Павло Вольвач : Триб : поезії : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Марія Кучеренко (джерело: Слово Просвіти)

“До якого покоління належу? — ніби сам себе запитав Павло Вольвач на авторському вечорі у Національному музеї Тараса Шевченка з нагоди висунення його поетичної книжки “Триб” на здобуття Шевченківської премії. — За віком — вісімдесятник, за літературною пропискою — дев’яностик. Мене чомусь і досі називають молодим, — дивується він, — хоча мені 47 років — вік Стуса і Мандельштама”.
Я розумію це дивне відчуття власної загубленості в часі. Так, ніби й справді час зазнав якихось кардинальних змін, немов інша щільність його… чи то й напрямок. Тож не дивно, що поет переймається цим відчуттям: “Що ж такого ... [ Показати всю рецензію ] в твоїй голові?//Всі померли давно вже, мертві й живі”. Ту ж думку підхоплює з дивовижною синхронністю поетеса його покоління Надія Степула: “Все тече і біжить, //Все минає, і кожен те знає. // Майте мужність прожить // В цьому світі, де нас вже немає”.
Можливо, таке дивне відчуття заволодіває багатьма, проте життя йде своїм трибом, і нині Вольвач-поет уже є автором цілої низки поетичних книжок: “Маргінес” (відзначена премією Василя Симоненка; Запоріжжя, 1996), “Кров зухвала” (відзначена премією Володимира Сосюри, К., “Український письменник”, 1998), “Бруки і стерні” (“Дніпро”, 2000), “Південний Схід” (“Кальварія”, 2002), “Тривання подорожі” (Тернопіль: Навчальна книга — Богдан, 2007), “Вірші на розі” (“Ярославів Вал”, 2010).
Передостанню збірку “Триб”, що вийшла 2009 року у видавництві “Ярославів Вал”, було висунуто на здобуття найпрестижнішої мистецької нагороди — Шевченківської премії 2011. Хоча, як на мене, остання книжка “Вірші на розі” більш художньо самодостатня, до того ж висунення окремо взятої тоненької поетичної книжки на таку престижну премію — якоюсь мірою умовна річ, бо в принципі в поле зору потрапляє уся поетична (та й не тільки поетична) творчість письменника. Тож, перепрошую, іноді йтиметься не тільки про книжку “Триб”, а й про поезію попередніх книжок, із яких складається, як із окремих пазлів, образ поетового світу.

