Галина Вдовиченко : "Хто такий Ігор?" : роман : Анотація, уривок з книги.

Галина Вдовиченко

— Нора-Друк, 2010. — 280 с. — (Серія: Популярні книжки).
— м.Київ. — Наклад 3000 шт.

Поділитись:

Уривок з книжки Рецензії в пресі (5) Відгуки читачів (0) Де купити (2) Скачати файл

Іван Гаврилович допомагав дружині робити аджику на зиму. Помиті півлітрові банки вже чекали, виставлені рядочком на підвіконні.
Господарі у чотири руки закінчили перекручувати на м’ясорубці усі складові майбутнього смаколику. Хазяйка поклала останню порцію у баняк, що стояв на газі - там вже закипало різнокольорове місиво. З-під покришки приємно пахло сумішшю гарячих ароматів болгарського перцю, цибулі та помідорів.

- Може, у кімнату підемо? – невпевнено запропонував господар.

Звідти було чути пісню з популярного телесеріалу – я час від часу натикалася на цю бездарну тягнучку, шукаючи ... [ Показати весь уривок ] новини, і навіть хвилину-другу могла подивитись, дивуючись з того, що хтось таке знімає, а хтось дивиться. Дружина Івана Гавриловича тільки-но вийшла з кухні, було чути, як під її тілесами рипнуло крісло – вона влаштувалась перед екраном, радіючи, що встигла до початку…

- Якщо вам на кухні зручно – то мені тим більше, - відповіла я. – Не будемо заважати…

Іван Гаврилович ретельно помив руки, обтер їх і сів навпроти мене, перевіривши долонею, чи стіл чистий.

Я уявляла собі його зовсім іншим - високого зросту, з міцними руками, а він виявився сухеньким миршавим чоловічком з рідким безбарвним волоссям. Погодився на зустріч не з першого разу. Ми двічі розмовляли по телефону. Йому, мабуть, стало цікаво, хто така вперта з таким голосом, як він сказав, зикінським. Тобто голосним? – здивувалася я. Оксамитовим, уточнив він. Ми з ним встигли навіть поговорити про те, хто яке вино робить з синього винограду, я похвалилася батьківським, пообіцяла пригостити. Приходьте, погодився, нарешті, він. Як вас звати-величати?..

… Іван Гаврилович у СІЗО проходив військову службу, був там контролером з нагляду.
- Звання таке? – бовкнула я і зашарілася, наткнувшись на його погляд - зрозуміла, що з язика зірвалась дурниця.

- Звання у мене було прапорщик, - терпляче пояснив господар. - А посада – контролер.

Він зняв з холодильника – приготував наперед – потерту теку кольору стиглої сливи, в якій, серед іншого, були й грамоти за бездоганну службу. Розклав їх переді мною.
- Мета вашої публікації яка?

Зніяковіла.

- Я вам казала: особливості поведінки людей в умовах ув’язнення. Скажімо, чи можна, спостерігаючи за поведінкою, визначити, що цей сидить за злочин, а той, можливо, й помилково…
- Це було б дуже просто, без суду та слідства такі речі визначати.
Що ж ви думаєте – як тихий, спокійний та ввічливий, книжечки читає – то може бути й невинний?.. А як матюкається та гамселить ногами у двері – то недаремно сидить?.. Нє-є, шановна. Не все так просто. Один, пам’ятаю, усіх дратував, ну просто виводив із себе. Такий вже був завзятий, неспокійний, майже не спав, усіх діставав до печінок. Рвався щось довести, якісь папери в руки пхав, щось намагався передати - вже й негайно, просто серед ночі. Весь час намагався щось згадати. Розпише похвилинно той день, у який стався злочин, - і починає шуміти: «Я вимагаю, я вимагаю»… А потім з’ясувалося, що його й справді помилково засудили. Бо взяли справжнього вбивцю.
- Виправдали того… неспокійного?
- Та яке! Кажу ж - потім з’ясувалося. Коли вирок вже було виконано. Ні, з поведінки нічого не видно. Це я вам точно кажу.
- Ви того, що «я вимагаю, я вимагаю», в день вироку з камери виводили?

- В день розстрілу? Ні, не я. Не моє чергування було… А давайте знаєте що?.. Щось мені так апетитно пахне, що гріх не випити, га? А вашого вина я згодом скуштую. Що скажете?..

Кухня справді наповнилася пахощами так, що я, побачивши, як
Іван Гаврилович вихопив з шафки пляшку горілки, а з холодильника – шмат сала, зрозуміла, що… так… я теж хочу горілки. Господар, здається, був навіть радий, що дружина захоплена серіалом: спритно, намагаючись не шуміти, нарізав хліба, сала, помішав довгою дерев’яною ложкою вариво, яке вже почало булькати на плиті. На її емальовану стінку з баняка вихлюпнулося густе й червоне.

