Сергій Жадан : Гімн демократичної молоді : оповідання : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Без підпису (джерело: ЗІК)

Із Сергієм Жаданом складно робити інтерв’ю. Принаймні тоді, коли це вже не вперше і менше хочеться запитувати, а більше просто слухати. Авторське читання нових текстів — поезій і прози. Втім, на інтерв’ю Сергій Жадан завше погоджується радо. Інша справа – у Львові він не належить собі. Так було і цього разу.
-AAA+

Незважаючи на майже двогодинну автограф-сесію, яка передувала презентації нової книги Жадана «Гімн демократичної молоді», бажаючих взяти автографи у письменника після самої презентації було більш, ніж достатньо.

Жадан таки найпопулярніший письменник серед молоді, про що свідчив ... [ Показати всю рецензію ] бодай повний зал на презентації його книги. Стільки вдячних слухачів у Львові збирає хіба що Юрій Андрухович чи Ірена Карпа. Жадана люблять, бо читачі вважають його таким самим, як і вони (про тексти навіть не казатиму – це apriori). Тому на презентаціях дарують йому драп і презервативи, питають про перший сексуальний досвід та сексуальний досвід із уже згадуваною Карпою, пропонують випити разом дешевої «Альмінської долини», регочуть з його жартів і жартують самі.

–«Гімн демократичної молоді» – твоя остання книга, яка виходить у «Фоліо». Пам’ятаючи конфлікт з цим видавництвом Ірени Карпи, виникає питання: чому закінчується ваша співпраця?

–Я не порвав з «Фоліо» як Ірена Карпа. У мене був контракт на чотири книги і ця є четвертою. Наступну книгу збираюся видати роки за два-три, хочу трохи зробити паузу. Мав намір видати її також у «Фоліо», але подивлюся, як воно буде поводитися. Це мої друзі.

–До речі, ти завжди кажеш, що Ірена Карпа для літератури зробила більше, аніж навіть Забужко. Остання стверджує, що прорив у розвитку жіночої літератури належить лише їй...

–Я однаково люблю і Карпу, і Забужко. Бачиш, ти сама кажеш, що Забужко стверджує, що багато зробила для жіночої літератури. А Карпа – для літератури загалом. Варто прийти на літературний вечір Карпи і побачити сотні дівчаток-тінейджерів. Це та публіка, яку Оксана Стефанівна на свій вечір ніколи б не привела.

–Знаю, що ти зараз пишеш книгу поезії. Це вона вийде аж за два-три роки?

–Так, я пишу її зараз. А за три роки хочу написати книгу прози, зовсім інакшу від того, що писав досі. Не таку.

–А яку?

–Не скажу (сміється, — Авт.). Треба почекати...

–Юрій Андрухович у післямові до «Гімну демократичної молоді» сказав, що ти знову написав свою найкращу книгу, і, загалом, щоразу робиш неможливе — перевершуєш себе…

–Я не те, що погоджуюся з ним, але думаю, що це найкраща моя прозова книга. Вона найбільш виписана. Там все на місці. Якщо говорити не про поетичні, а про прозові книги, то вона найкраща. Але треба враховувати, що це наразі остання книга. І кожен автор про останню книгу говорить, що вона найкраща. Те, що я хотів написати, те там і написав.

–Чому ж, є чимало авторів, які незадоволені тим, що написали одразу після того, як здають новий текст у видавництво і уже пізно щось виправляти... У тебе такого не буває?

–Ні-ні-ні... У мене нормальна психіка і здоровий сон, і я знав, що здаю книгу у видавництво, і що там вийде. Мені подобається ця книга. Справді. Не те, що я намагаюся її якось рекламувати чи самовиправдовуватися. Вона для мене є етапною, бо поєднує речі, які були і у «Біг-маці», і у «Депеш Моді», і у «Анархії...». Можливо, хтось, не дуже уважний, скаже, що там є самоповтори. Але вони є свідомими. Якісь речі я хотів ще раз озвучити, вербалізувати, тому що це підсумкова для мене книга, нею я для себе закрив який етап у своєму житті.

–І як ти себе при цьому почуваєш?

–Починаю інший етап. І це добре, адже не можна повсякчас копати одну й ту ж канаву. Мені так видається. Хоча дехто так робить і йому це навіть вдається. Я ж все, що хотів і міг сказати в цьому напрямку, уже сказав. Далі можуть бути лише самоповтори. Тепер я роблю свідому паузу. І далі буде щось інше.

