Олександр Апальков : Простая философия, или как издавать журнал и зачем писать книги : нон-фікшен : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Марина Денисенко (Сапмаз), композитор, кандидат мистецтвознавства. (джерело: Літературна критика)

ЧАСУ СКЛЯНКА….
Марина Денисенко (Сапмаз)
«У некоторых целомудрие – добродетель,
но пес чувственности проглядывает во всем
что они делают»
Ф.Ницше. Так говорил Заратустра.13
Сучасна література. Може здатися, що найбільш точним, реактивним та чуттєвим засобом самовираження зараз є блогерство – мистецтво швидкого досконалого визначення (що є власне ідеалом Поезії).
Тут індивідуальний стиль поступається перед умінням комбінаторики: кавери, переспіви, все, у чому наявні мотиви обробки, стають популярними, а оригінальні ідеї розпорошуються, узагальнюються… переплітаються і виокремлюються з контексту… ... [ Показати всю рецензію ] коментуються і деформуються…
І це є метод.
Усе ж індивідуальне, пошукове, відшліфоване і інтелектуально дозріле, що складало зміст творчого відбору, літературної роботи і мистецтва, – стає даниною минулому… Є тільки безкінечний та безпочатковий феномен дійсності – Гра у Текст, який доточується…перемішується…заперечується…самознищується...і заново створюється…
Стивенс Уоллес «О стихотворениях нашого климата»
Ведь в нас живет неуемный дух,
И нам хотелось бы бежать, вернуться
В столь долго создаваемую сложность.
Несовершенство – наша благодать.
Есть сладость в горечи: одолевать,
Коль скоро нас несовершенство жжет,
Корявость слов и непокорность звуков.
Американская поєзия ХІХ-ХХ века в рус. переводах. М.:Радуга.1983. С.279-281
У 2019 році до проведення форуму #Ukrainian ID Александром Апальковим було створено книгу «Конституція Цінностей» .
«Цель моей той работі, – пише Ал. Апальков, – включить в книгу определеннное, однако, важное количество острых тем, ограничив рассмотрение каждой концепции кратчайшим описанием, не впадая в излишнюю ученость. В большей степени я старался сконцентрировать внимание ссылками на лаконичные тезисы выдающихся наших современников. И таким образом глубже вникнуть в смысл дискуссий, которые не могли не влиять на социальные связи… Я, впрочем, понимал, как нелегко осмыслить разницу между точным знаним и частным мнением, в соотношении с жизненной правдой…» с.188
Для Ал. Апалькова стресом Прозріння, власне, початком усвідомлення «жизненной правды», став Канів, «блеск и нищету» (блиск і ницість) якого він чутливо передав у книзі «Нравы города Ка» ; якраз в цей час ми з ним і познайомилися (через мого батька , з яким у них були дружні стосунки). Як тепер стає зрозумілим, то був Час творення концепції СЧ , журналу, у якому пан Олександр люб’язно погодився надрукувати деякі мої поетичні спроби…журналу, видання якого стало для нього сенсом життя, перевіркою на міцність, шліфуванням таланту…
Вже перша для мене книга Апалькова (про Канів) вразила чимось «невимовним»: якимось недомовленостями, інтелектуально-еротичним невдоволенням, соціальною критичністю, сарказмом і перформансом…
…водночас, скупістю поліграфії, і при тому, – неочікуваною
щедрістю змістовного «нутра» – талановитих портретів місцевого населення та замальовок побуту канівчан, виконаних в стилі гротескно-сатиричних начерків…
…а також, відсутністю Повітря, яке насичує мовний колорит кожного твору мистецтва: тут йдеться не про поетичні замальовки, епітети, а про той «післясмак» що залишається по прочитанні, і який надовго тримає у пам`яті головний образ твору….
