|
Горизонти наших надій : Науково-фантастичний роман з елементами постапокаліптики та кіберпанку
Еліел Дрейк
— Друк Арт,
2017.
— 312 с.
— м.Чернівці. — Наклад 300 шт.
Можливість автографа.
ISBN: пригодницька наукова фантас-тика, постапокаліптика, кіберпанк
ББК: Е49
Жанр:
— Наукова фантастика
— Кібер-панк
— Пост-апокаліптика
Анотація:
2084. Вірус безсмертя обертається пандемією, яка викошує з лиця землі 4/5 усього людства. Винні в цьому готові на такі жертви. Вони знали, на що йдуть. Але Бог не дозволить їм отримати свого. Тому що їх жаданий рай – це приватне пекло. Їх методи – це смерть та прокляття. Їх вірус – це хибна надія.
Скільки б ми не помилялися, і наскільки б всеохопною не ставала темрява навколо, нагорі є свій план. Поза всіма горизонтами є дещо більше, ніж усе те, що руйнується. Я вірю і знаю – справжня надія ніколи не помирає.
|
Лінк із зображенням книжки:
|
Тиша… Абсолютна і непорушна тиша… Така жахлива і водночас прекрасна…
Руїни донедавна гарного і шумного мегаполіса потопають у мовчанні вітру… Канзас-Сіті…
Раніше мені ніколи не доводилось бувати тут, хоча це місце, де ріка Канзас перетікає у Міссурі, мені знайоме, я бачив його на фотографіях. Там, попереду, ще відкривається краєвид на центр міста. Але він більше не такий, яким я його пам’ятаю.
Думаю, тут пройшлося торнадо, через це величні хмарочоси і схиляються тепер перед могутністю природи, руйнуючись без підтримки людей. Очевидно, стихія взяла своє тоді, коли вже не було кому ні виправити ... [ Показати весь уривок ]
це, ні передати новину далі. Та я зовсім не розчарований. Врешті-решт, Канзас-Сіті, як і всі інші міста, вимер ще задовго до того…
Можливо, вірус дістався сюди пізніше, але до весни вулиці тут так само обезлюдніли. Кого відправили через лікарні, кого виманили порожніми обіцянками… Місто тепер, як закинутий дім, повільно поростає пилом та дрібними чагарниками, кинуті на паркінгах машини сумовито блякнуть від часу та погоди, порожніють під ними заглухлі підземні фабрики. Гул заторів і гамір метушливих людей, напевно, вже ніколи не наповнять квартали Канзас-Сіті знову…
Можливо, я останній, хто читає на цьому пошкодженому голограмному білборді видатний девіз їхнього штату…
“Через терни до зірок”, яка чудова філософська фраза…
Я – Крістіан Енкор, мені двадцять п’ять, і це – історія мого короткого та складного випробування. Випробування, здається, завдовжки в усе життя. Безнадійно хворий, загублений у часі мандрівник, я один блукаю вже декілька місяців теренами Америки, очікуючи на неминуче. Швидше за все – єдиний на найближчу тисячу миль, хто досі живий.
Важко повірити, але минув уже майже рік з того часу, як я вперше почув про проект “Хоуп”. Хто міг тоді знати, що все так обернеться? Що якось я втрачу всю свою сім’ю, друзів і знайомих, а сам залишуся живим? Але і цьому, вірю, є причина…
Після падіння нашої цивілізації, свідком якого мені довелося стати, я багато чого переосмислив. Раніше я був завжди чимось заклопотаний, марнував час, не задумуючись. Усе, чого я тоді прагнув, чого добився, все тепер – марнота. Я не мав миру, був охоплений страхом та сумнівами, хоча я і був здоровий та нормальним життям забезпечений. Та тільки втративши все, я зрозумів, що насправді мало цінність.
Так, здоров’я і час мені вже не повернути. Можливо, в мене залишився день, можливо, два, я не знаю. Але я не боюся смерті, бо впевнений, що це не кінець. Земне життя не може продовжуватися вічно, та й я не бажаю цього. Мене манить зовсім інша вічність. Хоча я ще так часто обертаюся назад. Спогади про тих, кому не вдалося дійти зі мною до цього місця, переслідують мене.
Чому загинули вони і не загинув разом з ними я? Я бачив, як помирають діти, жінки, як вибухають міста, бачив безумство людей в їх останні дні. І я подумав: що, якби все трапилося інакше? Чи не знищили б ми себе якимось іншим шляхом, пізніше? Можливо, цієї катастрофи було вже не уникнути, і трапилося найменше з того, що могло?
Зізнаюсь, у мене немає відповідей на усі запитання і я ще багато чого не розумію самий. Але наскільки Бог дасть мені ще сил, я буду продовжувати писати ці мемуари. Чому? Тому що винуватці цієї трагедії, можливо, ще живі. Значить, вони обов’язково намагатимуться закопати у попелі історії правду про те, що сталося…
А ще я вірю, що в цьому світі, повному страждань і протиріч, світі, який котиться в безодню і не чує мого крику, десь далеко, за синіми океанами, має бути ще хтось такий самий, як я. Той, хто шукає правду, шукає сенс, шукає надію у цій, здавалось би, повній безнадії життя, як шукав свого часу я.
Ти, мій дорогий друже. Ця книга – для тебе. [ Згорнути уривок ]
|
