Петро Яценко : "Львівська сага" : роман : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Rita Kindlerová (джерело: iLiteratura)

Lvovská (ne)sága
Petro Jacenko: Lvivska saha (Lvovská sága), nakl. Piramida, edice Pryvatna kolekcija, Lviv 2010, 148 s.

Mladý lvovský autor Petro Jacenko (1978) již vydal dva romány (Johurtovyj boh, 2002, Povernenňa prydurkiv, 2004) a novelu Derevo bodchi (2006). Pracuje jako redaktor literárního portálu www.text-context.org.ua.

Jeho čtvrtý titul sice nese hrdý název Lvovská sága, ale o žádnou ságu se nejedná. Autor se opravdu ságu pokusil napsat, ale vůbec se mu to nepodařilo. V knize se tu a tam vyskytnou krátké části, které by snad mohly být součástí velkého „lvovského opusu“, nicméně ... [ Показати всю рецензію ] Jacenko tento žánr nezvládl a z knihy zůstalo jen torzo příběhu jedné dosti podivné rodiny. Začátek se zdá být historicko-dobrodružnou literaturou pro mládež z počátku 20. století; dcera lvovského mafiánského bosse Lile se zamiluje do člena rodiny lvovských katů Mada. Ten jejího otce zabije a zmizí. Lile se dostává do kláštera. Přílišné a nudné podrobnosti z doby jejího přebývání v klášteře mají pro další příběh marginální význam, stejně jako většina vedlejších postav, jejich příhod a událostí. Jacenko zřejmě chtěl příběh Lile, Mada a jejich potomků, kteří se na čas dostali až do Ameriky a poté se vrátili do Sovětského svazu, zobrazit na pozadí politických událostí a propojit s jakýmsi geniem loci Lvova, jeho zajímavou historií. Z románu je sice znát, že o to autor velice usiloval, neboť se téměř ve všech příbězích (a těch je v knize tolik, že čtenář záhy zapomíná, o čem četl na několika předchozích stránkách) násilím vždy vrací ke Lvovu; rozhodně ho ale nezobrazil tak, jak by si býval přál. Lvov se pro Jacenkovy postavy stává pouze kulisou. Jeho specifický charakter zcela zaniká a nemá na dění či postavy žádný vliv, přestože aktéři příběhu stále opakují, jak se do Lvova chtějí vrátit nebo v něm zůstat, a přitom nedovedou ani sama sebe přesvědčit, proč vlastně.

Některé postavy a události jsou jakoby mytické, snové, ale zároveň těžko uvěřitelné. Jiné se zdají být skutečnými obyvateli Lvova, ale jejich jednání pak zcela nečekaně sklouzne do neuvěřitelné primitivnosti či totální zmatenosti a čtenář je přestane brát vážně. Krkolomné popisy událostí i charakterů postav jsou nepřesvědčivé a někdy až trapné. Jako by šlo o prvotinu dospívajícího mladíka snícího o překonávání překážek, velké lásce a toužícího po dobrodružství, přičemž nevyspělost jeho umění psát z příběhu nakonec udělá hloupou frašku. Konec, jak bohužel bývá zvykem i u mnohem zkušenějších a starších ukrajinských autorů, vyznívá do ztracena. Čtenář nabývá dojmu, že se na něm autor dopustil podvodu, protože k toužebné katarzi, jež by měla aspoň náznakově doplnit minimálně pomyslný vrchol jakéhokoli díla, nedojde a autor si vypomůže jakýmsi druhem deus ex machina a nechá Lvov odplavit podzemní říčkou Poltvou přeplněnou shnilým ovocem.

Jacenko se pustil do díla, na něž evidentně nestačí, a je škoda, že nějakou silnou lvovskou ságu nenapíše aspoň trochu zkušený autor. Lvov jako město by si to zasloužil. Autory by mělo zavazovat už jen to, že v něm na maličkém prostoru žilo hned několik národů, hovořilo se v něm několika jazyky, že stál po jistou dobu na křižovatce Východu a Západu, že se za Rakouska-Uherska stal nejvýchodnějším „západním“ městem, že už jen jeho architektura si zaslouží důkladnější zpracování na beletristické úrovni… Většina literátorů z Haliče sice nostalgicky vzpomíná na legendární Lvov žijící již jen na starých fotografiích, ale zpracovat toto téma tak, aby se čtenáři zachtělo okamžitě se na místo rozjet, se zatím nikomu nepovedlo. Pokud nepočítáme Jurije Vynnyčuka, kterému se jako jedinému zatím daří adekvátně a zajímavě lvovský genius loci zakomponovávat do svých próz.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Роксоляна Свято, Надія Мориквас (джерело: ЛітАкцент)

Роксоляна Свято Про Львів із інтригою та любов’ю

Одна з дивовиж української літературної ситуації в тому, що, хоч цікавих молодих авторів, а тим паче, прозаїків, у нас не так і багато, критики, та й просто читачі, примудряються не помічати й декого з тих, хто є. Трохи нездорове зациклення на кількох окремих іменах породжує ілюзію, що, крім них – умовно кажучи, крім тих-таки «пальців двох рук» жаданівського «Декамерона» (що більш-менш відповідає загальному уявленню про обриси прози двотисячних), – у сучасній літературі нікого більше й не існує. Або, якщо й існує, то десь зовсім на периферії.

