Олег Романенко : Злочин Ікара : Поезії : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Галина Геря (джерело: Літературний форум)

Лауреат літературних конкурсів і фестивалів “Орфей”, “Привітання життя”, “Молоде вино”, “Смолоскип”, “Культреванш”, “Гранослов-2003”. Вражає.

І все це про автора другої книжки поезій „Злочин Ікара” Олега Романенка

Але перевернувши першу ж сторінку, я знову вразилась, але на цей раз не приємно: вперше бачу, щоб редактор так “опускав” автора, називаючи його вірші “скромним набутком” та “ще не довершеними”. Редактор “наступив собі на горло” і видав вірші без кастрації, як “первозданний голос його душі” (душі автора, звісно) і назвав це “таїною справжності”. “Це тому, що мені тут дозволено все, ... [ Показати всю рецензію ] лавреатові премії імені Ноя”. Можна в такому випадку і не писати такого геніального вступу, а натомість обмежитися банальною фразою на обкладинці “вірші у авторській редакції”. Думаю, що причина приховується у незмозі редактора осягнути талант поета, тому він, на всякий випадок, перестрахувався, запобіг неприємностей.

Розкутість і глибина, світ поза штампами, філософський погляд у сутність речей, щирість і удавана простота, ориґінальність і самоіронія – ось у чому, на мою думку, полягає магія віршів Олега Романенка. Якимось чином йому вдається поєднати вічне і комічне.

Нічні вогні не такі й красиві.

А день почнеться зі сходу сонця,

А я гуляю на масиві,

Лякаю ангела-охоронця.

--------------------------------------------------------------------------------

Осінь внадилась до лісу.

Шия вкуталась кашне.

У очах моїх завіса.

Бабу хочеться страшне.

--------------------------------------------------------------------------------

Простір іде болотами.

Містом простує мер.

Мухи когось обсотали –

Думають, що помер.

Філософські узагальнення автора примушують весь час перевертати звичні уявлення про світ. “Кров ніколи не вміла нормально текти, кров завжди стояла, текло усе інше”, “холод – утілення тебе: квінтесенція твого стану”, “життя – межа...межа – то найдотепніша з покар”, “якщо до шести числа диявола додати одиницю...то зовсім іншими очима дивилась би на всіх дияволів”.

Іноді здається, що автор все давно вже знає про життя, воно для нього не нове, він уже був тут колись, а зараз лише повернувся, навіть цикл віршів названий красномовно “Реінкарнаційною ремінісценцією”. “Я прийду утілений у все: бо я більше ніж живий – я мертвий”. “Жодне з життів не влаштовує. Жодне. – Може іще по життю? – Та ні, я пас”. “У другого народження душі старі причини, наслідки і свідки”. Але він не стомився від світу, а світ аж ніяк не стомився від нього. “Життя триває. Любов буває”. Автор словотворить: ждун, красовина, помежів’я. Образи у віршах не вміщаються у два-три слова, вони наповнюють весь вірш, тому цитувати важко, щось обов’язково залишиться поза. Але хочеться все таки процитувати ті рядки і образи, що вразили: “дороги позгортались у сувої і безтурботно, солодко сопуть”, “адже любов на цілу вічність довша від терміну придатності вірша”, “запатентуйте своє обличчя”, “так болячи жити крізь неї одну”, “вмираємо по черзі”, “як тобі вмирається, мій друже? Кажуть там у вас уже зима?”, “я щастя мав доволі, та ніколи, коли воно було мені потрібне”, “вмикаю двері свої на максимум, щоб хтось попався хоча б на мінімум”, “букви з твого ім’я повипадали, наче зуби”.

Недоліки теж трапляються у віршах, а саме авторська глухота (тут би став у нагоді “ґеніальний” редактор), слова зливаються, народжуючи третього зайвого: “де Б ОБУРИЛОСЬ синє небо...яК ОБУРЯТЬСЯ сині води”, “кинь хоЧА Б КІСТКУ моїй журбі”, “ЦЕ ЩИРА сіль покинутих копалень”, “я злетів троХИ ВИЩЕ”, “ти знаєш боГА Доброго і злого”, “я ніби ТА КОБІТА цибата”, “про те, що хтось живе і ПРО ТЕ, ЩО” (про тещу виходить), “імеНІ Ноя”, “в кожній секунді вміщалиСЯ ВІХИ” та інші. Знайшлися і русизми: піднос, судьба, рок.