Марія КУЧЕРЕНКО
Тут готика кіптявих заводських труб, що врізаються аж ген у прокурене, брунатне від димів небо, ностальгійно дисонує із немов загубленими у часі напівзруйнованими заводськими клубами та гіпсовими шедеврами радянської доби — дівчатами з веслами, ядрами, снопами, — які мали б символізувати у здоровому тілі здоровий дух та красу праці, а ковиловий степ у дрижачому від спеки повітрі (+35) за нечіткою рисою міста — із рукотворною горою із заводських відходів, названою в народі Чорною (її пам’ятають уже кілька поколінь).
“Запоріжжя — дивне місто, — з нотками ностальгії розповідає Павло Вольвач. — Проспект Леніна, найдовший у Європі (80 кілометрів завдовжки), тягнеться через усе місто й несподівано закінчується “неокультурненим” степом. Йдеш собі, аж глядь — дід кіз випасає в кінці проспекту Леніна”. Здається, індустріальний мегаполіс, пожадливо проковтнувши навколишній простір, не перетравив його, не подужав… і з того виник якийсь дивовижний маргінальний світ, невпорядкований, еклектичний, задушливий. Мабуть, лише поет, який ніколи не дружив із логікою речей, здатний глибоко відчути і прояснити сенс цієї рідної й осоружної еклектики, віднайти у ній гірку, майже мазохістську насолоду.
Застрягши в якомусь чужому задушливому часо-просторі, його душа намагається знайти віддушину в розмитих, як у розпеченому степовому безвітрі, враженнях, і ті, осівши в дитячій пам’яті, здається, тільки-от нині переломилися в ній напрочуд яскравими ностальгійними картинками, що заповнюють збірку “Триб”: “звідкись — із небуття з неяви // на узвишші з’являється здиблена школа // завалюючись боком на комендатуру // лінивий трамвай з ринку проповз попід гору // полуниці тривожні запахи // кондитерська фабрика у провулку // чорна труба // сіро сіро // сіро і м’яко // батько стукає каблуками по тиші // борошняна дідизна жде його десь // де блищать стежки притрушені соломинками // і у великій хаті синіє повітря // сіро сіро / сіро і м’яко // …як же воно все нещасливо // батьку! // і яке ж одночасно й щастя!..”
Павло Вольвач пройшов неабиякий життєвий вишкіл. Ким він тільки не був після служби в армії — слюсарем, ливарником, сантехніком, торгував на ринку, скитався безробітним… Сповна пізнав життя шаражок і вуличного криміногену. Світ замкнувся у площині запорізьких трущоб та чорного відчаю, з якого, здавалося, не вирватися. Хтозна, яка сила втримала тоді над прірвою “розбатьківщиненої” батьківщини… Кажуть, якщо довго вдивлятися в глибину темряви — побачиш цяточку світла. Отож той промінь і розрісся у поетичні рядки, сповнені якоїсь особливої енергетики духовного опору.
Першу поетичну книжечку “Маргінес”, яка побачила світ 1986 року, попри мізерний наклад (1000 примірників), одразу помітили і читачі, і критика. І вже зовсім несподіваною була для поета відзнака — премія Василя Симоненка за найкращий дебют.
Життя набувало сенсу. Душа, яка стільки часу борсалася в безпросвітку, немов у зав’язаному мішку, з усіх сил рвонулася на волю. Так закінчив філфак Запорізького університету, якийсь час працював редактором на обласному телебаченні в Запоріжжі, а потім… відчув, що має щось різко змінити у своєму житті — “…мені запраглося нового середовища, нового витка біографії. Склав спортивну сумку і подався до столиці”. Знімав якісь убогі комірки, скитався містом, вдивляючись у його незнайомі риси, немов хотів розгадати, “…що за люди сьогодні такі// в Україні запалюють вікна?”.
Зараз Павло Вольвач працює заступником головного редактора журналу “Сучасність”, а ще дивує у своїх виступах на радіо “Свобода” надзвичайним умінням побачити суть явища. Однак як людина вельми критична до себе не може не зіронізувати: “Моя журналістська діяльність — це похідне, так я заробляю на хліб, у когось форма заробітку інша — скажімо, торгівля зброєю”. Хоча тут же, на мент відкинувши іронію, зізнається: за тотальної цензури це чи не єдиний острів української свободи.
“Мені здається, стрижневе для митця — бути свідком доби, в якій він живе, фіксувати її ауру, акустику, характери, події”, — так окреслив Павло Вольвач своє творче кредо, реалізоване у романі “Кляса”, у якому перед читачем постає маргінальний мікросоціум кінця вісімдесятих, із його злиденністю, ницістю, безперспективністю життя. Густозаселений світ люмпенізованих роботяг, кримінальних авторитетів, наркоманів, злодіїв, п’яниць витворений із неабиякою художньою достовірністю, адже поет сам був частиною його нетрів. Це мертвий світ — переконаний Павло Вольвач, і відчуття цієї мертвотності, мов ядучі кислотні випари індустріального міста, часом просочується і в його поезію.
Коли поета запитують про літературознавче визначення його поезії, — він знизує плечима: “Постімпресіонізм? Неокінематографізм? Жорсткий неореалізм?” Так, збірку “Триб”, на думку самого автора, на тлі попередніх, та й останньої “Вірші на розі”, вирізняє “інша геопоетика, інша музика, прозирання в якісь інші пласти й метатексти”. Цю “іншість” відзначили й критики.
“Читаючи Вольвача, відчуваєш: це саме той поет, якого так не вистачало в нашій літературі. Таке відчуття буває тільки при зустрічі зі справді яскравою творчою особистістю, — писав Михайло Слабошпицький. — Вольвач — виразний і сильний поетичний характер, напродив динамічна стилістика і домежно демократичний словник”.
Щоправда, на оту “домежність”, що виклично бур’яниться якимись чудернацькими кальками, словесними покручами, не вказував поетові хіба що надмірно ледачий. Сам поет пояснює так звану мовну специфіку своїх віршів у, здавалося б, дивний спосіб: “Мова, правда, далека від української, але то таке. Тиск іншої, зовнішньої мови навіть корисний для тієї, що в тебе в грудях, у крові”. Що ж, хоч би там як, а це невід’ємний складник його поезії, наслідок закономірної дифузії захланного пролетарсько-зросійщеного міста з українсько-селянською психологією, козацького Гуляй-Поля з індустріальним наступом, що з року в рік відвойовує простір душі. Цей світ, як і саме життя, безальтернативний, і навряд чи є від нього спосіб втечі. “На підошвах черевиків я приніс// Вам Поле Дике, Гуляй-Поле димнолике”, — бравує Павло Вольвач, уже столичний поет, у своїй останній збірці “Вірші на розі”. Як тут не згадаєш Сократа, який ще до нашої ери стенав у здивуванні плечима: “Яка користь від твоїх скитань, якщо ти всюди тягаєш самого себе”.
Що поробиш: поету у світі — як у гамівній сорочці. Там — “вітер вітром вітер доганя”, а тут — “кам’яний непродих”. І це, звісно, не так фізичне відчуття браку кисню, як духовна задуха. Світ, де, за висловом самого Павла Вольвача, все “…роздробилося на свої особисті “недолі” й мікроскопічні “успіхи”, розділилося по обидва боки велетенського метафоричного прилавку на продавців та покупців”, — ніяк не усвідомлюється серцем, вириваючись із нього рваними, по живому рваними, рядками: “Дбав про тебе Господь повітових небес, //Вириваючи плоть з доль чужих і словес…” (зб. “Триб”)
У збірці “Вірші на розі” частіше натрапляємо на просто-таки бунтівні рядки, вирвані з поетової душі тим глобальним несприйняттям (Мізерія — від ніг до місяця. // Закриваю очі: а так?// На краватках своїх повісьтеся, // Їдьте в пекло в своїх автах.), що так перегукуються з Плужниковим “Галілеєм” (“Пруть до церкви, на смерть, в ресторани… // Жруть, торгують собою, плюють// В непромиті, неславлені рани — // Живуть”.)
То що ж змінилося з тих часів? І де дітися душі, яка згорнулася калачиком у цьому світі, як у материнському лоні, замкнулася у собі, непочута, невисповідана? Виявляється, їй часом навіть звичайна кав’яренька, загублена між міських бруківок, може стати тимчасовим прихистком. І тоді вибухові Вольвачеві рядки, нестримні, пульсуючі, набирають такого теплого, сумно-інтимного звучання, таких світлих ноток, що й справді відчуєш себе у цьому безальтернативному житті прихищеним і зігрітим: “…там краще перебути цю осінь //а може й зиму //а може й життя”.
Поезія Павла Вольвача — це своєрідний портрет душі “посеред химерної держави”, на тлі доби, що залишає по собі дивні емоції — і радість відкриття знайомого, але досі тобою невпізнаваного світу, і сум’яття вже від власного випадання з часу.
На авторському вечорі в Національному музеї Т. Г. Шевченка письменник розповів: хоч “Кляса” й мала успіх, після виходу книжки у світ його почали попереджати, аби не зраджував поезії, мовляв, “не царська справа” — проза. Я можу зрозуміти увесь сенс такої перестороги, — адже Вольвачева поезія давно полюбилася читачеві своєю неприкаяністю почуттів, образним екстремізмом, дивовижною енергетикою прориву — із захланності, відчуженості, з власної приреченості. А з чого ж іще викресати іскру Надії, як не з Поезії?..

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Ігор Котик (джерело: Буквоїд)

Павло Вольвач. Триб: Поезії. – Київ: Факт, 2009. – («Зона Овідія»); Павло Вольвач. Південний Схід: Поезії. – Львів: Кальварія, 2002.

