Михайло Бриних : Цейтнот доктора Падлючча : Шахмати для дибілів-2 : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Олександр Михед (джерело: ЛітАкцент)

Ітак, я пропоную каждому із нас ступить на свою клєтку. І хай ця партія не буде вершиною іскуства, но рубка – я вже чуствую – буде атлічна.
М. Бриних

Минулорічні «Шахмати для дибілів» М. Бриниха стали вибухівкою миттєвої дії: рукопис дипломовано «Коронацією слова», видання названо «Книгою року», розгорнуті розмови довкола і навколо. Найцікавіший підручник шахів, обрамлений у стьобну історія становлення, навчання й виховання юного гросмейстера Міши під проводом геніального доктора Падлючча, в шаленому ритмі веде читача до останньої партії, до останньої сторінки. Дикий драйв «Шахмат», драйв мови ... [ Показати всю рецензію ] та гумору, не відпускає до останньої фігури на шахівниці, до останнього мата доктора Падлючча.

Під кінець книги, коли більш-менш підкований у шахах читач цього найменше чекає, роман виховання та посібник із шахової теорії набуває рис справдешнього трилеру з елементами містики, історії і т.д. Проте подібна жанрова метаморфоза виглядає абсолютно органічно у світі «Шахмат», де змішались мови, стали прозорими жанрові кордони, а художні реальності напливають і налипають одна на одну, як «Електронний пластилін» (перша книга М. Бриниха). Фінал обіцяв продовження пригод Міши і Падлючча, бо «У нас попереду, малиш, ще ціла туча всяких випробувань. Хоть ми і не машини BMV, шоби проходити такі краш-тести».

Продовження літературного серіалу – повість «Шахмати для дибілів: цейтнот доктора Падлючча» – не змусило себе довго чекати. Цього разу героям доводиться грати у небезпечні інтелектуальні ігри з самими «ісчадіями» пекла. Паралельно, за сусідніми сюжетними дошками, розігрується історія приїзду в Київ Капабланки і його тутешні пригоди. І ще добрих зо п’ять сюжетних ліній: про нового директора спортивної школи, котрий закриває шахову секцію і чий образ в буквальному сенсі просякнутий запахами смоли і «аццкими» примочками, або партія, розіграна живими шахами, між священиком і отим інфернальним приблудою, «який ровно в двінаццатій годині ночі переступив поріг храму, ні разу не перехрестившись <…> В правиці він тримав зажжону сігару, катора смерділа чим-то дуже непохожим на табак».

У боротьбу на світовій шахівниці втягнуті сили значно крутіші за пересічних «граждан», самі лише обрані та відібрані, ангели й демони. Тому що «шахмати – це вовсє не обична ігра. <…> це поле брані між Богом і діаволом за власть над світом і нами, грішними. У самому буквальному смислі. І протягом віків Господь іграє проти нечистого. А результати цих партій опріділяють нашу історію і будущность». Оповідь перемежовується іншими історіями, паралельними сюжетами; зрештою до боротьби залучаються Чігорін, Старицький, Лисенко, друга «жона» Капабланки – княгиня Чубарова та інші. Згідно з рецептами історичного роману «вальтерскоттівського» типу, або белетристики мейнстриму, в «Цейтноті» «події-що-могли-би-мати-місце» відбуваються на тлі історичних постатей і їхнього руху сюжетними клітинами.

Продовження «Шахмат» – це стьобний мікс стилів, де більше фантастики, фішок сучасної псевдоісторичної белетристики, і набагато менше драйву, гумору і власне шахів. Найяскравіші моменти першої книги – описи боїв на шахівниці, звичок фігур і т.д. У продовженні ж – лиш кілька баталій. Проте окремо варто згадати масштабну битву на початку твору, коли підлога храму перетворюється (ох, знову ці метаморфози) на клітини шахівниці, і ось «вже почали появляцця перші фігури – на шостій горизонталі вишикувались суєтліві демони. Каждий із них хіщно розмахував чимось похожим на граблі. Костлява баришня з косою на плечі без зайвого шухєра розмістилась на клєтці “де8”. За білих поки вийшли тіки восьмеро слігка поддатих храмовників і два архієпіскопа із посохами у покручених артрітом пальцях».

Тільки лінивий не писав про особливу мову «Шахмат», ностальгійно згадуючи відомі з дитинства п’єси Подерв’янського та зрідка цитуючи підліткові «Пісьма братана». Тільки філолог-початківець не мріяв написати літературознавче дослідження про звертання доктора Падлючча до свого «многогрішного дитяти» і «начинающого Фоми». Але точно, що ні перші, ні другі не були готові до появи ліричних і поетичних фрагментів, виконаних у цій химерній стилістиці. Особливо прикметний блискучий початок оповіді про дитинство Капабланки: «Пильний мячик сонця уже достаточно потрудився, нагрівши окіан до тимператури, када вся риба від сказу начинає кидацця на рибаків, – вечір мєдлінно тянув ковдру на себе, п’яні голоса і гітарні перебори струїлись з каждої другої підворітні, а дето в садах оттачували злобу малярійні комарі». Просто музика для вух.

