і серцем мерехтить гірська вода»;
«кладе світанок променисте «завтра»;
«поміж ритмами серця світанки розбудить ріка»
Повесть Александра Апалькова «Иродиада и зеркало революции» насыщена мыслями, которые, я уверен в этом, войдут в историю, как великолепные афоризмы и мудрости. Поражает точность наблюдений автора за главным и второстепенным в человеческой жизни и их филигранное отображение в художественном слове. Приведу примеры:
«в улыбающееся лицо не выстрелишь»;
«Лучше умереть, чем неправду говорить»»
« - Природа и есть проникновение в законы пространства, - думала Иродиада, зачарованная, - она даже отлучает людей от доискивания причины и внутренней связи вещей»;
Когда главная героиня произведения заходит в церковь, Апальков несколькими словами передает атмосферу этого строения, и в нем такой глубокий и многозначный смысл, что разбору данного выражения можно посвятить целую статью: «Пахло ладаном и зверинцем»;
«Книги! Вот что душу радует и согревает. Читал, читаю и буду читать. И никакая тварь больше не влезет в мой дом и мозги с проклятого экрана, голубого»;
«Книги друзья в медленно текущем времени. И чтением можно сохранить уважение к себе, любовь к себе. А это и есть безусловная свобода относительно себя…»;
«Совесть — это орган смысла».
Поразила поэзия Любовь Бенедишиной, Некоторые ее стихотворения написаны в фольклорной ритмической основе, и именно форма, которая настраивает читателя на прочтение чего-то народного, традиционного, но насыщенная чудесным эстетическим смыслом, приводит к катарсису. Особенно мне понравилось ее стихотворения:
СТАРІСТЬ
«Старість — міра.
Старість — миро.
Старість — горе.
Старість — гирло.
Старість — кара.
Старість — карма.
Старість — брила.
Старість — брама»


***
«Плід у лоні носила.
В строгості
дива в Бога благала —
схожості:
дай дитяткові очі коханого,
і вуста й підборіддя — жаданого.
Як у нього, далекого, — вилиці,
І волосся так само щоб вилося.
Скопіюй мені кревного, справжнього…
Хай потому життя передражнює…»