Нікуди не подітися від цього суб’єктивного: до силабо-тоніки я маю стійке упередження ще з тих часів, коли, читаючи деякі поезії для дітей, спотикався на граматичних, м’яко кажучи, девіаціях (а власне кажучи – помилках). Якось, ще за допотопних часів, моїй учительці довелося почути таке: у відомому вірші Платона Воронька про сніг, зокрема в останніх його рядках: “Кіт не знав, що на пиріг / Треба хліба, а не сніг” допущено… помилку (тоді я ще не знав слова “девіація”), ... [ Показати всю рецензію ] бо згідно з нормами української мови мало бути “…а не снігу”. Добра вчителька, звісно, намагалася переконати дитину, що все правильно, у віршах подібні відхилення допускаються, бо як не буде гарно звучати, то й вірша не вийде. Однак таких аргументів я і досі не приймаю, натомість маю вже згадану хронічну упередженість.
Перепрошую за такий вступ, нині говорити я буду не про того П. В., котрий писав вірші для малечі, а про Павла Вольвача – одного з тих нечисленних українських піїтів сьогодення, що, незважаючи на загальну тенденцію зречення від силабо-тоніки, у переважній більшості текстів залишаються вірними старій музі на ім’я Рима, і навіть, попри моє упередження, ще й інтригують мене і спонукують до силабо-тонічного читання. Навіть попри те, що лексико-граматичні параметри текстів його попередньої книжки зібраного («Південний Схід»), як і своєрідні, ретельно розставлені наголоси, не завжди відповідали мовним правилам. Можна сказати, що своєрідна/девіантна/нечиста мова, загнана у класичну силабо-тонічну форму, – це Вольвач, яким ми його знаємо зі «Сходу».
Чи це так важливо? Мені здається, що у ситуації з розглядуваним автором – так. Бо цей поет від першої збірки «Марґінес» підкреслює, що є вихідцем з кіл, далеких від літератури, від культури, кіл національно несвідомих (“непритямних”, як сказано в останній книжці).
Я штовхнувся у світ від стіни,
Де шприци і недопалки «Прими»,
Поламавши язик жерстяний
Фрикативними і проривними.

Із вертепу вечірніх ножів,
Не допивши портвейн і “столове”,
Я з-за рогу підходив до слова,
Де не ждали синів сторожів.
(зі збірки «Марґінес»)
Якщо не вдаватися до літературної косоокости, коли одним оком дивляться на автора, а іншим на “ліричного суб’єкта”, й говорити про автора-суб’єкта в одній особі, то він у даному випадку водночас і вкорінений у те минуле, де шприци, ножі, алкоголь (цей світ детально описано у єдиному поки що романі Вольвача «Кляса»), і відсторонений від нього. Словом, існує певне роздвоєння між культурою і дикістю, цивілізацією і природою, і воно відображається у протистоянні між викшталтуваною формою та мовною свободою, яка переступає рамки літературности. Вольвач нераз стикає лоб в лоб різні атрибути цих полюсів – цивілізації і дикости. У попередній збірці сусідували: брати і братва, полки і зграї, у «Трибі» – горóди і городú (с.114), асфальти й бур’яни (115), степні порохи і чавунні дими (116), мур президентський і окраїнні манівці (117).
Так само, як цивілізація і дикість, переплітається у Вольвачевих текстах мораль та інстинкт, етичне й еротичне. В одному з віршів мовиться: “<…> всі мої смішні чесноти / У вирізі згорають сукні” (с.72). Інший текст, «Критий вереснем собор неділі…» (с.8), який з галицької побожности, неділі, через мотив відпочинку від праці переходить до горілки, потім до дівки, і завершується “давнім диким східним божевіллям”. Як бачите, навіть кільцева рима в тому є  (хоч у Вольвача замість дівки там інше слівце, точніше). Подібним чином іскра еротичного спалахує у громадянських хоромах у низці інших творів. Поет не приховує, що цей конфлікт (чи, може, й не конфлікт) відбувається у його душі, а не десь там, в історії чи теорії.
Не новина, що Вольвач полюбляє звертати увагу на геополітичне протиставлення Сходу й Заходу України. Захід нібито цивілізованіший, а Схід – дикий і божевільний. Принаймні так це подавалося у перших його збірках, зокрема у «Марґінесі». В одному з текстів, зокрема, йшлося про громаду і “тожеукраїнцев” (“телятину” тощо); навіть назви горілки у різних регіонах мали діаметрально протилежне ідеологічне забарвлення (див. вірш «Жив би в якихось Заліщиках, чи, може, десь в Теребовлі…»). Проте у «Трибі» ці геополітичні контрасти вже не такі чіткі. Та й не тільки ці, а й інші. «Триб» назагал менш експресивна збірка у порівнянні з ранніми Вольвачевими текстами. Зате більш імпресивна, враженнєва, мерехтлива. Зникли публіцистичні нотки, які були в старих текстах, але й гострота, різкість образів не зовсім та. Київські горизонти, безперечно, згладили Вольвачеву неприкаяність, відшліфували мову, однак поезія від цього навряд чи виграла. Втім, це лише мої максималістські рефлексії, і, як би там не було, вірші зі збірки «Триб» заслуговують на увагу. Скажімо, якщо подивитися на них у контексті жанру громадянської лірики, то це, безумовно, саме ті тексти, які можна назвати сучасними (не за датою написання чи реаліями, а за енергетикою, образністю). Нерв Вольвачевої громадянськости – це синхронні відчуття споріднености й інакшости, приречености й відчуження.
Вовча пастка буття – все та.
І я ж…
(Зверху синь, прометена віхтем.)
Світ тече між пальців – такий не наш.
В прóсвіті миті – таки ж – не їхній.
(с.88)
Власне, за цю напругу і варто любити поета. Як і за те, що він не просто описує, змальовує, а ставить запитання: як ти живеш? хто ти? який ти? яким би ти був, якби…? Такі питання хоча для сучасної української поезії і досить екзотичні, та від того аж ніяк не другорядні. Важливість цієї теми ідентичности відображено у самих назвах Вольвачевих збірок: «Південний Схід» (бо сам родом звідти), «Триб» (тут немає жодної конкретної прив’язки до території, роду занять, характеру, зате є мовна прив’язка до словосполучення “триб життя”).
Якби я любив happy end’и, то тут би можна було поставити крапку. Але я їх не люблю. Наскільки розумію, happy end – це оксиморон. Тому, замість того, щоб завершити цю писанину попереднім абзацом, я маю сказати, що закид, який маю до Вольвачевих віршів, – це якраз оптимістичні кінцівки окремих його творів. До таких віршів, зокрема, належить присвята Олегові Солов’ю, що завершується, якщо резюмувати, за сценарієм: він (О.С.) ще вам покаже… (до речі, цей-таки мотив був і в ранньому вірші «Я ще нічого не сказав нікому…»). Подібним оптимізмом інфікований і «Тінь твого дихання лине сюди…», що увінчується таким описом “мрії надсвітньої”:
з’явишся! свінеш!
над тлумом отих
кінних і піших
там
на воротах
на золотих
найзолотіших…
(с.17)
Можна назвати ще кілька віршів, але річ не в тому, щоб класифікувати. Скажу загально: мрії – досить частий образ у Вольвачевій поезії, і цей шлейф романтичности, як на мене, трохи нівелює самобутність автора. Принаймні мені ближчі його жорсткі, урбаністичні твори – такі, наприклад, як «Просунувсь на сторінку Пастернак…» чи «У празникóвій сорочці півень стоїть на базарі…», аніж якісь-там мрії. Мрійників у нас і без Вольвача вистарчало. Втім, не треба випускати з виду й того, що, можливо, завдяки своїм мріям і вольовим якостям Вольвач став тим, ким ми його знаємо.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Іван Рябчій (джерело: Літакцент)

Павло Вольвач, Триб. – К.: Факт, 2009.