Дуже сподіваюся, що автор-Ікар підніметься вище до сонця, так само, як і його поетичний Ікар, щоб мої камінці теж не зуміли долетіти до нього. „Сонце, пробач”.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Ірина Новіцька (джерело: Майдан)

Очевидно, вся наука писати правильні філологічні рецензії, яку мені викладали від школи до виступу на цьому форумі, пройшла марно. Бо знову пишу як бог на душум поклав. Цього разу, правда, більше по ділу. Книга Олега Романенка з певного погляду – складніший випадок, ніж книга Скиби. Та рецензія писалася під одностайним враженням. Про те ж, щоб сприйняти „в глобалі” Романенків „Злочин Ікара”, і мріяти не доводиться. Тут у ціле зібралися дуже різні половинки, при тому далеко не однієї медалі.
Суперечність, яка не дає мені жити (і, до речі, довго не давала написати рецензію), можна викласти в формі ... [ Показати всю рецензію ] історії.
З яких країв туди примандрував воїн – важко сказати. Ї думка, що він належав до не дуже таємного товариства лицарів, що збираються десь у районі станції метро „Контрактова” і, за словами тамтешніх міліціянтів, часом бувають досить агресивно налаштовані, але, напевно, те товариство ще й не думало існувати, як він уже давався чути різними баладами й гімнами вельми давнього походження – точніше, старими, як сама європейська культура. Так чи інакше, він пройшов – хоча досить поплутаними стежками – увесь простір мікросвіту, який йому було приділено, тобто від сторінки 6 до сторінки 60. Чого він тут шукав і що врешті знайшов? Чого добивався? Чесно скажу: мені не ясно.
Що важливіше – широта світу, який потенційно підлягає освоєнню, чи глибина людської душі? „Не плутайте масштабність з глибиною”, – осадили завойовницький запал лицаря з першого ж кроку. З другого кроку напоровся на суперечність ідеалів боротьби й людинолюбства. Адже Марсові, по ідеї, теж би не завадило когось „кохати”… Ситуація, в яку „запущено” воїна, нагадує кінець світу, а доля, яка йому тут припадає, скорше за все, виявиться долею не піонера, а чорнороба, копача траншей. Від траншей до імперії – шлях непростий, і власне тоді пора йому було засумніватися, а що, власне, за діла прийшов він тут вершити. Війна таки відбувалася, але якась локальна, внутрішня, так би мовити, і поле бою було вкрите туманом, або то радше була піщана буря в пустелі, де мала б реалізуватися влада переможця і „де не було нікого й нічого, чим можна володіти”. А ще це все нагадувало диспут філософів, на який наш герой ввалився в повному бойовому обладунку. І на нього відразу ж звернулися недоброзичливі погляди. Складнувато тут „взяти і начхати і вдатись до банальної розправи”: у війни своя філософія, а у філософів – своя. То він послухав, як філософи міркують про значення своєї роботи, про обмін долями, про пошук істини та старих богів, розвів руками й пішов шукати собі Пані Даму.
І так просто, по-сімейному тепло виглядали їхні взаємини, що лицареві стало незручно в своїх обладунках і майнула думка: а чи він ще лицар насправді? Певно, сказав щось приблизне до: „Не хочу битися, хочу женитися”. Ще часом досить вимучено згадував про бунт духа, боротьбу, війну, на крайняк бійку („кому дати здачі, показати ушу?”), широкий світ перед очима – „я ж, може, також туди піду. Я ж, може, також туди долізу” – але тут-то й проявилася його природна скромність та миролюбність, переживання за „вічні” світові проблеми, проривається й відверто антивоєнний пафос („Небесні колії розмило…”). Концепція борця, бунтаря і руйнача ніби підривається зсередини, дифузіонуючи зі стоїчним спокоєм, тихим болем, відчуттям „світової провини”.
Так і хочеться спитати того ідеологічно невстояного лицаря, що так химерно сполучив вояцьку браваду та тиху меланхолійну медитацію, словами самого автора: „Хлопче, ти ж це несерйозно? Що з тобою? Яку дзиґу ти проковтнув, яку таблетку?” Я не сміюся, справді нелогічно виходить: є місця, де перша половина вірша явно, за словами класика, „б’є другу в пику” („Дай мені сил…”).
Справжнє обличчя автора дивиться не з-під шолому й забрала. Воно у п’ятистопних ямбах похмурих або втішальних медитативних філософем. Таким умудреним, зрілим стилем розказує Романенко і про кохання, і про міські пейзажі, і про людей, і про життя взагалі. Він філософ, а не вояк від природи. Ми б його й так поважали, без ніяких там вимучених демаршів і мілітарної лексики. Лицарі романтики нехай ідуть на іншу війну. Туди, де це світобачення відчувається по-справжньому.
Ще є інше обличчя. Дитина, яка пише мало не п’ятірнею. Добросерде мрійливе дитя зеленого світу цього, наївне і природне. Котре прагне злетіти в небо і падає під градом каменюк (кара? фатум?). Котре при всьому старанні не дасться клонувати. Яке любить вчиняти ірраціональні вибрики думки й рими. Краще не розмірковувати про його походження і сприймати як даність. Принаймні мені, бо саме цю версію героя сприймаю найтепліше. Можна навіть крізь пальці – і на віру… Тому що хороше.
Отака-от історія. Майже про лебедя, рака і щуку. Обкладинка, втім, товста й добротна, склеєна книжка на совість – ще довго триматиметься ілюзія триєдності.
А взагалі це була моя думка.

