Ірен Роздобудько : Все, що я хотіла сьогодні... : роман : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Євген Повєткін (джерело: Сумно)

Очевидно, передостання книжка Ірен Роздобудько — «Все, що я хотіла сьогодні» — мала б вирішити кілька, скажімо так, невідкладних художніх завдань. Вони різні за складністю та вагою, але в попередній у бібліографії письменниці книжці — «Амулет Паскаля» — вони спричинили певні перекоси та «заїдання» всієї складної механіки твору. Жанр медитації з елементами притчі не дуже добре пристосований до занадто абстрактних, доречних більше для філософського трактату ідей про вкладені «мотрійки», образів-матриць відомих людей, до яких Ірен Роздобудько має певний сентимент (Мадонна, Нікола Тесла, Фредеріко ... [ Показати всю рецензію ] Фелліні та ін.). Взявшись писати щоденник від імені своєї головної героїні — пані Голки — письменниця недооцінила складність і специфіку щоденникової форми, і в підсумку в середині й без того перевантаженого штучно створеними ситуаціями й образами опинився чималий шматок «статичного» письма (така-бо є властивість щоденникових записів). Врешті-решт від всього цього істотно постраждала така невловима і така важлива для твору субстанція, як «легкість» читання, іншими словами, насолода від тексту. Не можна сказати, що «Амулет Паскаля» вийшов геть нечитабельним, але все-таки це твір, читання якого потребує певних зусиль.



«Все, що я хотіла сьогодні» — спроба повернутися до первісної простоти й легкості. Цьому має слугувати стрункий хронометраж (один день, розписаний по годинах і хвилинах — немов фільм, змонтований із записів відеокамери спостереження). Спогади, описи та екскурси суворо лімітовані як за обсягом, так і за складністю образності й письма. Можливо, на Ірен Роздобудько вплинув набутий останнім часом досвід кіносценаристки, але в будь-якому випадку авторка свідомо обрала простеньку, й зрештою, майже зовсім не оригінальну (що так несхоже на попередні твори Ірен, зокрема, на «Дванадцять...») історію. Епізоди з відвідинами наркоманського кубла, розмовами по престижному мобільному телефону, підібраному на вулиці, шопінг у дорогому магазині та вечеря в екзотичному ресторані хоча не позбавлені певної штучності, а все ж сприймаються незрівнянно природніше, ніж маестро Паскаль та товариство в його альпійскому будинку. В певний момент автор рецензії був уже готовий повірити в реальність долі й переживань Мирослави М...



Але несподівано все зіпсував несподіваний і непотрібний хепі-енд, який зразу розвіяв трагічність і певну пафосність історії, що оповідається. І, як це часто буває, брак читацької довіри провокує ріст, прошу вибачити за тавтологію, читацької недовіри. Яка, в свою чергу, спонукає до більш критичного переосмислення щойно прочитаного тексту.



Наскільки можна судити з оповіді, Мирослава М. - людина із критично зниженою самооцінкою. Тільки так можна пояснити її тривалий і спокійний шлюб із Вадимом, який зовсім не від того, щоб влаштовувати їй час від часу жорсткий психологічний шантаж. Такі люди, як Мирослава, й справді вважають себе сірими, недостойними уваги й любові, і тому ладні одружитися з першим-ліпшим, хто їх помітить. Так, це справді той тип людей, що переривають заради своїх домашніх тиранів-чоловіків улюблене й успішне навчання в інституті, терпляче зносять несправедливі докори й вилиту на голову олію в новорічну ніч. Проте такі, як Мирослава, після кожного нового шантажу або знущання чоловіка оцінюють себе все нижче, і не так часто спроможні вийти з депресії без сторонньої допомоги або принаймні без впливу сторонніх чинників. І те, що отримана Мирославою довідка про смертельний діагноз розпалює в її душі жагу до життя — ще не аксіома, бо часто такі, як вона, навпаки — стають самогубцями.



Як мені здається, твір могла би врятувати зміна оповідної структури. Розповідь від першої особи — часто не найкраще композиційне рішенння, особливо у випадках, коли потрібно показати глибинні, тектонічні зміни психіки тієї особи. Я переконаний, що для психологічної достовірності історії, що її розповідає Ірен Роздобудько, потрібно показати саме такі зміни. Те, що вийшло у її книзі, справляє лише враження імітації докорінних змін, переосмилення, духовного прозріння. Справжнім душевним драмам, на жаль, надто рідко можуть зарадити таємні романи «на стороні».



