Олександр "Фоззі" Сидоренко : Ели воду из-под крана : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Ростислав Мельників (джерело: "Сучасність")

Моє покоління не знало пазлів і це, напевне ж, якимось чином позначилось на нашому раціональному мисленні. Натомість пластмасові червоні кіннотники та, передусім, ідеологічно незаангажовані загони вікінгів, піратів, індіанців і ковбоїв сприяли розвитку уяви й сповнювали піонерські душі романтичними мріями, що, у свою чергу, підживлювались Фенімором Купером, Томасом Майн Рідом, Марком Твеном, а також пригодницькими кінострічками й рольовими іграми дворових компаній...
Власне, роки «молодшого й середнього шкільного віку» стали найсвітлішими сторінками біографій мого покоління, яке, — як не прикро ... [ Показати всю рецензію ] це визнавати, — практично не відбулось. Вир політично-економічних трансформацій виявився для нього непереборним катаклізмом, уціліти після зіткнення з яким вдалось лишень одиницям.
За порогом школи на моє покоління чекав не «райдужний світ реалізації планів і здійснення мрій», а підступний та зовсім не романтичний «дикий захід» місцевого розливу, геть не такий, як то уявлялося в дитинстві, попри те, що українські гангстери, контрабандисти, трампи, шерифи, судді і, звичайно ж, ковбої — особливо нічим і не відрізняються від американських, часів колонізації — звісно ж.
Кожна із семи історій, уміщених у книзі Фоззі[1] «Ели воду из-под крана», якраз і розповідає про той особливий період історії України, коли кримінал зрощувався з партійною номенклатурою і осідав при владі «демократичним олігархатом», коли за вкрадений завод давали орден, а за мішок пшениці — строк, коли майоріли малинові піджаки, а їхні власники сприяли розвиткові цвинтарної архітектури, рясно збагачуючи ґрунт кладовищ, і навіть найменший прищ при владі чи в погонах вважав за свій обов’язок ошукати, обікрасти й покарати звичайного громадянина республіки.
Утім, автор найменше переймається суспільними процесами, економікою та політикою, його цікавлять — звичайні люди та їхні мрії, яким ніколи, на жаль, не випаде здійснитись, адже народились вони дещо не в той час і не в тій країні. А можливо, то тільки так здається, адже в кожного ковбоя — своє щастя і своя удача, ніби підсумовує Фоззі наприкінці кожного оповідання.
Та й невідомо що ліпше: запросити «мумій троля» Іллю Лагутенка на день народження й покінчити життя самогубством, а чи вийти заміж за сина «вічного депутата» («Жень Женич»), поховати загиблого в автокатастрофі друга, а чи спостерігати як щодень дружина отруює йому життя («Малый»), — за дивним збігом обставин події розгортаються за принципом «гірше та ще гірше», а відтак герої опиняються перед непростим вибором: кинутись під поїзд («Лучше всех»), на крайній випадок — укласти контракт із агентом прибульців («Кастет, которого забыли»), а чи змиритись і залишитись у цьому лайні з відчуттям гіркоти розчарування («Толян»), адже смерть —примхлива панна — може тебе вчасно з нього і не вихопити вибухівкою («Корабельный раввин») або ДТП («Малый»).
І лишень в одному випадку, розповівши історію мрії, автор не визначився з кінцівкою — і залишив простір для нового дня, нової людини, точніше — людини з новим іменем, і для її нової мрії («Пипетка»).
Зрештою, Фоззі доволі вправний оповідач, я б навіть сказав — «о.генрівського» типу, його образки-пазли з життя мого покоління в «дикі 90-ті» не претендують на епічну повноту й композиційну вишуканість, найголовніше — вони підкуповують своєю безпосередністю і тримають увагу до останньої сторінки. Що зовсім не кепсько для дебюту.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Христина Плахова (джерело: "Експедиція ХХІ")

Обов’язковою прикметою постмодерного світу є злиття і дифузія всіх видів мистецтва. Письменники і художники починають співати, актори — малювати, а музиканти — писати книжки. Не оминула ця тенденція і українську творчу еліту. Слідом за Кузьмою Скрябіним та іншими діячами української сцени до лав письменницької братії нещодавно вступив Олександр Сидоренко, він же Фоззі з ТНМК. Збірка оповідань «Їли воду з-під крана» була презентована дніпропетровцям 30 травня.