Гай-гай, моя фантазіє печальна, –
Моя невірна любко чарівна!..
Микола Вінграновський

Протягом усього свого існування поезія блукає круг базових архетипів світобуття. Життя і смерть, земля і небо, кохання й ненависть, краса й потворність, місто й село, дитинство й старість – ось кілька з головних понять, котрі протягом усієї історії людства хвилювали увагу поетів. Самі ж поети завжди були однакові. Неуважні до тимчасового побуту, дивні на позир, нелояльні до влади. Данте вигнано з Флоренції, Пушкіна забито на дуелі, Байрон і Лермонтов загинули в бою ... [ Показати всю рецензію ] за чужу для них землю, у Стуса не витримало серце, Осьмачка ледве втік із божевільні…

Вавилонські скопища людей, хоч і огидні поетам, слугують для них матеріалом, сировиною. Павло Вольвач, поезія якого завжди перебуває на межі, непомітно сходить у безодню; безодню мегаполіса, котрий в його уяві з’єднується зі степом – і поет мчить, наче примарний потяг, повз хмарочоси та ковилі. «Сонце встає протиночі з того боку Дніпра…» І де те потойбіччя – в мегаполісі чи в степу – не розбереш… Степ – ефемерне царство, де володарює «давнє дике східне божевілля». Східне – бо Вольвач східняк (народився і виріс у Запоріжжі); давнє – бо націєтворча етно-культурно-культова мішанина триває в степах Придніпров’я впродовж тисячоліть («тайного степу кров затамована»); дике – бо степ за визначенням Дикий. І лише натурам надтонким дано відчути його космогонічне, світотворче призначення й звучання.

Поет летить несамовито – і ловить вухом «гул інакових вітчизн». Мов Осьмачка-Македонський, поет, стікаючи кров’ю за власну вітчизну, завойовує, охоплюючи, світ. Експресіоністичні пейзажі, яких у Вольвача повно («в червонястих долонях стволи наче ворони і бороди над кроками… в жовтій траві червоніє шипшина… швидше… швидше… і айвове дерево на горі припнуте за відлітаюче небо») марно тчуть із України Європу (чи – Европу?). Це ілюзія. І «сіра смужка земних батьківщин» ніколи не зникне із обрію…

Поезія Вольвача – це невпинний рух; тут той, хто не рухається, стоїть – страждає. Поет ніби розпачливо (іноді ж – меланхолійно) мчить вулицями, летить часом, минає епохи та інші життя. Саме на бігу, саме поспіхом, острахом поету ввижається Вавилон. Цей Вавилон – «неходжена, але обжита начебто» вітчизна, Україна. «Україна родиться з видінь, / та, про яку їм ще не говорили…» Так само непізнанною, повною дивовиж, строкатою, часом демонічно-жорстокою постає Україна у творах Миколи Вінграновського, справжній культ якого творить у «Трибі» Вольвач («Що нового? Зима, як зима. / Сніг. Дими над горбами димлять… / Вінграновський пішов – і нема. / Міст Московський сіріє здаля»). Непроминальний біль за Поетом…

А міст таки Московський. «Сповзла вага того медведя, / а світ згустився ведмедем…» Асфальтові отаманства прогнилих держав, общаковий простір нашої сумної епохи – і раптом усе стає несуттєвим, лише Господь – мудрий, мовчазний і всемогутній – бовваніє над «конвульсіями теплих імперій». Ще теплих…

Минулого вже року вийшла цікава книжка споминів про Миколу Вінграновського, «Степовий Сварог». Написав її Мирослав Лазарук. Згадує він такий епізод. Початок 2000-х. Львів. Форум видавців. Лазарук, Вольвач, Олесь Уляненко і Роман Дідула умовились із Майстром (так між собою називали Вінграновського) зустрітись біля пам’ятника Франку. І ось Вінграновський прийшов. Уся кумпанія пішла до Львівського університету. Там Майстер читав лекцію і свої вірші. А потім його спитали, кого б із молодих письменників він радив почитати. Він показав на Вольвача й Ульяненка, які сиділи неподалік. «Я їх охоче і з задоволенням читаю, – сказав він, – і всім вам раджу. Павло закінчив прекрасний роман «Кляса». Не проминіть його, коли вийде окремою книгою».

«З іменем Вінграновського я зростав, – згадує сам Вольвач. – У батька була стара шафа зі скрипучими дверцятами – її я описав у «Клясі». Верхню полицю цієї заповненої книжками шафи займала поезія. Коли мені було років 5-6 я, звісно, до верхньої полиці дотягнутись не міг. Тож більше порпався на нижній, де стояли 17 томів УРЕ. Це були роки опритомнення у світі. Коли ж уже став вищий, то за допомогою табуретки нарешті дістався «поетичної» полиці. Запам’яталися самвидавчі вірші Холодного, найперші збірки Драча, Ліни Костенко, Вінграновського». Пізніше Вольвачу пощастило познайомитися з Майстром особисто, що багато в чому визначило його подальшу поетичну творчість. «Вінграновський – це не зразок наслідування, а рівень. Він для мене є найкращим українським поетом другої половини ХХ ст., – стверджує поет. – Великих поетів багато, геніальний – один».

