Наталя Тисовська : Київські канікули : Роман : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Віталій Квітка (джерело: Український інтерес)

Книжка Наталі Тисовської “Київські канікули” – історія не просто реальна, але й вкрай для українців повчальна

Що є найкращою радою на нас самих, якби ми запідозрили, що з нами щось не так? Та, в принципі, коли б ми цього ще навіть не встигли в собі запідозрити? Усе правильно: немає нічого кращого, ніж оцінка збоку. Наразі, у разі оцінювання нашої країни таким лакмусовим папірцем завжди є іноземці. Ми обираємо групу країн, ідеали яких ми хотіли б сповідувати (ідентичні з нашими ідеали), чи культури, на які мали б рівнятися, і порівнюємо. У разі перевірки на “власній шкірі”, що ж таке Україна ... [ Показати всю рецензію ] й що таке побувати в Україні, впавши сюди, так би мовити з неба, немає нічого кращого, аніж натягти на себе шкіру іноземця.

Наталя Тисовська, київська перекладачка та письмениця, щоправда, переконує, що така історія відбулася з однією американкою, стипендіаткою Фулбрайта насправді, а вона лише переказала українським читачам історію, на кшталт того як це свого часу зробив про Дон Кіхота Мігель де Сервантес. Навіть якщо письменниця завдяки стародавньому прийому вводить читача в оману, і насправді нічого такого з молодою американською “разведьонкою” Дженні не відбулося, нічого страшного. Тобто навпаки: страшно, страшно за звички та звичаї країни, в якій ми живемо, за нечесність її урядовців у цілому й за гідність окремих героїв на тлі розбудови громадянського суспільства. Такий прийом, промовляти до читача від імені американки і як історія, що трапилася з амриканкою, дозволяє авторці ще шести романів та понад 20 перекладів, із-поміж яких такі романи як “Робінзон Крузо” Даніеля Дефо, “Над зозулиним гніздом” Кена Кізі та “Гра престолів” Джорджа Р. Мартіна, не кажучи вже про чисельні книжки від Стефані Маєр. Чудовий спосіб побачити себе очима інших!

Американка Дженні, героїня роману “Київські канікули”, прямуючи на своє законне робоче місце в київському представництві фонду Фулбрайта, виявляється, даремно сподівається на принаймні дві речі, які завжди допомагали їй досі в житті: знання мови країни, в яку вона прибула, та уявленню, що в одностроях воєнізованого штибу завжди перебувають чоловіки, зобов’язані прийти леді, та властивому будь-якому громадянинові, на допомогу. Мова, якою в метрополітені та на виході з нього намагається промовляти до наших співвітчизників бідолашна Дженні – то, мабуть, мова ангелів і птахів, яку потрібно витлумачувати пророкам. Невідомо, чи розуміють Дженні кияни, але те, що відповідають кияни, Дженні точно не розуміє. Доки один із ймовірно молоденьких поліцейських збагнув промову Дженні та відповів українською мовою, де в Києві представництво Фулбрайта. Доки американка збагне, що відповідають їй якоюсь зовсім іншою мовою, змарновано буде достатньо дорогоцінного часу, щоб біографія американки замість цілком спланованої, волею долі вирушила зовсім іншим шляхом. Зрештою, Дженні в офісному ліфті потрапляє в детективну історію: разом із дівчиною Лідою її викрадають хлопці в банданах та одностроях і вивозять за Київ із невідомою метою. Недаремно в американської нації скаутський рух досі в пошані: Дженні виявляє себе справжнім останнім бойскаутом (чи радше гьорлскаутом), роздовбавши маленьким швейцарським ножиком покрівлю, і рятуючись втечею. Але куди в цій країні може втекти українсько-англомовна людина без документів, грошей та зв’язків і засобів зв’язку?