Пишу ... [ Показати всю рецензію ] про це, бо така ситуація, здається, ще донедавна стосувалася й автора, про якого мова тут. Петро Яценко – львівський прозаїк (1978 р.н.), журналіст, головний редактор літературного сайту http://www.text-context.org.ua/, в якого цієї осені з’явився вже третій роман. Перед «Львівською сагою» були «Йоґуртовий бог» (2002), «Повернення придурків» (2004), повість «Мар’яна» («Дерево бодхі», 2006), за яку автор отримав ІІ премію «Смолоскипу», а крім того, низка публікацій малої прози в літературних часописах. Здавалося б, не так і мало на одне десятиліття.

Та все ж жоден із його попередніх текстів не став тим, що можна б назвати подією літературного життя, хоча рецензій у різних виданнях – між яких, до речі, не пам’ятаю жодної негативної, – ніби й не бракувало.

А «Повернення придурків» (хай ця трохи провокативна назва не відштовхне вас від самого тексту) є, на мій смак, одним із найцікавіших «молодих» романів середини 2000-х. І вже точно значно цікавішим за деякі з текстів, уміщених під обкладинкою «Декамерона».

Прикметно, що «Львівська сага» вийшла в рамках «пірамідівської» «Приватної колекції», де, як відомо, з’являються лише тексти й автори, що імпонують самому упорядникові – Василеві Ґабору. А його літературний смак особисто в мене не викликає якихось заперечень.

І, здається, вже з цим виданням процес трохи зрушився: за кілька місяців на роман з’явилися рецензії на різних Інтернет-порталах, із автором відбулося кілька літературних зустрічей, – одне слово, книжку нібито помітили (звісно, тією мірою, якою помітною в нас може стати книжка не найвідомішого україномовного автора).

Що ж особливого в «Львівській сазі»?

Може, моя перша характеристика не прозвучить надто фахово, але таки її озвучу. Це дуже симпатичний роман. Під час читання неодноразово ловила себе на думці, що саме це слово найчастіше хочеться щодо нього вжити. Симпатичний – бо приємно і легко читається; бо не відчуваєш у ньому якоїсь претензійності чи спекуляцій; бо затягує і мовно, й сюжетно, й, зрештою, атмосферно.

Щодо останнього, то це роман виразно урбаністичний і, як неважко здогадатися, – власне львівський. І в цьому ще один його плюс. Бо саме такого тексту – що відсилає до цілком конкретного простору, й де персонажі існують не в абстрактному, а в реальному й доволі упізнаваному, часі, – нашій літературі, як мені здається, вже давно бракувало. І якщо візії апокаліптичного Львова «пластикових вікон» і «бетонної бруківки», як і Львова радянських часів із понищеними сходовими клітками й побитими парковими ліхтарями іще досяжні читачам у пам’яті (принаймні з розповідей старших львів’ян), то довоєнні реалії ніби оживають зі сторінок «Історичних проходів по Львову» або якихось подібних джерел.

А Львів, як неважко зрозуміти, – це не просто історія, а не меншою мірою й міфологія. І вона тут, вочевидь, також є. Як і реальна топографія міста. Точніше навіть, кількох міст, адже впродовж ХХ століття Львів зазнавав неодноразових змін, і більшість із них так чи так у романі відбито (чи то через подію, про яку знаємо з історії, через зміни в міському устрої, в долі будівель, мешканців тощо).

Топографію ж у роман уведено якось зовсім невимушено: ти відчуваєш реальність цього простору, подекуди навіть бачиш його майже затерті сліди на поверхні Львова сучасного (або ж автор і сам їх «розкидає», натякаючи, скажімо, що у триповерховій кам’яниці на проспекті Свободи, колись належній кримінальному авторитетові, нині – «модна крамниця»). Та над тобою зовсім не тяжіє атмосфера «потогінної» інтелектуальної напруги. Інакше кажучи, немає відчуття, що всі романні події автору довелося довго звіряти з історичними хроніками чи мапами (а якщо й довелося, то зумів він це зробити дуже природно й невимушено).

