Олександр Апальков : "ИРОДИАДА И ЗЕРКАЛО РЕВОЛЮЦИИ" : роман : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Николай Караменов (джерело: Літературна критика)

Николай Караменов
«Истинна поэзия — это любовь, мужество и жертва»
Ф.Г. Лорка
Вовремя прочтения журнала «Склянка Часу» (№ 85) приятно поразили художественной новизной и мировоззренческой дерзостью произведения Ярослава Савчина и Александра Апалькова. Это мое личное мнение, и, как все люди, я могу ошибаться и, естественно, ошибаюсь.
В «Смерековых снах» Ярослава Савчина отдельной эстетической категорией проступает грусть, выраженная изысканными метафорами, и нечто, что роднит его поэзию с мироощущением, в котором природа, как и ее явления, это пребывающие отдельно от человеческой жизни существа, ... [ Показати всю рецензію ] возможно, более мудрые и опытные, нежели непосредственно сам человек. Речь не идет о персонификации явлений природы, об олицетворении реки или леса, хотя подобное тоже присутствует в поэзии Савчина. Речь идет об общем мировоззренческом настрое его стихотворений, когда явления природы, якобы персонифицируясь автором, выходят за пределы персонификации как таковой. Другими словами, явления природы в поэзии Савчина являются продолжением его внутренних переживаний и одновременно его своеобразной душой, его подсознанием, проявления которого может влиять на его мысли и чувства. Приведу в пример несколько метафор:
«і серцем мерехтить гірська вода»;
«кладе світанок променисте «завтра»;
«поміж ритмами серця світанки розбудить ріка»
Повесть Александра Апалькова «Иродиада и зеркало революции» насыщена мыслями, которые, я уверен в этом, войдут в историю, как великолепные афоризмы и мудрости. Поражает точность наблюдений автора за главным и второстепенным в человеческой жизни и их филигранное отображение в художественном слове. Приведу примеры:
«в улыбающееся лицо не выстрелишь»;
«Лучше умереть, чем неправду говорить»»
« - Природа и есть проникновение в законы пространства, - думала Иродиада, зачарованная, - она даже отлучает людей от доискивания причины и внутренней связи вещей»;
Когда главная героиня произведения заходит в церковь, Апальков несколькими словами передает атмосферу этого строения, и в нем такой глубокий и многозначный смысл, что разбору данного выражения можно посвятить целую статью: «Пахло ладаном и зверинцем»;
«Книги! Вот что душу радует и согревает. Читал, читаю и буду читать. И никакая тварь больше не влезет в мой дом и мозги с проклятого экрана, голубого»;
«Книги друзья в медленно текущем времени. И чтением можно сохранить уважение к себе, любовь к себе. А это и есть безусловная свобода относительно себя…»;
«Совесть — это орган смысла»...

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: liter-rm (джерело: http:// liter-rm.ru)

Подведены итоги Шестого Международного Литературного конкурса, проводимого ежегодно сетевым журналом журнала «Литерра Нова» и Литературным сайтом liter-rm.ru.
Объявляем победителей:
РЕАЛИЗМ
Лауреаты
1.Александр Апальков (Украина, г. Канев) «Иродиада и Зеркало революции»
2.Андрей Пучков (Красноярский край, г. Сосновоборск) «Красная незабудка»
Майя Галицкая (Белоруссия, Гомельская обл., г. Буда-Кошелёво) «Возвращение»
3.Ирина Головина (г. Челябинск) «Публичный дом»
Тамара Габриэль (г. Новосибирск) «Нашла коса на камень»

Автор рецензії: Микола Пащенко (джерело: журнала СЧ№91)

