Оксана Забужко, Юрій Шевельов : Вибране листування на тлі доби: 1992-2002 : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Олександр ЧЕПАЛОВ (джерело: День)

Нещодавно відбулася презентація зовсім свіжого видання 2011 року «Оксана Забужко. Юрій Шевельов. Вибране листування на тлі доби. 1992—2002». Його фінансував благодійний фонд «Висока полиця», а випустило видавництво «Факт». Першими перегорнули сторінки книги харків’яни, мешканці рідного міста Юрія Шевельова (Шереха), де пройшли його дитячі та юнацькі роки і творче становлення. Це місто, за словами Оксани Забужко, йому дуже боліло, і Юрій Володимирович навіть перед смертю, майже дев’ять років тому, хотів сюди повернутися. І ось повернувся знов.

Той, хто хоча б раз спілкувався з Юрієм Шевельовим, ... [ Показати всю рецензію ] назавжди підпадав під вплив його могутньої інтелектуальної «гравітації» та харизматичної особистості. Подібне може сказати і автор цих рядків, який під час фестивалю «Березіль-93» у Харкові провів незабутню годину, беручи телевізійне інтерв’ю у гостя з Америки. Звичайно, йшлося насамперед про театральні події того часу, які Шевельов, завзятий «курбасофіл», знав дуже добре. А ввечері того ж дня побачились на експериментальній сцені театру ім. Т. Шевченка, де було спеціально до фестивалю поставлено фатальну для Курбаса п’єсу М. Куліша «Маклена Граса». Фатальну тому, що вона була останньою у доробку Курбаса в «Березолі». У залі Шевельов, мабуть, залишався єдиним, хто бачив виставу Курбаса в ті скрутні часи...

Згадую про це тому, що у наступні роки, не задоволений обмеженим часом спілкування з метром, даремно шукав томи Шереха у крамницях. Надто обмеженими накладами вони виходили у Києві та Харкові. Про це із сумом говорила й Оксана Забужко під час зустрічі з читачами. Звичайно, «повного» Шевельова — літературознавця і лінгвіста, театрознавця і мемуариста — усього, що він залишив нам у спадщину багатьма мовами світу (а це близько 850 позицій бібліографії), не спромігся надрукувати жоден видавець на його батьківщині та поза нею. Хоча не викликає сумніву, що це конче потрібно. Як і видання біографії Ю.В. Шевельова, екстраординарної постаті нашого гуманітарного простору.

Нова книга, яку презентувала Оксана Забужко, якимось чином спробує заповнити цю лакуну, принаймні у масштабах останнього десятиліття життя славетного українця. Книга, упорядкована та фактично написана Забужко, складається не тільки з листування (далеко не повного, бо листи української авторки до Америки збереглися не всі й зараз знаходяться в його поки закритому архіві). До видання включено деякі принципово важливі тексти Шевельова, причинки до його біографії та інші документи, які справді мають відношення до тієї доби, яку репрезентував Шевельов своїм багатим на відкриття творчим та науковим доробком. О. Забужко має рацію, коли каже, що серед гуманітарних мислителів такого рівня Україна представлена хіба що постаттю Сковороди у ХVIII ст., Потебні — у ХІХ ст. і Шевельова — у ХХ ст. «Можливо, — каже О. Забужко, — це останній в українській літературі роман-листування. Бо хто вже у вік комп’ютерної техніки листується за допомогою друкарської машинки та надсилає листи у звичайному конверті?».

Коли Шевельов та Забужко познайомились, їй було близько 30 років, а йому 82. Хронологічно це обіймає півстоліття, а насправді кілька історичних епох. «Тож мені, — вважає Забужко, — під час листування і під час зустрічей в Америці належало, насамперед, освоїти ті культурні материки, на яких він, професор Колумбійського університету, зірка світової славістики, був як вдома». За словами письменниці, Юрія Шевельова цікавила в її особі Україна сучасна, якої він не знав, а її у ньому — Україна втрачена, яку вона для себе тоді відкривала.