–«Гімн демократичної молоді» уже майже два тижні у продажі. Які найцікавіші реакції на книгу ти вже почув?

–Ті, хто читав, мають позитивні враження. Я уже навіть чекаю, коли з’являться якісь нормальні критичні зауваження. Бо якщо досі і з’являлася критика, то на рівні того, що хтось казав «а, цей чувак знову матюкається». Нормальної критики ще не було. Безумовно, цікаво як вона це сприйме. Хоча я без інтересу ставлюся до української критики, бо, як на мене, її взагалі нема. Але почекаю і подивлюся що напишуть.

–«Гімн демократичної молоді» ти написав, а власний гімн у тебе є?

–Нема. Я взагалі проти такої тоталітарної символіки і усіх тих речей, які її супроводжують. Є речі, які я справді прослуховую регулярно. Наприклад Іггі Попа, «Sex Pistols» чи «Doors», але сказати, що щось з цього є моїм гімном — не можу. Якщо вийти за межі музики? Теж нема. Я насправді позбавлений психологічних нашарувань.

–Ти не любиш зачіпати теми політики, однак все ж мушу її за торкнути бодай з навкололітературного погляду. Твої колеги, серед яких Матіос, Рогоза та інші, перед виборами пишуть або про своє ставлення до того, що відбувається у країні, або ж створюють цілі романи, де героями є політики із дещо зміненими прізвищами. Тобі не приходила ідея також описати те, що відбувається, або, можливо, якась політична сила пропонувала тобі щось подібне?

–Ні, мене не просили про таке. Були спроби зробити фестивалі з політичними партіями, в якийсь момент я було погодився, але потім відмовився. Мені страшенно не подобається як відбувається ця передвиборча кампанія. Не бачу нічого нового, усе надумано, куплено, усе робиться заради бабла і підтримувати ту чи іншу політичну структуру не хочеться. Так що те, що мені ніхто не пропонував написати щось таке, — слава Богу. Що ж до мого ставлення до таких текстів, то ставлюся до цього усього так, як можна ставитися до того, що по телевізору щодня показують прогноз погоди. Це те ж саме. Якщо говорити про «Вбити Юлю» Рогози, то я читав цю книгу. Прочитав за годину. А через годину забув про те, що читав. Тест хороший, але... Я навіть не знаю, що про це сказати. Мені все в політиці не подобається, все страшно, все воно нервує. В Харкові і Дніпропетровську (не знаю як у Львові) вони впихаються у кожну дірку, лізуть усюди. Це просто профанація того, про що самі політики говорять у своїх заявах. Сказати, що це погано... Ну погано.

–Що змінилося для тебе особисто після минулих президентських виборів, адже коли, скажімо, шість років тому відбувалися акції «Україна без Кучми», ти брав у них активу участь?

–Тоді я бачив, що є якась потреба, що потрібно щось міняти. Ми змінили і зараз взагалі «ніштяк». Бери займайся культурою, пиши книги. Насправді політика у твоє життя влазить рідко і уже тоді, коли вона влазить, потрібно якось реагувати. У інших випадках загравання з політикою, намагання утвердитись в тому, що ти впливаєш у розвиток політичних чи суспільних подій, не має під собою жодного підґрунтя. От є у нас зараз Президент і парламент. Якою мірою він впливає на життя громадян крім того, що зараз просто починає спекулювати на різних темах? От у нас у Харкові прийняли рішення про двомовний статус регіону. Це ж тупість повна, яку навіть коментувати не хочеться.

–Ти кажеш, що відбулися зміни. Які саме зміни ти, як літератор, відчув?

–Як літератор, я не мав проблем ані тоді, ані тепер. Зміни я відчуваю як громадянин. Безперечно, раніше відчував тиск, який був за Кучми, тепер його немає, та я усвідомлюю, що б могло статися, якби переміг, скажімо, не теперішній президент, а його супротивник. Я взагалі всюди говорю, що в Україні все класно, все розвивається природнім шляхом. Вся ця помаранчево-буржуазна революція, яка відбулася минулого року, все це класно і здорово. Чекати після цього якихось проривів було б наївно. Я не чекав нічого. Але як на мене, все нормально. Просто потрібно знаходити позитив у тому, що є. Наша влада не знає про існування нашої літератури — і добре. І нехай вона й надалі про неї не знає, щоб якось не почала влазити туди, коригувати і впливати. Все, що потрібно українській культурі, – щоб в неї не влазили і не заважали розвиватись. Особливо це стосується літератури. У нас зараз фантастичний період. Дуже цікаво спостерігати, коли практично на наших очах формується література як така, як комплекс. Не лише письменники, а й тексти, журнали, видавництва, книжковий ринок, критика, яка намагається встигати за літературним процесом. Це те, чого не було ще навіть сім років тому. По-моєму, політичні чинники на це жодною мірою не впливають.