Фраза: «Їли воду з-під крана», якою гітарист ТНМК охарактеризував перші роки проживання гурту в столиці в однокімнатній квартирі, нагадує ... [ Показати всю рецензію ] про наші порожні холодильники і вечері з «голими» макаронами, коли ми самі, наші батьки і родичі почергово моталися за кордон на заробітки і «за товаром». Як і «Гімн демократичної молоді» Жадана, присвячений тим же буремним часам, книжка Фоззі Сидоренка викликає посмішку і скупу сльозу за втраченими у війні з реальністю друзями.

На думку самого Фоззі, пострадянські часи — не що інше, як повторення історії кривавих гангстерських перипетій, і маленькій людині вижити серед «малинових піджаків» було у Харкові 90-х не легше, аніж в Чикаго 20-х. Тому і вигадав він своїм героям романтичні і драматичні фінали: когось забрали до кращого життя і відповідальної роботи інопланетяни, когось переїхав невмолимий трамвай. Не дожили до виходу книги Олександра його сестра — бойовий товариш по ризикованому бізнесу молодості — і його друг, журналіст і ведучий Ігор Пелих, який допомагав створювати одного з персонажів.

Звісно, Фоззі знав, що його витвір будуть нещадно порівнювати з попередниками. Вся наша сучасна література потроху виповзла з 90-х. Той же Кузьма зображував темне десятиліття і свої пригоди навколо старої машини «Побєди», причому робив це у позитивному ключі, по-доброму, книги Карпи рясніли дурнуватими дівчатками і «Рабинею Ізаурою» — першим пострадянським телекультом, а Жадан змушував кохатися і убивати один одного похмурих янголів того часу. Олександр Сидоренко, в свою чергу, заселив свою книжку парадоксальними, безглуздими, наївними і від того такими теплими персонажами, серед яких знаходиш себе, навіть якщо тобі дуже цього не хочеться. Дівчина, яка продає квартиру, щоб замовити на честь власного самогубства гурт «Мумий Тролль», численні лицарі під’їздів у «півниках» і турецьких кросівках, віруючі наркомани і надзвичайно романтичні алкоголіки — всі вони заразом очікували на диво, яке обов’язково мало статися після закінчення цього нового середньовіччя. Хтось із них дійсно «круто піднявся» і досяг омріяного статусу. Хтось загубився, хтось залишився тільки у пам’яті нечисленних напівживих друзів. Але епоха назавжди закарбується у власній історії кожного, хто народився у 80-ті, — така примхлива і різнобарвна. І це не погано, що пишуть про неї різні люди, пишуть по-різному.

Прочитавши книжку, з сумом починаєш думати, що у 2000 році закінчилася остання революційна епоха, і наступному поколінню вже ніколи не буде так цікаво, як було нам і нашим старшим братам. Однак Фоззі стверджує, що коли завершаться «нульові» роки, почнуться «десяті», культура знову розкрутиться від R’n’B і гламурних клубів до нових творчих звершень. Можливо, за штурвалом знову-таки будуть стояти наші співвітчизники-ровесники, ще не настільки старі, щоб забути перший перелом, і достатньо сильні, щоб здійснити другий.

А чи здійсниться перелом в українській літературі завдяки Фоззі і його сучасникам, поки що не відомо. Критики кажуть, що співакам братися за літературу не варто, як і письменникам за співи, що Фоззі своєю книжкою перекрив дорогу багатьом талановитим, але не зірковим літераторам. Мовляв, відоме ім’я на обкладинці продасть будь-який кон’юнктурний непотріб. Хто його зна… «Їли воду з-під крана» читати безумовно приємно, і хай автор спекулює собі на наших світлих спогадах про дитинство — хіба до нього це не робилося? Світлі спогади залишаються світлими спогадами, і на них свій шматок хліба зробить ще багато хто. А Фоззі — один з продуктів поп-арту, симпатичний простий хлопець, який захотів і став співаком-хіп-хопером, захотів — письменником, захотів — діджеєм. Зараз усе так просто, так дешево і кожен настільки обдарований талантами, що грішити на чиїсь недостатньо якісні літературні опуси — це просто блюзнірство. Насолоджуйтесь ностальгією, панове!

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Татьяна Трофименко (джерело: "Медиапорт")

Честно сказать, с творчеством группы «Танок на майдане Конго» я знакома не очень – кроме общеизвестных «Зроби мені хіп-хоп» или «Шопопалошоу», на которые, впрочем, в свое время хотелось отреагировать разве что цитатой «из них же» – «мамо моя рідна, як мені набридло»… Поэтому когда стало известно, что музыкант ТНМК Александр Сидоренко (Фоззи) написал книжку, я сразу подумала, что это, наверное, какой-нибудь молодежный хип-хоп с безответной любовью, или очередные мемуары «как я стал музыкантом», или попытка «показать внутреннюю сторону мира шоу-бизнеса».