Насправді ж листи «Дєдушки» до онучки (як їх підписував американський респондент) — це звернення до особи, рівної за суспільним та духовно-інтелектуальним статусом. Відчувається, що з цих довірливих листів Шевельов дізнавався якихось дуже важливих для себе речей, яких не міг отримати через звичайні інформаційні засоби або від інших людей. З листування та коментарів стає очевидним, що Шевельов (або ЮШ, як скорочено йменує його письменниця) був не бунтарем, а мислителем. Але думка його настільки могутня, що здібна уразити найкраще за будь який боксерський удар. Парадоксальним чином вона не може дістати того, хто гостроти цієї думки не може оцінити, отже удару цього не відчуває. Забужко спрямовує удар ще точніше. Так, ЮШ писав, що «в УРСР певні речі неможливо здійснити через політичні обмеження з одного боку і через елементарне неуцтво з другого». А Забужко із більш властивою категоричністю та сарказмом слушно додає: «після 1991 року історія показала, що неуцтво має куди більшу владу, ніж політичні обмеження».

З передмови до листування (а тексту книги й поготів) стає очевидним, яку насправді «шахову гру» налаштовували відповідні органи між емігрантами та провідними радянськими відомствами, аби нагадати українцям, хто насправді є у них «культурними героями». Інколи це їм «щастило» зробити, інколи ці штучні щеплення «ментальної інфекції» виявлялись марними. Видання цих листів посприяло тому, щоб постать Шевельова стала більш зрозумілою та вагомою в історії культури України.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Богдан Сологуб (джерело: Книгобачення)

«Господи, як мало на світі розумних і яка безмежна панує глупота», - майже розпачливо пише у своєму листі від 15 жовтня 1996 року професор Колумбійського університету, філолог Юрій Шевельов до молодої української письменниці Оксани Забужко. Тож не дивно, що ці два полюси – Шевельов і Забужко – так стабільно притягувалися. Полюсами вони були лише у віковому цензі – звертання «дєдушка» і «внучка» свідчать саме про це. Ну і ще, можливо, полярність була територіальною – Америка і Україна, розділені не лише океаном і тисячами кілометрів, а й різною ментальністю. Але насправді обоє адресатів замішані ... [ Показати всю рецензію ] з одного тіста – інтелектуалізму, наукової об’єктивності, зацікавленості світом і місцем у ньому української культури. Це їх об’єднувало, і саме це стало передумовою, що книга листування, яка, очевидно ж, не задумувалася як майбутня книжка, відзначається особливою цілісністю. Хоча у квітні 1996 року Шевельов і зазначає, що їхнє листування починає нагадувати «автобіографічний роман на дому».

Оксана Забужко у одному зі своїх листів зізнавалася, що спілкуванням з Шевельовим вона заповнює лакуну української інтелектуальної спадковості, або, точніше сказати, – спадщини. Адже тоді, коли нормальні європейські літератури мали за собою традицію, фундамент, на якому незрівнянно легше будувати щось нове, робити черговий крок на шляху розвитку, то українська культура – це система координат «тут-і-зараз»: озирнешся назад – провалля репресій, розстрілів, замовчування і обірваного польоту, кинеш погляд уперед – лише тумани невизначеності і загрози все тієї ж онтологічної пустки.
Ні Забужко, ні Шевельов у листах не зраджують самі собі. Стиль «дєдушки» - стриманий, емоційно не перевантажений, між рядками прочитується іронія обсерватора, який знає про суєтний світ набагато більше, ніж про це говорить. Натомість Забужко – згусток емоцій, які, щоправда, зрештою, не заважають давати доволі чіткі оцінки багатьом речам у суспільному та культурному житті. Авторка-упорядник цілком виправдано зробила значний шмат роботи, написавши чимало коментарів до листів: більшість алюзій та цитат, якими так рясніє текст, мало знайомі навіть значній кількості людей із філологічною освітою ( книга вийшла у видавництві «Факт» у серії «Висока полиця» - і це багато про що говорить). Тому ці коментарі стали незамінним компасом до відкриття прихованої суті прочитаного.
Шукаючи чіткі визначення щодо власних вражень від прочитання «Вибраного листування», мені на думку спадали лише слова Ролана Барта: «Розкошування текстом». Адже цей том на півтисячі сторінок належить саме до тих книжок, на які при прочитанні дивишся із досадою: «Як мало сторінок лишається»…