Вірніше, відсутністю «романсового» повітря Канівщини. У Апалькова – це рівнинна стихія жовто-коричневих кольорів, строга і лаконічна мапа, перекреслена чорно-зеленою асиметричною сіткою доріг, якою мандрує Доля автора. Сухостій і алича – ось і екзистенційність цього місця, в якому гармонія животоку Думки прихована у штучній жвавості блогерства…
Як видавати журнал і навіщо писати книги – це з’явиться значно пізніше... А на той час, трьохмовна Склянка Часу /як, наприклад, Zeit-Glas №10-11/ , Kaнів – Viersen 1998-1999 (літературно-мистецький журнал №4-5 з епіграфом «Україна – що це?» – за назвою есе Фелікса Вернера Розе, яке в цьому ж номері надруковано), здається, була для мене одним з перших друкованих у літературних виданнях перекладних досвідів (німецький переклад Костянтина Бакараcа). Потрясаючим у цьому номері було «сусідство» різноманітних і талановитих майстрів пера, власне, митців літературної справи, які в умовах літературного неоліту та духовного колапсу міщанського середовища являли вишуканість смаку, глибину знань і оригінальність критичного погляду (Янвер Єсенді, Марк Богославський). І післясмак-повітря… Слобожансько-степового вітру, що зашпортався в умовних тенетах тексту…
«Дерево щебечущих авторів» – оцінюється Ал. Апальковим як концептуальна ідея – зміст СЧ. «Я верю в идею проекта «СЧ». В первую очередь, как клуба одиноких сердец. А уже потом, как литжурнала, толстеющего..» С.116 – це дуже точно відтворює первинний зміст – ідею укладання творчого журналу… проте, мова йшла про шлях до збереження свого «духовного, интеллектуального хазяйства»… це впертий і терплячий шлях вгору…
«…видання «Склянка Часу» приваблює читача, що знається на мистецтві і вміє відчувати та мислити..», – пише у рецензії на СЧ читач Андрій Астральський, Київ, 2002 р.
Стівенс Уоллес: О современной поєзии (фрагмент)
Поєзия місли – обязательно акт открытия чего-то, что удовлетворит людей
От нее не всегда требовали открытий:
сцена не менялась, твердили сказанное в тексте..
Затем театр превратился
В нечто иное. От прошлого остались лишь памятники…..
Чіткий ритм і рельєфна афористична думка у спостереженні Ал. Апалькова, яке перегукується з моїми особистими думками: «Литература – игра! Игра, дабы мы не закисли, дабы – просто люди не разучились читать современников. Ныне живущих. Я той мысли, что подари лучше обыкновенній цветок живому літератору, нежели шикарній венок на его могилу…» с.159
Драматична теза про сенс життя літератора: «Творити зараз і тут», поки не випав Косий дощ – «это обо мне, о моем поколении, о нашем народе, который задумал исправить мир, но только сам покалечился…» с.74
Наше восприятие чего-то как случайного сможет со временем измениться в сторону распознавания упорядочения. В это время происходит рост нашего понимания невидимого хода событий…
Ханц Декоц. Том Монте.
Пам’ятаю, що вперше побачила пана Ал. у видавництві: це була звичайна квартира, по вінця закладена паперами та журналами. Пригадую, що коли двері відчинив високий худий чоловік (занадто швидко, занадто високий, занадто худий), я була трохи шокована… Проте, ми приємно поговорили, обмінялися яблуками!, і, залагодивши справу, домовились про наступну співпрацю.
А цей вірш-присвята (зі збірки присвят «Далеким і близьким») склався у Києві пізніше. І відтворює він специфічну «мімікрію» вулиці Горького, де я жила довгий час у Києві, стиль моїх уподобань, ностальгію за Львовом, як місцем втілення інтелектуалізму Європи, наслідування англомовної поезії та сплеск космополітизму художнього мислення 90-х….
І ось «Склянка …» надрукувала мої опуси: про Париж, про Акваріум Життя, інші…
«Склянка часу» – це майже так само символічно, як і назва мого віршу – присвяти пану Апалькову, що перегукується з назвою відомої рок-групи С.Вакарчука («О.Е.», до якої я відчувала побіжну прихильність). Як і багатьом, мені сподобалось це протирічне космополітичне словосполучення…ім’я Ельза, що нагадує казки Г.Х Андерсена та німецький епос…Океан, що і є Гіпноз, всеохоплюючий і поглинаючий екзистенції та есенції людських життів, з усіма їх негараздами… умовно-тримовний ракурс побутування…
Океан Ельзи…Оkean Elzy… Океан Эльзы…
Олександру Апалькову…
…як день тут починається: на тлі
Порожніх вулиць зашурхочуть авта тісні
Спотворюючи тишу. Струм землі
Розгойдує асфальтові колиски
В дипломатичні балачки вітрів
Як суахіль – вплітає кісники у гриви
Кошлаті на каштанах – сонце - вмить!
