Лариса Денисенко : Помилкові переймання або життя за розкладом вбивць : Роман : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Дмитро Шульга (джерело: Сумно)

Якщо десь на 190-й сторінці нової книги Лариси Денисенко «Помилкові переймання або Життя за розкладом вбивць» мене б запитали, чи перевершив цей роман попередні твори письменниці (серед яких були і лауреати «Коронації слова», і «Книга року» за версією журналу «Кореспондент»), я б однозначно відповів, що ні. А якщо б подібне питання мені поставили 10 сторінок потому, моя відповідь була б чи не абсолютно протилежною.

«Осінній марафон» – саме цей фільм нагадали мені «Помилкові переймання...». І не тільки тим, що вийшла книга восени, або тим, що подружня зрада стає у ній каталізатором найдраматичніших ... [ Показати всю рецензію ] подій. А насамперед тим, що читання роману нагадує спостерігання за бігунами на марафонську дистанцію – триває все це довгенько, а найцікавіше відбувається на останніх метрах.

«У «Помилкових перейманнях...» Лариса Денисенко користується своїм звичним прийомом – оповіддю від двох дійових осіб, який, як на мене, трохи вже себе вичерпав. Це традиційно жінка й чоловік – офісний працівник Ганна (чимось нагадує «Корпорацію ідіотів») та хірург Андрій (це щось новеньке, навкололікарська тематика посідає значне місце у новій книзі). І звично кожен з цих головних героїв «приводить» з собою купку інших персонажів, більшість з котрих з’являються і зникають зі сторінок книги однаково несподівано, тим самим піднімаючи питання про доцільність їх присутності у романі взагалі. Якщо раніше Лариса Денисенко принаймні відділяла і виділяла так улюблені нею вставні оповідання окремими заголовками, то «Помилкові переймання...» почасти сприймається як хаотичне нагромадження цих самих вставних оповідань. Я, звичайно, не хочу строїти із себе сивочолого професора з класичним підходом до аналізу сюжетних складових літературного твору, але сюжетна канва, в якій кульмінація і розв’язка дії припадають на останні тридцять сторінок більш ніж двохсотсторінкової книги, на мій погляд, не є виправданою, тим більше, якщо розраховувати на комерційний успіх.

А з іншого боку, з яких позицій підходити до аналізу сучукрліттворів і «Помилкових переймань...» зокрема? Відмічаємо прекрасне відчуття мови – чого тільки варте «відерце кольору скажених помідорів» або авторські неологізми на зразок «опівшостення». Неперевершена майстерність у створенні образів, таких як Колобок (гультяя, котрого так назвали не через округлість тіла, а за те, що він постійно втікав від бабів) чи Залізова Віра – я плакав ,чесно! Додайте актуальність дискурсу, яка покоробила б багатьох класиків, - то один з персонажів почуває себе, як зламаний банкомат, то головна героїня говорить, що її голова «начинена думками, як піца перцем, томатами, салямі, шинкою, куркою» тощо. Але всім цим класним окремим складовим укупі, на жаль, бракує цілісності.

Також не можна не помітити, що книга «Помилкові переймання...» на відміну від попередніх творів Денисенко, стала набагато жорсткішою як у висловах, так і у вчинках дійових осіб. У легкому гуморі авторки додалося «чорноти», особливо в описі навкололікарняного побуту. Загострилися протиріччя між зовнішнім виглядом, іміджем та внутрішнім світом людини («Светр чистий» – «Совість брудна»).

У цілому, можна констатувати, що «Помилковими перейманнями або Життям за розкладом вбивць» Лариса Денисенко виходить на дещо інший етап своєї письменницької творчості. А от наскільки він виявиться продуктивним, успішним і, що не менш важливо, виправданим – по цій книзі говорити зарано. Почекаємо наступних літературних прем’єр від Лариси Денисенко!

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Татьяна Трофименко (джерело: Медиапорт)

Популярность произведений Ларисы Денисенко среди читателей сучукрлита уже давно даже не обсуждается. В меру интеллектуальные, в меру развлекательные, написанные с изрядной долей юмора и не без сюжета романы этой писательницы и телеведущей популярны среди разных возрастных и социальных слоев. И, кажется, это безусловное внимание все-таки расслабляет…

Новый роман Денисенко «Помилкові переймання або життя за розкладом вбивць» лично меня как филолога насторожил уже названием, а именно отсутствием запятой перед «або» и спорностью слова «переймання», которое употребляется в основном в устойчивом сочетании ... [ Показати всю рецензію ] со словом «досвіду» и не сразу ассоциируется с глаголом «перейматися».