Про повість – поему – симфонію чи – сагу про Іродіаду…

Сама назва «Иродиада и зеркало революции» багатозначна. Недаремно абзац, в якому описується перша «зустріч» Іродіади із «дзеркалом революції», майже слово в слово повторюється двічі. Буквально – це дзеркало, яке під час революції конфіскували у вбитого його господаря. Тобто – було власністю, певно, не бідного чоловіка, а тепер – стало власністю революції. Але це «дзеркало революції» губернатор дарує Сидорові – колишньому охоронцеві в жіночій в‘язниці, а тепер – главарю авторитористської партії, яка і який хочуть організуватичергову «революцію» ... [ Показати всю рецензію ] і встановити диктатуру. Таким чином, через алюзію з «дзеркалом революції», і сам Сидір, з його параноідальними люциферськими «ідеями», стає тим «дзеркалом», в якому бачить себе революція (будь-яка революція!) в своїй справжній сутності. Ці всі смислові взаємозв‘язки віддалено відсилають до фрази Леніна про Л. Толстого як про «дзеркало російської революції». Тобто письменника, в творчості якого, на думку Леніна, відобразилась передреволюційна ситуація (і, певно, опосередковано – післяреволюційна) в усій своїй складності, протиріччі і неоднозначності.
Мабуть, у цьому контексті було б більш доречно говорити не про Іродіаду і побачене нею в школі дзеркало, колись відібране революцією у його хазяїна, якого та революція вбила, а, все-таки, мабуть, про Іродіаду і Сидора як дзеркало революції, тобто той «екран», в якому революція (будь-яка, – в тому числі і українська в її минулих і майбутніх втіленнях зокрема) відобразилась в усій своїй неприглядності і безпринципності, в усьому своєму лицемірстві і цинізмі.
Трагічна іронія ситуації в тому, що сама Іродіада, закохана в Сидора, і сама є «дзеркалом», в якому відображаються деякі моменти минулого сидорового життя, про які Сидір, нинішній «вождь» партії і велике «цебе», не хотів би пам‘ятати і, тим більше, – допустити, що б вони стали достоянням гласності (наприаклад, те, як сержант збиткувався над Сидором, коли Сидір був охоронцем в жіночій колонії). І тому «відображення» (Сидір) наказує своїм поплічникам знищити «дзеркало» (тобто – Іродіаду).
Якщо «покопати» глибше, підтекст назви повісті може виявитись іще складнішим, достоту – «улісівсько-джойсівським».
Сюжет же повісті дуже простий. Чи – частини повісті. Тому що, як мені здається, той факт, що слідчий Петренко дає розпорядження наглянутиь на ополонку, де Іванов і Сидоренко втопили Іродіаду, уможливлює натяк на те, що історія ще не закінчена: Іродіаду, чи, принаймні, її тіло, знайдуть все-таки. Інакше наявність в повісті останнього епізоду з Петренком не зовсім зрозуміла. Ми з Чехова знаємо, що коли гвинтівка в першому акті п‘єси висить на стіні, то в останньому вона повинна вистрілити, інакше їй нема чого там висіти. А те, що кілька разів в різних варіантах повторено, що Іродіада народилась лютою зимою, тому зовсім не боїться холоду, можливо, дає посил, що історія Іродіади ще не завершена…
До речі, в повісті є ще кілька рефренів, що зближують повість з поетичним твором у прозі. Це і, як я вже згадував, майже слово в слово двічі повторений епізод «знайомства» Іродіади з «дзеркалом революції»; і, знову, слово в слово повторена згадка про люті холоди, коли гинула скотина і мерзли люди, в епізодах, де описується народження Іродіади і її потоплення; і сон Іродіади та «ополоночна» сцена. Повторюються і ще кілька реплік персонажів і авторських речень. Можливо, навіть не поезія в прозі, а музика в прозі, симфонія з повторенням тем і ритмів, з переходами і взаємопроникненням мелодій і музичних образів...