Звісно, нікуди американка Дженні вже не втече…

Дженні, вигадана чи ні, таки сягає української суті: зрештою, їй починають тут подобатися не події, що відбуваються безпосередньо з нею, але знайдені в комп’ютері кадри, де зображені українські бійці на передовій. Мабуть, головне, епічність українства, що пробиває як інший вимір навіть крізь сіру сучасність, підкуповує навіть іноземців. Ця книга навчить більше любити Україну, але “Київські канікули”, зокрема їх сторінка 190, є також довідником на тему, які злочини в Україні вимагають найвищого покарання:
Стаття 110. Посягання на територіальну цілісність України. Стаття 112. Посягання на життя державного чи громадського діяча. Стаття 115. Умисне вбивство. Стаття 258. Терористичний акт, який призвів до загибелі людини. Стаття 321.1 Фальсифікація лікарських засобів. Стаття 348. Посягання на життя працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військослужбовця. Якщо розібратися, то скільки, починаючи від Майдану, від 2014 громадян України (мабуть, мільйони на Сході та Півдні), намагалися чи порушили ці статті. Але всі ми продовжуємо жити так, як Дженні: приймаючи удари долі в боротьбі, але з ентузіазмом та без особливого ремства.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Vik Basara (джерело: Фейсбук)

Чи можна написати детективну історію про Київ не втративши романтичного шарма цього міста?

Я думала, що таке не можливо. Аж тут вривається Дженні Бартон і переносить американський драйв та юнацький запал на улюблені пагорби.

Пограбування, викрадення, втеча, - шалений темп подій легко передається майстерністю авторки. Яка одночасно виступає таким собі свідком-оповідачем пригод Дженні, що трапляються на її шляху під час доволі цікавого дослідження, що є актуальним і в нашому з вами сьогоденні - роль жіноцтва у війні. Хоч Дженні цікавить більше Друга світова, але актуальності із сьогоденням ... [ Показати всю рецензію ] це не зменшує, а навпаки додає. Через історію Людмили Фої - розвідниці УПА, ми можемо побачити паралелі між минулим і сьогоденням. Дослідження Дженні запустять справжній колообіг подій.

А саме Дженні темпераментна, енергійна, цілеспрямована - вражає американською харизмою і таким дивним, на жаль для нас з вами, здивуванням, що в Києві говорять російською мовою

Нам з вами є над чим замислитись в книзі Наталі Тисовської.

Читаючи її як завжди із задоволенням!
Далі буде!
https://www.facebook.com/Natalya.Sukhonis/photos/a.500187567031983/937374516646617/

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Марія Катаєва (джерело: "Вечірній Київ")

Побачив світ новий роман Наталі Тисовської «Київські канікули». Головна героїня Дженні Бартон вперше приїжджає до нашого міста. Але замість роботи в архівах потрапляє в заручниці та встряє в розслідування серйозних справ. Водночас вона знайомиться з Києвом та закохується в нього.

– Ідея виникла, коли ще вчилася в Канаді, писала магістерську роботу про канадську авторку, українку за походженням. Вона в 90-ті роки вперше приїхала в Київ і побачила його очима типової канадійки. Панувала розруха, багато чого для неї здавалося диким. Але поступово полюбила це місто, закохалася тут в чоловіка. В моєї ... [ Показати всю рецензію ] героїні теж відбувається трансформація, хоча вона не настільки упереджена. Отримавши стипендію, Дженні їде працювати в архівах, – поділилася Наталя Тисовська. – Паралельно вона досліджує історію Людмили Фої, реального історичного персонажа. Це дівчина-киянка, яка співпрацювала з УПА, була заарештована НКВС, фактично підписалася на співпрацю з відомством, але за першої можливості вийшла на УПА та здала всю мережу інформаторів. Вона воювала в лавах повстанців і фактично загинула зі зброєю в руках. Довгий час Людмила Фоя вважалася зрадницею, сучасні історики, зокрема в книжці «Квітка у червоному пеклі», реабілітують її. Для свого роману я вигадала цікаву теорію, пов’язану з Людмилою. Також в мене є сюжетна лінія про актуальні події, моя героїня вплутується в два розслідування, пов’язані з українсько-російською війною.