Власне, роман цей є не лише історичним, а не меншою мірою й пригодницьким, любовним, кримінальним і врешті, як знаємо з назви, – сагою (в дусі традиції, звичайно ж, родинною). Заплутані історії представників трьох поколінь двох родів – Малодобрих і Овербах-Ліщинських – становлять його сюжетну канву. Сам же текст поступово виростає в цілість із невеликих – а спершу й ледь пов’язаних між собою – фраґментів-розділів. Кожен із них – новелістично завершений і його спокійно можна прочитувати, як самостійний твір. Перший же – «Золота мавпа» – й сюжетно дещо відокремлений і виконує роль такої собі увертюри, чи-то навіть «приквелу» до всього, що діятиметься далі. Хоча, мабуть, саме в строкатій цілісності «Львівської саги», де поруч знайшлося місце десяткам колоритних персонажів із різних епох (від неазартного колекціонера монет Януша з початку ХХ століття до колишнього директора овочевої бази, який опинився в радянські часи на Кульпарківській), – особлива принадність роману.

Не вдаючись до докладного переказу, зауважу лише, що починається вся ця історія з «неможливого» кохання між донькою того-таки львівського кримінального авторитета Овербаха-Ліщинського, якому належала триповерхова кам’яниця, – Ліле – та сином ката Малодоброго Мадо, над яким тяжіє прокляття роду (зовсім миролюбивому від природи, йому врешті доведеться стати вбивцею). Доля розводить закоханих іще на початку, а зустріч влаштує вже в глибокій старості.

А між цим будуть різні імперії й навіть різні континенти (Мадо потрапить і до Америки, звідки, за власним бажанням, повернеться в Радянський Союз), а також драми кількох поколінь (до народженої від любові Мадо й Ліле доньки Софії залицятиметься «п’ятдесятирічний професор психології на прізвище Юнґ», вона ж обере темпераментного російського матроса, який на старість відчує гостру тугу за морем).

В атмосфері «Львівської саги» є щось і магічно-реалістичне, хоч і не в суто латиноамериканському варіанті. Втім, містика природно співіснує тут із реальністю: золота мавпа з блискучими червоними очима, яку знаходять усередині «автомата для вигравання мільйонів», приноситиме смерть і впливатиме на людські долі впродовж усього роману. Міський переписувач майна Поприсько володіє неймовірним даром «увічнювати» все, що потрапить до його реєстру: «Те, що опишу, ніколи не пропаде. Його не візьме жодна хвороба, жодна війна не призведе йому до збитків, поки цей список в мене є». Львів же ХХ століття постає як місце зазіхань трьох загадкових чоловіків, які врешті й вирішуватимуть долю і міста, і його мешканців, – Людини з Півночі, Сходу та Заходу.

У «Львівській сазі» багато дотепного гумору з типово львівським колоритом, що перегукується з галицько-«батярським» духом текстів Винничука, пісень Віктора Морозова, а також стилізованою під ретро атмосферою «Кримінальних сонетів» Андруховича. Щодо останнього, то рядок із «Ніжності» (сонета, яким і починається цикл) пасував би й як епіграф до цього роману чи принаймні до його першої частини, що починається з кохання і вбивства: «По той бік пристрасті народжується ніж…».

Мабуть, компактність – не найважливіший критерій в оцінці якості літературного твору. На відміну від лаконічності чи, скажімо, вміння писати конкретно, зримо й, так би мовити, об’ємно (коли один-два розділи потенційно витримали б розширення на окрему повість чи й роман, але коли і в цьому «компактному» вигляді їм нічого не бракує).

У кожному разі, «Львівська сага» Петра Яценка справляє дуже позитивне враження. І хотілося б сподіватися, що на цьому входження автора в український літературний простір тільки починається.




Надія Мориквас. Невловиме, або Вільне місто Петра Яценка

Місто – як густонаселений світ, де кожен його мешканець, як персонаж вселенської трагікомедії, має право на свій сенс і своє обличчя. Це дуже вільне і багатолике місто, відкрите на всі сторони світу – для добра і зла, спокус і кохання. Таким воно було перед першою світовою війною, відколи починається ця історія (яка тягнеться аж до СРСР, коли місто здрібніло). Так, це книжка про Львів, щасливо описаний не одним поколінням письменників. І лектура – та сама, з якої відчитуються, наприклад, кримінальні газетні хроніки, якими не раз користувався Юрко Винничук, чи, скажімо, Оксана Думанська, яка з кількох газетних рядків про шлюбного афериста зробила небанальний детектив (їхні твори також видані у «Піраміді»). «Кримінальні» герої Яценкової саги – представники трьох поколінь двох львівських родин: професійних злодіїв Овербах-Ліщинських і катів Малодобрих – чи то вписуються в історію ХХ ст, чи то губляться в ній.

Чому романтизуються «злодійські» історії, які так приваблюють читачів? Тому що гріх – завжди цікавий, а людям часто у своєму власному житті бракує подій, особливо – екстремальних. Тим паче, якщо вони написані легким і дотепним пером. Увага до цієї теми не засвідчує деградацію суспільств. Утрачений Львів Петра Яценка, коли світ був зрозумілішим і злодіїв називали злодіями, а катів – катами, вимагає саме такої колористики.