А сюжет повісті дійсно і суперскладний – по глибині узагальнень, охвату різних пластів життя, оригінальності і несподіваності розвитку ситуацій і поворотів теми і водночас зверх-простий – по своїй життєвій (життєйській) правдоподібності і достовірності, як є простою – реальна невигадана історія: – сувора, жорстока і трагічна.
Про передісторію цієї гордої, незламної і незалежної жінки – Іродіади – ми дізнаємось небагато: це народження в люті холоди, коли не могло бути й мови про відправку породіллі в пологовий будинок, тож мати дівчинки народжувала дома і з родів померла.
Саме ім‘я – Іродіада – біблійне, оповите терпкими трагічними легендами. І багато висловлювань Іродіади витримані в дусі древньої, а точніше – вічної, старозавітної і євангельської мудрості.
Взагалі повість міцно впаяна, чи можливо, вплавлена в широкий контекст світової історії і глибинних основоположних питань цивілізації, і в контекст сьогоденної, чи, як кажуть – злободенної, політики.
Як і всі інші, твори Олександра Апалькова, повість написана лапідарно.
Лаконічні фрази не вимовляються – стріляють. Кожна буква – на рахунку. В повісті автор коротко, але ємко – і вичерпано торкається стількох важливих тем – політичних, світоглядних, соціальних, моральних, етичних і т.д., – що одне їх підкріплене прикладами перерахування, зайняло б сторінку або й дві. А їх детальний аналіз в їх взаємозв‘язку і різноспрямованності «потяг» би на написання статті, більшої за саму повість. В форматі площини, навіть – довгого, це зробити мені, звичайно, не вдасться. Можу лише претендувати на коротку фіксацію на папері кількох спостережень, зроблених мною під час читання повісті. Частково це я вже зробив.
Повернусь до сюжету.
Власне інтрига повісті закручується тоді, коли Іродіада вбиває ющевого охоронця, який схопив її за волосся, проганяючи її з пляжу, щоб вона не заважала помочитись в кущах кандидату в президенти, і в свої 22 роки Іродіада потрапляє – до в‘язниці на 10 літ, які і відбуває «від дзвінка до дзвінка». У в‘язниці вона закохується в інтелігентного очкарика – охоронця-книголюба Сидора, до призову в армію – вчителя, і під його впливом Іродіада й сама приохочується до читання літератури та поринає в книги з тюремної бібліотеки. Але Сидір іде на дембель і повертається додому, а Іродіада втрачає з ним зв‘язок. Після звільнення з колонії Іродіада реєструється в відділі поліції у слідчого Петренка (де служиві, взагалі-то, ставляться до неї не без співчуття), поселяється по оголошенню в квартирі пенсіонера Калини Степановича (з яким знаходить взаєморозуміння), влаштовується на роботу (низькооплачувану, важку і виснажливу) і не полишає надії знайти свого любимого Сидора. Вона взнає його адресу і їде в село, в якому Сидір раніше вчителював, але Сидора там вже немає – він тепер в столиці, став поважним партійним босом. Іродіада знаходить його й там. Вони зустрілись. Сидір озвучує перед нею свою партійно-диктаторську політично-«революційну» маячню.
Але він лякається появи небажаного свідка його, сидорових, минулих принижень і наказує своїм поплічникам втопити Іродіаду. На цьому закінчується сюжет історії життя Іродіади. Можливо – поки-що.
На цей простий і нехитрий сюжет «нанизано» безліч важливих і суспільно та художньо значущих тем...
Варто відзначити в повісті надзвичайно сміливі саркастичні і гротескні екскурси в сучасну українську політику. Досить влучно і «нелицеприятно» описуються не тільки недавні «боги» та «герої» нинішнього владного «Олімпу», але й теперішні...
Тут важко не погодитись з висновком Калини Степановича, що «занятие политикой в нашем отечестве следует признать преступной деятельностью».
В цих замітках я виклав лише дещо із того, ще можна було б написати про повість – поему – симфонію чи – сагу про Іродіаду…

