|
Баркароли : Оповідання
Антон Санченко
— Факт,
2008.
— 368 с.
— (Серія: Exceptis excipiendis).
— м.Київ. — Наклад 4515 шт.
ISBN: 978-966-359-254-1
Жанр:
— Мариністика
— Цикли різножанрових оповідань
— Репринтне видання
Анотація:
«Баркароли» — це пісні на воді. Тож у цій книжці багато пісень і морів. Лінива літня Адріатика поблизу Венеції й негостинне зимове Чорне море під Новоросійськом, величний Індійський океан і неозора Атлантика.
Вистачає також екзотичних портів, як ось Вішакхапатнам чи Мапуту, кранів, докерів, портових пивничок і суден. Причому кожне судно має не тільки написане на борті ім’я, але й прізвисько, яке гуляє на язиках моряків. Зовсім як у людей. А люди ж моря вважають слово «романтик» лайкою і співають лише під посвист вітру, коли їх ніхто не почує. Тому, щоб підслухати їхніх пісень, доводиться проблукати у морях половину життя. Але ті пісні того варті.
Для школярів: "Оповідання про книжку" можна почитати за адресою http://avtura.com.ua/article/26/
|
Лінк із зображенням книжки:
|
Звідколи я зустрів тебе, люба
Усе моє життя,
Усе життя зміни-
лося
З того дня, як ми здибались, бейбо,
Усе моє буття
Усе буття зміни-
лося
І кожен ланець твердить мені,
Що я вже не той
Увесь рейс з Лімерику до Нового Орлеану відбувся під цю пісеньку БіБі Кінга і перехід через Атлантику видавався переходом від сороміцьких гаельських пісеньок до старого доброго негритянського блюзу. Пляшкою ямайського рому зі старовинним англійським матросом на етикетці я забезпечив себе ще в Ірландії. Касету БіБі Кінга придбав ... [ Показати весь уривок ]
ще в піратській Болгарії. Куба ще й досі була в облозі, той мусиш пити ямайський ром, а не Габана Клуб. Ром був неочищений, чорний, як цукрова патока, відгонив ацетоном та бив у ноги, як правий півзахисник одеського Чорноморця. Та чи в тому річ, бейбо? Річ була в тім, що до Одеси мені було ще 9 місяців – народитись знов можна, не те що видудлити цю пляшку рому.
За Ірським морем, яке росіяни називають Ірландським, за Кельтським морем, яке на мапах англійців позначають як Селтік сі, Атлантика вже дихала на повні груди й повільна океанська брижжа неквапно гойдала наш панамакс у баласті.
Панамакс – це такий тип судна певного розміру, який я не наведу, бо можу збрехати. Панамакс це такий балкер, бейбо, з грецьким власником, оператором в Копенгагені, філіпінською командою та ще й під панамсьим прапором. Суть в тому, що це останній розмір, який пролазить у шлюзи Панамського каналу. Все що більше – вимушене мандрувати цим світом, оминаючи канали, навколо мису Доброї Надії чи мису Горн, і так ті судна і звуть – “кейпи”.
Та наш панамакс був усім панамаксам макс. Бо робили його тямущі китайці, і після того, як його вже спустили на воду, виявилося, що ми на чотири метри довші за той самий шлюз. Ось і вешталися ми світом, як кейпи, будучи в душі щирими панамцями. А бункеру та інших запасів все ж мали замало, щоб стати на кейпівські лінії. Нам залишалося лише трампове судноплавство, яке я перекладу як вештання світом. Ох і почухав потилицю той данець у Копенгагені, який керував нашим вештанням. До Лімерику ми привезли боксити з котроїсь із Гвіней, не було часу розібратися, з якої саме. А в гамерику ми вирушали під зерно порожніми, тобто в баласті.
В такому стані борт нашого панамаксенка здіймався над водою як дев’ятиповерхова будівля, ірландському лоцману довелося добряче поподряпатися штормтрапом. Та лоцман – мавп’яча професія, що не кажи. Хто на що вчився, баді, хто на що учився, без образ.
Альт-саксофоном та кларнетом дуділи ми одне одному, прощаючись з помаранчевим лоц-ботом в гирлі ріки Шеннон, поблизу маяка Скаттері.
І було нас на борту щось чоловік із 15, дюжина з яких - чорняві вічно ввічливі філіпки з незворушними посмішками на вустах, пятнадцятеро - на великий ящик з кришкою для зберігання одягу, коштовних предметів тощо, а про пляшку рому я вже писав.