Также приятно удивили поэтические находки в поэзии Виктории Торон да и сама трагическая тема о войне на Донбассе.
Сами стихи Виктория Торон пишет в форме, если можно так выразиться, осовремененного стихотворения, где не важны рифма и размер. По себе знаю, что такое стихотворение писать намного труднее, чем рифмованное, однако данная форма и проистекающее из него поэтическое видение требуют насыщенности очень яркими, сногсшибательными метафорами. У Виктории Торон есть такие метафоры, приведу в пример одну из них: «Життя зосталось внизу — перстнем з руки,
відкритим у крикові ротом», однако, хотелось бы, чтобы подобных метафор в ее поэзии было больше.
Заметил, что некоторые авторы данного номера тяготеют к притчевой форме, то есть именно таким способом пытаются выразить себя более эстетически и, естественно, выступить в роли мудрецов.
Наверное, чтобы писать притчи, особенно короткие, в самом деле необходимо быть мудрецом. Скажу более понятно — мысль должна быть свежей. Вообще художественное произведение — это попытка назвать то, чего еще не существует в синтаксисе человеческого языка, но оно уже присутствует в действительности и чувствуется талантливыми писателями и поэтами. Не всегда упор на народность и отточенный слог приводят к высокому эстетическому эффекту. И создается впечатление, что притчевая форма произведения — это попытка его создателя не распахнуть дверь в новое видение событий, а отполировать уже существующее и названное. В случае с Любовью Бенедишиной некий упор на фольклорность и народность, но только по форме, удался. Прозаики же, делая упор на определенную, иногда еле уловимую фольклорность, в этом журнале проиграли поэтам. Но это только лишь мое мнение. Для того чтобы его полностью объяснить, нужна отдельная культурологическая статья.
Впрочем, остается вопрос о мудрости. Мудрость в художественном произведении тоже должна быть новизной, — впервые названа и определена автором или, если она уже известна, подана в некоем новом ракурсе. Если же эта мудрость уже существует, как мудрость или не как мудрость, а определенный постулат в определенных слоях общества, но только стилистически отточена, мы имеем дела с тем, что знаем, и эффекта откровения не ощущаем.
Достаточно вспомнить дзэнские или даосские притчи, которые поражают неведомым, просто сшибают с ног. И когда я читал некоторые мудрости в данном номере журнала, мне просто хотелось бросить все и взять и перечитать томик изречений великого даоса Чжуан Цзы.
Но это касается не только прозаиков. Выше я писал о сильных поэтах. Здесь же напишу о тех, которые не поразили своими стихотворениями. Литература — это отнюдь не только наши эмоции и переживания, которые мы напрямую передаем в рифмованной или нерифмованной форме текста. Литература — это, как минимум, другое, иное, небывалое видение событий и явлений, и когда читаешь стихотворение типа:
«Ты манила.
Ты хитрила.
Все слова — сплошная ложь.
Я решился.
Я простился.
И меня ты не вернеш»., — ощущаешь разочарованность. Да, это крик души. Но не каждый крик души — это поэзия.
Или же:
«С закатом февральским
ты зайдешь ко мне в дом
в весеннем платье
и с мокрым зонтом
я коснусь твоих плеч
и тепло обниму
захочу тебя увлечь
и еще сильней прижму»
Оказывается что фольклор, к тому же не самой высокой пробы, может быть и авторским. Чтобы сказали о таких текстах ученые, которые изучали и спорили — присутствует ли, например, феномен авторства в исландских сагах?
Я написал только об авторах, за произведения которых, как говорят, зацепился взгляд — восторженно или разочарованно.
Несколько слов хочу сказать о мини поэме Николая Пащенко «Памяти Владислава Листьева». Поэма заинтересовала меня, но не как феномен литературы, а как, скорее, определенное социологическое явление, определенные поползновения в мироощущении народа, когда ведущие телепрограмм воспринимаются как современные Чжуан Цзы. Такой феномен тоже требует отдельного исследования социального антрополога, но если бы я писал данное исследование, в эпиграфе я поставил бы слова из вышеупомянутого произведения Александра Апалькова: «Читал, читаю и буду читать. И никакая тварь больше не влезет в мой дом и мозги с проклятого экрана, голубого».
Читая «Памяти Владислава Листьева» вспомнил похожее по жанру произведение Федерико Гарсиа Лорки «Плач по Игнасио Санчесу Мехиасу», который был другом Лорки, тореадором и погиб на арене, пронзенный рогом разъяренного быка. Когда-то давно читал воспоминания одного французского сюрреалиста, который, отдыхая в 1930-х годах в Австрии, познакомился там с уже набирающим известность австрийским поэтом, вдруг переставшим писать.
— Почему вы перестали писать?, — спросил поэта сюрреалист.
— Потому что я прочитал «Плач по Игнасио Санчесу Мехиасу» Федерико Гарсиа Лорки. Лучше не напишешь, и после этого «Плача…» просто бесполезно писать.
Поскольку я начал свой обзор, поставив эпиграфом слова Федерико Гарсиа Лорки, то и закончу его отрывком из «Плача по Игнасио…», Ф.Г. Лорки, ведь, правда, лучше трудно написать:
«Трезвон хлороформа и дымной крови
в пятом часу пополудни.
В трауре улиц безмолвные толпы
в пятом часу пополудни.
А сердце быка так яростно билось
в пятом часу пополудни.
Когда заморозились капли пота
в пятом часу пополудни
и стала арена желтее йода
в пятом часу пополудни,
то смерть положила личинки в рану
в пятом часу пополудни»

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Неоніла Диб’як (джерело: facebook)