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Неоніла Диб’як (джерело: facebook)

Твір Олександра Апалькова «Иродиада и зеркало революции» заслуговує на особливу згадку. Пізнається почерк майстра, який вивершує фразу, добираючи найбільш промовисті лексеми. Алхімічно змішавшись, бурлеск, травестія, іронія, сарказм, алегорія, гумор, сум утворили зразок вражаючої, подекуди їдкої і сердитої, суспільно-політичної сатири, з якою автор описує події в житті Іродіади. Вона, інші персонажі твору - образи характерні, яскраві і типологічні, символи думок і суджень, виразники власне топосу, який прочитується сакраментальним уривком з твору: «Продаётся страна в Европе — Украина. В аварийном ... [ Показати всю рецензію ] состоянии. Без Крыма, без Донбасса, без правительства. Газа нет, угля нет, электропроводка в плохом состоянии (АЭС на грани остановки), полы вскрыты (искали сланцевый газ), крышу снесло год назад. Прописаны 42 млн. человек (прописка временная, часть уже выбыла, остальные сидят на чемоданах. В поисках лучшей жизни страну ежемесячно покидает сто тысяч человек). Земли много, хорошо удобрена бойцами АТО. Давно не засевалась, только удобрялась. Удобств нет, также законов нет, прошлого нет. Предположительно под снос. Предложения направлять по адресу poroschenko(собака)maidan.net.ua.» Можна не погоджуватися зі змістом оголошення, прочитаного Іродіадою, з позицією автора, який помістив його у своєму творі, але література Апалькова не втратить від цього своїх художніх чеснот і громадянської сміливості. До речі, самокритика нам, українцям, не зашкодить, радше, навпаки, лиш би вона спонукала нас змінюватися морально і змінювати країну на краще.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Маргарита Шеверногая (Каменева) (джерело: Ucoz.ru/news)

Революция – конец старой жизни, а не начало новой жизни, расплата за долгий путь. В революции искупаются грехи прошлого. Революция всегда говорит о том, что власть имеющие не исполнили своего назначения.

