|
Вісник міжнародного конкурсу ЖІНОЧІ ПРИМХИ : Спец-видання
Олександр Апальков, Артеменко Раїса, Івушкіна Юлія
(Переклад:
Апальков Олександр)
— Склянка Часу*Zeitglas,
2020.
— 88 с.
— (Серія: Вісник конкурсу).
— м.Канів. — Наклад 100 шт.
Жанр:
— Проза
— Поезія
— Гумор і сатира
Анотація:
Міжнародний конкурс «Жіночі примхи»
на кращий твір (вірш, проза, есей) був оголошений 25 січня 2020 року та тривав до 1 березня 2020 року.
За вказаний термін до редакції надійшло 1019 творів. Із них було допущено до конкурсу лише 50, вони подаються у цьому ВІСНИКУ, за алфавітним принципом. Решта надісланих творів не відповідала вимогам конкурсу.
Надаючи свої твори, автор погоджувався з подальшим публікуванням чи використанням їх тексту в рамках літературних проектів журналу. Автори трьох найкращих текстів будуть відзначені дипломами. Іх твори буде перекладено на німецьку мову та опубліковано на сторінках міжнародного літературно-мистецького журналу "Склянка Часу*Zeitglas"
Художник Ваврін Євген
Вісник видано малим накладом. Примірники можна замовити у редакції: zeitglas@ck.ukrtel.net Вартість примірника 50 грн. + поштові витрати.
|
Лінк із зображенням книжки:
|
Апальков Олександр
*1961 р., м. Канів, Черксакої області..
ПРИМАРА
Я споглядав її вже з півгодини.
Моє пиво все ще не принесли. Я чекав. Терпець уривався, але рухатися більше не хотілося. Спека стояла смертна.
Вона пройшлася знову поруч.
Видно було її нетерпіння. Вона підпалила вже третю цигарку. Затягувалася жадібно.
— Не бажаєте пива? — запитав я.
Вона озирнулась. Поглянула на мене. Видихнула дим.
— Забирайся геть! — відповіла.
По цих словах пухлява дівка з гаманцем на крутих стегнах принесла мій келих. На нього одразу сів промінь. Пиво заіскрилося. Дивитись не було сили.
— ... [ Показати весь уривок ]
Ще чогось? — перепитала кельнерка, — зиркаючи кудись вбік.
— Так, — зробив я добрячий ковток, — хто це? — мигнув очима на дівча з цигаркою.
— Примара.
— Ясно.
— З вас сім сорок.
— Отакої!
— П‘ять за пиво, — вишкірила пухлявка жовті зуби, — решта за обслуговування.
— Здачі не треба, — поклав я десятку. На ній сумував Мазепа.
Вулицею тягся транспорт та юрбилися люди.
Вона збиралася витягти четверту. Пачка в її руках пружилася. Верблюд „Кемел” не хотів йти пустелею.
Мабуть ломка, подумав я.
— То, може кави? — встряв я знову.
Я був так близько.
Комірець моєї з орнаментом маків сорочки розпахнувся.
Її очі впиралися мені в натільний хрест.
Вона підвела їх.
Зелені.
— Чого тобі? — гострий погляд розвіяв мої підлі здогадки.
— Може кави? — повторив я, умощуючи на голову татарську тюбетейку. Вона їй сподобалась. Шитвом, чи незвичайністю, тут, у Львові.
— Дивний кептарик, — посміхнулась вона білими зубами, — Ну, давай. Кави, так кави.
Примара звалася Леською.
— А ти де зупинився? — мовила вона надпивши кави. — Цього разу кельнерка була жвавіше. Бабло робить своє. — А ти ж бо приїжджий, це видно.
— А що? — звузив я свої неширокі очі.
Кава духмяно вабилася моїм промінцем.
— Ну, — вона знову роздивлялася мій хрест. Там вже розіп‘яли Хреста: — Не підемо ж ми у мій гуртожиток. Це огидно.
Я назвав адресу.
— Вау! — блиснула вона лаком нігтя, — краще ніж готель.
— Чому?
— В готелях тутешніх, — погралася вона ще блиском манікюру, — вода не завжди буває. А у тебе — завжди.
Сонце шкварило. Ні подиху, ні руху вітру.
Мені нетерпеливилося хутчіше взнати її всю. Вона, читав я з її очей, таїлася. І все головне в ній начебто було „ на потім”. Я відчував як мій мозок продовжував працювати над її таємницею. Я мусив її добути. Інакше, думав я, вона лишатиметься однією з тих, що вже відпливали спершу у морок млявих згадок, а потім і в небуття.
— Ти студентка? — спитав я, аби щось сказати.
— Так, — повела вона тонкі брови вгору, — істфак.
— Чудова професія, — підсунув я ближче до неї печиво. — Але зовсім непевна наука.
— З якого це дива? — розвела вона долоні.
— Слава диктує історії, які сторінки їй слід записати.— Начертав я у повітрі.
— Історик, — дивилась вона в мої очі, — мусить бути чесним.
— Ти забуваєш, — почухав я потилицю, — про бажання влади.
— Байдуже, — махнула вона рукою, — справжні вчені мусять служити правді.
Підійшла кельнерка.
Гаманець її потовстішав.
— Можете перейти в середину, — похитнулася вона, — там кондиціонера включили.
— Ця сучка, — хитнула головою Леська в бік кельнерки, — вже з ранку під шофе. Ще та фря.
— Тебе почують, — притулив я пальця до губ.
— Плювати. Це всім відомо. Львів — велике село. Дарма, що тут універ є.
Леська рвучко підвелась:
— Ходімо!
В напівтемряві зальчику панувала тиша. За склопакетом вікна рухалось місто. Неначе у німім кіно. І через це вікно, коли уривався рух, стрибав промінчик сонця.
— Продовжимо, — замовив я пляшку коньяку, — історичну тему... [ Згорнути уривок ]
|