Вінграновський належав до тієї когорти митців, що не прогиналися під моду, тенденції, владу і видавничі вакханалії. Зараз таких залишилося дуже мало. Згадаю, мабуть, лише Ліну Костенко, Дмитра Чередниченка й Валерія Шевчука… У в’їдливо-саркастичному есе «Поет і його ігуана» Юрко Іздрик гірко пише: «Скажімо, ти – поет, не схильний до слем-декламації, наркоманії чи бодай дрібного хуліганства. Ти не ведеш Live Journal, не матюкаєшся в ефірі й неохоче роздягаєшся на сцені. Ти не тусуєшся ні в клубах, ні у віртуалі, ні на презентаціях. Ти ненавидиш промотури і не любиш інтерв’ю. Ти поважаєш класиків. У твоїх текстах відсутні не лише статеві акти, але й необхідні для цього органи. Тобі… Тобі не залишається нічого іншого, як тільки оголосити власну смерть». Наскільки ж правдива ця, навіть вирвана з контексту (аякже, обов’язково напишуть!), фраза! І яка ж виникає страшна підозра в приховуваній творчій імпотенції у тих, хто схильний, веде, матюкається, роздягається, тусується…
Павло Вольвач – поет, заглиблений у себе і навколишній світ; поет, який на перший погляд може видатися дивним; поет неґламурний, невіртуальний. Його світ розмальований чудернацькими барвами. Багато чорного («… вишептать тебе, / У чорнім хаосі покинуту…», «нишкне чорна країна…», «… галки чорно летітимуть над елеватором», «… а з ярів, від чорної води…»), білого («… на білих блузках, на білих комірах…», «… натхненне білостіння…», «Білі гори світяться між віттям…», «… по білих кучерях, по білих») – але не менше й яскравих кольорів, життя (блакитний – «рідне тремтить голубими змахами тіней»; золотий – «на злотоверху намарену прив’язь») і смерті (сірий – «сіро сіро / сіро і м’яко»; багровий – «світи червонодимні»; фіолетовий – «фіолетово-флейтова музика»)… «Темнохвойні ноти» пронизливої Вольвачевої поезії дарують уважному читачеві несподівані прозріння. Апокаліптичні картини змінюються скептичними спостереженнями богемника. Східняцький індустріалізм, що найчастіше втілюється в космополітичний нігілізм, раптом перетікає в провісницьке пашіння лісостепу. «Списи позаобрійного війська / підіймають військо з-під трави…» Історія постає як єдина для всіх народів і держав тяглість, без банальних дрібнень на періоди й адмінодиниці. «З жовтоєгипетської мли / у жолоб часу / які б моря не протекли / людського м’яса…»

Особливе у Вольвача ставлення до жінки. Для нього вона – Прекрасна Дама. Але не така, як у Блока – прозоро-божественна. Жінка у поезії Вольвача – не ефемерна, а земна, чуттєво-тілесна пані… Вона – як тінь неприсутності, як віддзеркалення позабуття. Чарівна, потойбічна Панна. Цілком матеріальна, як відьми у Булгакова, але досі – нетутешня Маргарита (Майстра і Фауста). До речі, тіні – також невід’ємна частина поезії Вольвача: «В листопадовім окладі / Тінь мене все здоганя…», «Тіні-круки розширили крила, / по снігах, до вишиваних стін…», «… летючі тіні – маєстати наші…».

Та все ж рано чи пізно постане «соняшний повсюдний комунізм» - весна. І цвинтарі буятимуть бузково. І злетить у небо Київ, «все нелетюче струсивши униз». І битимуться у конвульсіях імперії. І усміхатимуться хмари… «Була якась сила, яка викликала мене із небуття до буття і яка відтак тримає мене досі в бутті», – писав у «Роздумах про безсмертя» архієпископ Інокентій Таврійський. Та сила – сила творіння – божественного чи мистецького. Хтозна…

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Олег Соловей (джерело: Буквоїд)

Вольвач Павло. Триб: Поезії. – К.: Факт, 2009. – 124 с. – (Серія „Зона Овідія”).

Увага до поезії за нинішніх часів виглядає чимось з розряду «фентезі». І не лишень з боку матеріально заклопотаного суспільства. «Нашій літературній критиці бракує специфіки», – так міг би сказати О. Полторацький, якби дожив до нашого часу. А, поза тим, звертати увагу в українській поезії є на що. Зокрема, й на книги Павла Вольвача «Триб» та «Вірші на розі» (в-во «Ярославів Вал»), що, одна за одною, протягом року побачили світ і будуть представлені на черговому Форумі видавців у Львові.

Якщо в 1990-х Вольвач ... [ Показати всю рецензію ] своїми першими збірками багатьох зацікавив, а декого приємно здивував, то книгою „Триб” він ґрунтовно вписався в контекст якісного поетичного дискурсу. Власне, Вольвач уже й сам уособлює та репрезентує українську поезію нашого часу. Після виходу в світ трикнижжя „Південного Сходу” (2000) здавалося, що поет віддав поезії все, що міг чи хотів віддати. Доробок виглядав більш, ніж поважно, але після такого потужного виступу неминучими мали бути самоповтори, такий собі реверс із образів, тропів і рим. Думаю, автор і сам це розумів прекрасно. Тому й спробував висловитись інакше, – в іншому літературному роді. Альтернативою, звичайно, тут могла бути лише художня проза і, слід сказати, Вольвачів роман «Кляса» здивував і зворохобив тихий плин «укрсучлітпроцесу» не менше, а то й більше від поетичних книг цього автора.
Але все-таки поезія повернулась. Інша й інакше, акумульована іншими топосами й іншою енергетикою, але все ж – впізнавана поезія Вольвача, голос і навіть саму інтонацію котрого направду важко сплутати з чиєюсь іншою. Поет у новій книзі помітно змінюється, залишаючись при тому вірним собі колишньому: «І часів гарячих, а не зимних/ Хочеться. І купа винуватих./ Хоч немає черг ні магазинних,/ Ані – що дивніше – автоматних». Саме так постає образ Автора; а вже за його раменами можна побачити обрис доби. До речі, мабуть, не так і багато поетів, котрі настільки чіпко й природно вживаються в простір, яким дихають і живуть. Це якраз випадок Вольвача, котрий у «Трибі» постає поетом, у відомому сенсі, київським. Столиця «посеред химерної держави», з її пагорбами, майданами, бульварами, соборами, двориками, «шептанням бруків», «бровами Штоня», – надійно й невимушено відбивається в цьому конкретному поетичному світі, вростаючи в нього другим «з двох найкращих міст». І ця концентрація в метафізичній конфіґурації Києва – невипадкова.
Урбаністичний ландшафт набуває сенсу, як мінімум, психологічного. Вольвач у своєму власному поетичному русі стає все шпилястішим, все більш вертикальним – наче на нього тисне завузька топографія міста; він націлюється в небо, хоча від пильного погляду не втікає й грішна земля. Говорячи словами Евгена Маланюка, цей поет стає усе більш і більш ґотичним; навіть запорізькі заводські труби конотуються в нього з ґотикою („Дбав про тебе Господь повітових небес,/ Вириваючи плоть з доль чужих і словес...”). І у цьому знов-таки, виявляє себе потужна національна традиція, яку так і не спромоглись розтягнути численні зайди та мародери. Ґотика передовсім апелює до духу, до крику, до знавіснілого шепоту, що походять із великої любови, яка в суті своїй – хвороба. Зрештою, поезія – теж хвороба. Тому триб – це знов-таки, бачення. Стежка, яку обираєш. А значить, це знов-таки, – етика. Речі, які розчинились в крові ще наших далеких пращурів – розчинились і не зникають. Сенси, які відновились, бо їх неможливо випалити, – вони все ‘дно проростають, пробиваються крізь міський асфальт і людську пострадянську захланність.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Богдан Пастух (джерело: Буквоїд)