Николай Бердяев



После Революции достоинства в Украине особо популярной стала тема переосмысления исторического прошлого и попытки разобраться в настоящем. «Иродиада и зеркало революции» – далеко не популистское произведение. Александр Апальков, с присущей ему философичностью, даёт срез украинского общества 2018 года. Естественно, сугубо индивидуальный срез – выборка людей, событий, которые ... [ Показати всю рецензію ] интересны автору. Общая картина получилась грустная и, наверное, даже страшная. Люди, почти все, несчастные, разочарованные, озлобленные. И я никак не могла отделаться от ощущения, что описана здесь не Украина, а российская глубинка. Возможно, из-за того, что «зима выдалась лютая»? Или потому, что героиня – бывшая «зечка»? Или из-за подобных мелочей: «Книжная лавка уцелела только в райцентре. (...) Холод правил в лавке. Продавщица ёжилась в телогрейку, поверх ватника надетую»? Ну, не могу я себе представить сегодня женщину в ватнике и телогрейке, пусть даже в лютый мороз. Это не наша реальность! Но, возможно, я ошибаюсь: выросла на юге Украины, живу на западе, а вот в восточной части не была. Может, там до сих пор люди живут, как в Советском Союзе? Склонна думать, что Александр Владимирович намеренно создал такую атмосферу своей повести, чтобы показать, что ничего не меняется, история движется по спирали.
Столетие разделяет революцию 1917 года от событий на Майдане, и в повести проводятся невидимые параллели между этими революциями, да и вообще, всеми переворотами. Название повести – «Иродиада и зеркало революции» – тоже не случайно. Зеркало здесь – символ, но чего? В сознании людей, в художественной литературе зеркало – портал между мирами. В этой повести зеркало появляется дважды. Сначала оно находилось в школе, в которой преподавал Сидор – подающий надежды учитель, бывший конвоир, которого полюбила Иродиада. Зеркало старинное, как минимум начала ХХ века. «На гнутых, утончённых книзу ножках дыбился подиум в четверть метра. Из подиума и вырастало зеркало, ввысь, под потолок. И даже рванулось бы оно и выше. Потолок не пустил. И самый верх рамы полотна, сияющего от неона единственной коридорной лампочки, был урезан. Просто отпилен. Криво, видимо, ножовкой. Ибо не вмещалось зеркало в здешний простор».
Очень кстати автор ввёл элемент мистики: героиня якобы говорила с неизвестным отражением.
«...Расколол тишину мужской голос:
– Это зеркало революции, – произнёс он за спиной Иродиады.
– Революции? – перестала чесаться она.
– Так точно, – голос приближался к её затылку.
– Понятно.
И постепенно в отражении стал появляться лик седовласого мужика в роговых очках.
– Из барского, – говорил он медленно, – ещё дома достался. Пришлось урезать. Не влезало.
– И давно?
– Давно. Ещё как придушили хозяина.
Иродиада оглянулась. Коридор за её спиной был пуст».
Впоследствии это зеркало мы видим в кабинете Сидора – уже оппозиционера, циничного политика. Как мне кажется, это тоже о многом говорит. Было зеркало, красивое, под стать красивому дому. Но пришли люди, убили хозяина, всё, что не смогли забрать, уничтожили – революция! Зеркало утащили и пытались приспособить под свой образ жизни, да мелки они очень, вот и урезали. Символично, что находилось оно в школе. Поколения советских детей отражались в этом зеркале, и росли тоже ущербными, урезанными, втиснутыми в рамки псевдокоммунистической морали. Даже сейчас, когда в обществе проповедуется свобода человека как наивысшая ценность, детей запирают в классах перед приездом высокого начальства. О какой свободе может идти речь?
Вообще, вся повесть А.В. Апалькова – о несвободе, в первую очередь внутренней. Люди показаны в замкнутом пространстве: Калита Степанович – пенсионер-чернобылец, у которого снимает комнату героиня – в границах собственной квартиры, следователь Петренко – в милицейском кабинете, дядька Сидора – в подвластной ему школе, а наиболее гнетущее впечатление создают пассажиры автобуса, рассуждающие о политике и политиках. Только Иродиада кажется свободной: едет, куда хочет, сама выбирает свой путь. Даже в тюрьме она была свободна: её сознание посредством чтения книг пребывало далеко за границами сиюминутной обыденности. И мужчину выбрала сама: она, «зечка», полюбила охранника, парня внешне неказистого, но богатого внутренне, как ей тогда казалось. Или Сидор, и в самом деле, тогда был таким? А уже потом, занявшись политикой, тоже стал ущербным? «Зеркало революции» перекочёвывает в его кабинет. Автор, уверена, хотел этим акцентировать внимание на новой революции, которую готовят Сидор и подобные ему – революции сознания. Но я вижу в этом перемещении намёк именно на ущербность, «срезанный верх» новых политиков, которые пытаются проводить социальные эксперименты, бросая страну из крайности в крайность, понимая, что всем им придёт конец. Хотя не каждый из политических преступников держит в кабинете яд на случай, «когда страдания народа, не устранимые никаким философствованием, никакими принципами и умозаключениями, одержат победу и, рано или поздно, окажутся неисцелимыми» – и народ придёт убивать, «по естественному праву».
Философия насильственного счастья для электората и политические взгляды Сидора требуют отдельного рассмотрения. Думаю, читателям будет интересно поразмышлять и поспорить после прочтения «Иродиады и зеркала революции», поэтому не стану раскрывать все карты. Скажу только, что главный мессендж относительно абсолютной деспотии, которая якобы необходима народу, «измученному обманом и политиканами-недоумками» – если разобраться, страшная теория. В периоды подобной деспотии, наверное, народу живётся спокойнее: в периоды Сталина, Гитлера, Путина... Конечно же, я утрирую, но рабам, живущим по указке хозяина, и вправду живётся проще: не нужно принимать решения, стоять перед выбором, ошибаться – всё решит и сделает за тебя твой господин, и даст блага в виде колбасы по 2.20, дешёвой водки и ещё боле дешёвых зрелищ, а по телевизору расскажет, как прекрасно мы живём в самом свободном государстве мира...
Но в череде рабов ярко выделяются люди, за которыми будущее, – умеющие думать и обладающие внутренней свободой. Это Иродиада, молодой безымянный сержант, пока ещё верящий в римское право и справедливость, а также, как ни странно, Сидор (это тоже будущее, ведь рая на земле ждать нечего). Пока они гибнут: Иродиада – физически, Сидор морально, сержант тоже вряд ли сможет противостоять системе. Но я верю, что жизнь наша лучше, чем показал писатель в этом произведении, и будущее связано не с политиками и жертвами, а с детьми, пока ещё запертыми в классах. Ведь Иродиада, тоже запертая – на 10 лет в тюрьму, смогла сохранить в себе чистоту и свежесть мышления, осталась такой же бескомпромиссной, честной, умеющей за себя постоять. Беззащитной она оказалась только перед любовью...
Само имя героини повести несёт в себе огромный пласт подсознательного. Иродиада – историческое лицо, упоминаемое в Библии, сестра Ирода Агриппы и жена Ирода Антипы, виновная в усекновении головы Иоанна Крестителя.