- Так і попектися недовго! – Іван Гаврилович зачерпнув кілька ложок майбутньої аджики у маленьке горнятко. - Зараз знімемо пробу. Щоправда, ще без часничку, а без часничку воно зовсім не те. І скажете, як вам на сіль? Додати ще?

По білій стінці сповзала червона пляма, залишаючи вологий слід.

- Ну, за знайомство! – виголосив господар.

Горілка обпекла горло, гарячею хвилею перемістилась у шлунок. Думала, не зможу закусити. Хіба хлібом. Але змогла. Навіть не відмовилась від ложки аджичного напівфабрикату на плястерку сала: канапку мені дбайливо приготував Гаврилович.

Смертників, виявляється, привозив спецконвой. Контролери виводили його з камери у день страти. Цього моменту засудженим доводилося чекати часом і кілька років. І не лише тому, що смертник писав про помилування, просив пом’якшити покарання – і треба було дочекатися відповіді. Часом він нічого й не просив, але минав місяць за місяцем, і будь-який день міг стати останнім. Який саме – ніхто не знав.

- Вас що, не попереджали?
- Та ні, звичайно. Не попереджали.
- Навіть напередодні?
- Звичайно, що ні. Знаєш, Володимирівно, ти мене не називай у статті, - перейшов він на ти. – Кому воно треба, моє прізвище? Без прізвища розповім.

Випили по другій.

- Ви говорили смертникові, куди його ведете?
- Ні, воно виглядало, ніби на прогулянку. Чи там з якогось іншого приводу.

- Але ж людині мали б сказати, що зараз… відбуватиметься.
- Для чого? Такий-то, на вихід! Не повіриш, Володимирівно, дехто одразу здогадувався. От усе робимо, як завжди, як сотні разів перед тим, нічого особливого. А засуджений раптом як гляне… Як той кабан чи теля, чесне слово, якого на бойню ведуть. «Що, - каже, - все?..». Цукру замало.
- Що?
- Здається, цукру замало, ні? Воно завжди смачніше, коли цукру додати. І гіркий перець наразі не дуже чути, воно пізніше проступить. Це обов’язково – аби гіркий смак перцю проступав, але щоб з цукром водночас. Да-а… Там такий підвал був, та й зараз, мабуть, є. Куди ж підвал подінеться?.. Ось туди заводимо. А там вже чекають. Ну хто чекає?.. Начальник СІЗО, лікар там, прокурор по нагляду за ісправітельно-трудовими закладами. Хто ще? Представник УВД, - Іван Гаврилович кусає канапку, зосереджено жує. - Запитують прізвище, ім’я, по-батькові, коли народився, по якій статті відбуває покарання… А тоді – прошу пана у сусідню кімнату, а там виконавець – його справа хвилинна - постріл в голову, контрольний - і всі діла.

Глипнув на мене. Я мовчала.

- Ну а чого розводити церемонії? – Іван Гаврилович обходився вже без моїх запитань. - Лікар зайшов, констатував смерть. Все.

- А засуджені знали, що на них чекає у тій, другій, кімнаті? – я почала говорити повільніше, зібраніше. Язик вже потребував контролю.
- Їм не казали, що зараз буде. Але дехто, мабуть, не здогадувався. А дехто знав, розумів і так спокійно тримався… Один, пам’ятаю, здивував усіх: усміхнувся так недобре. Нарешті, каже, давайте, каже, суки, не тягніть вже, сучари. А траплялося й навпаки - руки трясуться, штани мокрі…
- Не шкода було?
- Так вбивці ж. Насильники. Не шкода. Давай мовчки, - від налив ще – і мені, і собі, - підняв келишок, випив до дна. – Давай-давай, не сачкуй. А ми після того теж… стрес знімали. Це передбачалося – і горілка, і закуска. Пом’янути ж треба. Людина все ж таки. Документи оформили, підписи поставили… Стіл від паперів звільнили – і випити-закусити… Жива ж істота, як без того…

Хміль вже добряче вдарив мені в голову. Обличчя господаря пішло червоними плямами.
- А той, що стріляв.., на безсоння… не жалівся?
- У нас це майор був. Між іншим, доброволець. Нікого, між іншим, не примушували. Сам рапорт написав на цю ділянку роботи. Да-а… Так от… він, пам’ятаю, казав, що на стрільбах, коли стріляють по мішенях на відстані 25-100 метрів, то там в принципі й не суттєво – людина чи мішень перед тобою, бо далеко. А тут – жива людина, близько… Він після роботи обов’язково йшов у баню, у парну, потім коньячку випивав, це обов’язково… Про безсоння нічого не казав, не знаю я про це. А от фотограф справді трохи того з часом.., щось йому зробилося… якийсь дивний став, сам з собою почав розмовляти.