На відміну від багатьох солідних часописів «Склянка часу» відмовився від літературознавчих суворо-канонічних мірил, відклав убік критичну лупу і демократично покликав до себе всіх, хто почувається на здібностях до красного письма. Сторінки журналу стали майданчиком для різноликої міжнародної літературної тусовки, де поруч з маститими заявляють про себе початківці, переповнені бажаннями привселюдно висловити себе художнім словом. Гадаю, така редакційна політика має певний сенс: важливо, що забезпечує доволі широку читацьку аудиторію молодим письменникам, іноді невідповідно самовпевненим, іноді надто ... [ Показати всю рецензію ] нерішучим і розгубленим — проте ті і ті потребують підтримки зацікавленого видання, яке делікатно спрямує увагу неофітів на мовно-технічні моменти їхньої творчості, на необхідність забезпечувати почуттям, якими б перлистими і свіжими вони не були, стильовий колорит і притаманну йому художню форму. А надихаючий приклад досвідчених побратимів - поруч, під однією обкладкою. Майстрам пера теж, зрозуміло, приємно перебувати у фокусі багатолюдного інтересу читачів журналу, мати можливість ловити меседжі з молодіжного середовища, розуміючи, що крізь творчість юних, ще зазвичай нуртуючу, не викристалізовану, палімпсестом проступає майбутнє нашої культури.
Кожен номер «Склянки Часу» наповнений концентрованим міксом, що дозволяє смакувати різні за характерними ознаками творчі вияви і знаходити собі поживу адептам літератури з різним рівнем підготовки до мистецьких практик. Не винятком і вісімдесят п’ятий, що викликав бажання поділитися враженнями про прочитане. Тому вирішила взятися за перо, не безжально гостре, як то буває у безпомильних менторів, а, зізнаюся, притуплене на власних огріхах, і в моєму чорнилі до темної барви щедро долито світлого суб’єктивізму від розуміння іманентних зумовленостей нашої творчої робітні.
Зміст номера жанрово укладений за принципом тридента: поезія, проза, есеї. На те воля авторів, які пропонують часопису свої твори. Хоча не вважаю зайвими для журналу розширити формат цікавою публіцистикою, історичною інформацією, критичними статтями тощо.
Що ж до поезії, то вона таки жанр особливий, що має у собі прикмети сакральності, ще язичницької обрядовості, надсвідомих значень і призначень, бо ж твердять знавці, що саме в ритмі поетичних розмірів вібрує Всесвіт. Від поезії чекаєш малих і великих див, гри уяви, чуттєво-почуттєвих глибин та висот. Чимало віршів номера виправдали мої очікування. Добірка «Смерекові сни» Ярослава Савчина психоделічно заворожує вільним ширянням над вигадливими візіями світу. І лише інколи в плавно мелодійному плині наштовхуєшся на «обтяжену» фразу на кшталт: «абетка віщих снів поміж буденну сірість// Серцями проросте творців і диваків» або «Жевринка сонця гасне в тихім скерцо// Зднівілість голить залишки щоки». Вірші Любові Бенедишин, натомість, вражають мовною непогрішністю, тонким відчуттям фрази і слова у ній. Виразні художні деталі переплітаються у барвистий неповторний малюнок образів з характерним для поетки інтровертним тлом. Саме це їй дозволяє спілкуватися з читачами на рівні душі, взаєморозуміюче і щиро.
Сповнені метафоричної мудрості твори Вікторії Торон. Вони мають надзвичайно важливу рису — болісно відлунюють на пекучі проблеми сьогодення: війну, проминущість буття, тлінність і марноти людських устремлінь. Своїми рядками авторка спроможна говорити з кожним читачем, але читаючи їх, починаєш пригадувати тези з Еклезіасту, Ніцше, Дерріди і розуміти , що гуманізму для людства ніколи не буде забагато.
Катя Душа добіркою «Ловити зорі» презентувала поезію тонку,ніжно-ліричну, асоціативну, мінливу і летючу, з явними настроями феміністичного екзистенціалізму. Інтелектуальна, багата нюансами та відтінками, зблисками і напівтінями настроїв — вона оточує читача мерехтливою, ефемерною атмосферою поетичного затишку.