За визначенням, сучасна сага – це сімейні історії кількох поколінь, а ці покоління приречені жити кожне – в інших умовах, настільки інтенсивно, насільки, починаючи з ХХ століття, змінюється світ. Петро Яценко вміє бачити оцей взаємозв’язок змін – людей і часу.

Знаряддям убивства кримінального авторитета Ліщинського стала золота мавпа, завезена до Львова разом із першим гральним американським автоматом – новітній золотий тілець, що маніпулює людьми. Навколо неї крутиться сюжет, світове зло, вона притягує до міста трьох її основних заручників: Людину з Півночі, Людину із Заходу і Людину зі Сходу.

Здається, долі – фатальні. Донька Ліщинського успадковує кримінальний бізнес батька, а Зеника Малодоброго, Мадо, катового сина, який не міг навіть курки зарізати, намагаються використати як убивцю. До нього найближче підступають люди з трьох кінців світу. Львів – контрольований. І то – буквально за часів СРСР донька Ліле і Мадо Софія розмовляла зі своїм чоловіком на мигах, бо їхнє помешкання прослуховувалося.

Але є речі невловимі, хоч і дбайливо занесені до реєстру.

Образ Поприська, переписувача людського майна та інших цінностей , – один із найцікавіших у творі. Все, що зафіксував він у своїх списках, належить господарям-міщанам. Недаремно за ним полює Людина з Півночі, адже заволодівши списками Поприська, вона заволодіє і нашими душами (спогадами, пам’яттю). Збагнувши це, Поприсько з останніх сил викидає своєї списки з вежі Корнякта, і їх унизу ловлять люди. А серед них і Ліле Ліщинська – упіймала летючий листок, на якім було записано: «Пункт 913, останній. Між Зеником Малодобрим та Ліле Ліщинською є Любов, яка належиться тільки їм і більше нікому. Ця любов є від початку їхнього віку і до скону віків вічних. Ілько Поприсько, переписувач».

Це ти – коханий, каже Ліле до Мадо після десятиліть розлуки. «Ми зберегли наші спогади, і тому ми ще живі. Наші спогади підтримують нас. Хоча я бачу тебе, торкаюся твого обличчя, твоїх зморщок, і я знаю, що се ти, коханий»… На тлі стислої розповіді це особливо вражає і переконує. Зрештою, про такі почуття не може знати 32 -річний чоловік, яким є автор, а обдарований письменник – може.

Письмо Петра Яценка – лаконічне і подієве – саме так, події, одна за одною, творять кінематографічний ефект, не потребуючи надміру слів. Це не гра словом і формою заради гри, Яценко – добрий стиліст. Це густий текст. Справді, книжка на 148 сторінок увібрала в себе переплетіння сюжетів, які дотикаються у найнесподіваніших місцях. Це швидке письмо, і лишень зрідка плин часу ніби зупиняється, коли йдеться про речі надто важливі. Як от про те, що сказала Ліле коханому перед тим, як узявшись за руки вони пішли в переходи, по вузеньких хідниках над підземною Полтвою, щоби щезнути і загубитися в туманах…

Невловиме місто творять інакші люди, яких неможливо контролювати. Мар’яна, онука Ліле і Мадо, бачить запахи, немов кольори, … і через те потрапляє до божевільні. І ще вона закохалася у людину-гору – надзвичайно товстого чоловіка, бо він, теж пацієнт божевільні, був директором овочевої фабрики і від нього пахло яблуками. Вони обоє загинули під тоннами фруктів…

У цьому нема трагізму, тільки – любов.

Так само не засмучує нас завершення саги. Підземна ріка нарешті виривається зі своєї «цегляної сорочки», і Львів пливе до моря. Чи варто дивуватися, що це сталося після того, як його обчухрали від барельєфів, кованих брам і решіток, а дерев’яні рами високих віденських вікон замінили на пластикові? Це місто не можна піддавати ні тотальному контролю, ні нівеляції. Воно – невловиме. Можливо, це наш шанс – стати невловимими?

Попри те, що роман Петра Яценка відбиває постмодерне відчуття центральноєвропейського міста, попри безпристрасну і водночас іронічну манеру письма – є тут виразний гуманістичний заряд. Люди – різні, надзвичайно різні – і всі вони мають право на щастя. Письменник дистанціюється від своїх героїв, він – невидимий оповідач, але він їх любить.

Це важлива ознака нової книги Петра Яценка (втім, як і двох попередніх), а можливо – й тенденція сучасної літератури. (Що засвідчує принаймні ще одна цьогорічна книга, у назву якої також винесено місто – «Коростишівський Платонов» Олександра Клименка, де гуманістичний струмінь ще очевидніший. Втім, це потребує окремої розмови).