Хоч скелі вікон миготять вразливо
Та день – мов щезла знахідка – сурмить
За рогом вже трамвай торкає рельси
Які – ми знаєм – вислизають з снів
Тих, хто ще спить, –
В океан Ельзи, океан Ельзи…
Туркочуть голуби, як похибки рівнянь
На моніторі ранку – сонце вітряне й мінливе
Крізь люмінесцентне небо – каламуті твань
Жене понад дахами віяло брехливе
І нас несе у вирій позіхань
В обійми розрахунків довготелесих
Як оминаючи спокуси став-страждань?
Потрапити у океан Ельзи, океан Ельзи…
Уяви коні екзотичних кольорів
Усе ж не варті особливих знаків –
Вже скачуть у слова. А слимаки доріг
Щоденного порядку – міста накип
На цяточки людей та вузлики змагань –
Розтрушують повз перехрестя – дельти,
Що намагаються спинити в путах запитань
Наш океан Ельзи, океан Ельзи…
Ознаки прерій в кожному стовпі
А ми не ті, про кого варто дбати
Рушаючи у путь, і годі озиратись
На кактуси й солончаки, тупі
Капкани літа – склеротичні шельфи
Нас поглинають, дякувать лупі –
Тезаурус очей ще можна прочитати
Закривши очі – бляклі і сліпі,
Як океан Ельзи, океан Ельзи…
Червень 1998, Київ
У цьому вірші, написаному для друзів, щось мінливе, екстравагантне, непевне, елітарне, інтуїтивне, – що складає сутність поетичного думання (яке зовсім відмінне від думання за законами суворого і жорстокого життя), складає алюзію до стилю перших видань і Антологій СЧ.
Чужорідність яких серед різномастих літературних спів-братів, їх мікстовість («А «смесь», заметил Нестор Кукольник, – может быть, и есть самое интересное у писателя…», с.4.) слугує алегоричним містком між Поезією, Літературою і Життям…
Як тут не навести фрагмент з мого Квест-роману «Країна Сумнівів» (2021, рукопис) Про Тексти-мости:
«А взагалі, я думаю, що література – це гра …Gra u Lyubov samotnıh lyudey… ця гра – як сучасна, так і з самого початку її існування, живиться переписуванням текстів, їх перекладом, транскрипцією та спірним тлумаченням, що перетворюється на таке собі безупинне розмірковування – перебирання різнокольорових клаптиків-думок (булмаджа), які колись – з волі закоханих у терпіння гравців – складуться у повноцінний образ Всесвіту. Отже, оповідь може вестися, наче перегукування текстів, – течії від різних джерел збиратиметься у неспішну ріку, ріка впадатиме у море (текстів) – і губитиметься десь у соленій глибині його душі».
І ось, рецензія. Не можна сказати, що пропонована книга п. Апалькова «Простая философия. Или…» є відповіддю на зумисно буквальні питання «как издавать журнал» и «зачем писать книги»? Вона занадто індивідуальна, мемуарна, багато-джерельна, рефлективна і багатожанрова. Проте, тут немає складно-зашифрованих ідей, – все написано чесно і навіть надмірно чесно; є місця, де «щоденникова» манера оповіді історій переплітається з філософськими сентенціями, притчами, згадками, листами. А простою філософією, заради якої варто докладати письменницьких зусиль, щоб вгодити як ідеалістам (доброчинним), так і матеріалістам (безнравственним), – є творчий пошук. Генерування ідей з усіх форм довколишнього буття… Творення істин для усіх спраглих за Істиною… Залишатися поза грою – у площині круговерті Життя і звичних цінностей Любові … Йти вгору…Існувати, ніколи не втрачаючи духу.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Олександр Басанець (джерело: Друзья журнала "Склянка Часу*Zeitglas")

Олівцем позначаючи
Роздуми над книгою О. Апалькова «Простая философия»
Маю філологічно-філософську звичку читати тексти з олівцем у руках. Отож узявши для студіювання придбану книгу Олександра Апалькова «Простая философия или Как издать журнал и зачем писать книги», зрозумів, що підкреслювати, ставити знаки оклику чи знаки запитання або своєрідні позначки збоку доведеться часто, адже текст складається з монологу автора, витягів із листів, цитат… У такому разі шукаю суголосся власним думкам або прислухаюся до тих міркувань, які вважаю слушними і які є для мене певним відкриттям.