* * *
Фінал «Цейтноту доктора Падлючча» принципово відкритий, що наштовхує на думку про продовження «шахматних» історій. Колись відбудеться фінальна битва і наш юний друг Міша обов’язково проведе кілька особливо вдалих гамбітів. А поки що хочеться процитувати обнадійливі рядки: «Воно, канєшно, ще невідомо, як все обернецця, но мушу тебе успокоїть: те, що ви сиграли у примарному подвалі, – пересічна галіматья, катора Граальом і не пахне».

Зрозуміло, що автор не хоче зупинятись і йти далі у пошуках свого письма, свого стилю, свого виграшного мата. Але чи готовий читач піти за ним?

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Тетяна Трофименко (джерело: mediaport.ua)

Доки ви, дорогі читачі, творчо засвоювали керівництво з правил гри у шахи, викладене в книзі Михайла Бриниха «Шахмати для дибілів», що закінчилася, як то кажуть, на найцікавішому, автор не забарився написати наступну частину. Сиквел історії про таємничого доктора Падлюччо та його геніального учня Мішу продовжує радувати феєричним суржиком, іронічним скепсисом та алюзіями на християнську есхатологію.

Правда, нова повість письменника «Шахмати для дибілів: цейтнот доктора Падлюччо» виглядає дещо куцо: вона починається відразу з розвитку дії, так що незнайомим із першою частиною читачам може бути ... [ Показати всю рецензію ] незрозуміло, у чому полягає інтрига і хто такі головні герої, а завершується… Ну намахом вона завершується, бо очікуваної «партії за будуще міра» у творі не відбувається, а отже, далі буде :).

Поза тим у «Цейтноті» авторський стиль вирівнюється, сюжет проглядається, увага до деталей посилюється. Бриних бавиться, змішуючи різні культурні коди, – наприклад, згадуючи про «наряд приблуди, який ровно в двінаццатій годині ночі переступив поріг храму, ні разу не перехрестившись. Нам жи достатньо кратко упомянуть, шо на ньому був кастюм-тройка фірми «Prada». У лівій руці він стискав трость, набалдашнік якої був нічим іним, як вирізьбленою з кості головою мордатого пса. В правиці він тримав зажжонну сігару, катора смерділа чим-то дуже непохожим на табак. …Це був середніх літ мущина, з чорними і якимито вроді мокрими волосами, уложеними на голові вкрай визивающе».

Особливої динамічності набувають сцени появи всілякої чортівні. Автор не шкодує спецефектів («тим часом Йоганн помітив, як вся підлога храму покрилась клєтками. Одні із них остались білими, а інші на глазах покривались кіпящою смолою. На шахівниці вже почали появляцця перші фігури – на шостій горизонталі вишикувались суєтліві дємони. Каждий із них хіщно розмахував чимось похожим на граблі»), а проте очевидною є іронічність викладу, що знімає пафосність поганого хорору і перетворює текст на постмодерністичну гру.

Одвічна боротьба добра зі злом, убрана в метафору шахових поєдинків, показана в різні історичні періоди – скажімо, «темна доба» середньовіччя настала, згідно з версією доктора Падлючча, тому, що свого часу домініканець Йоганн продув партію дияволові. Посвяченими в містерію шахів у книзі виявляються і близькі українському читачеві класики – Микола Лисенко та Михайло Старицький, котрий свого часу підпав під вплив російського майстра Михайла Чігоріна, переконаного, «шо шахмати – це поле брані між Богом і діаволом за власть над світом і нами, грішними. У самому буквальному смислі. І протягом віків Господь іграє проти нечистого. А ризультати цих партій опріділяють нашу історію і будущность». Рукопис свого брата Старицького Лисенко передає всесвітньовідомому шахістові Хосе Раулю Капабланці, який приїздить до Києва.

Головний же конфлікт виникає між доктором Падлюччом з його «мощним учнем» та інфернальним директором київського Палацу піонерів (заклад, що особисто мені теж завжди видавався демонічним :)), який розшукує запис партії, зіграної 1937 року в паризькому готелі «Реґіна» між Капабланкою і гросмейстером Савелієм Тартаковером.

Інтернет аукціони, знімальна група «П’ятого каналу», зворушливий демон, який наспівує пісеньку Пономарьова, тощо творять необтяжливу пародію на сьогодення, а образи доктора й Міші, попри всю свою умовність, набувають реалістичності – зразка Васілія Івановича і Пєтьки :).

Отож, незважаючи на повну відсутність Апокаліпсису, сиквел «Шахмат для дибілів» є досить динамічним і пізнавальним, що для розважального жанру зовсім не зле. Власне, як і саме існування розважального жанру масової літератури, що для України на сьогодні досить проблематично внаслідок інтелектуальної та політичної строкатості «маси» і клінічної відсутності в неї почуття гумору. Те, що розважає одних, дратує інших і навпаки, дебати стають палкими, а книгам властива здатність легко загоратися… Поширеною розвагою є також влаштовувати опитування з метою дізнатися, що читають інші, аби, почувши відповідь, негайно виголосити діагноз або анафему.

Хоча очевидно ж, що доля людства залежить зовсім не від того, які книжки стоять у вас на полицях, а від того, як зіграє фінальну партію хлопчик Міша, котрий, можливо, зараз гуляє десь на Липках, очікуючи, коли «усі дороги стануть дибом, і перехрестя путів Господніх образується у нас, у Києві» :).

[ Згорнути рецензію ]