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Галина Пагутяк (джерело: ZAXID.NET)

Гадаю, читачеві цікаво буде довідатися про бачення історії Львова двома молодими авторами, яких я б назвала людьми-індиго за їхню незалежність, незаангажованість і ту шляхетну безкомпромісність, яка, здавалося б, уже зникла в нашому суспільстві…

На світі існує повно міст, які не стали героями романів. Слова, з яких тчуть полотно прози чи серпанок поезії, в тому не винні. Слова не мають нічого спільного з кон’юнктурою, політичною чи ринковою. Вони не винні, як коні Коцюбинського. Уявімо собі вселенський чи просто всеукраїнський конкурс для письменників під патронатом влади – написати роман про ... [ Показати всю рецензію ] якесь місто, наприклад, про Львів. Це й буде політична кон’юнктура. Або написати роман, який продаватимуть разом із путівниками та сувенірними наклейками на холодильник. Тоді це буде ринкова кон’юнктура. Але я нізащо не повірю, ніби Львову потрібен роман про нього в такому політично-комерційному форматі. Львів – самодостатній. Існує Львів Івана Франка. Пам’ятаю, як колись я була зачарована магією «Для домашнього огнища». Існує окремий Львів Богдана-Ігора Антонича, Львів Романа Іваничука та Віктора Неборака, Тараса Мигаля і Златослави Каменкович, Станіслава Лема і Владислава Лозинського... Якщо я когось не назвала, нехай не ображається – це не огляд літератури про Львів. Що ж тоді, спитаєте ви?

Мене цікавить передусім, як можна написати про Львів ще, щоб написане стало не ілюстрацією до цього чудового міста, а його органічною частиною. Львів змінюється, і так само змінюється бачення міста. Всеохопний роман про Львів – чи, врешті, це можливо? Про Львів написати можуть чужинець і львів’янин, чоловік чи жінка, старший чи молодший автор, українець чи француз. Для цього потрібно відчути саме місто, його вулиці й площі, наповнені людьми. Враження вкупі з історичним чуттям, як, наприклад, у Гайнріха Бьолля в повісті «Потяг точно за розкладом». Щось таке.

Але коли хтось ходить і скиглить: «Ну чому ніхто не напише роману про Львів?!», писати роман про Львів стає нецікаво. Так само, як дипломну роботу на тему «Образ Львова в українській сучасній прозі».

Про Львів написати можуть чужинець і львів’янин, чоловік чи жінка, старший чи молодший автор, українець чи француз. Для цього потрібно відчути саме місто, його вулиці й площі, наповнені людьми

Тому мені було особисто байдуже, з’явиться роман про Львів чи ні, доки я не познайомилася з двома молодими особами, які, нічого не знаючи одне про одного, почали писати романи, де в назвах фігурує слово Львів. Без жодного натяку на кон’юнктуру, а просто, бо їм так забаглося. Бо вони талановиті, незалежні й зухвалі. Мені видалося це знаковим явищем, а тому вартим того, щоб про нього дізнались інші, перш ніж книги вийдуть в паперовому форматі. Не думаю, щоб ці романи перемогли на отому гіпотетичному конкурсі, бо «крамола» їхня очевидна, хоч і не скандальна – обидва твори потребують відповідного рівня інтелекту, що дозволяє вести культурну полеміку.

Петро Яценко, 31 рік, автор двох книг прози, уродженець Львова, написав «Львівську сагу».

Юлія Мельникова, 28 років, літературознавець і письменниця з російського міста Орла, пише роман «Львів» («Львив»), хоча сама ніколи не була у цьому місті. Вона зізнається, що хотіла б мешкати або в Єрусалимі, або у Львові, і більш ніде. Не в Парижі, не у Нью-Йорку, а саме у Львові або в Єрусалимі. Коли інтелігентні й просто львів’яни втікають до Києва, аби здобути, як їм здається, визнання і гроші, дівчина-росіянка не має грошей, щоб поїхати до Львова бодай на екскурсію, і не має надії, що її роман коли-небудь видадуть. Не в набагато кращому становищі й Петро Яценко, який не звик оббивати пороги і шукати прихильності сильних світу сього.

А відтак їхня безкорисливість і некон’юнктурність виглядає трохи дивно у самому Львові, де без зв’язків нічого не здобудеш, а без хабарів не проживеш, і саме це мені видалося дуже зворушливим. Книжки мають змінювати світ, бажано на краще. Змінюючи наше сприйняття, пробуджуючи думку – ось як. На те ми й люди. Людина – не додаток до міста чи до інтер’єру. Костюмовані історичні бойовики і мелодрами користуються попитом у легковірних читачів, але не виконують функції будити сплячу думку. А про пропагандистсько-патріотичне чтиво нема вже й що сказати. Власне, ми досі не уявляємо, яким має бути історичний роман. І що воно таке. Але вважаємо, що знаємо. Щось таке, де махають прапором і виголошують промови, а для розривки – трохи любовних сцен.