Послання твору «Все, що я хотіла сьогодні», безперечно, важливе: шлях задоволення бажань не є насправді шляхом до щастя. Бажання часто можуть бути навіяними, чужими, колективними і, керуючись ними, Ви, безперечно, ризикуєте прожити чуже життя. Але авторка, навіть розуміючи це, в кульмінаційній сцені в органному залі не дає героїні збагнути, що єдиний шлях до щастя — це молитва, вручення себе в руки Того, Хто й так знає наші потреби. Натомість вона вкладає в розум і вуста своєї героїні нові бажання...

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Тетяна Трофименко (джерело: MediaPost)

Відома українська письменниця Ірен Роздобудько в інтерв’ю «Українській правді» нещодавно сказала, що її читачки – не дорогі тьолки, а просунуті українські жінки… Далі цього твердження Роздобудько не пішла і тему просунутості не розкрила… А страшенно цікаво було б дізнатися про кілька речей, скажімо: чи автоматично вважається просунутою жінка, яка не є дорогою тьолкою? Чи достатньо просто читати Роздобудько, щоб вважатися просунутою жінкою? І яку тьолку письменниця вважає дорогою? :) У пошуках відповідей на ці питання я звернулася до нової книжки Ірен Роздобудько, що вийшла в харківському «Фоліо» ... [ Показати всю рецензію ] цього року…

Книжка називається «Все, що я хотіла сьогодні…» і розповідає про нібито «затуркану середньостатистичну бабу», котра одного далеко не прекрасного дня дізнається, що в неї саркома і жити лишилося не більше місяця. Насправді головна героїня не така вже й баба – їй 27 років, у неї є чоловік і робота в дорогій перукарні. А ще вона «надає перевагу старим французьким стрічкам, обожнює Фелліні, не дуже розуміє Бергмана, готова день і ніч переглядати Бунюеля, Пазоліні, Тарковського, Вісконті, а нещодавно відкрила для себе Горана Паскалєвіча та Джима Джармуша» (с. 118). Не закривайте сторінку, якщо після цієї цитати вам здалося, що ви не просунута українська жінка, а дорога тьолка! Це може виявитись помилковим відчуттям :).

Бо насправді головна проблема Мирослави (у спробі розпочати нове життя в останній день вона обирає для себе загадкове ім’я Ія) – це нездатність на вчинок і невміння відстоювати свої бажання. Усе життя Мирослава-Ія намагається чинити так, щоб усе в неї було як у всіх, навіть ціною розбитого обличчя (роман піднімає проблему домашнього насильства – вустами героїні проводиться паралель із кінострічками «У ліжку з ворогом» і «Доґвілль»; очевидно, коли чоловік виливає тобі на голову пляшку олії, стає не до Фелліні…).

Видається, що саме ця духовна інертність заважає віднести головну героїню до розряду просунутих. Вештаючись містом із довідкою про саркому в сумці і думками, що б іще такого цікавого зробити наостанок, Ія знаходить дорогий мобільний телефон. Жіночий голос із телефону, котрий, власне, і «обласкав» дівчину середньостатистичною бабою, формулює істини, раніше нібито недоступні для її розуміння: «Так от. Затям: я ненавиджу бабів із таким принишклим голосом, як у тебе. Я уявляю, яка ти слухняна, яка правильна і як у тебе – все як у людей. Тобто тобі здається, що це так. А насправді ти навіть не уявляєш, яка це жлобська і банальна формула!» (с. 91). Вочевидь, сама жінка з телефону не належить до слухняних і правильних бабів, натомість втілює невмируще «bitches get everything» і явно є дорогою тьолкою. Вона радить Ії продати телефон і влаштувати собі свято. Правда, що має входити до поняття «свято», головна героїня не дуже уявляє, а тому, придушивши інстинктивне бажання купити в хату мікрохвильовку, а дорогому чоловікові – пальто, робить те, чого не могла дозволити собі все життя. Тільки не смійтеся: напивається, ставить контактні лінзи, дає в пику колишньому начальнику, а також купує в бутіку шмоток на тисячу баксів. Ах, ці вітрини бутіків, недосяжна мрія просунутих українських жінок…