–Розкажи детальніше про свій майбутній проект з харківським театром «Арабески».

–Хочемо зробити музичну річ, присвячену Юрію Зойферу. Це харків’янин, який на початку минулого століття народився у багатій єврейській родині, його тато був фабрикантом. Після революції вони емігрували до Відня. Він там вивчив німецьку мову і став писати для віденських кабаре і театрів. Дуже товаришував з лівими партіями, і коли до влади прийшли нацисти, загинув у Бухенвальді. Тоді йому ще не було тридцяти років. Зойфера вважають одним з класиків австрійської літератури, особливо тридцятих років. Ми робимо виставу про нього. Це буде мюзикл не мюзикл, а музична вистава. Сценарій пишу я, а музику харківський «Клязмер-бенд» – єврейський оркестр. Хочемо зробити щось у стилі Тома Вейтса. Прем’єру планують на кінець весни, але я ще текст не написав (сміється, — Авт.). Коли напишу, тоді вони почнуть працювати.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Богдан Логвиненко (джерело: Сумно)

Цю обкладинку Ви впізнаєте з мільйону інших беззаперечно. Жадан вже давно не дивує своєю неординарністю і тепер він вирішив використати за фейс нової книжки поцілуночок "в ясна" Хонеккера та Брежнєва. Думаю, в цьому є підтекст, а як можна інакше пояснити сересерівський червоно-білий стиль із надписом "Гімн демократичної молоді"? Така в нас "демократія", панове!



Книга вийшла в серії "Графіті", як і три попередні: "Депеш Мод", "Цитатник", "Anarchy in the UKR" (читати рецензію>>>). І це за останні три роки!

"Гімн демократичної молоді" - це збірка, до якої ввійшло шість оповідок про розвиток ... [ Показати всю рецензію ] "демократичної" держави та курйозні наслідки цього. Гумор Жадана неможливо порівняти ні з чим, і можу з впевненістю сказати, що в цій книзі він найгостріший порівняно з усіма попередниками. Інколи тільки обтяжує купа нецензурщини та величезна купа перебільшень, що давно вже можна охрестити стилем Жадана.

Тож, книга розпочинається з "Власника найкращого клубу для геїв". Трагічна історія про двох бізнесменів-невдах Гоги та Санича, а також їхнього "вдалого" арт-директора Славіка. Є просто шикарні моменти оповіді, які хочеться перечитувати знову і знову. Але найбільше вражає початок твору - це розповідь-роздум Сергія Жадана про розпач, бабки, борги та "нашу з тобою державу".

Наступна розповідь - "Балада про Біла та Моніку". Ну, що тут скажеш, Жадан спотворив цих двох коханців приблизно так, як Котляревський спотворив Енеїду. Читаєш і дивуєшся, де стільки епітетів знаходить автор? Ну, в якому словнику?

Особисто я читав "Сорок вагонів узбецьких наркотиків" якраз у вагоні, але не в такому, де не возять наркотики, тобто метрополітенівському. Проте, Ви знаєте, факт перевезення наркотиків, напевно, привернув би набагато менше уваги за дике ржання від того чи іншого моменту. Люди так і заглядають, який "Перець" ти там читаєш?
Мені здається, що остання частина цієї оповідки "вклеєна" Жаданом як бонус для того, щоб задуматися врешті-решт, "Люди куди ми йдем"?

"Особливості перевезення внутрішніх органів" - це своєрідний показовий приклад того, ЯКІ закони діють у нашій країні, дуже вдале висміювання цього та знову ж, нагода замислитися над проблемою "дороги в небуття". Саме цю історію Жадан зачитував на презентації (читати звіт >>>).