Але чи в тому річ, бейбо? Річ була в тому, що через 12 діб виповнялося десять років звідтоді, як ми здибались, бейбо. І я те пам’ятав. І я вже був не той, це підтвердив би кожен філіпок на борту.
Я лагодив радара ген на щоглі, й чхати мені було на цю панамаксову псевдохитавицю. Я курочив “рулетку” й сміявся над станом душі, коли можна поставити склянку на стіл, і вона навіть не стрибне під стелю, чхав я на такий стан речей після років акробатичних етюдів на чорноморських суднах, де склянок нема взагалі, самі емальовані кружки. Я дивував філіпінців своєю вірою в непохитність панамакса й своєю звичкою не наливати кави більш, ніж на чверть філіжанки й не ставити склянки з ромом на береги столу. І тим, що на щоглі я працював без запобіжного поясу. Вони ніколи не були на вітрильнику, ці діти 199-го десятиліття з католицької острівної країни з вісімдесятимільйонним населенням. Зі щогли усі філіпінці здавалися дисциплінованими непитущими мурахами без пласкої манірки з ромом в кишені синього комбінезону.
Найближчим моїм земляком був чілієць з пустелі Наска. Якщо не рахувати капітана – грека з Халкіди. Та греки з Халкіди – то люди такого гатунку, їм не личить задурно дудлити ром у підлеглих, а пригощати своїм – душить жаба. Ось і креслять кросворди вони, самотні в своїй капітанській каюті увесь шлях від Шеннону до Куби.
Капітан мабуть знав, що попередні п’ять років я працював на злих турків на їхніх сандалах. Капітан мабуть читав мій експірієнс перед рейсом. Ні та й ні, а потім згадає про турків, яке вони стерво, і подивиться, що я казатиму далі.
- Вони навіть Гомера вважають своїм! І пишуть – Омер із Ізміру!
Що не кажи, а греки все ж відрязняються від усіх людей в цьому світі. Бо, читаючи Гомерів “Список кораблів”, кожен з них знаходить в нім своє місто. Це недосяжне жодному Мандельштаму.
- Отож бо, - тільки й казав я у відповідь, бо не личить за очі лаяти своїх аркадашів, навіть якщо вони – турки.
- То вас – п’ятдесят міліонів? Може ти переплутав, може – п’ять? – перепитує грек, маючи наувазі вже не турків, а нас, українців. Грек не вірить, бо вся Елада – лише дев’ять, і чотири із них – у Афінах. Всього лише 9 мільйонів – зате галасу! По всьому світу та по всіх тисячоліттях.
- 50 міліонів – гм, гарний ринок! – повірив нарешті у нашу мовчазну багаточисельність капітан, і вже щось метикує. Бо Греція – то демократІя та економІя.
Грек є грек.Чілієць – то інша справа. Чілієць – то вже майже земляк. Хоч ми всі земляки – по планеті Земля, та чілійці – то майже ми. Тільки й справи, що в них Піночет, а в нас Кучма. Нікому невідомі, жодний судновий агент в портах світу не впізна наших прапорів без підказки, жоден гамериканець не закиває головою зраділо, пригадуючи курс початкової школи, й нема щодо нас жодного стереотипу. Ні ведмедів на вулицях, ні гармоні, ні горілки з кав’яром. Про Чілі ж усі перепитують, лише як там тепер Піночет.
Це не так вже й погано. Коли кожен зустрічний думатиме про твою країну саме те, що про тебе. Не будь падлюкою на своєму шляху чрез світи, і Україну любитимуть і поважатимуть скрізь. Навіть у Чілі.
Я ж вразив чілійця тим, що знав не лише Піночета, але й Хоакіна Мур’єту. Цілу вахту, чотири години, ходив він, мов лантухом вдарений, а тоді запитав:
- Але чому? Мур’єта? Адже він – всього лиш дрібний розбишака.
І як поясниш йому, бейбо, про глупу циганську ніч, поснулих піонерів у піонерському таборі, пляшку Габана Клуб на двох і ще й кіномеханіка, який крутить “Зірку та Смерть...” на приватне замовлення просто на хвилях та хмарах, в літньому піонерському кінотеатрі, хоча я й не “вожатий-вожатий” і не “подам піонера”? Просто так, заблукав. Як блукалець морів – маю право. На закуску в нас було тільки насіння, та потім ми купалися в морі. Це ж тоді я зустрів тебе, бейбо, і все моє життя, усе життя пішло псові під хвіст. Як таке пояснити?