Грабіжники у масках беруть американку в полон, разом з іншою ув’язненою дівчиною Дженні придумує план втечі, зустрічає людей, які їй допомагають, переховується. Водночас в романі ділиться враженнями про Київ.

– В творі згадується три райони – Оболонь, центр і Деміївка. Непросто дивитися на місто чужими очима, начебто нічого не знаєш, орієнтуєшся лише на фасад і власні емоції. Київ моїй героїні подобається, але в неї є певні претензії до українського життя. Я багато спілкувалася з іноземцями, і в дечому вони упереджені. Наприклад, коли бачать, що ми купуємо молоко «з-під корови», для них це катастрофа, як взагалі можна таке пити. Такі кумедні речі я вклала у вуста героїні, – поділилася письменниця. – Саме місто всім подобається. Зокрема швидке, зручне і приємне метро, центр, бо там є що подивитися і можна обійти пішки. Тут дуже багато пам’яток, старших за ХVIII століття, і для іноземних туристів, особливо з Америки і Канади, це вже щось неймовірне. Вони люблять старовинні європейські міста, але ніколи таким не сприймали Київ. І зараз відкривають його для себе.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Ганна Улюра (джерело: Kyiv Daily)

Дженні близько тридцяти, вона американка-історик, досліджує участь жінок у Другій світовій. Приїхала до Києва, щоб опрацювати в архівах інформацію про жінку, яка була подвійним агентом КДБ і УПА. Але академічним амбіціям довелося посунутися. Дженні від Києва отримала захопливий майстер-клас за темою «Жінки у гібридній війні».

«Київські канікули» — книжка зовсім не про війну, але цей добре змайстрований детективний роман робить для воєнної теми в сучукрліті важливу річ. Війна тут стає вихідною умовою авантурного сюжету, прохідні персонажі і головні герої включені в побут і реалії саме країни, ... [ Показати всю рецензію ] що воює. При цьому цілком затишно живуть своїм суто детективно-пригодницьким життям. Коротше, війна як повсякденність може виглядати і так, як у Тисовської: війна трансформується тут у предмет споживання.

Неприємності у головної героїні починається відразу по прибутті в Київ. Її разом з місцевої дівчиною беруть у заручники злодії, в яких можна впізнати (колишніх?) військових. Так починається одна детективна лінія: викрадають дочку прокурора (?), що призведе до викриття корупційної схеми з контрабанди наркотиків через лінію фронту. Рятуючись від викрадачів, Дженні потрапляє в середовище київських волонтерів: щойно мобілізованого юнака (це принц-на-білому-коні, бо без них у «жанрі» не можна), студентки, бізнесменки, письменниці, хлопчика-біженця і т.д. Чи не в перший же день у волонтерський «пункт прийому» кидають вибухівку. Так почнеться друга детективна лінія, яка виведе уже на шпигунські схеми і круті державні злочини. Дженні — та, яка ці дві детективні лінії поєднає. І спокою у цій книжці не буде жодній людини і тварині (є тут диво-пес один, переселенець).

Виграшний аспект: якщо війна є повсякденністю, то чому повсякденність не можна читати як війну? Як зіткнення антагоністів, як зазіхання на приватність іншого? Можна, і цілком успішно. Дженні знайомиться з новою культурою, яка її зачаровує і жахає. І я говорю не про куполи Святої Софії, що не справляють такого враження на американку, як смажена на смальці картопля. Салат «Олів’є» і сире молоко з трилітрового слоїка. Перші поцілунки зі смаком «Української з перцем». А от коли чоловіки, що служили на сході добровольцями, п’ють сире молоко, а американка репетує, що так вони ризикують життям і здоров’ям, то нам разом із тими молоко-відчайдухами можна тільки посміхнутися.