Павло Вольвач. Південний Схід: Поезії. − Львів: Кальварія, 2002. − 188с.
Павло Вольвач. Триб: Поезії. − К.: Факт, 2009. − 124с.
Вихраста поезія − так можна наректи книжку Павла Вольвача «Південний Схід». Поетичні вирішення як відлуння блукань самого автора, важких онтологічних пошуків і незвичних спостережень. Правда в її відкритій іпостасі, життя в такій оголеній формі, яку рідко можна зустріти не те що в поезії − українська проза не квапиться йти шляхом подібної відвертості. За принципом відкритості я поставив би творчість Вольвача поруч із прозою Ульяненка ... [ Показати всю рецензію ] та Пашковського. Спорідненість глибинних концептів їхнього письма досить відчутна − представляти життя у найрадикальніших його виявах.
Читаючи книжку «Південний Схід» зіштовхуєшся з певним парадоксом. Поезію Павла Вольвача за формальною структурою сміливо можна віднести до поезії традиційної, канонічної, римованої. Але тільки за формою − вибір теми, зміст, все те, що називається наповненням, руйнує подібний стереотип. З одного боку ремінісценції вуркаганської тематики, досвід цей пройшов через життя Вольвача, опредметився у його романі «Кляса» і частково розсіявся тут, у поезії. Тематика ця незвична для українського поетичного простору, але у виконанні цього автора вона звучить важко, серйозно. Чому? Тому що не є самоціллю як це передбачено у шансоні, через неї (тематику) відкриваються нові ґрані людського існування. Поезія ця не відірвана від життя на вулиці, в потязі, «на хазі», вона не окреслена кабінетом і чудовими краєвидами. У ній є те, що можна назвати конденсатом душі, яка трагічно чує цей світ. І трагіка ця породжує опір: «Мої мрії густі / І від крові солоні / Стати в коло б, як ті… / І заплескать в долоні. // Де чужинців нема, / Тільки вилиці брата, / Там, де доля пряма, / Наче ствол автомата. // […] Із твердих підборідь / Та з молитви до Бога. / І підіть − заберіть / Те, що звуть «ПЕРЕМОГА!» [Південний Схід. − С.60]. Подібна поетична ерупція не єдина у цій книжці. Хвилювання, некомфортність в українському та чи українському? бо ж геть зденаціоналізованому людському масиві, змушує автора викидати гострі поетичні леза. У певних світоглядних моментах поезія Вольвача нагадує художні тексти Антоненка-Давидовича, зокрема його повість «Смерть», де автор таврує українську розжижену свідомість, називаючи її індиферентним холодцем, яка у найвищих піках власної самосвідомості змогла створити тільки «Просвіту». У генеральній лінії поезія Вольвача суголосна цій проблематиці: «Красиві й сильні, та все − воли, / Що тягнуть долю у ярмах вулиць. / Чого ти хочеш?! Жили. Були. / В бандуру грали. Пройшло. Минулось. // Дарма ти мріяв в оцім житті Про гордий профіль і очі орлі. І ти причинний, і всі оті, / Кого ти любиш до спазми в горлі. // Таке то діло. І людська в’язь / Байдуже топче смішний чийсь опір. / Відвага й мука, і кров чиясь − Все їм виходить в анальний отвір. // Ще ждать століття. Чи, може, шість, / Щоб зрозуміти, що вже − несила. Та десь же в душах скрегоче злість, / Така, як в тебе, − гірка і сива.» [Південний Схід. − С. 61]. В оцих рядках Вольвача чути біль за пережите, проковтнену образу (в розумінні національних масштабів), нездійснення сподівань, тугу за героїкою. Остання, до речі, лежить вагомою печаттю на всій книжці «Південний Схід», якраз у цьому її, себто книжки, змістова коштовність.
Павло Вольвач захоплюється чином, скоріше навіть протичином. В одній з, як на мене, найсильніших поезій збірки «Кров зухвала» порушується досить прикметна для українців проблема накопичення мрій і нереалізованості, туга за чином і констатація власної неспроможності, відсутність зовнішньої активності на догоду інтравертності: «Між замашних небалакучих брів, / В очах, що можна полічить на пальцях, / Горіла мрія. Нею й ти горів / І різав нею серце на кружальця. // Ти годував ту мрію день за днем, / Затявшися ножем і третім півнем. / І сам собі шептав: «ми ще підем. / Нестримно так, так моторошно підем». // Та дні ідуть і губляться в добі. / Ідуть, немов состав іде по насипу. / Повз мрію ту, що палею в тобі / Стримить − і все. А час скрегоче заступом» [Південний Схід. − С. 43]. В цих рядках кожен побачить своє затаєне, що обхопили лінь чи страх, як рихва, і не пускає на волю. Юнак може бачити тут заклик до дії, активність, яка вимагає не тільки плекання жаги, але й обов’язково наступної складової − втілення. Інакше дні пройдуть і згубляться.
Поезія Павла Вольвача часто містить певний національний код з яким потрібно рахуватись, оскільки певні алюзії з історичного минулого дають ширші уявлення про поезію цього автора. Кілька рядків з тексту «Пленер − ХХ»: «Гладенькі люди, з нікелю і пластмаси, / спритно розкручують шестерні змов таємних. / І по-отецьки на ввірені маси / наставив око зализаний євнух. // Борсання в гної. І ні життя, ні смерті… / Але, піднявшись понад оцю примару, / вервечкою сподівання, білозубі і вперті / сторожко сходяться до Холодного Яру… [Південний Схід. − С. 66]. Життя в режимі «ні зимно, ні гаряче» викликає у автора спортив, люди з зіжмаканими мріями мусять зійтись на вивіреному у кількох циклах історії місці. Це місце − Холодний Яр.
Було б помилкою вважати Вольвача виключно як поета неприборканої люті, тривоги, жорстких очікувань. Серед його поезії трапляється чуттєва любовна лірика, яка скаже сама за себе: «Ти десь тихо живеш − від вугла до вугла, / але я тебе пещу у несамовитім / серці. Дівчинко! Знала б ти, де ти була! До яких я тебе приміряв краєвидів! // Твоє гумове ім’я влилось, як оцет / в дієтичне життя, у фальцет вечоровий. / Понабивались у кров, і в печаль, і в райцентр / твої очі, і губи, і брови.» [Південний Схід. − С. 50].
Є поезії у цій книжці, які можуть тлумачитись самостійно, але об’ємніше вони виглядають у співставленні з романом «Кляса», де представлено соціальний маргінес у досить широкому, панорамному зрізі. До таких належить вірш «Про Терьоху»: «День такий − ні хмарки, ні пів-хмарки / (Байдуже − вівторок чи четвер). / Точать ляси кумоньки-товарки. / Світить сонце. А Терьоха вмер. // Вмер і вмер. Кому яка різниця. / Не для того ж літо почалось, / Щоб комусь оплакувать п’яницю, що з тюрем приніс туберкульоз…» [Південний Схід. − С. 108]. Через образ Терьохи представлена проминальність життя, його незворотність, вибір особливої долі людиною. Час минає, але життя не закінчується, і це підтверджує дистанційована позиція автора щодо смерті персонажа − життя Терьохи «наче день, що взяв оце й пройшов».