Из первых же отзывов о книге стало понятно, ... [ Показати всю рецензію ] что она не об этом, и, значит, ее можно читать :).

Вообще же факт того, что автором книги «Ели воду из-под крана» является музыкант известной группы и раскрученный телеведущий, привнес свою интригу в массы читающей и пишущей публики. Так, прозвучала мысль, что Фоззи пролез в литературу с черного хода, использовав свою звездность, и что есть много талантливых, а главное профессиональных писателей, пишущих по-русски и гораздо интересней. Что касается первого, то тут как бы и не поспоришь – жизнь вообще несправедлива, хотя что мешает этим талантливым писателям пробиваться в литературу с парадного? А что до «профессиональности», то, положа руку на сердце, следует признать, что нынче любой студент, прослушавший на филфаке курс теории литературы, уже вполне серьезно считает себя профессионалом, хотя не факт, не факт… Как и многолетнее присутствие в окололитературной тусовке тоже не является гарантией таланта :).

Найдутся, очевидно, и сторонники идеи «зрады» Фоззи идеалам украиноязычной группы ТНМК – зачем, дескать, написал книжку по-русски, да еще с матюками, да еще с пацанами и с семками на районе?.. Достаточно нам уже этого в украинской литературе! Никакого патриотизма так не дождешься… На вопрос же, где мы в последний раз читали о тяжелых буднях простых пацанов, последует банальный ответ – у Жадана. И действительно, многие отправились в магазин за книгой Фоззи именно в поисках романтики потерянного поколения девяностых. Книга Александра Сидоренко не обманет их ожиданий, хотя на самом деле в ней показаны люди разного круга и разные «районы», а время действия захватывает и наши дни. Откровенные истории «за жизнь» – и не думаю, что диагноз «просто интересный рассказ» может привести к летальному исходу :).

Хотя сравнивать дебютантов с Жаданом давно стало дурным тоном, не могу не отметить, что при всей схожести проблематики, Фоззи более реалистичен: если первый из поэтики спальных районов творит собственную мифосистему, то второй – беглые жизненные зарисовки. Кроме того, в актив Сидоренко идет упомянутый уже выше русский язык – наконец-то у читателя не возникает когнитивного диссонанса, вызванного тем, что простые граждане говорят на литературном украинском языке, изысканно вставляя маты для создания постмодерного колорита :).

В «Ели воду из-под крана» нет богатой метафорики и стилистических экспериментов, а мораль, по большому счету, сводится до средне-философского «в нашей жизни все бывает, как пела София Ротару». Но даже я, будучи всей душой чужда романтике девяностых, на некоторое время примирилась с собственными воспоминаниями о тех мутных временах, когда мы ели воду из-под крана и боролись за выживание. Ироничные, но не злые рассказы Фоззи примиряют также с современной действительностью – ну вот такая она, не фонтан, найдем же и в ней жизнеутверждающие моменты…

По сути, единственное, чего хотелось бы побольше, – это Харькова :). И думаю, человек, который в 1989 году организовал группу «Новые дома», ставшую впоследствии ТНМК, может нам еще порассказать о Харькове многое…

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Ольга-Марія Сторунська (джерело: "Сумно")

Оповідання Фоззі викликають численне дежавю. Саме на цей ефект і розраховував, певно, автор – на ностальгію за старими добрими-недобрими (як уже в кого склалось) часами. На це натякає й Міхаїл Тукмачев, якому належать найменш вдалі у всій книзі пара абзаців, у яких він апелює до «тих, хто пам’ятає, що таке штани «Мальвіна» і пейджер». Саме це відчуття покликані навіювати й ковбої в оформленні, про що каже Фоззі у своїх інтерв’ю.

Але найбільше, як на мене, ця збірка нагадує літературу. Це, скажу я вам, – дуже несподівано для книжки співака (як показує порівняння). Втім, він багато перечитав перед ... [ Показати всю рецензію ] тим, як взятись самому складати прозу. Якщо хто раптом не вірить – зважте хоча б на кількість епіграфів! Та й самі тексти підтверджують це припущення: Фоззі читав немало, і досить уважно – звертаючи увагу на композицію, способи розкриття образів, побудову епізодів і діалогів, навіть типові хронотопи. Хоч щодо останнього я вже, певно, загнула. Але ж хронотоп провінційного містечка у «Жень Женічі», або заштатного готеля в «Краще від усіх», або перехрестя-аеропорту в «Толяні» – досконалі й цілком укладаються в класичні схеми!