Вірші Андрія Коровіна в оригіналі, у вдалому перекладі Олени Марченко наповнюють сприймання читача віталізмом, яскравістю кольорів і відтінків, життєвістю. З ними не витаєш в емпіреях, а повсякденно чимчикуєш московськими чи київськими вулицями, озиваєшся до знайомих, до коханих коровінськими небуденними рядками, наприклад, оцими, про небесні персики чи китайські дзвіночки, і насолоджуєшся світом, у якому так багато доброго і радісного, оригінального та нового.
Настрій життєствердної впевненості, усеземного комфорту залишає по собі «Триптих» Наталії Віленської, яка теософічно переконує, що життя, любов, весна не минають, існують вічно, оточуючи людину красою і спокоєм. Чимало філософів з нею солідарні.
Виділяється з ліричного ряду міні-поема Ніколая Пащенко «Памяти Владислава Листьева». Важкі почуття від непоправної втрати — смерті телекумира викликають не тільки співчуття, а й спонукають вразитися силою впливу телевізії на нашу свідомість. Факт загибелі телеведучого, який зумів стати ліричному герою дуже близькою, рідною, людиною, бачиться приводом для всебічного осмислення смерті, яка може стати перепусткою у безсмертя.
Йогівсько-філософський колорит «Притчі про Коряку-розкоряку» Серго Сокольника все-таки не позбавляє твір ознак байки і віддаляє автора на певну відстань від пересічного читача, що не переймається прямо чи фігурально пошуком коротких шляхів до Нірвани.
Даруйте, друзі, але дехто з поетів-авторів журналу не пригадався мені під час підготовки критичного матеріалу з різних причин, іноді через віддаленість моєї душі від конкретних тем чи тому, що за своїми уподобаннями несхвально реагую на вади в римуванні, на зловживання автологічним стилем, мовними штампами, на орфографічні, пунктуаційні помилки тощо. Але впевнена - колеги мають своє широке коло шанувальників, які спільно і однаково з ними мислять та відчувають довколишній мега-простір-час. Що ж до перерахованих мною недоліків, то їх, певна річ, нам потрібно уникати. Хоча, далебі, не вони визначають цінність поезії. В ній — категорії особливої мистецької цінності — найперше важлива магія, шаманство, чародійна нейролінгвістика, яка повеліває душею.
Проза видання, як і очікується, занурена корінням у життя. Творчість Миколи Петренка представлена багатьма мініатюрами, новелетками з елементами притчі, балади, з філософськими узагальненнями, цікавими життєвими спостереженнями, яскравими образами, які «несуть на своїх плечах» чималий ідейний вантаж, адже автор торкається тем суспільно резонансних, важливих для кожного українця. Піч у зруйнованій війною хаті, плакальниця, заручена, материна душа, інші лягають глибоким карбом у пам’яті, будять ментальність до серйозної морально-етичної роботи. Залишається лише жаліти з приводу окремих мовних зайвин, невмотивованих логічних повторів у доладних в цілому конструкціях текстів.
Твір Олександра Апалькова «Иродиада и зеркало революции» заслуговує на особливу згадку. Пізнається почерк майстра, який вивершує фразу, добираючи найбільш промовисті лексеми. Алхімічно змішавшись, бурлеск, травестія, іронія, сарказм, алегорія, гумор, сум утворили зразок вражаючої, подекуди їдкої і сердитої, суспільно-політичної сатири, з якою автор описує події в житті Іродіади. Вона, інші персонажі твору - образи характерні, яскраві і типологічні, символи думок і суджень, виразники власне топосу, який прочитується сакраментальним уривком з твору: «Продаётся страна в Европе — Украина. В аварийном состоянии. Без Крыма, без Донбасса, без правительства. Газа нет, угля нет, электропроводка в плохом состоянии (АЭС на грани остановки), полы вскрыты (искали сланцевый газ), крышу снесло год назад. Прописаны 42 млн. человек (прописка временная, часть уже выбыла, остальные сидят на чемоданах. В поисках лучшей жизни страну ежемесячно покидает сто тысяч человек). Земли много, хорошо удобрена бойцами АТО. Давно не засевалась, только удобрялась. Удобств нет, также законов нет, прошлого нет. Предположительно под снос. Предложения направлять по адресу poroschenko(собака)maidan.net.ua.» Можна не погоджуватися зі змістом оголошення, прочитаного Іродіадою, з позицією автора, який помістив його у своєму творі, але література Апалькова не втратить від цього своїх художніх чеснот і громадянської сміливості. До речі, самокритика нам, українцям, не зашкодить, радше, навпаки, лиш би вона спонукала нас змінюватися морально і змінювати країну на краще.