Постскриптум для філологів: ішлося про несуміжність трьох дискурсів – неокласично-екзистенціалістського, мілітарно-романтичного, наївно-ліричного. Ці дискурси дістали повний вияв у поетичній мові, образності, стилі та розмірі поезій – це все вражає своїм багатством і, природно, еклектизмом. Цікавий літературний випадок – між іншим, удостоєний премії „Гранослов” за 2003 рік.
(Романенко Олег. Злочин Ікара. – К., Гопак, 2004)

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Олег Коцарев (джерело: Олег Коцарев)

ЗЛОЧИН ІКАРА
Саме так двозначно назвав свою книгу поезій Олег Романенко. Проте жодної достоєвщини тут, на щастя, немає...
Олег Коцарев
Олег Романенко – колишній сумчанин, що нині живе та працює в Києві, лауреат кількох літературних премій („Смолоскип”, „Привітання життя”, „Орфей”, „Культреванш”, „Гранослов”), один із сумських політв’язнів передреволюційних часів, славиться непростим характером і непростими стосунками з іншими митцями, а також має деякі орг-досягнення. Так, саме Романенко був одним з головних засновників сумського творчого угруповання „Паркан” із доволі цікавим сайтом www.parkan.iatp.org.ua, ... [ Показати всю рецензію ] а нині Олег оприлюднив наміри організувати антологію молодих українських поетів.
Найкращим коментарем до збірки „Злочин і кара”, здається, мав би бути такий: „виконувати під музику”. Для цих віршів просто необхідна музика – якщо не романсова, атональна, рок- чи бардова, то хоча б музика у голові читача. Надто вже ритмічні тексти Романенка, а з другого боку, ця ритмічність надто розслаблена й гойдально-вальсова, а відтак потребує „сторонньої допомоги”.
Завтра іду на бій,
Завтра мене не ста...
Не розімкни обійм,
Не заховай вуста
.................................................
Я нас знайшов, я грозився – я нас знайду,
Коли ми ходитимемо крізь тіні дерев та дерева
...............................................
І як ви посміли сказати те слово,
Яке не налізло нікому на вухо?!
Не варто чіпати мене, словолова.
Те слово не знало, що я його слухав.

Саме ритміка зумовлює й одну з головних „поз” Романенка: сумовите декаденсове блазнювання. Із поправкою на сучасність, на пост-богемну поколіннєву моду бути успішним, рішучем і всміхненим митцем, „П’єро” вимушений демонструвати ще й маргінальність та своєрідну антисоціальність.
З цього ж дискурсу – мотиви смерті та образи легкого сумного сюру.
Хоча назвав тебе саме я.
Для тебе треба такої згуби,
Щоб навіть букви з твого ім’я
Повипадали, неначе зуби.
......................................................
У мене фобія
людинолозтва,
тому востаннє –
у гробі,
на шостому.
......................................................
Не втопиш біду в лікері!
Маленькій людині гірко!
Їй хочеться в кожні двері,
А надто – в усі кватирки.

А з другого боку, в інших текстах Романенкові притаманна майже епічна пафосність, афористична стислість, хоча й тут загальна емоційна гама не надто весела. Зате – далеко інша риторична вправність. Один із найхітовіших таких текстів зовсім короткий –
Життя триває.
Любов буває.

Ще один помітний текст – „Мій кіт за тобою скучив” – свого часу настільки рясно цитувався, що навіть ледь був не викликав скандалу з приводу авторських прав. Зрештою, тексти на зразок „душа людини – це паркан/ із сотнями написів/ маленьких великих різних/ але завжди з однаковими словами:/ ТУТ БУВ Я” у цій книжці об’єднати з грайливішими й розосередженішими раніше цитованими читачу й повинна б допомогти та сама музика, хоч зовнішня, хоч унутрішня.
Не можна не відзначити насамкінець і майже унікальну особливість форми „Злочину Ікара”: надто вже рідко серед сучасних наймолодших поетів трапляються ті, хто пишуть римовані силабо-тонічні вірші не з фундаменталістських ретроградних міркувань, а через те, що їм „так пишеться”. Сучасна римована поезія – таки цікаве й оригінальне явище, вже через це варто звернути увагу на творчість Олега Романенка.

[ Згорнути рецензію ]