Книжка Павла Вольвача «Триб» розпочинається з інтимної лірики. Образ дівчини в потязі, яка має вийти на станції, і ліричний герой, який ніколи вже її не побачить, але бажає зберегти її образ якомога довше. Вчувається тут мотив Сосюриного «Коли потяг у даль загуркоче». Можна говорити про певні спорідненості мотивів, але видається, що поезія ця скоріше за все особиста рефлексія автора: «Ну і що, що десь там є Америка, / І в пітьмі вовтузяться народи? / Дівчинко, за п’ять хвилин − і Жмеринка, / І тобі в цій Жмеринці виходить. // Зійдеш в ніч. І щезнеш за дрезиною. / І станційні попливуть вогні. / Тільки будь комусь, як ніч, красивою, / І моєю будь − на самім дні» [Триб. − С. 7]. Рефлексивний фрагмент життя на фоні світового масштабу, подібне звучання інтимізує світ, олюднює його частку. У цій поезії виставлено регістр на «тут і тепер».
Книжка «Триб» за своїми формальними пошуками значно відрізняється від «Південного Сходу». Автор пробує себе у формі верлібру. Можна сказати, що частково експеримент вдається, але подекуди поетичні смисли завуальовані певною грою. Елемент поетичної забави часто подано (він так і сприймається) на першому плані: «звідкись − із небуття з неяви / на узвишші з’являється здиблена школа / завалюючись боком на комендатуру // лінивий трамвай з ринку проповз попід гору / полуниці тривожні запахи / кондитерська фабрика у провулку / чорна труба // сіро сіро / сіро і м’яко // батько стукає каблуками по тиші / борошняна дідизна жде його десь / де блищать стежки притрушені соломинками / і у великій хаті синіє повітря // сіро сіро / сіро і м’яко // …як же воно все нещасливо / батьку! / і яке ж одночасно й щастя!.. [Триб. − С. 50]. Подібна поезія своєю естетичною наснаженістю досить відмінна, від тієї, що формує книжку «Південний Схід». Відчувається, що автор прагне залучити у власний поетичний простір елемент гри. До певної міри йому це вдається, але у поезії створюються дисонанси, які призводять до розмитості змісту, як це видно з попереднього вірша. Поезія у «Трибі» виходить за межі конвенційності і через це (наголошую! власне у цього автора) стає у сугестивному плані млявою. Складається таке враження, що автор витискає з себе рядки, залучаючи окремі образи, які були активними у книжці «Південний Схід». Мова йде про певні зразки поетичного екстремізму, як-то у поезії «Наче чую: ворон кряче», яка за своїм формальним ладом нагадує поетичні проби Андрія Бєлого.
У «Трибі» не так рясно сильних текстів. Вольвач пробує взяти такі акорди, які, як на мене, суперечать його цільному розумінню онтологічних проблем. Якщо після прочитання книжки «Південний Схід» у читача витворюється чіткий образ поета різкого, еруптивного, зухвалого у власних ментальних очікуваннях, поета, який може носити шило в рукаві, то «Триб» з таким же успіхом цей образ руйнує. Тут скоріше бачимо прагнення до образу солодкавої, як кажуть у Галичині, галяретки. Не хочу бути безпідставним закидником, але остання книжка своїми образами не сколихнула в мені подальше їхнє життя. Мова йде про більшу частину текстів. Виходи на жорстоку дійсність дуже незначні − так можна схарактеризувати «Триб». Важко сказати, чому відбулась така зміна у творчості Вольвача. Підозрюю, що це, можливо, пов’язано з біографічними особливостями поета. Живі образи, які народились у передмістях Запоріжжя, поволі вивітрюються. Натомість приходить прагнення гри у форму, забава зі створення певних образних конфігурацій, які не здатні викликати ту свіжість і гостроту вражень, яка виникає під час прочитання книжки «Південний Схід». Наприклад, вірш: «хрускотить попід ногами / заповза до вулиць кожних / вечір древній як пергамент / з кістяками перехожих // червінь де братерства й сміху / в клинописнім безпорадді? / пещених шукати піхов? / батарей або в параднім? / так воно здавен велося / і вели похилі пальта / надтонкий душі живопис / в гаммі слякотних асфальтів // вчується: небесну пажить / заступають кризи й війни / особистість просто кажуть / ну така − дисгармонійна [Триб. − С. 86]. Вірш цей здатний викликати фрагментарні асоціативні ходи, але те, що можна назвати смисловою цілістю, тут відсутнє. Можна піти іншим шляхом тлумачення. Образний різнобій, рядкова неузгодженість породжує відчуття дисгармонії у віршовому такті, що є центральною ідеєю цього тексту, але сам концепт дисгармонії не властивий для персони Вольвача. Це спроба надати власній персоні іншу іпостась. Але чи є у цьому потреба?
Буду необ’єктивним, якщо скажу, що у книжці «Триб» не має сильних текстів. Поезія, присвячена Василеві Герасим’юку «Хвости павині розпуска узвіз», повертає авторові його поетичне амплуа. Використання порівняно маловживаної лексики (пруг, басаман, маєстат, горній), що виказує особливе, тремтливе ставлення до мови. Подібне ставлення вчувається і до минулого Чорного лісу, до «зотлілих сторінок і патронташів». Саме присвята Герасим’юкові дає нам право зробити подібну асоціативну ремінісценцію.
У книжці «Триб» можна зустріти досить сугестивно-активний розширений образ, який здатний довго тримати увагу читача: «І щось таке в кружляючім підсонні, / Що груди вивертаються назовні / Перед карбований іконостас» [Триб. − С. 94] («Світлінь. Синиця жовта. Лавра − біла»). Трапляються у текстах також образи, які мандрують з інших творів письменника. Це образ Супи (хлопця з передмістя Запоріжжя). Він досить об’ємно виписаний у романі «Кляса». Не читаючи цього прозового твору, складно зрозуміти, чому автор ставить у поезії «Як мені пов’язати цей день» наступне питання «як можна пов’язати Супу з Юрком Тютюнником?» Непідготовлений читач навряд чи збагне, що Супа − це вуркаган, який дивним способом поєднується у поезії з образом Юрка Тютюнника. Що спільного у цих двох постатях, відповісти можна лиш інтуїтивно. Це може бути і люта затятість і деяка аскеза, яка притаманна обидвом, скажу умовно, персонажам. З огляду на подібну інтерпретацію, можна говорити, що цей текст є до певної міри герметичним, оскільки для його розуміння потрібно робити зусилля, аби розкодувати певні смисли. Є у поезіях книжки «Триб» і образи, що мандрують з тексту в текст. Образи Штоня чи Вінграновського зустрічаються не один раз, а це, відповідно, знижує свіжість сприйняття. Часом трохи навіть обурливо відштовхує.
Скажу ще про особливу вітальність у певних поетичних звершеннях Вольвача. Вітальність ту особливу, східноукраїнську, степову, вихрасту, розкуйовджену, як грива у степового коня: «Луну відіб’є Дніпрогес / І рань пустельна / І день. І жисть. Христос воскрес! − / Братво земельна» [Триб. − С. 116]. Поезія Вольвача − вона для тих, хто любить життя у всіх його виявах − і чорних знужденних і волюнтаристично прекрасних. Поет цей іде своїм трибом. Куди прийде − побачимо.
Ця рецензія надійшла на конкурс літературних критиків, який книжковий портал «Буквоїд» проводить спільно із видавничим домом «Most Publishing» , видавництвом «Грані-Т», магазином «Читайка» , літературним конкурсом "Коронація слова" та Міжнародним благодійним фондом «Мистецька скарбниця».