Нас з дитинства в школі вчили
Що немає краще Чілі
Як казав поет
Як казав поет
Нарешті чілієць сам допетрав, звідкіля я знаю їх національних дрібних розбишак. Він щасливий, регоче:
- Тому що – ПАБЛО НЕРУДА!
- Отож бо.
Та чи в тому річ, бейбо, якщо одеський радіоцентр вже два місяці посила мене на хутір по метеликів, зважаючи на мій панамський прапор?
Мені ніхто не треба
Поплакатись кому б
Мені жодного стерва не треба
Побідкатись кому б
Бо звідтоді як ми здибались, бейбо
Ніхто, ніхто інший і це щира правда, мені не люб
Над нашим панамаксом, десь серед зірок та планід, нерухомо висіло аж п’ять супутників зв’язку: два Індійських, два Атлантичних і один Паціфійський. Кожного ранку данець з Копенгагену ганив мене за те, що ми поперлися під Азори, замість йти напрямки на Флориду. Та грек незворушно відповідав, що данці не мають права вчити навігації елінів. Може десь через тисячу років.
Я приймав попередження із російського Калінінграду, колишнього Кенігсбергу, вітчизни Канта, що під Азорами знов зафіксовано вулканічну діяльність й підводні вивердження, та грек був незворушним, мабуть німці, а тим більш – росіяни, не мали права научати греків мореплавству принаймні ще дві тисячі літ. Сателіти зв’язку чи були в розпачі, чи реготали від усього цього листування. Грек не вірив також англійському Адміралтійству. З тієї ж причини. Я переходив з супутника Схід на сателіт Вест, з берегової наземної станції під Гданьськом, під якою “Солідарність” перемогла комунізм, на станцію Фермопіли, під якою полягли цар Леонід та його триста спартанців, а листування тривало.
Та чи в цьому річ, бейбо, якщо всі ці рахунки сплачувала бельгійська радіокомпанія, яка не склала угоди з одеським радіоцентром та наземною станцією спостереження, і Одеса мене ігнорувала?
І тоді я вийшов на крило містка, бейбо. Ми вже повернули суворо на Захід, а сонце сідало. Я вийшов на крило капітанського містка покурити італійську цигарку. І побачив не хмари, не холодний дощовий фронт з Півдня, відлуння карибського шторму, а химерні дерева в саду, про який писав щось таке ритор Сковорода. Мабуть таким був Едем, звідки нас вигнали, бейбо, і чому я сюди повернувся один? Без тебе?
Наче наш чималий панамакс був човном на Дніпрі і плив собі повз якісь чудернацькі дерева вишневого саду. Під Черкасами чи під Трехтемировим. Сонце вже сіло в ці хмари і стікало серпанками, “дерева” жовтіли, як восени, потім були помаранчеві, потім - червоні, а на споді – вже геть фіолетові, чи бузкові, фіалкові, пурпурові – не вистачить слів навіть української мови. Не вистачить пензлів, палітр, фотошопів і кодаків, щоб те змалювати. Я “курив”, позабувши підпалити цигарку. А потім, коли сонце зненацька вискочило нижче хмар, – все враз стало зеленим. Таке випадає не кожному мореплавцеві. Можна проплавати в морі три життя, та не бачити зелений промінь, і не взнати, що Бог таки є.
- Дивися, - необачно сказав я грекові, ще подума, що я романтик.
- Та які там ще промені? – грек навіть не відірвався від звіту. Він був справжній моряк.
- Судновласник призначив провести три навчальних тривоги за один лиш цей рейс. А коли працювати?
Ось так, без тебе, бейбо, ми дістались Флориди та Куби і пройшли поміж ними.
Я не писатиму про музику революції, що забарилась на середніх хвилях ще з п’ятдесятих років, про цукрову тростину, яку рубають мачете кубинські в’язні замість лісозаготівлі, про кубинців, що пливуть до Флориди навіть у ваганах та ночвах впоперек нашому курсу. Не писатиму навіть про Хемінгуея. Я напишу лиш про те, що згадував той геть не кепський ром, чи рум, чи рон Габана Клуб, який не смердить ацетоном, і б’є не в ноги, а в серце. Назавжди. А моя пляшечка з ацетоном вже доходила краю. Будьмо, Фіделе, хоч я завжди більше любив Че Гевару.