Гадаю, читачеві цікаво буде довідатись про бачення історії Львова двома молодими авторами, які б я назвала людьми-індиго за їхню незалежність, незаангажованість і ту шляхетну безкомпромісність, яка, здавалося б уже зникла в нашому суспільстві, де правляча верхівка тільки й те робить, що перепродує міську власність і робить на цьому гроші, вдаючись до патріотичної бравади, а решта справляє бенкет на руїнах гідності та самоповаги. Ці двоє молодих авторів наважилися писати про Львів так, як ніхто ще не писав.

Месія для Львова

Юлія Мельникова зачіпає дражливу тему – Хмельниччину, яка викликала численні криваві єврейські погроми і призвела до появи Месії. Шабтай Цві (1626-1676) не був у Львові, але тут виконував місію його суперник Нехемія Коен. Простежити цей зв’язок взялася авторка. Тут ми зустрічаємо євреїв, турків, поляків, українців, вірмен, і розрізняємо їх не за костюмами, а за тими проблемами, які вони мають, перебуваючи тимчасово чи постійно мешкаючи у Львові в такий неспокійний час – друга половина 17 стоіччя.

Авторка створила свій Львів, замість того, щоб описувати його. Мінімум деталей. Ось незряча туркеня несе курку з відрубаною головою, і за нею тягнеться кривава стежка. Ось 13-річна дівчинка, батьки якої були вбиті під час єврейських погромів, блукає вночі по даху монастиря. Вона згодом стає дружиною Шабтая Цві, що відповідає історичним фактам.

Юлія Мельникова зачіпає дражливу тему – Хмельниччину, яка викликала численні криваві єврейські погроми і призвела до появи Месії

А ось названий брат Месії приїжджає до Львова з Ізміру: «Якби йому маленьким хлопчиком хтось сказав, що через багато років Леві доведеться поспішати до незнайомого міста Львова під виглядом турка і пробувати вирвати з колекції рабі Нехемії Коена кабалістичний рукопис для Шабтая, він лише б посміявся. Але сміятись Леві не мав коли. Від спритності сироти тепер залежала не лише доля самого Шабтая, а, можливо, майбутнє всіх євреїв. Так стверджував Шастай. Леві, що звик завжди вірити брату, легко з цим погодився».

Ця історія виглядає на щось фантастичне, однак заснована на реальних фактах біографії Месії, що згодом прийняв іслам, але навіть це не похитнуло віри в нього численних прихильників. Юлія Мельникова не ілюструє біографії релігійного дисидента, не популяризує, а намагається передати враження від грандіозного видовища полум’я релігійного натхнення, що охопило людей різних віросповідань. Неспокійні то були часи, і люди поводилися відповідно.

Утім, релігійна та національна толерантність авторки варта похвали, бо дуже часто навіть високоповажні люди намагаються лити воду на млин якоїсь нації або конфесії. І що дивно, їх ніхто не примушує цього робити. Як і мати власний погляд на історію. Історичне чуття значно важливіше, ніж дотримання загальноприйнятих історичних трактувань. Консервативність вбиває історію, і в суперечках на теми тих чи тих історичних фактів істина не народжується. Істина народжується тоді, коли кожен має право залишатись при своїй думці.

Орієнтальний Львів – тема не надто цікава для істориків та національно заполітизованих громадян. Тим більше, що ні євреї, ні турки, ні татари чи вірмени ніколи не заявляли своїх претензій і не казали: Львів – єврейське місто, чи вірменське, але їхній слід відчутний безперечно. Просто ми не надто цікавимось тією культурою, тому й не помічаємо, як це помітила Юлія Мельникова, що верх дзвіниці Вірменської церкви скомпоновано з чотирьох мінаретів. І орнаментика інкрустованих дверей каплиці Боїмів теж в східному стилі, і що львівська сецесія отримала також натхнення з Близького Сходу. Але ми не можемо не помітити цієї краси, що так органічно творить наш Львів.

Львівська сага

Так само несподіваною є «Львівська сага» Петра Яценка, письменника, одного з тих, хто визначатиме у майбутньому обличчя української літератури. В основі сюжету - життя однієї родини, патріархами якої є син ката і донька кримінального авторитета. Вражаюча експресія роману нагадує культовий фільм Еміра Кустуріци «Андерграунд». Кінематографічність і експресія, до речі, властива так само й роману Юлії Мельникової. Львів треба любити очима, а не вухами. Це місто може багато чого наговорити, але не всьому треба вірити. Бо Львів настільки різноманітний і мультикультурний, що віддавати перевагу тій чи тій частині, тій чи тій культурі просто негоже.