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Валентина Клименко (джерело: Україна молода)

Про Павла Вольвача — поета, що не грається в постмодернізм, а шукає не сказані іншими слова

На п’ять Шевченківських премій, які буквально завтра вже й проголосують члени Шевченківського комітету, в сухому підсумку, в короткому списку претендують 12 митців, серед них Павло Вольвач із книжкою «Триб», що має на обкладинці бурлюківського «Князя Святослава». Фактично він «прийшов» до Комітету не з однією книжкою, а з двома, бо в цю збірку помістилася й попередня — «Тривання подорожі», яка виходила в 2007 році у тернопільському видавництві «Богдан». А взагалі–то в неї помістилося минуле поета — все ... [ Показати всю рецензію ] до краплі, плюс його останній досвід — ходінь, розмов, поїздок, думок, київського письменницько–журналістського життя. Є письменники, які міняють світогляд на кожному етапі свого життя, Павло Вольвач доточує новопрожиті вірші до попередніх, і в київському Вольвачі легко впізнається запорізький — його туга, нудьга, романтика індустріальних околиць, проблиски безпричинного щастя — від сонця, друзів, степу чи дощу.
Що в ділянці тих небес,
що там робиться?
Погляда на Дніпрогес Богородиця?
Що принципово відрізняє Павла Вольвача від інших українських поетів? Він пише так, ніби не живе в добу постмодернізму. Для нього грати в слова, поняття, художній декор, споглядаючи себе збоку, укладати орнаменти з красивих фраз із іронічною усмішкою на устах — якось смішно і нецікаво, йому героїзм пече під шкірою, бунтарство, братство.
А ще — в повітрі роз’ятрений жест —
Неначе спирт взяв загорівсь
Дахів осіння досвітня жерсть
Гримить під ногами боївкарів

... І мимо столів де — на ногу нога —
сидить діамантовий блискітний світ —
Іде хтось... А світ, жуючи чуїнгам —
Безпечний — не дивиться вслід.
У збірці віршів «Південний Схід» ти ніби фізично відчував, як тісно і незатишно поету, у крові якого «хори потужних багатоголось», в індустріальному, техногенному, пролетарському Запоріжжі, як йому не вистачає кисню однодумців, як він думками щодня вилітає в інші міста, де є трохи українського. У «Трибі» поет кружляє київськими вулицями, де «тече подолу вуличне вино», «міст Московський сіріє здаля», «Лавра — біла. І синь, підмерзла аж за Позняки», «мур золотиться президентський і окраїнні манівці», «милий непотріб вулиць арок і перехресть», і теж не чується своїм.
Квіти громадились аж під ліпнину,
Гулкі дзеркала вдивлялися в спину.
Сповнені рухів, букетів, наїдків
І насторожених скошених свідків,

Що разуразно косились–дивились
І одвертали бруківку потилиць,
Що роз прочули такі, розпізна–а–али —
Хтось випадковий до штивної зали.
Тільки ритм його віршів (що дорівнює пульсу життя) у столиці став ламаніший, вірш нервовіший, просте ускладнилося — «в хрещатій лінзі кривиться життя», і рядки улягаються то в частівку, то в тичинівський розмір, то у фольклорну форму. А нові друзі — Вінгран, Римарук, Веніамінич розділилися по світах — хтось на цьому, хтось на тому...
Свій серед чужих, чужий серед своїх — точна формула для всякого справжнього поета. Як тільки знайшов затишок, наситився життям і за столом зручніше, ніж за обрієм — дивись і закінчився поет. І все ж здається роздвоєність — між Києвом і Запоріжжям («Звісно все воно обман — але ж ЯК воно! Так як тут ніде нема — не однаково»), між відчаєм і вірою в краще («...як же воно все нещасливо, батьку! І яке ж одночасно й щастя!...»), між спокоєм і неспокоєм — необхідна для рівноваги діалектика.
...Не розбираю Вольвача на збірки, уся його творчість — тривання поета.

[ Згорнути рецензію ]