Не так важливо, виявляється, що не стоїть на авторі печатка «письменник» – ані підтверджена відповідним документом від Спілки письменників, ані здобута на численних тусівках. Відсутність цієї нематеріальної, але очевидної для знавців почесної відзнаки не завадила Олександрові Сидоренку написати збірку оповідань, що мають справжні літературні властивості. Ймовірно, видати книжку вдалося саме «Фоззі, музиканту гурту ТНМК», але ж, коли говоримо про видання, нас найперше цікавлять літерки, що знаходяться всередині, чи не так? І ті відчуття, емоції, роздуми й алюзії, які вони викликають. І тут настає той момент, про який Король із «Попелюшки» (у варіанті Шварца) казав: «...і ніякі зв’язки не допоможуть зробити ніжку маленькою, а серце – великим». І можна написати безліч оповідань і кілька романів, мати «зв’язки» і взаємну любов із сотнями «справжніх» письменників, виступати на всіх літературних фестивалях – а в твоїх текстах не буде того, що незіпсований читач назве «життям».

Типологічно ці історії належать якраз до літератури того часу, про який у них оповідається: до постсоціалістичного реалізму кінця двадцятого століття. У них – життя «маленьких людей», жаске своєю спокійною буденною безпросвітністю, чиє щастя наганяє тугу ще певніше, ніж біди. Адже в несприятливих обставинах вони являють принаймні приклад стійкості людини. Блискітки ж їхнього щастя такі дрібні, що безвідмовно вмикають в мозку програму «яке ж людське життя скороминуще й, по суті, безсенсове»...

На прикладі цих оповідань можна порівняти два популярних упродовж останніх двохсот років у реалістичній літературі типи: «маленької людини» і «зайвої людини», які часто накладаються. Але герої баєк Фоззі (довірливий спосіб оповіді – неодмінна складова цих текстів) – аж ніяк не зайві, вони – індивідуальності, на які розпадається пресловута «сіра масса», народ, населення (підозрюю, кожної країни, незалежно від ступеню розвитку). Вони потрібні своїй країні – вона з них складається. А що країні (будь-якій) в особі керівництва і тих, хто бореться за звання «еліти» і право визначати собою її обличчя, ці Мирони, Жень Женічі, Галі і Яші не цікаві, то кому ж цікаве каміння, пісок і вода, із якого складається світ? Види каміння цікаві геологам, маленькі люди – письменникам-гуманістам. І їхнім читачам – тоді, коли автор уміє знайти вдалий кут зору на їхню долю.

Олександр Сидоренко добре відчуває час і обставини, якими зумовлене життя його героїв, і зі спокійною іронією, яку дає справжнє розуміння, описує притаманні тому часу способи виживання. Утім, історії про «маленьких людей» прикметні тим, що епоха в них відіграє роль декорацій. Жень Женіч, один із моїх улюбленців, допився до приватного апокаліпсису, і вирішив змінити своє життя на більш людське – забрав до себе стареньку матір, практично витяг з петлі вагітну дочку, влаштував їй сімейне щастя, і всі зажили великою дружною родиною. «Так что все в результате было хорошо. Жень Женич теперь закладывал редко, по большим праздникам, с законным зятем за хорошим столом». За великим рахунком, ця історія віднайдення провінційного міщанського добробуту могла статись і в ХІХ, і всередині ХХ століття. У Франції, Америці чи Росії, і далі – скрізь (цю метафору з розкладів електричок любили використовувати російські письменники-традиціоналісти, найближчі, здається, в часі і просторі попередники Фоззі-письменника).

Кажуть, кількість сюжетів обмежена. Борхес виділяє лише чотири, Жан Польті у своїй відомій класифікації дещо щедріший – він пропонує 36. У Фоззі їх як мінімум сім (за кількістю оповідань), і всі вони добре відомі в світовій літературі: про знаменитість, яка стала нікому не потрібною; про падшу людину, яка внаслідок потрясіння вирішила змінити життя; про помсту, до якої герой іде все життя; про мрію, на шляху до якої встають безглузді й неподолані перешкоди; про необоротність смерті; про несправджене кохання; про втрачене життя. Всі ці «маленькі трагедії» розіграні чесно, брак письменницького досвіду компенсується чи то добрим знанням матеріалу, чи літературним чуттям, а чи характером, але Фоззі цілком позбавлений менторського тону, поблажливості чи недоречного дидактизму.