Новий Орлеан зустрічав нас пеліканами серед очеретів, дамбами, жовтими водами Міссіссіпі, караванами барж із зерном під причалами і схожими на валізи тупомордими буксирами-штовхачами, що штовхали інші, вже порожні, ліхтери поперед себе. Ми припхались до житниці світу. Лоцман-гамериканець навіть зовні нагадував Марка Твена. І все, навіть буксири і пелікани, були схожі на наш Дунай аж до щему.
Пам’ятаєш, бейбо, як ти припхалася зустрічати мене до Ізмаїлу? А нас все не заводили в порт, і ти ночувала в диспечерів, і тебе пригощали дунайськими оселедцями, які саме йшли на нерест чи то пак терло через Прорву та Сулину, і всі липовани із Вилкова, Ізмаїлу та Рені кидали роботу, навчання, відпочинок, любощі, хворощі, заводи, колгоспи, пошту, телефон, телеграф, службу в армії та на флоті, сідали у свої чорні човни, закидали сітки, і мережі, і неводи, і кімлю, і хватки, і путанки, і волоки, й ловили того оселедця, щоб тебе пригостити. І саме через це нас не заводили в порт і ти мусила на мене чекати у диспечерів на канапці? Та марно, бейбо.
Марно я порівнюю цю річку лоцмана Марка Твена з Дунаєм. Таких оседедців на Міссіссіпі нема. І ти, бейбо, не прилетиш мене зустічати у цьому порту, як зустрічала будь-де в Чорнім морі. О, бейбо,бейбо, бейбо... Чом це не Дунай, не Дністер, не Дніпро і не Дон? І де лише ми не були за ці 10 років, щоб нарешті зустрітися? Взимку і влітку, з дітьми чи без, потягами та пароплавами, автобусами та мотоциклами з коляскою, куркурузниками навіть, ти летіла саме в те місце, де мій пароплав мав подати кінці на швартовні тумби, і я ніскільки не здивувався, коли одного разу по приході в Одесу побачив тобі пам’ятника. Ти стояла просто на причалі, бронзова й як завжди чарівна, обабіч Морвокзалу й каплички Миколи Чудотворця, і тримала на руках нашу дитину. Та нас зараз ставили під зерно, бейбо, під елеватор в Луїзіані, а не під Морвокзал. Що поробиш.
Ледь ми подали мотузки на причал, до нас припхалися суднові-агенти (греки, звісно), стівідори (теж греки), супервайзери, суперкарго, продавці скоропорту (овочів-фруктів), проповіднки, які проповідують гарне ставлення до моряків, хай навіть і філіпінців, і про них я вже не писатиму в дужках, що всі вони були греки. Навіть таксист, що підігнав авто під наш борт теж виявився греком. Елінів мабуть дійсно не треба повчати щодо навігації та оборудок на морі. І пшениця найкращих техаських сортів вже сипалась в нашу комору десятьма струменями, просто з барж, які одну за одною ставили нам під борт гамериканці. Так ще й не встигнеш на берег сходити.
А справді не встигнеш. Уночі якийсь гамериканець, любитель їздити швидко навіть буксиром, навалився на лівий борт панамакса під вилицею, і добряче пошкрябав фарбу. Що іще міг зробити нашому балкеру той буксирчик, на який навіть вахта не звернула б уваги, а звернула б, то мала б гукати: “Агов, унизу”?. Та знов почалось листування з Піреєм, із Лондоном, із ...., знов запищали сателіти зв’язку, і я мусив їх пасти, і сидіть на борту, слухаючи проповідника у антрактах. Грек-стівідор встановив назву того необачного гамериканця, грек-агент.... Врешті, ця пригода коштувала нерозважливим гамериканцям сто тисяч грошей на докування і огляд підводного борту панамакса після рейсу. Гамериканці так ніколи й не довідалися, що ми і так мали б ставати в той док через місяць: виходили документи.
Ні, панове-сторонні, суходольні, піші та конні. Ніхто і ніколи, жоден гамериканець, ліберієць чи швед, не зіштовхне греків з їх родинного бізнесу – судноплавства. Це – їх місце під сонцем і судноплавних магнатів завжди зватимуть Аристотелями чи Демосфенами. Змінютиватимуться лише прізвища з Онасиса на Філіпакіса тощо. Море-таласса – то їх батьківщина і їх місце у світі. Знати б іще, де наше місце. Воно ж таки є, бо ми теж в чомусь - кращі.
Та я був незворушним. Не взнали гамериканці секрету полішенеля і від мене. Лише дідько мене смикнув, сказати капітанові, що якби на його місці був капітан-українець, все закінчилося б тим, що гамериканець власноруч фарбував би борта українського судна, а потім вони удвох висмоктали б пляшку віскі, й розсталися б кращими друзями. Грек не сперечався, але сказав фразу, яку варто було б поставити в кінці цього оповідання.