Повість Валентини Камишової «Лоскутное разнолетье» цікава своїм паралелізмом - двома лініями розвитку сюжету, де інтимні стосунки доповнюються і відтіняються соціальними мотивами, забезпечуючи повноту відчуттів життя, ємність взаємовиявів.
Сторінки Павла Бессонова викликають найперше смуток і глибокі співчуття усім, хто його знав і шанував. Благословенної Вічності колезі! Його літературний доробок — світло на шляхах живих. Тож оповідання письменника — меморіальний знак у шанованому виданні — сприймаються з трепетом і зворушенням.
Натомість драматична замальовка Анни Проценко «Мультикультуралізм» у майже всуціль суворому контексті журналу пізнавально і жартівливо потішила легким гумором.
Сповнена новелістичної активної енергетики, гострого драматизму мала конкурсна проза. Промовисті деталі, ідейно-психологічні конфлікти, перипетійні повороти в долях персонажів роблять ці твори гідними для змагання за визнання в рідній літературі. А «Притча о дороге» Антоніни Остролуцької привернула мою увагу вмінням суворо лаконічно висловлювати мораліте.
Високо оцінюючи прозові публікації номера, все ж за правом «свіжого ока» хочу звернути увагу колег на окремі хиби творів. Адже спостерегла, що інколи сентиментальний автор не може «витягти» свого літературного об’єкта із соціально-побутової трясовини до уселюдських істин і узагальнень, залишаючи на творі відбиток дрібнотем’я та ідейно-художньої дріб’язковості. Дехто грішить зайвою описовістю, сповільненою сюжетною динамікою чи не дбає, аби із синонімічних рядів до тексту потрапили найбільш відповідні, емоційно-експресивні, лексеми. Певна річ, у такій ситуації була б доречною допомога грамотного літредактора.
Літературно-критичний розділ в журналі не виділений окремішньо, але відповідний матеріал тут наявний. Так, відгук Алли Диби «Страдіварі українського гумору» зі щирою особистою симпатією, з достатнім рівнем компетенції знайомить нас із постаттю письменника-гумориста Григорія Соломончука. Відразу ж хочеться прочитати його іскрометні гуморески. Об’ємним матеріалом озвався до читачів Віктор Палинським, знаний нами з інших поважних видань. Манера письма спокушеного гуманітарними науками літератора імпонує жвавістю, неповторними ракурсами, умінням синкретично поєднувати різні жанрові і стильові особливості: науковий реалізм, побутовість з містикою, елементами фентезі, історичну довідковість з казкою, спокійним ліризмом, зрілими судженнями про сучасний літературний процес, мистецтво.
Мемуарний твір Александра Волкова «Два прилагательных» розповідає про двох відомих поетів Рубцова і Бриєдіса, знявши з них небесні тоги та лаврові вінці, давши шанувальникам можливість для феноменологічного осмислення психології неординарних особистостей в літературі, мистецтві і з-поміж дивацтв, проблемної поведінки, моральних хитань вгледіти чисті джерела, які живлять творчу наснагу.
Володимир Комісарук розмислює над коханням людей різного віку, традиційно зазираючи до біографій відомих людей. Рефератно звучить Андрій Будкевич.
Перегортаю останню сторінку журналу з почуттями пізнавально-літературного вдоволення, яке зазвичай буває тоді, коли отримуєш заряд для душі і розуму, коли маєш можливість звірити особисті ідеали, життєві принципи, погляди на світ, сокровенні прагнення з Книгою у спілкуванні авторитетному і довірливому для пізнання мудрості й духовного вдосконалення. Коли відкриваєш нові імена колег, які своїми творами переконують у тому, що рідна література потужна, цікава, різнопланова, яскраво вписана у світовий контент. Успіху «Склянці Часу», нових творчих знахідок авторам і читачам!