«...Лена больше не звонила, мамочка умерла, и смысла в жизни не стало окончательно. Друзья переженились и выгуливали детей под пиво в двухлитровых баклажках, Кастет на автомате ходил на работу, кому-то чего-то говорил, особо не бухал и только шпилил в компьютерные игры». У цій цитаті з оповідання «Кастет, про якого всі забули» – квінтесенція філософії цієї збірки. Сенс життя не завжди проглядає, але жити все одно треба. Ці оповідання густо населені, і крім основних, картину доповнено великою кількістю допоміжних «історій життя», щоб уже напевно. Щоб ви навіч побачили атмосферу, у якій «центром Вселенной являлся базар», а єдиним, найпалкішим бажанням було «свалить отсюда, свалить навсегда». Також дух часу підкреслено примітками перекладача, поданими просто в тексті, що пояснюють незрозумілі слова. Але це не робить збірку пам’ятником тій епосі, оскільки замилування нею автор аж ніяк не демонструє. Вона просто була, і з неї вдалось вирватись. І написати про це. Без пафосу й моралізаторства, сім простих прозорих історій. Деякі вдались дещо затягнутими й нуднуватими, деякі – надто мелодраматичними, але, тим не менше, симпатичними й пронизливими .

Наприкінці Фоззі, розшаркуючись щодо несерйозності цих оповідань – «я называю их «разиками» – бажає посмішок. Він знає, про що каже. Його письменницького дару з надлишком вистачило на те, аби викликати до себе безмірну довіру. Не так і мало, якщо зважити, що Фоззі абсолютно точно є що сказати.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Євгенія Чупріна (джерело: "Сумно")

Нещодавно у видавництві «Треант» вийшла дуже елегантна, як усе, що робить Завен Баблоян, збірка оповідань «Ели воду из-под крана». Її написав Олександр Сидоренко, який (невідомо, від гордині чи упокорювання) вважав за краще залишитися Фоззі. Тобто він позиціонує себе як відомого музиканта, який взяв та й раптом написав книгу… ні, не книгу, а щось таке, і вважає себе… ні, не письменником, а просто…

За 20 років перебування у літтусівці я вже добре вивчила, що коли людина, виходячи, наприклад, на сцену читати вірші, спочатку каже: «Взагалі-то я не поет», це означає, що вона вже згідна приймати ... [ Показати всю рецензію ] компліменти, але ще поки не бажає чути професійну критику.

Тому я не критикуватиму, а тільки розкажу, за що цю «ні, не книгу» могли би критикувати інші.

Олександр – симпатичний хлопець. І проза в нього теж досить симпатична. Вона навіть вселяє надії на щось серйозне. Та можна зрозуміти і почуття людей, які дійсно вважають себе письменниками, але не можуть видати свої твори такою от прикольною книжечкою. Тому що професійних письменників ніхто друкувати не хоче, тим більш російською, тим більш, оповідання. Є легенда, що публіці діяльність професійних письменників нецікава, а цікаві повчання модних шалав, філософські пошуки топ-менеджерів, ліричні нариси депутатів та вірші акторів. Але ця легенда не зовсім відповідає дійсності.

Коли літературною діяльністю починає займатися музикант, його можуть сприйняти у вищезгаданому ряді. І тоді його критикуватимуть ось як: розвернуть книжку у випадковому місці, побачать там якесь словосполучення, визвіряться на нього, та й давай тріпати, наче бобік – спринцівку. Ось я розкриваю: «Рядом на лавочке всхлипывал Михалыч, он дрожал соплями и повторял одно и то же». Хм… «дрожал соплями». Мені самій, як поету, це дуже подобається, але уявляєте, що скажуть зоїли?

Але найгірше, якщо ці самі зоїли натраплять на мікрорецензію Михаїла Тукмачева кома НТВ, що поганить собою четверту сторінку обкладинки і другу сторінку тексту. Бо вона і справді дратує. Таку рецензію могла написати лише людина, яка не тримала в руці книжку вже багато років. «Александр Аркадьевич пишет, как говорит. А это нынче – большая редкость…» Так ось, рапортую – це було «редкостью» ще при старому режимі, зараз вже ніхто не фільтрує базар навіть коли пише. «И при этом юмор, юмор не специально «вышученный», а юмор – из жизни». Так і хочеться сказати хлопцю: виплюнь кашу і спробуй ще раз. І сказати автору: може, краще було не берегти свою тележурнальну цноту та усе ж таки звернутися до письменника?