"Хай священик договорить, все найсмішніше там у кінці". Розповідь, знову ж, поєднує кілька драматичних ідей, які автор намагається донести до нас. Ну, перша проблема - розлука та розпач і методи подолання цього. Інша ж - проблема корупції. Чому в нас ніц не замовляють з заходу? Чому інвестори так бояться України? Чому для них смішні наші розмови про ЄС? - відповіді на усі ці запитання Ви знайдете видрукуваними між 163 та 210 сторінками. В кінці, впившись в історію не тільки очима, а й серцем, з уст мимоволі зроняється фраза: "Шкода, що так вийшло"...

Завершується наша подорож у світ розвитку середнього бізнесу в умовах формування громадянського суспільства оповіданням "Металіст" лише для білих". Знову ж, дві ідеї, знову ж, закінчення - роздуми автора, настільки впевнені, що змушений погодитися з ними і додати лише своє маленьке "часково", адже не все так категорично, як пише Жадан. У цьому творі на широкий загал виноситься проблема стосунків "наших" з "узбєками". Нічого цікавого, звичайний розвиток події - дах, розборки, бійки та похорони насамкінець. Але задуматися таки потрібно: чи варте того наше життя?

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Євген Повєткін (джерело: Кут)

1 березня 2006 року вийшла в світ нова книга харківського письменника Сергія Жадана "Гімн демократичної молоді". На обкладинці її, а також на рекламних плакатах можна побачити на фоні кольору червоної цегли фото Леоніда Брежнєва, який цілується з Еріхом Хоннекером.

Втім, у самому творі немає жодної згадки ні про одного, ні про іншого лідера соціалістичного табору, та й, чесно кажучи, молодь (судячи з книги, це поняття охоплює людей віку від 25 до 45 років, але здебільшого молоддю письменник вважає тридцятилітніх, тобто своїх однолітків) якось не назвеш "демократичною".

В основному йдеться ... [ Показати всю рецензію ] про тих, хто починав на початку дев'яностих у вуличних бандах, возив товар на польські базари й "кришував" гуртожитки та торговців на ринку, а нині, коли ситуація змінилася, герої Сергія Жадана намагаються знайти себе в тому, що прийнято називати "бізнесом". Але їхня діяльність, описана Сергієм Жаданом, більше підходить назва "анти-бізнес" хоча б тому, що вона не приносить, а забирає гроші, примножує проблеми з податковою, пожежниками й братками-"суперксероксами".


Це скоріше той самий карнавал першої половини дев'яностих, найбільш відомим літературним вираженням якого були "Рекреації" та "Московіада" Юрія Андруховича, просто перенесений із навколомистецьких пиятик під час рок-фестивалю або по гуртожитках в офіси, на оптові ринки, автостоянки, склади та на різні інші "виробничі майданчики".

Пиятики та п'яний мордобій, утім, нікуди не поділися — напевне, читачі творів Жадана до них звикли — вони стали частиною того самого абсурдного виробничого процесу, внаслідок якого гроші не заробляються, а тільки витрачаються.

В "Гімні демократичної молоді" письменник відходить від жанру нон-фікшн, успішно освоєного ним у попередній книзі "Anarchy in the Ukr", натомість пропонує чотири ґротескні й одночасно ліричні новели. В новому творі Сергій Жадан ще глибше й органічніше засвоює спадщину харківської української літератури 20-х років, насамперед прози Миколи Хвильового. Якщо в "Anarchy in the Ukr" Жадан перейняв основні образи-архетипи Хвильового: дорогу, революцію та анархію, а ще, так би мовити, загальний гарячий ліричний настрій, то в "Гімні демократичної молоді" він упритул підійшов до жанрової природи попередника.

В новелах, починаючи із збірки "Сині етюди", а потім у повісті "Санаторійна зона" Хвильовий поєднував ліричне захоплення новим післяреволюційним життям й людьми, які його творять, із правдивим зображенням цього життя, тобто — з ґротескними очудненнями й викривленнями. Так робить уже на початку ХХІ століття Сергій Жадан , тільки замість більшовизму та "азійського ренесансу" — товарно-грошові відносини й "дикий" базарний капіталізм.