- Який фотограф?
- Труп треба було сфотографувати у кількох ракурсах. А потім вже ховали. Місце на плані - спеціальний такий план був - позначили, занесли в особову справу, а саме місце поховання розрівняли. І все. Нє-є жді мє-єня, мама…


Йшла додому п’яна, розмазуючи сльози по щоках. От, бляха, - ревіла, - от курва. Які страшні речі відбуваються поруч. Живеш, живеш, квіти нюхаєш, слухаєш про вино, про слухай, але мовчи, дітей своїх хочеш зрозуміти, за батьків боїшся, переживаєш, як день не подзвониш, і він тобі пальці на ногах виціловує аж лоскотно, а потім пригортає до себе юну дівчину – довге волосся-коротка спідниця – а тут таке поруч робиться, ну добре, бляха, не зараз, добре, колись, але ж недавно, кілька, блін, років тому, недавно, такий бєзпрєдєл, і знову хочуть то все повернути, і та мені пише, і я ж сама бачу, що не винна, похибка можлива, але ні.., та ні, не думаю, та ні, не помиляюсь, от курва.., з мєлкашки, з рушниці у потилицю – шматою голову закрутили, кров з підлоги змили - і за стіл, іменем закону… та чим ви кращі за тих, кого розстрілювали?.. Вони вбивці та насильники, а ви тоді хто?.. Який же це закон, коли вбивця вбивцю вбиває? Гівно, а не закон.

*****

08-08

На голові тісний обруч. Тисне так, що не поворухнутись, очей не розплющити.

- Ма-ам, ти що, нікуди не йдеш?

Я щойно стояла над прірвою – страшна і прекрасна, довге волосся роздмухував вітер, міцне м’язисте тіло, але водночас легке й гнучке. За мною – хтось, ті, що бояться. Навпроти ті, кого я не боюсь, сміюсь їм в обличчя страшним сміхом, знаючи, що страшна, знаючи, що прекрасна.

А перед тим – я за кермом. Вітер у вухах, шалена швидкість, і та сама радість від сили і повного володіння ситуацією. Звідки це все? Я ж не вмію водити машину, та й не мала ніколи авто, і такої впевненості, такої сили, коли за тобою стоять слабші, а ти дивуєшся зі своєї необмеженої впевненості, я не знаю. Що за сни чудернацькі? І чому так болить голова? Щойно ж уві сні все так класно було.

- Ти йдеш на роботу, ма?.. Де ти була вчора, ма?

- Слухай, - сказала я Аньці. – Але мовчи. Це. Як вода. Уночі. Глибоко під тобою. Живуть холодні ключі. Води!

- Капець, - сказала моя доня. – Яська, давай сюди! Бігом давай!!!

Встали наді мною, перелякані.
- Дайте води, - сказала я. – Господи, як мені погано.

На роботу я не пішла. Подзвонила Вірці: скажи, що отруїлася цим… як його… простроченим йогуртом. Набрала Мюллера. Доповідаю: сьогодні на роботу не прийду, мені погано і такий темп, щоб ти знав, не витримають навіть залізні механізми, а не те що живі люди, творчі натури, ранимі й беззахисні. Мабуть, алкоголь ще не вивітрився остаточно. «Коли будеш? – запитав Мюллер. – Добре. Щоб завтра була як огірок».

За дівчатами клацнув замок у дверях, я видудлила пляшку кефіру і провалилася у сон...

День мій почався і не вранці, і не з кави. А під обід, і з гігантським горням міцного чаю з лимоном, коли я стала біля вікна видивлятися наполегливу баскетболістку. А її немає - вона сидить собі десь в аудиторії або у класі і теж дивиться у вікно, помічаючи перші ознаки осені. Я звикла спостерігати за цією впертюхою. Мені бракуватиме її ранкових вправ без жодної, як каже Мюллер, позитивної динаміки… А може, їй нарешті набридло? Чи вона, врешті-решт, зрозуміла безперспективність своїх намагань?