Тепер самі оповідання. Звісно, для того, щоби навчитись писати якісні оповідання, треба написати деяку кількість неякісних. Зазвичай усе відбувається природно – поки людина ще не дозріла, її твори нікого не цікавлять. Потім якесь оповідання друкують у газеті, потім – повість у журналі, а там вже недалеко до роману книжкою. У Фоззі так не було, він просочився з чорного ходу, коли про ніякий відбір мова не йде – прихильники і так з руками відірвуть. А якби редактор – внутрішній чи зовнішній – не осліп від блиску славного імені, і йому дали достатню свободу дій, він би багато чого повикреслював, попідкреслював і поставив купу знаків запитання. А з епіграфів залишив би половину.

Взагалі-то досить важко, коли ти в літературі ще зовсім маленька дитина, нічого не знаєш-не вмієш, конкурувати з досвідченими і дорослими, які життя поклали на олтар, де ти вигулюєш собаку. Але якщо ти більш відомий, ніж вони, то субординація летить під три чорти. Олександр це зрозумів від початку, тому він намагався уникнути слова «письменник» стосовно себе. Але так не можна. Якщо вже ти зайшов у наш парчок, праатівний, так носи наші фєнєчкі.

Отже, є сім оповідань, написаних відповідно до попередньо продуманих «сценарних планів». Розповідати, про що вони, я не буду, читайте самі. Найкращим мені здається «Лучше всех», яке автор створив першим. Вважаю, тут його спіймало і зґвалтувало натхнення, а далі довелось викручуватися. І викрутився, як для першого разу, задовільно. Але поняття були зіпсовані тележурналістикою з усіма поганими навичками цього жанру – небажанням витискати воду з речень, надзвичайною любов’ю до пояснень, які даються не у виносках, а прямо у тексті, фатальною спланованістю сюжетів і, окрім перерахованого, тою первозданною вторинністю, що зустрічається навіть у творах молодих геніїв, поки вони ще «не в темі».

Олександр Сидоренко міг би стати харківським Бабелем. Якби біля нього знайшовся Горький, який би розклав би для нього літературні поняття і вчасно послав у народ. Якби він завів собі друзів-письменників, які би примушували його читати їх твори – це не завжди приємно, але абсолютно необхідно для того, щоби досягти стану письменницької адекватності. І якби в нього був хоч би малесенький стимул працювати над власним стилем, бо це друкований текст і так, як є, не прокатить.

Розумію, що Фоззі саме тому і ховається за свої музичні надбання і «не письменництво», що людина він ніжна і вразлива, і від густої атмосфери літературних онучат його колдобить. Він – як бридке каченя, що дивиться на лебедів і думає: «Боже, вони мене ща заклюють!» Але він дивиться, як письменник, розмовляє, як письменник, і, здається, у ньому прокинувся інстинкт, який примушує писати прозу, незважаючи ні на що. Отже ,треба відсікти усе зайве і бути письменником у повній мірі. І я думаю, при цьому він може залишитись співаком. Та мусить вбити в собі тележурналіста.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Віра Балдинюк (джерело: "Новинар")

Учасник гурту "Танок на майдані Конго" представив публіці свою першу книжку. Її не встигли побачити близькі люди Фоззі - Пелих та сестра Тетяна. Однак автор вірить, що виправдав їхні сподівання.
Книжки, написані відомими людьми з шоу-бізнесу, займають окрему нішу книговидання. У світовій практиці, напевно, немає такого публічного діяча, який би не працював над мемуарами чи збіркою казок для дітей. Серед зіркових авторів – Віл Сміт (Just the Two of Us), Джон Траволта (Propeller One-Way Coach), Мадонна (English Roses). Прикметно, що подібні видання незалежно від статусу автора підлягають об’єктивному ... [ Показати всю рецензію ] рецензуванню у таких виданнях, як Time, The New York Times чи Guardian. Останнім прикладом зіркового бестселера можуть слугувати книжки Барака Обами Dreams from My Father та Change We Can Believe In. Втім, навіть згадування самим Обамою про ту чи іншу книжку підвищує її продажі на 40%, як це сталося з романом Джозефа О'Ніла Netherland, котрий розійшовся накладом 95 тисяч примірників.