Є у Жадана також своя мрія, як і "загірна комуна" Хвильового, навіть набагато точніше локалізована — залізнична станція "Маріуполь-вантажний". Скоріш за все, мрія Сергія Жадана має не надто багато спільного із реальним підприємством Укрзалізниці, що ним є згадана станція, проте елементи її, тобто мрії, тут зібрані якнайповніше — тут і махновська анархія, яка полягає в тому, що начальник станції може вважати себе верховною владою, скільки завгодно розподіляти "чорні", "білі" й "сірі" вантажо-, пасажиро- та грошопотоки, і в той же час такі люди, як Іван та Єва, можуть без особливих проблем жити по-своєму; і постійне місце в вагоні, і вільна любов — і це не просто випадкові любощі похапцем, а справжня залізнична "Кама-сутра", і запас коньяку в буфеті; а ще — на довершення всього — цілий потяг з наркотиками, сорок вагонів зовсім близько, десь на запасній колії, і в небі довгий, неначе загуслий, серпень, щоб насолоджуватися усім цим.

Щоправда, дорога, яку долає Іван в цей анархо-залізничний рай, ті дванадцять (магічне число!) вагонів, що їх він нескінченно-довго проходить, ті усі примари, котрі трапляются на його шляху, нагадують смерть і нове народження...

Згадати прозу Миколу Хвильового хочеться й говорячи про героїв "Гімну демократичної молоді". Взяти, наприклад, братів Григорія та Саву Лихуїв, або Санича, або юриста Кагановича — всі вони, колишні "королі" серед безладдя першої половини 90-х, тепер все більше відчувають свою зайвість в новому проспілково-корпоратизованому світі, стають блазнями, як анарх або Хлоня в "Санаторійній зоні".

В жіночих образах теж можна впізнати підмічені Хвильовим типажі: вони всі зневірені в своєму майбутньому, насамперед тому, що категорично не хочуть народжувати дітей, як Єва, яка в свої сорок п'ять усвідомлює, що за рік-два до неї прийде старість, почнеться розпад тіла і наближення смерті — і не хоче скористатися, можливо, останньою в житті можливістю завагітніти. А до подружки юриста Кагановича смерть приходить уже в двадцять п'ять, коли до решти розпалося не так тіло, як її особистість — наприкінці життя вже не тримаються купи особисті речі, які вона носить із собою, і знайомства, які вона заводить. Як не згадати тут жінок з творів Миколи Хвильового, Мар'яну з новели "Заулок", яка вирішила покінчити з життям, і "щоб не було повороту", віддалася сифілітикові, або Б'янку, головну героїню повісті "Сентиментальна історія", яка від незреалізованості свого кохання до художника Чаргара віддається діловодові Кукові (власне, обставлено нею втрату дівочості як самогубство — ранній ранок, посильний із запискою) із тією самою метою — "щоб не було повороту".

Той, хто прочитав попередній твір Сергія Жадана, "Anarchy in the Ukr", знає, що він закінчується "кльовою" переводною картинкою з написом "Жити швидко, померти молодим". Мені здається, що ці словами стали лейтмотивом, суттю, ідеєю "Гімну демократичної молоді". Герої нової книги в певний момент перестають бачити й відчувати своє майбутнє, й можлива смерть наступного дня чи години буде сприйнята без спротиву чи заперечень, хіба що із здивуванням. Їхнє життя — це п'яно-невизначений час тридцятиліття, за яким "завтра" зовсім не проглядається...

Хочеться сказати іще про одну річ, яка проглядається в базарно-балаганно-бізнесовому ґротеску книги Жадана. Справа в тому, що тих людей, про яких він пише, майже не видно, вони по-справжньому не можуть заявити про своє існування.

Міфічний гей-клуб, про який у Харкові ходили тільки чутки, але насправді ніхто не знав, де він є, фантасмагорична доповідь Івана в Будапешті на конгресі про "ойкумену" (от він, привіт "Перверзії" Юрія Андруховича!), герой, який прокидається одного разу в телевізорі — в смислі з надітим на голову телевізором без кінескопа, коли його будять прикордонники на пропускному пункті — це все ґротескні ілюстрації неможливості висловитися й бути почутим.

Герої Сергія Жадана занадто мало платять податків, надто мало зароблять, надто багато ризикують і надто мало спроможні на справжній учинок, щоби впевнено заявляти про себе, вони за життя можуть потрапити хіба що в напіваматорський порнофільм і в кримінальну хроніку, але вже здебільшого після смерті. Проте автор приготував їм нечуваний подарунок, щось, про що вони вже давно не насмілюються навіть мріяти — він пише про них так, як ще зовсім нещодавно писав про самого себе в жанрі "нон-фікшн". І не в якомусь там репортажі — він складає на їх честь "Гімн..."

[ Згорнути рецензію ]