У Дженні є кумедна риса: вона часто вживає міжмовні омоніми — слова, які схожі за звучанням в різних мовах, але мають розбіжні змісти. Так Тисовська нам показує Київ часів Гібридної війни — як міжкультурну омонімію: щось здається однаковим для всіх, але у кожного має свій зміст.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Андрій Кокотюха (джерело: Буквоїд)

Ця історія починається точно так, як зазначено в анотації. Американка Дженні Бартон приїздить до Києва вперше в житті як історик. Випадково опиняється не в той час та не в тому місці. Потрапляє в заручниці до грабіжників у масках разом із незнайомкою на ім’я Ліда. І починає вибудовувати план втечі.

Утім, авантюрну історію про хитромудру втечу з кількох спроб у дусі Йоанни Хмелевської, передтечі «жіночого іронічного детективу», Наталя Тисовська не пропонує. Це в романі «Що сказав покійник» дама в схожій ситуації на двох десятках сторінок довбає підком в’язальною спицею, а потім тікає на різних ... [ Показати всю рецензію ] засобах транспорту по гірському серпантину. Дженні з Лідою вибираються на волю до сумного просто, навіть банально, розкрутивши шурупи на дошках, якими прикривали дірку в стелі. Але наступні події доводять: вдала й скора втеча з в’язниці — лише початок, пролог іншої історії. В якій американка шукатиме українку — Ліда зникла, щойно вони опинилися на волі.

Очікування щодо «жіночого іронічного детективу» теж не справдилися. «Київські канікули» - не типове «жіноче» письмо, до якого привчив утаємничених читачок відповідний сегмент, наповнений детективами з назвами на кшталт «Смерть і трошки вершків». Хоча жорсткою детективною прозою а-ля Вел МакДермід новий роман Наталі Тисовської теж назвати не можна. Пропонується сучасний, наближений до європейського міського детективу твір середньої полиці, де ключовим словом є «сучасний».

Авторка, як значна частина її українських колег, закономірно потрапила в пастку, вирушивши на пошуки героя нашого часу. Пастка в тому, що актуальний художній твір в нинішній Україні не може сюжетно знаходитись осторонь війни. Та водночас усяка згадка про війну, спроба інтегрувати її в сюжет бодай непрямо, торкнутися по дотичній, негайно визначиться як кон’юнктура. Причому це стосується і книжок, написаних реальними учасниками бойових дій, і військових кореспондентів, які часто бувають на «нулі», і тих, хто щодня знімає інформацію з новин та публікацій ЗМІ.

Вочевидь розуміючи це, Наталя Тисовська знайшла прийнятний вихід — зробила головною героїнею іноземку. Дженні, нагадую, в Україні вперше. Тож все, що бачить довкола, просить пояснити для себе. В такий спосіб авторка ніби дивиться на українські реалії збоку — й водночас може собі дозволити проговорювати чимало речей, які герою родом із України спеціально пояснювати не треба. Хіба він був заморожений 23 жовтня 2013 року й виведений з анабіозу лиш тепер.

Спершу досить легко заплутатись не так у сюжетних перипетіях, як у дійових особах. Волонтери Макс і Алла підбирають Дженні на дорозі, привозять у свій офіс і вводять в курс справ, котрі до детективного сюжету прямого стосунку не мають. Далі в їхній офіс хтось кидає гранату, й складається враження — оповідь взагалі пішла не туди, зникнення Ліди, щойно звільненої з полону, вже нікого не переймає, включно з американкою. Та в процесі все складається: Дженні з Максом з’ясовують, що Ліда — донька прокурора, котрий розслідує схеми незаконного збагачення під прикриттям благодійних фондів. Отже, її викрали, аби тиснути на нього. Так іноземка і волонтер стають приватними сищиками й починають шукати дівчину самотужки. Тим більше, що прокурор виявився не зовсім прокурором, а отже, зникла в ще більшій небезпеці.