Будинок навпроти за літо став схожий на клаптикову ковдру – десятки два власників квартир зробили зовнішнє утеплення своїх помешкань і кожен замовив свій колір. Під деякими деревами на ще зеленій траві вже жовтіли сонячні плями опалого листя. У вересневих гілках сусідив серпень із жовтнем, зелень із червоним помаранчем. У рівних умовах, при одному корені та одному стовбурі, деякі гілки ще були молоді, застрягнувши у квітучому літі, а інші занадто швидко постаріли, обганяючи час.

Події вчорашнього вечора відтворилися в пам’яті в усіх подробицях. Але мине тиждень, місяць, півроку – і залишиться лише загальне враження та деталі, часом другорядні й випадкові, як аджична пляма, що сповзала по плиті. Чи є логіка у вибірковості пам’яті? Для чого вона зберігає зайве і чому стирає необхідне? Для чого мені пам’ятати бабусю-їжачка у тумані з вечірньої маршрутки - з напруженим виразом обличчя та покрученими артритом пальцями на торбі?.. Пам’ять підводить, іронізує, дає збої, саботує і відмовляється відтворювати щось справді важливе – й водночас залізобетонно утримує у мозку легковажні слова випадково почутої пісеньки…

Однокласниця, виявляється, спільні події пам’ятає по-іншому, у кожного – своя інтерпретація. … Це було напередодні останнього дзвоника. – Та ні, ти що! Восени, на початку десятого класу. – …І були там ти, я, Шмурдяк і Йопсик… - І Філін був, він нас і підбив… - Який Філін! Ти забула, Філін попхався з нами іншим разом…


Повний хаос у спробах відтворити правдиве минуле. У кожного воно - своє, незважаючи на спільні події.

Друзі нагадають тобі про тебе те, чого ти і не знав. А ти їм розповіси важливі дрібниці, пов’язані з кожним із них, про які вони не здогадуються. Вірка, з якою ми товаришуємо із першого класу, не пам’ятає – як таке можна забути? - як ми купували після школи видовжені булочки-сайки, вони чомусь так називались - як пташки, що тримаються зграйками; продавщиця відламувала нам від загального хвилястого буханця по булці, і ці злами, де вони щойно трималися своїх подруг, виглядали сиротливо-зворушливо. Ми йшли, загрібаючи жовте листя ногами, їли пахучі свіжі булки, пам’ятаєш їхній запах? – Вірка заперечливо хитає головою. – Та як?! Такий неповторний запах, із заплющеними очима пізнала б ті сайки! – Ні, вона пам’ятає інше – як одного разу вчителька зробила нам однакові записи у щоденниках, і її мама, прочитавши зауваження, прийшла до школи, а моя - ні, бо я сховала щоденник. - Я сховала щоденник? Вірка щось плутає або моя память має здатність витирати зіпсовані негативною інформацією файли.

Що тоді казати про пам’ять, яка довша від життя?.. Душа намагається до нас достукатись, дати знати щось дуже важливе, натякає у снах, дає сигнали наяву – а ми не звертаємо уваги, не надаємо значення, хоча варто лише зосередитись, дозволити празнанням увійти в кров, у кожен порух думки та інтуїції; згадати відчуття на шкірі, яких ніби то ніколи не знав, місця, в яких ніколи не був, але відчуваєш там щемливий неспокій, слова, яких не чув, але які призначалися саме тобі. Це не так складно. Це як вправа зі згадування подробиць.

Скажімо… Якою була твоя шкільна форма у десятому класі? Не загалом, а у деталях?.. Процес пішов. Отримай картинку, мов живу: такий був колір, так пахла вовняна тканина… Гудзики на спині, їх можна було застебнути, вивертаючи руки - ця вправа потребувала певної гнучкості та відпрацьованості рухів. А на грудях була кокетка – вставка з кількома машинними строчками. Можна було слухати вчительку на уроці і робити під горлом рух, ніби граєш на віолончелі. А чорний фартух застібався на ґудзик ось з цього боку, на талії, і коли ґудзик відлітав, я його пришивала чорними грубими нитками навхрест.

Кожен може згадати що завгодно. Треба лише настроїтись і запустити програму, правильно давши завдання. Тобто конкретно. І тоді можна згадати навіть те, що чорний фартух був на прямих бретелях, але на грудях тканина утворювала потаємну кишеню, в неї можна було покласти гроші - якусь купюру, копійки, багато нам батьки не давали. Ніколи не згадувала про цю кишеньку. Але варто почати відтворювати щось конкретне – і пам’ять починає витягати із закапелків те, що нікуди не зникало, лежало собі про всяк випадок до затребування. І якби не запустила зараз механізм згадування, без напруги, лише сконцентрувавшись на запитанні – а що я тоді носила? – то, може, ніколи б про цю кишеньку і не згадала.

[ Згорнути уривок ]