|
Помилкові переймання або життя за розкладом вбивць : Роман
Лариса Денисенко
— Нора-Друк,
2007.
— 240 с.
— м.Київ. — Наклад 2000 шт.
Тверда обкладинка.
ISBN: 978-966-2961-08-9
ББК: 84
Жанр:
— Мелодрама
— Психологічне
— Міське
Анотація:
Урбанізований світ перетворює справжнє життя на ілюзію. Ганна - менеджерка-жайворонок. Андрій - лікар-сова. Ранок і ніч - дві різні реальності. Десь в паралельному вимірі він і вона вже давно знайшли одне одного. А от у реальному житті все відбувається за розкладом вбивць
|
Лінк із зображенням книжки:
|
З Вірою Андріївною я познайомилася в лікарні. Відділення політравми. Там лежала моя мати, яку збив автомобіль, у неї був струс мозку та численні переломи. Коли я їхала в метро до мами, щоразу проїжджала повз гайок, у якому вигулювали псів. Я загадувала: якщо побачу чорну вівчарку – мамі стане ліпше. І серце кожного разу мліло, коли очі бачили чорну вівчарку. А на під’їзді до цього місця воно торохкотіло, як навіжене. Лікар, який оперував маму, був молодим і зухвалим, мене він терпіти не міг, тому що я знепритомніла, коли побачила голу, вкриту синцями, тремтячу маму на візку. Він дав мені по пиці ... [ Показати весь уривок ]
і сказав, щоб я вшивалася геть. „Я не злочинець, щоб гаяти свій час на заспокоєння таких нервових шмаркачок, як Ви. Підводьтесь і геть звідси”. Він був холодний, вродливий. Наволоч у білому савані. Мати його обожнювала. Всі його обожнювали. Тому що він був молодий і вродливий. Та ще, тому що він нікому не давав надії, але діяв вправно й талановито.
***
На ліжку ж біля вікна лежала голова. Сива голова без тіла. Сива голова, від якої йшла потужна енергія. Чорні вуглини-очі, тонкий породистий ніс, підтиснуті губи. Коли я увійшла в палату й побачила цю голову, я відсахнулася. „Ма, а що там?” „Залізова Віра, легенда цієї лікарні, вона лежить тут другий рік поспіль”. Поруч із Залізовою Вірою сидів інтелігентний старий і читав газету. Він поводився так тихо, що я не відразу помітила його. Сидів і погладжував простирадло. Вона не дивилася на нього. Під простирадлом, я знала, мало бути тіло Віри, але не було видно ніяких опуклостей, ніяких обрисів, нічого навіть не вгадувалося.
Віра Андріївна була прокурором. Подейкували, що через неї жодна миша не прослизне, а сама Віра вміє прослизнути всюди, якщо це буде потрібно прокуратурі, відновленню чи встановленню справедливості та законності. Невловна месниця. Неприборкувана, норовлива, владна. Вірі не вдалося прослизнути перед звичайною „Волгою”, за цим фактом порушили кримінальну справу, шукали для годиться. Не знайшли. Вона відразу сказала, щойно повернулася до тями: „Шукати не стануть”. Віру збирали зі шматків. Хребет, ноги, руки. Скріплювали, але погано загоювалося, погано зросталося, зросталося неправильно, її знову ламали, знову скріплювали. Фіксували. Апарати Єлізарова, болти, мутри, шруби. Залізова Віра.
Вона не підкорялася. Крізь сльози, стиснувши покусані до крові губи, вчилася з медсестрами ходити. Відкидала слабким рухом їхні турботливі руки. „Все. Сама. Ну, пішла, годі тут, пішла, стара хвойдо!” Скажена внутрішня сила. Іноді вона падала, підводилася, чіплялася за ноги, руки, халати, щілини на підлозі, байдужі ніжки койок. Вона пила. Пила дуже часто. Напивалася, а тоді голова на подушці сигналізувала про це рум’янцем, що мінився на запалих щоках. Пити вона почала після того, як помер від саркоми її син. Вона не змогла прийти на його похорон. Фізично не змогла. В той час і мови не було про те, що вона взагалі колись устане. Хоча б колись. Вона лежала розібраним конструктором, а її хлопчик лежав „у дубовій колисці, яку гойдала не рідна мати, а чужа стара з косою”. І два її простирадла були мокрі, хоч викричуй. Верхня – від сліз, а нижня – від поту.
Я їй сподобалася, вже не знаю чому. Спочатку я її уникала, наскільки це взагалі було можливо в тих умовах. Потім вона просила щось піднести. Тоді – просто посидіти з нею, поговорити. Почитати. Вона показувала свої фотокартки. „Дивися. Була ж красунечка, га?” На мене дивилося чорно-біле погордливе обличчя, впевнене в собі. Строгість погляду, жодної схильності до компромісів. Сила. Знову ж таки – величезна внутрішня сила була в тому дівочому обличчі. І деяке відсторонення. Класична врода. Темноволоса Марлен. Такі жінки носять світлі панчохи на підв’язках, обов’язково коричневі туфлі на високих підборах, піджаки у талію, вузькі спідниці. На комірці застиг подарований кимось, мабуть, прихильником, недбайливо пришпилений спалах блискавки. „Ніколи не ходи до прокуратури, Ганно. Тебе не скрутять, а отже – зламають. Бачиш? Я ніколи в житті не ламалася, ні з чоловіками, ні зі злочинцями, ні з можновладцями, пробивалася, рухалася вперед. Тільки вперед. Завжди кидалася правдою, незважаючи ні на що. І що? Що ти бачиш? Суповий набір дворовим собакам”. Мені було цікаво з нею.