Вражаюча експресія роману нагадує культовий фільм Еміра Кустуріци «Андерграунд»

Євреї, поляки, українці, німці, росіяни впізнаються у книзі Яценка за притаманною їм ментальністю, виписаною надзвичайно толерантно, часто з гумором. Їхні політичні суперечки розтають як весняний сніг перед сонцем, що світить над Львовом та рештою світу, якщо, звісно, у той час не паде дощ. Фантастичні й реальні події не відокремлені одна від одної. У такому місті можливо все. Вишуканий стиліст Петро Яценко вільний від будь-яких історичних міфів зі Сходу чи Заходу. Він створив той Львів, який бачить і відчуває, який вичитав з книг. Львів перед Першою світовою війною, Львів поза часом, Львів повернення поляків, Львів Другої світової війни, Львів приходу росіян, Львів комуністичних репресій, Львів нашестя пролетаріату із сіл, Львів часів перебудови. Але не Львів богемний, чого можна було б сподіватись від представників укрсучліту. Такий Львів не цікавить Петра Яценка, далекого від усіх модних тусівок. Зрештою, найамбітніші представники львівської богеми квапляться шукати слави деінде, а не у рідному місті. Але й чуже, як відомо, не пригорне. Любити Львів так, щоб його знищити, – такий парадоксальний фінал роману, який можна трактувати і в соціальній, і в етичній площинах: «Небачена навала туристів не спадала майже до зимових приморозків. Мер не поспішав віддавати наказ демонтувати Львів його мрії. У звітності йшлося, що за кількістю туристів місто вперше за всю історію випередило Венецію.

Зачастили дощі. Вони змили із овочів та фруктів залишки консерванту, і всі яблука, грушки, банани та сливки почорніли та зморщилися за одну ніч. За одну ніч церкви, палаци й будинки перетворилися у коричневу юшку, яка заповнила всі львівські вулиці. Від будівель лишилися повітряні прозорі каркаси – наче обриси, спогади з піску і диму.

Уперше за двісті років підземна Полтва переповнилася, вирвалася з берегів, розірвала свою цегляну сорочку. Львів витік зі своєї шкаралупи й поплив до моря».

Талісмани

Тепер Юля і Петро знають про існування одне одного, живучи в різних країнах, які нині недолюблюють одна одну. Але між культурами вже не вибудуєш стіни. Інтернет допомагає ознайомитися з написаним ще до публікації. Тому теперішні молоді письменники живуть у просторі, вільному від цензури й комерції, вони мають доступ до будь-якої інформації. Утім є речі, без яких письменник не може відбутися: зокрема без уваги до духовних потреб свого читача. Він має піднятися над читачем, а не зійти до нього в його буденність, де здебільшого немає місця духовним запитам. Так само й зі Львовом: щоб написати про Львів треба дивитися на нього бодай з висоти пташиного польоту.

Насамкінець хочу звернути увагу на талісмани, які обрали для своїх романів молоді письменники. Лилик у Юлії Мельникової, і золота мавпа Петра Яценка. У них ключ до обох романів, що відчиняє двері до світу знаків та символів. Лилик у християнській традиції символізує диявола, натомість на Сході – це символ прозріння й проникливості. Існують й інші тлумачення. Фігурка золотої мавпи в романі Яценка – це талісман, що додає енергії, допомагає витримати зміни в житті, спонукає до допитливості. Бог мудрості й писемності Тот у єгиптян зображався у вигляді мавпи. Натомість у християнстві мавпа означає жадібність, хіть, облуду. Отже, все залежить від того, в чиїх руках талісмани.

Постскриптум

«Але мені хочеться писати саме про те, що не можна, ризиковано, небезпечно! Відкрито висловлювати свою думку, не прикидаючись і не ховаючись. Бути певною, що твої слова будуть прочитані без соромливих скорочень і фігових листків редактури. А це стало вже майже неймовірним.

Утім, історія вітчизняної словесності якраз і складається із суперечностей між сумлінням і сучасністю.

Ось що таке бути письменником».

( «Бути письменником – це...»)

Юлія Мельникова має на увазі сучасну російську літературу, однак і українська розривається між сумлінням і сучасністю, втративши моральний інстинкт під тиском, здавалось би, об’єктивних причин. Які люди, такі їхні книги. Які люди, такі їхні міста. Бо хто ж, як не людина є мірою всіх речей. І завдання мистецтва – про це їй нагадувати.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Наталя ДУДКО (джерело: "Ратуша")

“Львівська сага”: про війну, любов, життя і смерть

Якщо вірити в силу письменницького слова, то Львів загине живописно й красиво, а водночас — моторошно й фантасмагорично... Дощ змиє з “грушевих веж, яблучних палаців, бананових дахів, овочевих церков, ягідних скульптур, а також огіркових майданів та сливових проспектів” консерванти, овочі і фрукти зморщаться за одну ніч і перетворяться на коричневу юшку. Полтва вирветься з берегів, і фруктово-силіконовий Львів, яким він став через діяльність мера, попливе до моря.