Якщо говорити про відомих людей України, де відсутній повноцінний шоу-бізнес, за написання книжок беруться переважно політики (Леонід Кучма, Леонід Черновецький, Олександр Турчинов, Дмитро Табачник). Віднедавна непевні кроки у цьому напрямку почали робити і представники музичного бомонду. Першим освоїв цю ниву Кузьма Скрябін у 2006 році, видавши книжку Я, побєда і Берлін у видавництві Фоліо. Згодом у ролі автора спробувала побути й співачка Тіна Кароль, яка написала дитячу книжку Великі пригоди павутинки, наслідуючи приклад Мадонни. До кола місцевих співаючих письменників долучилася й Анжеліка Рудницька: крім вишивання картин і подушок вона зайнялася написанням дамських романів. У видавництві Літагенція сестер Демських на початку червня вийшла її книжка Пристрасна траса до щастя – щаслива історія про пригоди провінціалки у столиці.

Цього разу підкорювати книжкові полички супермаркетів узявся учасник гурту Танок на майдані Конго Фоззі (Олександр Сидоренко), який представив на розсуд публіки свою першу книжку оповідань – Ели воду из-под крана. У письменницькому дебюті Фоззі немає нічого несподіваного: за плечима музиканта – журналістська освіта, а останнім часом він проявився як цікавий колумніст у виданні Фокус. Радше слід було чекати на збірку публіцистичних текстів музиканта, однак Фоззі вирішив поекспериментувати у жанрі белетристики.

"Я зрозумів, що написав справжню книжку, о восьмій ранку 23 квітня, коли отримав сигнальний примірник", - каже Новинареві Фоззі. "До цього часу я розповідав друзям, ніби щось пишу. Це було постійне "ніби". Тепер залишається тільки спостерігати за відгуками в інтернеті. Поки що найбільш активно відреагувала харківська публіка, там моя книжка зараз на першому місці по продажу у найбільшому книжковому супермаркеті та інтернет-магазині. Але ж хочеться більшого розголосу по всій Україні. Тому почнемо книжковий тур з агенцією Артвертеп", - розповідає Фоззі.

"Коли ми прочитали рукопис, зрозуміли, що такої прози зараз бракує. Звісно, це не нове слово чи жанр в літературі, просто давно хотілося таких історій. Проза, у якій немає пафосу, але присутня певна етика", - говорить Завен Баблоян, представник видавництва Треант, у якому вийшли оповідання. Книжка Фоззі - це крок назустріч лояльним читачам, яким цікаво побачити характери реальних людей, що живуть поруч - так би мовити, без художніх субтитрів українською.

Сім історій відсилають читача до "буремних" дев’яностих років, які, на думку Фоззі, за виразністю, драматизмом і впізнаваними ознаками часу можна порівняти з бандитським Чикаго 20-х. Власне, на обкладинку книжки потрапила фігурка ковбоя з мішком грошей – як символ гангстерського романтизму, легкої наживи і наївних хлоп’ячих мрій.

Над кожним із семи оповідань пролітає тінь грошових купюр, довкола яких крутяться думки персонажів. В центрі уваги Фоззі - час виживання, а слова Ели воду из-под крана - випадкова фраза, яка асоціюється у автора з голодним побутом.

Фоззі обирає голодні дев’яності не лише тому, що йому самому є про що згадати (книжка присвячена покійній сестрі, разом з якою автор займався стихійним бізнесом). В умовах виживання особливо рельєфно проступають людські характери, за якими Фоззі спостерігає з очевидним задоволенням. З особливою теплотою автор говорить про епізодичного персонажа з оповідання Лучше всех – Зоряна з Яремче. З приводу його характеру і мовлення музикант консультувався з Ігорем Пелихом, який просив зробити його якомога симпатичнішим і добрішим. Потримати в руках книжку товариша Пелих не встиг.

Ели воду из-под крана - це перша спроба сценічного персонажа Фоззі заявити про себе як про літературного автора, Олександра Сидоренка. І хоча, за словами Фоззі, на звання письменника він не претендує, його оповідання можуть заохотити до читання не лише прихильників гурту ТНМК. В кожному тексті є безумовно сильні моменти, а найбільш пронизливим видається Пипетка - історія нездійсненої помсти і дитячих психологічних травм, історія зворушливого примирення і порозуміння.

В кожному оповіданні автор намагається розібратися в долі маленької пострадянської людини і простежити лінію її життя до самого кінця. Ледь не усіх героїв Фоззі переїжджає потяг, трамвай, отруює циганка чи забирають інопланетяни, кількох персонажів розриває бандитська вибухівка, а перипетії іноді розгортаються надто інтенсивно. Але герої залишаються для автора любими серцю олов’яними солдатиками без ніг, ковбоями свого часу, яким просто трохи не пощастило.