У «Київських канікулах» найбільше вдалося відтворити атмосферу Києва як великого міста, котре водночас є тилом воюючої країни. Місцями реалії не миру, а тилу навіть переважують сюжет. Котрий, як належить детективу, заплутаний, часом — надто. Якщо автор детективного роману поважає читача й знає закони жанру, він спробує запропонувати фінал, що не має нічого спільного з початком. Наталі Тисовській це в цілому здалося, хоча місцями — прямолінійно.

Дженні та Макс не розв’язують загадку нитка за ниткою, а, корячись авторській волі, переходять від події до події. Вони можуть відрізнити самогубство від убивства на відстані, лише аналізуючи події — та не готові вмонтувати це та інші відкриття в загальну картину подій довкола себе. Хоча Дженні в своїх пошуках керується відкритою для себе історією повстанки, зв’язкової УПА Людмили Фої й проводить очевидні паралелі крізь десятиліття. Герої не вмирають, на них чекає реінкарнація. Як утілена ця думка — краще дізнатися, прочитавши роман.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Едуард Овчаренко (джерело: Слово Просвіти)

У столиці відбувся VІІІ Міжнародний фестиваль “Книжковий Арсенал”, що об’єднує літературу та мистецтво і є щорічним проектом Мистецького арсеналу. <...> Організатори цього мистецького форуму вважають своєю місією сприяння популяризації читання, а також підтримку української літературно-мистецької та видавничої спільноти. <...>
“Книжковий Арсенал” став доброю нагодою, аби поспілкуватися з українськими письменниками, придбати їхні книжки. <...> Чимало нових книжок представило видавництво “Нора-друк”. <...> Багатьох може зацікавити роман Наталії Тисовської “Київські канікули”, оскільки тема локалізації ... [ Показати всю рецензію ] подій, що відбуваються у творах художньої літератури, тобто прив’язка їх до реальних географічних об’єктів і соціального середовища, завжди цікава читачеві. Адже він може ходити тими вулицями, де щось трапляється з героями романів, заходити в магазини, бібліотеки, інші локації і сприймати події як реальність, що відбувається “тут і зараз”. <...>

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Олена Семенишин (джерело: Друг читача)

Саме так можна коротко описати події книги Наталії Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська аспірантка Дженні Бартон вирушає у подорож заради дослідження «Жінки у Другій світовій війні» і навіть не підозрює, що опиниться у вихорі небезпечних пригод.

Її мандрівка стане справжнім відкриттям не лише сучасних проблем української держави, але їх зв’язку з давно призабутими подвигами тих, хто виборював незалежність вільної України.

Широке романне полотно вмістило в собі легендарну історію подвійної агентки Людмили Фої і сучасної героїні, яка веде свою боротьбу в умовах ... [ Показати всю рецензію ] гібридної війни. За допомогою вдало підібраного наратора, а саме американської дослідниці, авторці вдається поєднати періоди протистоянь і неймовірних жіночих вчинків, які здатні не лише впливати на ситуацію, а стають важливими суспільно- політичними факторами розвитку української історії.

Неймовірне викрадення, втечі, вбивства, переховування, погрози судові слідства – це те, що викликає у читача напружене очікування і нервове занепокоєння щодо подальшої долі героїв. Літературний трилер з елементами детективу, який постійно лоскотатиме нерви і породжуватиме безліч питань. Це доволі оригінальна форма представлення історичного байопіку, де життя відомої агентки Людмили Фої стає приводом задуматись і глибше проаналізувати, яким є життя української жінки в періоди боротьби за незалежність.

Завершуючи свої враження, хочеться просто процитувати письменницю: «А може на війні завжди так. Надто мало часу разом, надто багато розлук, а кожна зустріч – немов стрибок у прірву».