До слова, не можу не зауважити один пасаж Оксани Забужко, що стосується творчості Юрія Андруховича. Адже це майже стовідсотково повторює мої думки, які я вже не один десяток разів озвучую, коли чую захоплену інтонацію у своїх співрозмовників. За словами Забужко (і моїми також), Андруховича як автора «підкосила» підла спокуса «повторити один раз успішно зроблене» - мова йде про «Рекреації». Майже все, що виходило з-під пера Андруховича після «Рекреацій» (якими я, до речі, у студентські роки дуже захоплювався), - будь то «Московіада», «Перверзія» чи «Дванадцять обручів» - все одно виходить чергова модифікована версія «Рекреацій». Ні, звісно, я не заперечую: у кожного автора повинен бути свій стиль, неповторний і пізнаваний. Але коли автор перестає дивувати, коли сюжет можна передбачити ще не відкриваючи книгу, як і художньо-стилістичні прийоми чи техніку вибудовування образу, - тут уже натяк на системну кризу. Скажімо, стиль Забужко – без сумніву, оригінальний, авторський, його важко сплутати зі стилем іншого автора. Однак у той же час читаючи «Польові дослідження» чи «Вибране листування», «Сестро, сестро» чи «Notre dam d’Ukraine», «Хроніки від Фортінбраса» чи «Музей покинутих секретів» немає і натяку на повтори, на одноманітність художніх засобів чи однотипність образів.

Оксана Забужко зізнається, що «Вибраним листуванням» вона віддає борг пам’яті великій людині. Думаю, цей борг вона віддала з лихвою. Для багатьох в Україні ім’я Юрія Шевельова стало відкриттям. А він заслуговує як на вдячну пам’ять, так на гідне пошанування.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Олег Коцарев (джерело: Тексти)

Спільними зусиллями Забужко і Шевельов вибудовують картину України 1990-х років – з її ілюзіями й розчаруваннями, першими кроками й відкриттями (іноді – відкриттями велосипедів), досягненнями в різних галузях, з економічними і культурними катастрофами. Обидвоє часом начинюють свої листи долею снобізму та месіанства, натякають, що їм нема з ким поговорити на рівних.

Автор: Олег Коцарев

Напівзавмерле видавництво „Факт” випустило, попри скепсис багатьох спостерігачів щодо долі самого „Факту”, нову книжку з претензією на подію – „Оксана Забужко, Юрій Шевельов. Вибране листування на тлі доби: ... [ Показати всю рецензію ] 1992-2002”.

Перед тим, як говорити про ті чи інші особливості самої книжки, варто відзначити важливий момент. Оксана Забужко, завдяки своїй особистій популярності, цим виданням зайвий раз привернула увагу українців, по-перше, до такого важливого жанру, як епістолярій, а по-друге, до дуже знакової постаті Юрія Шевельова (хто не знає лінк дивитися обов’язково!). Адже про цю надзвичайну людину, котра відіграла в історії української культури непересічну роль, сьогодні не так часто згадують, як варто було б.

Отже, „Вибране листування” містить 57 листів (аж до смерті Шевельова 2002 року), а ще есеї та статті Юрія Шевельова, статті, інтерв’ю і вірш Оксани Забужко, короткий спогад Оксани Соловей.

Найочевидніше книжка викликає „human interest”. Тобто показує ніби „непублічне обличчя” двох діячів. Звичайно ж, тією мірою, якою захотіли його щиро продемонструвати самі автори листів під час писання і впорядкування.

Одразу розчарую спраглих до таємниць світського життя і різної міри чистоти білизни. Попри очевидну приватність „Вибраних листів”, нічого аж надто відвертого чи пліткового там немає. Ну, хіба, кому цікаво, дізнається, що перший чоловік Оксани Забужко був з російськомовної родини і при тому нащадком Филиповича (правда, здається, про це вже десь було), або що коли вона спробувала пояснити Шевельову біографічну основу якогось зі своїх творів, то він відмовився від честі бути присвяченим у таємниці.

Листування радше дає нам загальні портрети двох людей. Обидва постають більш ніж амбітними, ініціативними, схильними до піднесеної або нищівної патетики, котра легко переходить у стьоб. Обидва люблять побавитися словами, цитатами, стилями, мовами, демонструючи добрячу ерудицію і гнучкість мислення.

Показують себе справді блискучими стилістами. При цьому, якщо письмо Шевельова, як і годиться літній людині, лишається більш-менш стабільним (окрім останнього листа, котрий, здається, уже буквально розпадається на уривки та лишає по собі сумне враження), то епістолярно-публіцистичний стиль Забужко протягом цього десятиріччя росте, ускладнюється, вдосконалюється.

Звісно, обидвоє часом начинюють свої листи долею снобізму та месіанства, регулярно підкреслюють свою об’єктивно важливу роль у творенні української культури. Та неодмінно натякають, що їм нема з ким поговорити на рівних. Такі моменти не завжди смачні для читання, зате додають живості й людяності портретам авторів.