На відміну від повісті Кузьми Скрябіна про машину "побєду", де початок дев’яностих постає в бадьорому, гумористичному ключі (згадаймо епізод, коли у хлопців на кордоні з салону машини випали голі дитячі манекени), оповідання Фоззі написані у стримано-іронічній манері.

Навряд чи можна назвати цю книжку суто харківським текстом, бо тут зустрічається і курортно-бандитський шик Євпаторії, і емігрантський Париж. Проте у текстах читач побачить переважно міського мешканця-пролетаря, зі специфічним вокабуляром та уявленнями про щастя. Якщо намалювати середній фоторобот людини, про яку пише Фоззі - це буде чоловік у светрі Boys, із магнітофоном Sharp та спортивній шапочці "півник".

Для Галі, героїні оповідання Жень Женич, щастя - замовити живий виступ гурту Мумій Троль на честь свого самовбивства, заради чого вона продає квартиру. Для Ефи з оповідання Малый - ефектно виглядати у спортивному костюмі і вражати публіку промовами на поминках. Для Піпетки, успішного бізнес-аналітика з Москви - повернутися в українську провінцію і помститися кривдникам.

Порахувати кількість другорядних, побіжно згаданих персонажів, сусідів та приятелів у книжці неможливо. Надмірне бажання автора уточнювати і прикрашати оповідь несуттєвими паралельними лініями поки що зраджує в ньому дебютанта. Другорядний герой Гриша Рубель з оповідання Корабельный раввин терміново потребує наркотичної дози, але не має грошей, щоб додзвонитися дилеру. Він стає навколішки, молиться, набирає випадкові цифри на мобільному, і в такий спосіб поповнює рахунок на 25 гривень. Після цього Гриша подається у монахи. Таких побутових чудес у книжці безліч, усі вони могли би стати основою інших оповідань, однак автор розправляється з ними похапцем, лише окреслюючи парадоксальність епохи пізнього "совка".

Як можна зрозуміти з оповідань Фоззі, люди дев’яностих років щиро вірять в чудеса. В очікуванні дива перебувало все молоде покоління (щоправда, процес звершення дива тоді називався прозаїчно - "круто піднятися"). Для одних зразком для наслідування став Брюс Лі, Шварценегер, Цой та різні герої підпільних відеосалонів. Для таких, як єврей-шахіст Яша, героями були Віктор Корчной, який втік з СРСР, і Капабланка, який розкошував у пестощах жінок і в шампанському.

Оповідання оснащені "примітками перекладача" - авторським коментарем, який рідко додає гумору, але в цілому стає в пригоді тим читачам, які не знають подібної лексики: отвалить две кати за что-либо, хуна, штымп, хезать, засосать рюмку, отканать в сторону, лёвики, пиковый вопрос, бодяжить бензин, хапануть, сладкий лох тощо.

Маленькі люди в оповіданнях Фоззі фарбують машини, катають возики в аеропорту, чистять палубу і проводять час у психдиспансерах. Вони настільки маленькі, що їх можуть просто "забути", як Кастєта з останнього оповідання збірки, якого вербує агент позаземних цивілізацій, а місцева міліція, "раз он так удачно потерялся", вішає на нього кілька нерозкритих справ.

Текст не скочується до каталогізації усім відомих явищ десятиліття, чим грішить більшість молодих авторів сучасної літератури (які були кришечки на кефірі, якою була гра "п'ятнашки" чи вкладиші від жуйок). Кожен згаданий костюм Адідас - суворий контур чоловічих образів.
Якщо комусь бракуватиме у книжці Фоззі стилістики, філігранності чи літературності, або ж буде забагато Висоцького в цитатах, то співчуття автора кожному герою, знання його мови і готовність зрозуміти його мотиви це певною мірою компенсують. І здається, у музиканта Фоззі прибережена для читачів ще не одна ковбойська історія.

Цитати:

- "Украинцев в Париже почему-то было мало, Мирон кроме Алика, себя и Зоряна за всё время узнал только Женю из Донецка, который работал в церкви и нагло ездил по Парижу на бусе с крымскими номерами и надписью Ялтинский дельфинарий через весь кузов"

- "Бабушка Роза не пропускала ни одной программы Время и всегда умилялась, когда послы африканских стран в экзотических одеждах в конце своей речи говорили с ужасным акцентом "Спасибо за внимание".

Віра Балдинюк, Новинар

[ Згорнути рецензію ]