У принципі, на цьому спроба психоаналізу завершується і починається банальна love story, бо на вході в бутік Марину бачить ВІН (не законний чоловік, хоча це ідея – от де можна було б показати розгул домашнього насильства! Запишу в молескін). ВІН закоханий у неї ще зі школи. І взагалі ВІН каскадер і знімається у фільмах. Згідно з розвитком дії, цих фактів, а також кількагодинної бесіди за кавою про Фелліні цілком достатньо, аби читач зрозумів, що тут маємо справу з отим самим єдиним справжнім коханням… Задля якого можна викинути на смітник лінзи, а пакет із тисячодоларовими шмотками подарувати жіночці в тролейбусі. Насправді ж прекрасний секс із чоловіком, ім’ям якого героїня так і не поцікавилась, цнотливо описаний діалогом «– Знаєш, як кохаються равлики?.. – Вони ось так – склеюються…» (с. 149), виглядає всього лишень як чергова істерична спроба зробити ще щось із того, чого ніколи не могла собі дозволити, – у даному разі зрадити чоловіка.

І якщо ви, дорогі тьолки, тобто не дорогі, тобто не тьолки, тобто просунуті українські жінки, чекали, що після всіх описаних у романі подвигів головної героїні фінальна сцена нагадуватиме вам той же «Доґвілль» чи «У ліжку з ворогом», то нічого подібного (хоча це ідея – на залишки грошей від продажу мобільного телефону купити автомат і замочити злого чоловіка та всіх поганих людей за компанію! Запишу в молескін).

Чуда не відбулося – трансформація із затурканої середньостатистичної баби в просунуту жінку існувала лише в уяві Мирослави-Ії. А оскільки чужу довідку з саркомою вона все-таки схопила помилково, то, судячи з настрою чоловіка в кінці цього епохального дня, ходити з синцями під очима героїні доведеться довго. Можливо, до наступного роману Ірен Роздобудько :)

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Уляна Депутович (джерело: Львівська газета)

У своєму новому романі – “Все, що я хотіла сьогодні” – Ірен Роздобудько акцентує на пошуку людиною власного “я” і прагненні до здійснення мрій, що осіли глибоко в душі, а вдало скомпонований сюжет вражає близькістю до реального життя.

84.jpgМабуть, чимало сучасних жінок можуть упізнати в головній героїні себе. Вона – молода пані Мирослава Малько, її життя “замкнено” на простих і зрозумілих речах: дім, робота, чоловік. Сьогодні Мирослава дізналася, що невиліковна хвороба ось-ось забере в неї життя. Героїня раптом усвідомлює, яким нудним і “правильним” воно було: навіть помірковані бажання вона ... [ Показати всю рецензію ] весь час стримувала, “вважала себе добре вихованою, бо хотіла прожити гідне життя за класичною схемою “хорошої дівчинки”, яка згодом стане гарною дружиною, правильною матусею і милою бабцею. Таке життя не приносило їй щастя, адже всі мрії, бажання й почуття давно вкрилися товстим шаром криги, що заповнив її серце, здавалося б, назавжди.

Але героїня вирішує присвятити цей день собі, зробити те, про що давно мріяла, чого завжди хотіла. У серці народжується бажання звільнитися від скутості й буденності, які оточували її довгі роки. Стоячи на подвір’ї лікарні, де їй поставили діагноз, жінка вибирає досі невідому стежку, котра веде її не до звичайної тролейбусної зупинки, а до невідомості, що має стати ключем до нового спалаху щастя в її серці. Мирослава долає страх бути собою, вона наважується на радикальні вчинки, котрі допомагають їй знову відчути запах щастя й заповнити глибоку й болючу порожнечу.

Мирослава розуміє, що “кожен наш день – це ланцюжок шансів. Якщо помічаєш і використовуєш перший – на нього відразу ж нанизуються другий, третій... І все вибудовується у правильному порядку”. Треба тільки вірити…

“Усе відбулося, – каже головна героїня, заплющуючи очі. – Все, що я хотіла сьогодні…”.

[ Згорнути рецензію ]