Схожість епістолярних персонажів, однак, не варто переоцінювати. Якщо Оксана Забужко виливала свої міркування й емоції темпераментним нестримним фонтаном, то Юрій Шевельов обмежувався їдкими чи схвальними натяками, коротесенькими цитатами (часом іще й ребусно-заплутаними), і кожен лист його, як зазначає Забужко, завжди мав один той самий обсяг – одну сторінку.

Не завжди збігались і смаки кореспондентів. Приміром, Оксана Забужко до поезії різних українських шістдесятників ставилася, логічно, по-різному, натомість, Юрій Шевельов виявляв дещо зарозуміле, але, здається, бездоганно послідовне ігнорування їх усіх. За цим і не тільки за цим проглядає нездорове загострення загалом конструктивних на нашому культурному ґрунті ідей „урбанізму” і „шляхетності”, що час від часу виявляється в обох героїв „Вибраного листування”.

Та звичайно ж, більш важливі в цій книжці інші речі. Передусім, я би сказав, це нагадування про історію, зокрема історію культури, котру українці весь час катастрофічно забувають.

Спільними зусиллями Забужко і Шевельов вибудовують картину України 1990-х років – з її ілюзіями й розчаруваннями, першими кроками й відкриттями (іноді – відкриттями велосипедів), досягненнями в різних галузях, з економічними і культурними катастрофами.

Прочитайте „Вибране листування” – і згадайте, як звалися тодішні помітні періодичні видання, театральні вистави, які дискусії чи скандали струшували повітря, які виношувалися мистецькі та дослідницькі проекти і що з них вийшло.

Іронічна посмішка долі, а може, літературного процесу – „Вибране листування” в цьому хронологічному розумінні великою мірою виявляється взаємодоповнюваним текстом із „Записками українського самашедшого” Ліни Костенко. При всіх разючих відмінностях письма.

Втім, не дев’яностими єдиними. Як уже говорилось, у додатках є декілька есеїв, статей, інтерв’ю. Ті, що належать Оксані Забужко, природно зосереджуються на вісімдесятих-дев’яностих-двотисячних роках.

А от тексти Юрія Шевельова розповідають нам чимало з історії України та її культури значно більш ранніх періодів. Це і війна, зокрема, апологія Шевельовим власної „сковородинівської втечі” від комунізму і нацизму за допомогою вдавання дрібного бюрократичного служіння обом під час Другої світової війни. І, наприклад, пригоди українського вченого-емігранта в США у шістдесяті-сімдесяті роки.

В останньому випадку йдеться, зокрема, про конфлікт Юрія Шевельова з відомим славістом Романом Якобсоном. Шевельов звинувачує його у створенні своєрідної власної наукової мафії, диктатурі, співпраці з радянськими органами (останнє, ідеться в книжці, нібито підтверджують й інші джерела).

Якобсон, за словами Шевельова, свідомо псував йому репутацію, створював імідж колаборанта-ксенофоба. І – вже другий збіг обставин! – так склалося, що майже в той час, що і книга, друком вийшло чергове число часопису „Критика”, де про конфлікт Шевельов-Якобсон висловлюється якраз представник ворожого Шевельову табору, Горас Ґрей Лант.

Він зводить усю проблему до надмірного самолюбства українця і демонструє зворушливе нерозуміння, чому Юрій Шевельов з Німеччини після війни не хотів вертатися до СРСР. Так чи інакше, цей збіг удруге демонструє актуальність виходу „Вибраного листування” саме сьогодні.

Треба визнати, підкилимні війни сивочолих інтелектуалів справляють неприємне враження. Як і ті інтриги, що на них скаржиться в своїх листах Оксана Забужко. Але є в цьому і повчальний момент: інтриги, плітки й інші залаштункові бридоти переслідують людину навіть і в таких, здавалося б, зовсім самодостатніх сферах діяльності, як література і наука.

Отож, у підсумку можна порадити книжку „Вибране листування” як цікаве, розумне, стильне читання, але й неоднозначне, як не може бути однозначним жоден людський портрет, особливо подвійний і в такому глибокому та непростому контексті.