Потім почалися її ревнощі до мами. Іноді такі дитячі. Іноді – чоловічі, сильні, навіжені. Як тільки я сідала поруч мами, брала її за руку, заспокоювала, робила їй зачіску, розповідала родинні історії, Віра підводила голову і про щось просила мене: подати, принести, прибрати, відчинити вікно, зачинити двері, ввімкнути світло, вимкнути світло, покликати сестричку. Вона могла обірвати нашу розмову: „Так. Чого ти тут всілася? Тобі нема що робити вдома, на роботі? З нею все добре, то й що, що зависока температура. Не цукрова вона. Не розтане. Ти що, лікар тут? Ішла б краще додому, читала щось мудре, розвивалася, замість шмарклі розпускати тут”. Потім вона почала погейкувати на мене й коверзувати. „Чого ти вдягла ці штанці? Що, не те щось із ногами? Гарні ноги не будуть гарними, якщо не дати їм це відчути, зрозуміло? Щоб сюди більше в штанах не приходила. Второпала?” „Хто так фарбує очі, ти що, зібралася на панель?” „Стеж за тим, як говориш, що за наголоси? Мене від такого знудить”. Моя мати і її чоловік не знали, як з нею поводитися, щоб вона дала мені спокій. Я приносила їй воду, вона умисне проливала її, а потім гострим підборіддям репіжила мені по руці. „Роззява”. „Корова”. „Незграба”. Як ляпаси. В мене з’являлися синці, я стискала зуби й терпіла. А вона дивилася на мене довгим поглядом. Мовчки. І безгучно реготала. Трясся тонкий кінчик її римського носа.
„Підходь сюди”. „Сідай поруч”. „Почитай мені це”. „Поговорила? Зміни мені білизну”. „Я дещо тобі хочу розповісти. Йди сюди”. „Давай хильнемо. За все моє гнилля – юриспруденцію, і це твоє, чим ти там займаєшся? Так-так-так. Хильнемо! Хер з нами, хер з ними, за різні хери!” Вона хрипко реготала. Коли до матері приходили родичі, друзі, співробітники, сусіди, вона починала говорити надсадно, щоб усі чули. „Чого до цієї манди приходять, приходять? А я все сама. Як смердючий собака, сама й сама. Мені ж гірше, я слаба зовсім, мені зле, а з нею панькаються, як із немовлям. Теж мені одна. Здорова кобила. Чому ніхто не думає, як мені все це, га? Як жити зі зламаним серцем?” Вона намагалися влучити в матір порожньою чаркою. І напивалася вщент.
Мати просила мене не сваритися з Вірою. „Ти хіба не бачиш, доню. Вона глибоко нещасна людина”. Одного разу я все-таки не витримала і сказала: „Я вас поважаю, але ніколи й нікому не дозволю поводитися зі мною, як із цією мереживною малиновою комбінацією, яку ви перетворили на засцяну нічну сорочку”. „Довго патякаєш. Патякальце не втомилося?” – сказала тоді Віра, блищали її очі, втім – замовкла. Після цього вона намагалася стримувати себе, матюкалась у простирадло.
Коли я нарешті забирала матір додому, я принесла їй квіти. Улюблені білі тюльпани, добірні, чисті. І коробку її улюбленого фруктового зефіру в шоколаді. „Не навідаєшся ж, ні, сучко? Не навідаєшся”. Вона зрання була напідпитку. Я торкнулася рукою її чола. Одним рухом голови вона скинула мою руку. „Не прийдеш, сучко, я знаю. Я тебе дістала”. Мені захотілося плакати, а вона цього чекала, чекала, авжеж, коли я кинуся на коліна й заскімлю. Я стрималася. Нігтями роздерла собі горбок Венери на долоні від великим пальцем, але стрималася. Вона побачила кров, підібрала губи. Мати тихо чекала на мене. Моя незрівнянна мама. На незручних костурах. Худенька, а від того ніби ще вища, ніж була насправді. Безтілесна, наче тінь.
Я хитнула головою, наче офіцер, що запрошує даму на танець. Рвучко. Один раз. „Дозвольте відрекомендуватися, поручник Н-ського полку...” Підійшла до мами, незграбно ховаючи скривавлену руку, повела її до дверей. Обернулася. „Одужуйте. Обов’язково всі ви – одужуйте”. Посмішки. Лагідні погляди. „І ніколи сюди більше не потрапляйте!” Сива голова на подушці – до вікна. Вона на нас не дивилася. „Ви всі обов’язково одужаєте! Прощавайте!” Двері вже відкрито. „Стій. На це тебе вистачить. Іменем України, стій!” Я повернулася. „Ще. Ти не прийдеш – я це знаю. Тому ти це теж знай. Ти, можливо, – найкраще, що я бачила за ці два нестерпних роки. Просто знай це, сучко. Їж вітаміни. Не ламайся, не тушуйся. Та ще пам’ятай. Тільки спідниці. Ніяких штанів. Зрозуміло? Йди”. Тоді я подалася до неї, обійняла її. „Ти підеш, Віро, ти обов’язково підеш, чуєш мене? Віруй!” Вона поцілувала мене в горбок Венери, що кровив на долоні під великим пальцем. Більше ми ніколи не бачилися. Я не прийшла. Вона ж пішла. Я переконана. Невдовзі після цього, коли я відпочивала в Криму, я посадила на її честь ліріодендрон тюльпанний, тюльпанне дерево. Воно загинуло рік тому. Прощавай, Залізова Віро. Так, я – зла. Коли я вдягаю спідниці, що трапляється зрідка, я на мить бачу її очі, що палають життям. [ Згорнути уривок ]
|