Із самого початку ... [ Показати всю рецензію ] автор згадує свої дитинство і юність, що дає можливість читачеві побачити мотиви вчинків оповідача вже в зрілому віці. Крім цього, О.Апальков подає багато фактів з історії своєї малої батьківщини. Колись я по краплинці шукав відомості про Українську лінію, збудовану в 1731-34 роках, для своїх історичних повістей під загальною назвою «Обидва береги». Нині ж цей матеріал більш доступний, але все одно цитати, наведені паном Олександром, стануть ще одним джерелом вивчення минулого. До того ж мені просто приємно читати про місця, де народився й нині проживаю, а саме на лівому березі Орелі, а через річку тягнеться кілька поселень етнічних росіян-старовірів, котрі осіли тут із початку тридцятих років вісімнадцятого століття під час будівництва земляних валів із Залінійного до Старовірівки, про яку йдеться в книзі.
У наступному розділі розповідається про складнощі створення часопису «Склянка часу». О.Апальков витримав велику напругу, бо мав велике підґрунтя з дитинства і юності: жагу до читання й настирливість. Він визначив ось такі пріоритети щодо своєї роботи:
«Мое редакторское кредо
Простота – единственное правильное решение.
Отсутствие авторитетов.
Первоисточник превыше всего.
Терпение.
Смелая догадка».
Біля цих слів ставлю знак оклику!
Олександр Апальков паралельно розповідає безліч історій, котрі варто назвати вставними новелами; вони мають не безпосереднє, але опосередковане значення до головної теми й так чи інакше створюють цілісну картину роботи редактора журналу.
Будучи постійним читачем і автором журналу «Склянка часу», зазначу, що підтримую принцип роботи Олександра Володимировича щодо пошуку нових імен літераторів. Так, багато з них ще не володіють художньою досконалістю письма, проте вони виграють у незаангажованості й свіжості сприйняття. Сильне враження на мене справили такі твори: Ольга Карабин «Аренда рая», Влад Неслунга «Збентежені душі», Олена Ярої «Ню» тощо. Проте потрапляють і відверто слабі тексти, в яких автор просто розповідає сюжет, а не створює художній текст. Помічаєш і стилістичні невправності, й редакторські промахи. Чого гріха таїти: читаючи й свої вже надруковані твори, побачиш те, чого не вгледів у електронному варіанті. Й усе ж добре, що редактор журналу «Склянка часу» має своїх авторів і не ганяється за штучно створеними літературними авторитетами.
Цікаво, що Олександр Апальков не виділяє класиків і некласиків, видатних і письменників другого ешелону, адже класиками нерідко ставали працівники пера за рознарядкою літературних критиків або політиків. Лише з часом з’ясовується, що видатними стали не ті, про яких раніше говорили, а інші, як правило, менш помітні майстри, наприклад Лєсков чи Платонов. Від себе скажу, що чимало імен я, український філолог за дипломом, відкрив набагато пізніше, ніж треба було, приміром, Віктора Міняйла, Володимира Дрозда, Івана Чендея…
Напевне, найпоширенішим жанром часопису «Склянка часу» й збірників однойменного видавництва стали новела й оповідання, хоч Олександр Апальков у своїй книзі на цьому не наголошує. Мала проза – найбільш зручна для читачів й авторів. Для читачів тому, що за короткий проміжок часу можна дізнатися багато. Наприклад, оповідання Олени Ярої «Ню» – це, по суті, ключ для визначення причини, ходу й наслідків війни на Сході України. Авторові ж створювати прозу малих форм теж не обтяжливо: якщо Муза навідалась, то він може швидко викласти наболіле в письмовій формі, якщо ж натхнення забарилося, то можна й не братися за роботу. Ніхто нікому нічого не винен.
І. нарешті, третє питання: навіщо пишуться книги? Сам собі даю відповідь: «Мені просто подобається це робити». О.Апальков стверджує іншу думку: «Издаю журнал и пишу книги для того, чтобы жизнь стала менее суровой и жестокой». До цього хочеться додати таке: якщо письменник знає і в своєму творі з допомогою викладеної історії акуратно й ненав’язливо підказує читачам, як їм жити на світі білому, або бодай те, як чинити не слід, то, значить, треба писати!