Цей епізод із життя міста — фінал нового роману Петра Яценка “Львівська сага”, ... [ Показати всю рецензію ] що вийшов у видавництві “Піраміда” (проект “Приватна колекція”).

Автор не визначає ні конкретної дати, ні приблизного часу загибелі міста, тільки, як і належить апокаліптичній візії, подає ознаки “кінця світу”: заміна дерев’яних вікон на пластикові, старої ліпнини на пінопластову, давньої бруківки на бетонну, автентичних стін на каркаси зі сталевих балок з відтвореними на принтері ґанджами й вибоїнами... Аж доки один міський голова замість силіконових стін не заповнив простір фруктами й овочами.

“Кожен крок, який ти робиш до моря, віддаляє тебе від смерті”, — каже дорогою до Криму нащадок львівської родини, історія якої — в центрі сюжету “Львівської саги”. Родини, яка постала внаслідок любові доньки головного львівського злочинця Емануїла Овербах-Ліщинського Ліле і нащадка древнього роду катів Малодобрих Мадо.

Львів і гра

Саме Львів, попри наявність багатьох персонажів, і навіть переміщення дії до Америки, Сербії, Криму, — головний герой роману. Петро Яценко творить міф свого Львова, насичуючи його легендами й бувальщинами, питомо львівськими колоритними персонажами — колекціонерами, юристами, катами, злочинцями, монахами... Особливо органічним є образ переписувача Поприська, який описує рухоме і нерухоме майно львівських міщан, фіксуючи минуще й вічне, навіть любов Ліле і Мадо, і стверджує: все, що він опише на папері, існуватиме вічно. Ці персонажі — з довоєнного Львова, тобто Львова справжнього. Магія та чар міста поступово зникають зі сторінок роману в унісон із зануренням міста в події Першої світової.

Львів періоду двох воєн — дисгармонійний і розшарпаний, особливо після приходу російських військ. Епізоди вторгнення “визволителів” найбільш болісні і не завжди переконливі, їх хочеться “вилучити” — і з історії, і з роману. Львів часів радянської окупації — місто абсурду й повсюдної “поснулості”, коли антирадянською діяльністю вважали навіть упорядкування вулиць і парків з власної ініціативи.

Автор створює ілюзію, що доля міста залежить від трьох міфічних постатей (людина з Півночі, людина із Заходу, людина зі Сходу), яким Львів віддано на “поталу”. Саме вони пов’язують Львів і гру — наскрізний образ-символ роману. Людина з Півночі навіть виграла Львів у карти й одержала право тимчасово вважати місто своїм. Образ гри пов’язаний зі ще одним символічним образом — золотою мавпою, що містично з’являється у гральному автоматі, “підважуючи” матеріалістичний світогляд і яка рятує життя одним та вбиває інших.

Мадо і Ліле, син ката й донька злочинного “авторитета”

Найбільше прокляття для ката — стати злочинцем. А в кінцевому підсумку межа між катом і злочинцем дуже хистка. Нащадок родини львівських катів Мадо, що не міг навіть курку зарубати, не тільки стає злочинцем-убивцею, а й відкриває в собі фатальний дар — убивати не торкаючись.

Ліле — донька не простого злочинця, а злочинного “авторитета”, вона успадковує його “справу” й розвиває її. Соціальний статус не заважає Ліле бути поважною міщанкою, а за відчуттям власної гідності дорівнятися до аристократки. Та за своєю істинною суттю Ліле, як намагається переконати автор, — відьма, як і кожна справжня жінка.

Любов Ліле і Мадо відлунює Маркесовими Ферміною та Флорентіно з “Кохання в час холери”. А загалом жінки з родини Ліщинських-Малодобрих закохуються в “дивних”, нестандартних чоловіків.

Стисло, образно й динамічно

“Львівська сага” — поєднання реальних подій з містикою та вигадками, історії міста з історією родини, утопії й антиутопії, світу абсурду й детективно-кримінального світу.

Калейдоскопічно-кінематографічна манера оповіді дає змогу автору в сконденсованих згустках образів передати експресію (про яку пише у відгуку на роман Галина Пагутяк), а з іншого боку — позбавляє можливості сповільнити дію, не дає відчуття плинності часу. Бракує описів, роздумів, не завжди переконливі діалоги персонажів, іноді психологічно не вмотивовано їхні дії (скажімо, Софії, яка раптово вирішила відпустити чоловіка й сина на море).

Петро Яценко пише стисло, образно й динамічно. Іноді речення нагадують кулеметну стрічку. Мінімум друкованих рядків максимально насичений інформацією — художньою і подієвою. Замість філософських розмірковувань — афористичні висловлювання (“Переконання піддаються реставрації значно легше, ніж споруди”). І марно переповідати фабулу – варто зануритися в текст.

[ Згорнути рецензію ]