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Володимир Чернишенко (джерело: Літакцент)

Зовсім нещодавно вийшла друком нова книжка Наталії Тисовської, відомої, насамперед, завдяки своїм перекладам фантастичної саги Джорджа Мартіна. Менш знана вона як автор детективів із дивною і характерною мішанкою – інтелектуальною містикою. Аналізуючи глибини української ідентичності, порівнюючи далекі часи українського національного опору під час війни і сучасні читачу події, змішуючи індіаністику та україністику, творчість Наталії, безумовно, є надзвичайно цікавим явищем у сучасній українській літературі. Ось і нова книжка – «Київські канікули» – розповідає про події, які знаходяться за лаштунками ... [ Показати всю рецензію ] сучасної нам українсько-російської війни, описує переселенців, волонтерів, солдатів у звільненні… І описує це все словами американської дослідниці, яка вивчає жіноцтво у Другій світовій війні. Для цього героїня приїжджає до Києва й несподівано не просто дізнається про українську розвідницю з УПА, але і сама мимоволі стає учасницею справжньої шпигунської історії.

Хтось іще неодмінно напише розгорнутий відгук на цю книжку, підкреслить її динамічність, дотепність і достовірність. Хтось порівняє її з «Вогником далеко в степу». Але тут я можу тільки побіжно порадити її до прочитання й зосередитися на іншому.

Книжка Тисовської «Київські канікули» має двох оповідачів. Власне – Наталію, яка починає розповідь і знайомить читача з американкою, і саму Дженні – яка опиняється у вирі подій, часто не розуміючи, що відбувається довкола неї. Наталія пише: «Але пишу я все з голосу Дженні, майже її власними словами». І ось, коли на початку книжки ці двоє оповідачів чітко розмежовані, то що далі читаєш – то більше Наталія «проростає» в Дженні. Власне, йдеться не лише про такі дрібниці як пропагування здорового способу життя чи традиційні здивування російській мові в Києві, але і про темперамент, лексику, поведінку… Ті, хто читав попередні книжки Наталі, не можуть не відзначити схожість ліричного героя у більшості з них із Дженні.

Так харизматична американка, новий образ для сучасної літератури, що презентує шанс безстороннього погляду на нашу дійсність, – зникає. А замість неї з’являється миле, дотепне, але таке знайоме обличчя автора – Наталії Тисовської.

І таке поглинання автором свого героя – не поодинокий випадок. <...> Цей перелік я можу продовжувати, здається, до безкінечності. Але і цього досить, щоб сформулювати головну ідею мого послання: вбийте автора.

Дорогі автори, вишукане самогубство вашого его дозволить вашому ж герою розкритися по-справжньому. Оживить його. Обріжте ниточки, за які ви смикаєте підлітка у потрібному напрямку, не змушуйте дитину говорити вашими словами – вона має свій чудовий молодий голос. Цссс… Я наслухаю…

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Ігор Бондар-Терещенко (джерело: ВСВІТІ)

За сюжетом цього роману, американська аспірантка Дженні приїздить в Україну, де її одразу ж грабують в метро. І це була не остання халепа, в яку вона втрапила, вважаючи, що така вже її доля. Утім, насправді це виявилися ще квіточки, оскільки далі вона на пару з незнайомою дівчиною стала свідком пограбування, в результаті чого обох вивезли за місто, де тримали замкнутими в хаті якомусь селі. І навіть зустріч з іншими учасниками цієї пригоди – малим Санею з псом Тунгусом, Максом і Юрком – не зупинили навали подій, які, здавалося, як навмисне складаються в загадковий, таємничий і кримінальний пазл. ... [ Показати всю рецензію ] «Роззявивши рота, я втупилася в екран. У голові роїлися якісь цілком божевільні думки. Поліція точно обстежила той будинок, на який вказала я? Звідки там міг бути труп? Ми з Лідою, тікаючи, ніякого трупа не лишали. Чи лишали? Пригадую, нам принесли чипси на вечерю. Потім по черзі вивели у вбиральню – спершу мене, тоді Ліду. Коли Ліда повернулася, за нами ж хтось замкнув двері? Чи ні? Хоч убийте, не пам’ятаю».

[ Згорнути рецензію ]