* Басанець Олександр Михайлович народився в 1953 році. Закінчив Дніпропетровський університет. Філолог, викладач української мови і літератури. Працював учителем, директором школи. Нині на творчій роботі.
Автор книг прози «Степовий холод», «Слід минулого літа», «У затишному кубельці», «Обидва береги», «Чиста каламуть», «Відлуння минулого». Друкувався в часописах і альманахах «Склянка часу», «Скіфія», «Літературна Україна», «Березіль», «Київ» та ін. Лауреат і дипломант кількох літературних конкурсів.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Кореспондент (джерело: Книжковий світ)

Всеукраїнський рейтинг «Книжка Року»
5 сентября, 10:12 ·
Номінація «ХРЕСТОМАТІЯ» / Життєписи
Александр АПАЛЬКОВ. Простая философия, или Как издавать журнал и зачем писать книги. – Канів: Склянка Часу, 204 с. (о)
Петро КРАЛЮК. Таємний агент Микола Гоголь. – Х.: Фоліо, 188 с. (п)
Віктор ПЕТРОВ. Листи до Софії Зерової. – К.: Дух і Літера, 432 с. (п)
Андрій ПУЧКОВ. Тривкий тролінґ трикстера: Метадраматургія Олександра Корнійчука. – К.: Дух і Літера, 608 с. (п)
Володимир РУТКІВСЬКИЙ. На берегах пам’яті. З книг спогадів. – Одеса: Друк Південь, 184 с. (о)
Слідчо-наглядові справи Тараса Шевченка ... [ Показати всю рецензію ] (1847–1859). Факсиміле. Книга 1, 2. – К.: Арій, 878-1866 с.(п)
Спогади про Лесю Українку. Том ІІ. – Л.: Астролябія, 512 с. (п)

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Апальков Олександр (джерело: litsovet)

"...В год 2012 вышло по-особому много публикаций и обо мне, и о журнале моём ( #Склянка_Часу_Zeitglas ). И да же, в «Литературной Газете» на целую полосу размахнулась статья Александра Волкова о моей книге «Львов-Луганск-Бис». Критика была позитивная, даже очень…
И мне предложили вступить в «Національну Спілку Письменників України».
«Внутренниий голос» отговаривал меня. Но «конъюнктура» нашёптывала: «Давай, шуруй!» Тем более, что меня приглашали и рекомендовали туда писатели высокого класса: Иван Дзюба, Анатолий Крым, Станислав Стеценко и Сергей Левченко .
...Мы никогда в жизни не втречались ... [ Показати всю рецензію ] с уже тогда очень известным Сергеем Левченко. А по Украине «гремели» его стихи, повести, романы… Он написал мне, между прочим, и такие слова: «…Світличний якось казав мені, що в «спілку» не йдуть, в неї запрошують. Дехто навіть не йде, а пролазить… Особисто мене запросила Тараненко (Людмила Тараненко ). Я запрошую п. Апалькова О. в спілку, як талановитого, людяного, сформованого автора…»
И я «клюнул».
— Внутренний голос, — говорил мне мой дед, — это и есть совесть.
Но, было поздно отступать. Мне уже прислали рекомендации, формуляры и «особовий листок по обліку кадрів»…
Соблазн — страшная сила.
И я сочинил заявление, заполнил формуляры, сделал аж семь фотографий 3х4, в галстуке и с умным лицом, интеллигентным. Однако, ещё заполняя «особовий листок», я задумался: «А какое отношение к писательству имеют мои номера дипломов, состав семьи и воинские звания… Ведь, — говорил мне снова внутренний голос, — для писателя главное талант, дар, способности, наконец…»
Но и тут я голосу не внял.
И если человек не следует за судьбой, она тащит его за волосы…
И я приехал в славный город Черкассы. Поднялся полу-убитыми ступенями когда-то роскошного особняка в югенд-стиле… Проник в конурёнку с табличкой на обитых чёрным дермантином дверях. И, широко улыбнувшись, представился секретарше...
Cвидетельство о публикации 607148 © Апальков А. В. 06.07.21 11:46

[ Згорнути рецензію ]