Уривок із книи “Оксана Забужко, Юрій Шевельов. Вибране листування на тлі доби: 1992-2002”. – К.: Факт, 2011 – 504 с.
З листа Оксани Забужко від 9 серпня 1995 року:

Нормальне українське покоління в Харькові

(…) Але! „Жизнь продолжается”. Андрухович написав щось, дія чого відбувається на венеціанському карнавалі, Ірванець устругнув дві нові п’єси й днями заявиться до мене їх читати (одну його моноп’єску переклали й поставили в Штутгарті, в жовтні він їде туди на прем’єру, мовби й не український письменник, а “порядошний”), Соля Павличко закінчує здоровенну „томіну” про український модернізм, а головне – діти, котрим по двадцять і коло того, розмножуються як комарі на болоті, і серед них є „з явними ознаками геніальності”. Боюсь, під час нашої зустрічі я не встигла вилити на Вас усі припасені „неумеренные восторги” з приводу своєї весняної поїздки до Харкова – тобто сама поїздка була жахлива, ціла імпреза, так званий „Слобожанський Великдень” – тоска несусвітенна, але тамтешній Музей літератури, довкола якого гуртується, завдяки невсипущому ентузіазмові директриси, весь харківський молодняк – „юноши бледные со взором горящим”, поетенята, малярі, безпритульний студентський театр, проваджений суворою дівчинкою-режисером, яку просто розцілувати хотілося, таке воно чисте й натхненне, аж світиться, - то справді несамовито!

Я припускаю, що Ви мусили з деким із них зустрічатися на минулому „Березолі” – фантастичні діти, і де вони такі в тому нещасливому Харкові понаростали – просто містика якась! Не маючи ні копійки, натурально й непідробно непритомніючи з голоду, підготували нову виставу, яку грають на сходах, - власну композицію за Сковородою й Тичиною, і це було, слово честі, прекрасно – ку-уди там нашим „дорослим” театрам!

Між іншим, лідер „Червоної Фіри”, лапочка Сергійко Жадан щойно випустив нову книжку (коштом „Смолоскипа”), і якщо цей хлопчик і далі ростиме й розвиватиметься в такому темпі – тьху-тьху, не наврочити б – дай Господи…

Таке воно все живе, таке безпосереднє й, на відміну від нас, непотолочене – перше, аж написати рука страшиться, нормальне українське покоління, якраз та літературна молодість, на яку нас – обікрадено, так що з Харкова я виїздила вся в сльозах розчулення, благословляючи їх на прощання, як така собі „літературна мама” (…)

З того всього закрадаються мені в голову печальні мислі, що заноситься в нас, відай, на ще одне втрачене покоління, - раз починаємо з надією дивитися на молодших, як ото в Саші Чорного: „Худо, братцы… Видно, дети / Будут жить вольготней нас”, - і так впродовж усенької історії…
З листа Юрія Шевельова від 28 листопада 1995 року:

Сленг наше перше джерело

(…) Жарти жартами, а от уже тепер одне певне. І в дослідженнях, і в листі з 28 серпня розккішно квітне наш сленґ. Я вірю в сленґ. Французи, італійці, еспанці – усі вони знайшли себе не з клясиків міднокутих, а таки з сленґів – апеннінського, ґалльського, піренейського. Мовчіть, Горації й Верґілії, вам усім дорога до клясних кімнат. „Читал охотно Апулея, а Цицерона не читал”.

Ірляндизація не страшна, коли є живий сленґ. Я вболівав, що його в нас нема. А він, так виглядає, є. Мовчатимуть Росії і Америки, як це там говориться в наших анти-рильських, які всі були суцільним Перекладом. Хоч і за нього спасибі, але безсмертя не в ньому.

Ірляндизація спиниться, коли припиниться роля посередника. Ось, приміром, як я був у Києві, присобачили мені книжку Макарова про бароККо (так!). не дискутую тепер самої книжки, тільки примітки. Є посилання на західні джерела (хай мало і часто не головні), але всі на російські переклади. Куди ж ми поткнемося без них? Тільки до неньки Кащенкової. Я б видав закон про те, що кожний інтеліґент повинен навчитися хоч читати однією західною мовою. Поза монополією родини Микитенків. За рік не вивчиш – геть, на шахти, у дніпрогеси.

У цьому контексті я сприймаю й Вашу деклярацію про доленосну ролю „Досліджень”. Воно на око трохи наївно, в контексті „малинки”. А в суті справи тут діло не в сексі, а в новому слові. І старе гасло „до джерел” обертається від Горація до свого й чужого сленґу.

Там тепер наше перше джерело. Інакше кажучи, я б перелицював джерельність від зеровської (хоч шана їй і навчання) до – коли вже епатувати, то епатувати – до Семенка, але модернізованого і сленґового і культурного, і так далі й тощо…

[ Згорнути рецензію ]