- Знаєш, Спарку, - сказав грек, і кому мені вірити, як не йому. – Судноплавство – то брудна справа.
-
Так сказав мені старий сивий капітан, схожий на поголеного Посейдона. Та оповідання – триває, як стоянка в Новому Орлеані. Де той проповідник і той таксист? Я поясню тобі, бейбо, навіщо мені проповідник.
От у того проповідника гарного ставлення до моряків, хай і українців, я придбав телефонну картку зі знижкою: розрахунок був на те, що я однак її видзвоню всю до останнього юніта, перш ніж вийду у море. Бо, о бейбо, у ті стародавні часи, про які я пишу, ще не було мобіл, уявляєш? Навіть в гамериканців – самі пейджери. І коли якісь патлаті ай-ті менеджери з Сан-Дієго клеїли якихось дамочок з Род-Айленду за шинквасом в барі “Шалене перехрестя”, дамочка раптом здриглася від пищання пейджера, вибачалася: “Перепрошую, маю зателефонувати додому”, - і йшла, уяви собі, до телефону на розі вулиці, який я вже давно для себе пригледів, і чекав лише на слушну годину, справжню “хеппі ауер” цього порожнього рейсу з Лімерику. Та то вже пізніше, вже на березі, в самому Новому Орлеані.
Новий Орлеан заснували французи, як і всю Луїзіану. Вулиці в ньому названо і на честь Бурбонів, і на честь Наполеонів: тут революцію примирили з монархією, тут це несуттєво. Суттєво – старі двоповерхові будинки якогось там рококо чи барокко. І ставні на вікнах, і сієста в полудень, і протимоскітний полог над ліжками у готелях, і все те, що гамериканці звуть старовиною, маючи все, крім історії. Не вивчати ж весь час все одну Громадянську війну?
І гамериканці бережуть цю “французьку чверть”, і пишаються, і приїздять з Міннесоти, штату ховрахів, до французьких кварталів Орлеану фоткатись, витрачати свої талляри, дивитись стриптиз чи слухати блюз, чи дивитись блюз і слухати стриптиз, чи співати блюз і показувати стриптиз, бо на Бурбон-стріт кожен генделик пропонує стриптиз, або блюз, в шахматному порядку, і приправляє все це задорогим та забридким пивом. Ще на тій вулиці є міми з побіленими обличчами, є художники, але значно менше, ніж на Узвозі, є....але про нього пізніше. Є ще... Нашим філіпінцям, наприклад, сподобався пірсінг та татуаж, і вони геть всі прокололи собі по вуху й накололи по дракону на передплеччі. І залишились однаковими і одностайними.
Пересуватися Бурбон-стріт можна лише пішки, або фаетоном. Навіть поліціянти – на конях. І пішки, й четвериком коней – екзотика для гамериканців. Якщо втрапив в “щасливу годину”, так називається час, коли мало людей, і лакузи вибігають просто на вулицю й хапають перехожих під руки, волаючи “хеппі ауер”, тоді пиво – дві скляночки за ціною одної. Ні, що за жарти, де кухлі? Де пиво? І оце задля цих мензурок по чотири талляри ми відкривали Америку?
Зайшовши до ресторану в “щасливу годину” можна дудлити пиво весь вечір по дві мензурки замість однієї. І слухати блюз весь вечір. Це удавано недбале бігання чорних пальців по чорних та білих клавішах фортепіано, насичений, до мурашок попід шкірою, бас, гітарні рифи й акорди, заколисуючий ритм барабанів й хрипкий баритон піаніста, що виспівує
Звідтоді як ми здибались, бейбо,
Я щасливий доволі
Звідтоді як побрались ми, бейбо,
Я ласунчик долі
Я збираюсь віддячити тобі, бейбо,
Так, як гадка дозволить...
Ні, спочатку ми з друзякою-чилійцем завітали, звісно, до стриптизу.Мали виправдати реноме моряків – пройдисвітів, хуліганів та бабіїв. У стриптизі в гамериканців заведено стукати долонями по сцені, тупотіти ногами від захвату попід столами, свистіти, улюлюкати, навіть якщо чорняві цицькаті латинські дівчатка, що ритмічно звиваються навколо шесту, кидаючи лахи у зал, зовсім тобі не до вподоби. Хоча здавалося, чого ще бажати мореплавцеві, що роками голої цицьки не бачить? Але куди їм до тебе, бейбо? Хто у світі зрівняється з українськими дівчатами? Я всякого бачив, я знаю.