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Брижицька Світлана (джерело: shevchenko-museum)

7 липня 2018 року у рамках проведення Міжнародного Форуму Ukrainian ID Фондом гуманітарного розвитку України (ініціатор Наталія Заболотна) у приміщенні будівлі «ЧЕРВОНЕЧОРНЕ» відбулася літературна локація.

Відкрив захід канівський видавець, письменник Олександр Апальков, представивши, як завжди професійно та інтелігентно, своєрідний творчий звіт за 23 роки діяльності міжнародного літературно-мистецького журналу «Склянка Часу*Zeitglas». Насамперед, Апальков подякував письменникам та художникам з Канева, які друкувалися в журналі. (Дехто із названих був присутній на цій зустрічі). Видавець розповів ... [ Показати всю рецензію ] про організаційні, фінансові, ділові аспекти, творчі контакти (вітчизняні та зарубіжні), про видавничі досягнення, літературні традиції та про щорічне проведення журналом міжнародного поетичного конкурсу «Чатує в століттях Чернеча гора».

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Марія ГЛАМАЗДІНА (джерело: Газета ДЗ № від 24 травня 2018 року)

Звичайні люди вимірюють час за допомогою годинників і календарів. Творчі - мають власні системи вимірювання. Так, наприклад, канівський письменник Олександр Апальков вже двадцять три роки набирає час у склянки. Дізнатися про те, що вже накрапала чергова склянка часу шанувальникам літератури допомагає журнал, якому О.Апальков доводиться головним редактором. Так, нещодавно світ побачив 85-й номер "Склянки Часу".

Цього разу часопис умістив твори 27 авторів. Видання зібрало прозові й віршовані рядки українською, російською та німецькою мовами на різноманітну тематику. Також у цьому номері "Склянки ... [ Показати всю рецензію ] Часу" опубліковано закінчення повісті Олександра Апалькова "Иридиада и зеркало революции" - історія жінки, котра оселилася в Каневі, аби знайти своє кохання.

Крім того, на сторінках журналу оприлюднено умови сьомого міжнародного конкурсу на краще коротке оповідання "Zeitglas-2018". Головна тема змагання літераторів - висвітлення проблем сьогодення та ознайомлення читачів із найкращими зразками нинішньої художньої літератури, котра, за словами О. Апалькова, не знає кордонів і утисків цензорів. Авторів трьох найкращих оповідань організатори конкурсу обіцяють відзначити нагородами. Обкладинку свіжого номеру проілюстрував дизайнер Євген Гордієнко, інформує Марія ГЛАМАЗДІНА.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Володимир Комісарук (джерело: Друзья журнала "Склянка Часу*Zeitglas")

Имею более сотни подаренных авторами книг. Это поэты, писатели, редакторы, издатели, композиторы, художники. Приятно, что коллеги по перу ценят моё мнение.
В интеллектуальной прозе Александра Апалькова есть пища для разума и души. Достопочтенный автор избегает сентенций и перепевов. Его разноцветные мозаичные зарисовки различных разноплановых образов-образков составляют притом целостную литературную картину нашего бытия, хотя и подносятся читателю не в жанре классического романа. Проза читается легко и увлекательно. Вполне соответствует базовым основам журналистики: сенсация, секс, страх, смелость, ... [ Показати всю рецензію ] смерть. Иногда спотыкаешься на стилистике, однако, при повторном прочтении возникает мысль, что это сознательная уловка автора для постановки акцентов, что без злоупотреблений вполне оправдано. Творчеству Апалькова присущий лаконизм, философичность, экспрессия, где кружево прошлого с настоящим озаряет будущее. В конгломерате иронии, гротеска, иногда напускной бравады видится поиск автором истины, стержня, опорных точек, свай, вечных основ на которых зиждется человечество.
Все, безусловно, субъективно. Имею аллергию на панегирики. Я далек и от профессионального литературного анализа, тем более от литературной критики (последнее, прокурорское, возможно следовало бы исключить даже из терминологии, остановившись на первом).
Лично я не фанат – скорее поклонник творчества Александра Апалькова. Читайте его творения и судите сами.'

[ Згорнути рецензію ]