Кроме того, в этом (да и предыдущих) романе время от времени бросается в глаза искусственность некоторых слов и конструкций. Для себя я объясняла подобную «натянутость» автоматическим переводом текста с русского (к примеру, кто в живом общении употребляет слово «пришпил» (с. 34) вместо «прикол»? и нечасто даже среди самых горячих фанатов аутентичности языка услышишь выражение «сватали сліпці» (с. 8) вместо «хилило в сон» и т. д.). Однако некоторые пассажи отметают идею автоматического перевода, как-то: «Ернест тоді так соромився свого земляка, що не знав, куди подіти очі, наче це він власнопіхвенно народив чи власнопрутнево створив могутнього Арні» (с. 9). Просто боюсь представить, как бы звучали отдельные слова из этого предложения по-русски…

Другая языковая, а точнее пунктуационная особенность «Переймань…» – нетрадиционное оформление прямой речи, которое скорее соответствует английской грамматике, чем требованиям действующего украинского правописания: «Я завтра заступаю на добу». Сказала вона»; «Яка вродлива!» Мати казала»; и даже «Що таке проект? Спитаєте ви. Це така робота. Буде моя відповідь» (с. 158). Если на первых двух-трех страницах еще можно убедить себя, что такой синтаксис придает рассказу некую размеренность, то после десятой ассоциации возникают только с речью горячих эстонских парней :).

Ну да Бог с ним – с языком. Признанным мэтрам нечего обращать внимание на такие мелочи. Тем более, что большинство читателей сейчас интересует не язык, а футбол… То есть фабула :). Так вот фабула романа «Помилкові переймання…» мне чем-то напоминает футбол. В частности, последние матчи Еврокубка, когда два часа основного времени игроки просто бегают по полю, а забивать начинают только в дополнительное время или в сериях пенальти.

Так и в романе Денисенко при рассеянной по тексту завязке развитие действия и кульминация происходят практически одновременно и в самом конце довольно объемного произведения. Из 237 страниц романа 230 отводится на внесюжетные истории. О второстепенных персонажах, их любовницах (любовниках), комплексах и условиях труда. Истории, буду объективной, отличаются фирменным юмором Ларисы Денисенко и действительно блестяще раскрывают психологию персонажей. Юмор дает сбой разве что в отдельных сценах и выражениях: например, при попытке сатирического изображения рядового милиционера, который «как бы» не понимает, что труп нашла собака («Це ти правильно зауважив. Собака справжня, сука, блін, наші люди так не поводяться… Без ручок та ніжок? Ой, біднесенький, ага. Хріном буде підписувати протоколи в мене» (с. 154) ну и так далее, см. подобный жанр в ранних интермедиях Сердючки). Есть в романе и действительно впечатляющие фрагменты: например, изображение больницы и связанных с ней человеческих драм (правда, больница – это, скажем честно, априори выигрышное место для впечатляющих сцен).

Ну и о пенальти, то есть о финале… Я не поддержу интриги и сообщу вам по секрету, что финал «Помилкових переймань…» остался открытым, несмотря на то, что все вроде бы шло к хеппи-энду: он и она давно заметили друг друга, их судьбы причудливым образом пересекались, и когда уже должно было состояться «настоящее» знакомство… она оказалась у него на операционном столе. Неожиданно, да. Если вы, конечно, не выключили трансляцию матча, то есть дочитали до этого момента :).

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Без підпису (джерело: Дзеркало тижня)

Нова книжка Лариси Денисенко «Помилкові переймання» — це роман заглиблення у внутрішній світ чоловіка і жінки. Цей світ відверто егоїстичний та самозакоханий. Такий висновок напрошується не через негативне зображення героїв авторкою. Навпаки, Ганна і Андрій викликають неабияку симпатію, вони ж бо зі своїми звичками й вадами є віддзеркаленням нас самих — прискіпливих читачів! Роман міцно тримає увагу з перших сторінок, бо кожен, хоч би що там казали, полюбляє щось про себе ненагляд­ного дізнаватися. Хтось робить це із допомогою психологічних тес­тів у глянцевих журналах, а хтось читає відверту прозу ... [ Показати всю рецензію ] Денисенко.

Наскільки самозакохано занурились у власні рефлексії наші герої, стає зрозуміло лише коли перегортаєш останню сторінку. Їхні ілюзії та самозанурення невпинно перетворюють реальний світ на справжнього ворога. Ганна настільки поринає у світ надуманих емоцій, що не допускає якоїсь думки, крім однієї — Андрій у неї закоханий. Останній, натомість, певен, що дівчина — ранкова бігунка-маніячка, яка настирливо руйнує йому сон і життя. І все це не було б так смішно, якби не понівечене здо­ров’я одного й брудна совість іншої. Інтриги додає неоднозначність кінцівки — прийом, не характерний для Де­нисенко в попередніх книжках. З одного боку, фінал ніби неперед­бачуваний і жорстокий. Це вже дивує, адже в попередніх творах авторка грішила романтичними гепі-ендами. З іншого — що це, як не щасливий кінець для двох самотніх людей, для яких не знайшлося іншого способу поєднати свої егоцентричні душі?

«У помилкових перейманнях» Денисенко продовжує традицію поглибленої деталізації образів навіть другорядних дієвих осіб, ситуацій, у які вони потрапляють, думок, яких сповнені їхні голови. Можливо, саме ця увага до деталей і створює враження якщо не довершеної картини, в якій майстерно покладено кожен мазок, то принаймні достатньо сильного, якісного й дорослого твору.

№ 10 (689) 15 — 21 березня 2008

[ Згорнути рецензію ]