Хто зрівняється з українськими жіночками в очіпку і з макогоном, попри той макогон? Або зі старенькими бабцями на причілку, які, дочекавшись онуків, кажуть: “Це народився той, хто ще буде мене любити”. Віриш, бейбо, я не знаю жодного моряка, пройдисвіта, хулігана і бабія, хоч грека, хоч німця, хоч турка, який, побувавши в нас, не сумував би за Україною і якоюсь там українкою, яка йому здибалась на шляху із небуття в небуття. А я таки надивився на тих моряків. Значно більше, ніж на венесуельських та мексикансських дівчат.
Але в тих цицькатих латинських дівчат ще заведено після хореографії з роздяганням вештатись залом і підставляти під тялляри мережану підв’язку на лівому стегні, яку вони не знімають, навіть коли скинуто вже і фігове листя, бо підв’язка слугує їм за гаманця. І коли в нас закінчився дріб’язок, навіть ювілейні дводоларові купюри, де сфоткались усі їхні президенти гамузом, пустун-чілієць намагався розплатитися з якоюсь стриптизеркою, засунувши їй замість таллярів мою місіонерську телефонну картку, яку я все вертів у руках. І я закляк з переляку, і висмикнув свою картку, як з банкомату. З мене досить, і пішов слухати блюз поблизу того телефону на розі, пильнуючи годинника, який я зняв з руки та поклав перед собою на стіл, і чілієць мав йти за мною, полишивши напризволяще в стриптизі усю дюжину татуйованих філіпінців. Бо земляк.
І ось там вже, в тому “Крейзі корнері”, бейбо, чорний лабух співав про нас з тобою, і про нашу зустріч, і про все подальше, і про те що ще буде між нами, бо блюз це просто – сум гарної людини за жінкою. А хто, як не я, сумував за тобою, хоча я й не дуже пристойна людина, бо все ще збираюсь і збираюсь віддячувати тобі, бейбо, так і життя пройде в цьому бурлакуванні.
До ресторану нарешті почали сходитися відвідувачі усіх рас та кольорів шкіри, бо Америка – казан народів, понамішано тут усіх, і індусів, і японців, і італійців, і англосаксів, і... перепрошую, афроамериканців. Ці були товщі за всіх. Я ніде не бачив таких товстих людей, як чорношкірі гамериканці в Новому Орлеані, такими наші сатирики малювали колись тлустих буржуїнів. Ось публіка вже почала напуватись тим вже й не таким бридким після третього (в дужках – шостого, хеппі ауер) келиха пивом, веселішати, пританцьовувати, і лабух перейшов на особистості. Він вітав кожен столик акордом з під чорних пальців на білих клавішах ф-но, і кожному грав його пісню, і Кетукі, й Огайо, навіть Міннесоті – теж. Лише на нас із “земляком” він схопив шилом патоки. Чілійцеві він намагався заграти “Політ Кондора”.
- Це ж болівійська, - обурювався мій друзяка.
А що було діять мені? Україна? Ніхто навіть не знав, де це.
Та я знав. Там – де ти. За вісім годин звідціля. І цього було досить. Насправді, нульовий меридіан мав би проходити десь через Конотоп. Час спливав, вечоріло, а в тебе – світало. Уже можна дзвонити. Десять років - хвилина в хвилину. Я пригледів не лише таксофона, але й саксофона. На всій Бурбон-стріт був лише один вуличний музикант, і просто щастя, що він виявився саксофоністом і стояв попід “моїм” телефоном.
І я вийшов за двері, і прокрокував відсидженими за цілий рейс ногами через вулицю, ледь на втрапивши під поліційну коняку, і я кинув до футляру саксофоніста візитну картку президента Джексона й замовив йому нашу пісню, і я зтер захисну смугу на картці, увів код і набрав наш номер, і підставив саксофоніста під саму трубку, щоб тобі було краще чути, і...
- І яке це стерво дзвонить мені о п’ятій ранку, та ще й дудить в слухавку, як навіжене, - почулося з твоєї сторони дроту.
Мій земляк, мій друзяка й пустун із долини Наска, перевів стрілки мого годинника на годину вперед, поки я пояснював чорношкірому лабухові, як йому дістатися до України.
Since I met you baby
I'm a happy man
Since I met you baby
I'm a happy man
I'm gonna try to please you
In every way I can
Кода. [ Згорнути уривок ]
|