Не могу знать, насколько большую часть этого ветхозаветного образа Александр Владимирович вложил в свою героиню, могу только предполагать и рассуждать. Здесь Иродиада, как по мне, абсолютная противоположность библейской тёзке – и по рождению, и по моральным принципам. Общее у них – красота и сила влияния на мужчин. Но наша Иродиада не пользуется женской силой для собственного блага, наоборот, в конце концов гибнет, потому что бесхитростна и даже наивна, верит в добро и любовь, и хоть понимает, в какого монстра превратился её любимый, не осознаёт, что переродился он полностью, не только головой, но и сердцем.

А главное сходство, думаю, в том, что обе женщины совершили преступления. Но тут, скорее, авторская ирония. В Библии Иродиада послужила причиной гибели одного из величайших людей в истории. Современная Иродиада, как полагают некоторые, обезобразила небезызвестного президента, убив сначала его телохранителя. Конечно, это смешно и глупо, но особенность рассматриваемого повествования именно в том, что оно построено на чужих словах, мнениях, предположениях. Картина современности складывается, как мозаика, из мелких частичек сознаний разных людей, в большинстве своём таких же мелких и недальновидных. Хотя случаются и моменты прозрения: например, Калина Степанович выбрасывает на помойку телевизор – «зомбоящик», как теперь многие его называют.

Древняя китайская (а может, и не китайская, но от этого не менее значимая) мудрость гласит: «Не дай вам бог жить в эпоху перемен!» Именно эта эпоха – время, в которое мы живём – и есть не только фоном событий, а, главным, на мой взгляд, персонажем повести. Время разрушения старого и строительства пока не всем понятного нового, когда что-то должно погибнуть, чтобы выросла новая жизнь. Перемен не любит никто, но именно в переменах и происходит развитие, эволюция. Это непросто. Но как можно ждать изменений к лучшему, если сам к этому лучшему не готов, держишься за старое и не способен не только действовать, но хотя бы адекватно воспринимать действия других? Гениальная деталь, как мне кажется: Гимн Украины, размещённый на стенде в школе, «воплощён церковнославянскими литерами»...

Читая «Иродиаду», постоянно ловила себя на мысли: автор иронизирует или действительно всерьёз так думает? Что это: горькая насмешка или попытка повернуть колесо истории? Почему нет? Разве мало примеров, когда книги были источниками и предвестниками перемен?..

Главную идею своей повести А.В. Апальков чётко определил, взяв эпиграфом слова Эриха Фромма: «Если бы человек мог адаптироваться ко всем условиям, не сопротивляясь тем, которые противны его природе, он никогда не имел бы никакой истории вообще».

Иродиада сопротивлялась и шла своей дорогой, по крайней мере, искала, «что может когда-нибудь стать её дорогой. Но не дорогой ради топографических заметок, в широком смысле этого слова, ибо, как сказал один умник, на созерцание самой жизни «как таковой» она не станет терять времени». И путь Иродиады – не долгий, но преисполненный страданий – пример наилучших людей, имеющих несчастье жить в эпоху перемен. А у нас, в Украине, эпохи эти сменяют друг друга и не кончаются. Надеюсь, пока.

Повесть начинается рождением Иродиады и заканчивается её смертью. Эти два события сопровождаются природными катаклизмами: «И зима в тот год делалась лютая. На просторах Евразии гибли озими. Падал скот. Дули суховеи, преодолевая даже пределы Гоби и гор Алтая». В начале смерть (мать Иродиады умерла при родах), в конце смерть... Но ведь, как пишет сам А.В. Апальков, «природе человека не дал определения ни один философ», «Иродиада оставалась загадкой. Даже для самой себя». И повесть эта остаётся загадкой, разгадать которую предоставляю возможность вам, неравнодушные читатели.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Антоніна Остролуцька (джерело: Друзья журнала "Склянка Часу*Zeitglas")

Прочитала книгу Олександра Апалькова «Иродиада и зеркало революции». Книга справила на мене сильне враження. Вона дуже болісна і актуальна. Не зважаючи на інтелектуальну стриманість автора, книга просто кричить від болю, автору дуже болить минуле, теперішнє і майбутнє, мабуть, як і кожному із нас. В книзі все продумано до найменших деталей і автор бере відповідальність за все написане ним. Вже саме ім´я головної героїні – Іродіада, як і саме слово «Іродіада» спонукає до роздумів. В «Євангелії» є розповідь про дівчину Іродіаду, яка так красиво танцювала перед царем, що цар пообіцяв виконати будь-яке ... [ Показати всю рецензію ] її бажання. Іродіада попросила голову Іоана Хрестителя, який тоді сидів у в´язниці. Цар виконав бажання Іродіади, Іоана Хрестителя обезглавили. Згадуючи «Євангелію», Іродіадою можна назвати і діяння царя Ірода, який, прагнучи знищити новонародженого Ісуса, наказав у своїх володіннях вирізати всіх маленьких дітей віком до двох років. Я впевнена, що Олександру Апалькову відомі ці розповіді із «Євангелії», але він не цитує їх, бо вважає загальновідомими. Автор не зображує Іродіаду мертвою. Іродіада мертва? Подивіться на себе у дзеркало.

[ Згорнути рецензію ]