Міла Іванцова : Родовий відмінок : Анотація, уривок з книги.

Міла Іванцова

— Нора-Друк, 2009. — 296 с. — (Серія: Популярні книжки).
— м.Київ. — Наклад 5000 шт.

Поділитись:

Уривок з книжки Рецензії в пресі (3) Відгуки читачів (1) Де купити (1) Скачати файл

ЧАСТИНА ПЕРША

ЧИСТИЛИЩЕ

Першим неприємним актом у будь-якій лікарні є заповнення особової картки, яка в руках персоналу може перерости в лаконічну історію хвороби, або в товсту книжку, яку ніколи ніде не надрукують. Пологовий будинок першої половини вісімдесятих в передноворічному Києві не був винятком. Споглядаючи досвідченим оком схвильовану породіллю, чергова медсестра ставить десятка півтора запитань про все, що згідно анкети є важливим за даних обставин.
Перенести анкетування на пізніше вдається лише тим, хто вже не може терпіти і, зібравши руками докупи передній та задній подоли ... [ Показати весь уривок ] спідниці (щоб не впустити додолу найцінніше), позойкуючи, нервово шукає очима, куди б лягти… Цих допитувати марно. Їх допитають пізніше, або розберуться з рідними. Тих, котрі народили дорогою, в ліфті, чи випадково, не дочекавшись «Швидкої», вдома, все ж «описують» у черзі наступних маніпуляцій.
Ще треба мати з собою направлення з жіночої консультації. Це святе! І всі жінки це знають і носять його з собою заздалегідь, куди б не йшли.
Але бувають безтолкові особи, котрі умудряються того самого дня вийти з іншою сумочкою. От студентка Іринка, наприклад. Цей русявий кучерявий, колись стрункий, а тепер пузатенький ангел був заляканий персоналом приблизно такими фразами:
- Знаємо ми вас, молодих! Ми таких вже бачили… Ні тобі імені, ні прописки, ні направлення, а потім – шасть! А країні – подаруночок!
Чоловік Іринки у передпокої запевняв, що вони не збираються робити подаруночки країні, Іринка плакала чи то від болю, чи від образи, а процес розвивався природнім шляхом. Заповнили анкету зі слів, поставили на картці олівцем великий знак питання, Іринку відвели на другий поверх до передродової палати, але поглядали суворо.
До речі, щоб ви випадково не подумали, що до цього закладу можна потрапити в тому, в чім би вам хотілось, кілька слів про форму одягу. Не без зітхання, здригання, огидливості та сміху крізь сльози.
Мало хто лягає сюди завчасно. А тим, кому «припекло», загалом не до вбрання, аби лишень усе вийшло, як слід. Але ритуал переодягання – то святе… Все своє нестерильне і порочно-домашнє залишається родичам або здається кастелянші в спеціальну шафку під ключ.
Натомість видаються:
- Капці-шльопанці, начебто шкіряні, начебто ті, що пройшли санобробку, величезні;
- Хустка-трикутник бавовняна;
- Сорочка нічна бавовняна безрозмірна страшна;
- Халат, колись байковий, кольору колись веселого, без ґудзиків, тобто «на запах», але і без поясу. Теж страшний.
На наївне запитання про пояс відповідь медперсоналу недосвідченим така:
- А щоб не повісилась на йому здуру в туалеті! Знаємо ми всякі випадки!
А на питання:
– А як же?!...- відповідь:
- А ручками притримуй, дорогенька, ручками!
Може, хто не помітив, але трусів у цьому списку немає. І не тому, що породілля має свої. Свої брати не можна ні в якому разі! Що вже відповідають з цього приводу, не скажу, але мабуть щось не менш аргументоване та однозначне. Труси – це те намріяне, що тишком-нишком передадуть тобі рідні наступного дня, замаскувавши їх під бутерброд, пачку печива тощо.
Але це потім.
--------------

Уривок з Другого розділу:

***
- Ір, ти куди? Чого тобі не спиться?
- Та я зараз, Антоне, тільки вийду на балкон подивлюся. Щось там на вулиці все гуде та гуде.
- Все тобі не так. Спала б, скільки до ранку залишилось, он вже світає, а ти блукаєш.

- Ну, що там? Холодна як жаба, притуляйся, погрію. Халат на сорочку не могла вдягнути?
- Знаєш, Антоне, щось таке дивне – гелікоптери летять кудись на північ, а по вулиці їдуть зелені військові машини, раз штук п’ять, тоді ще і ще. Якось моторошно. Може підеш глянеш?
- І що зміниться? Котра година, Ір?
- П’ять незабаром.
- Ну, ти даєш! Сьогодні ж субота! Так, а ну - лежи спокійно! Малу дивилась? Укрита?
- Та укрита.
- Ото й спи! І мені дай виспатись, вихідний же!

Далі день пішов, як день. До Ірини з Антоном заїхали кума Наталя та кум Ігор із хрещеником, всі зібралися, татусі посаджали на шиї Машу та Миколку і двома сім’ями рушили до тролейбусу, що їхав на Хрещатик – просто так, погуляти весняним центром міста, купити дітям повітряних кульок, поїсти морозива. Погода чудова, каштани розквітають, тюльпани на клумбах, горобці верещать – чом би і не відпочити?

Вже вертаючись з прогулянки, втомлені, але щасливі, дорослі всілися на парапеті фонтану, що неподалік від головпоштамту, вгамували дітей, прилаштували їх у себе на колінах і посміхнулися до фотографа, щоб залишитись такими назавжди.
- Ось, візьміть здачу! Адресу я записав, фото вишлю в понеділок. Ось мій телефон, раптом не отримаєте за тиждень – телефонуйте. Яке у нас сьогодні число?
- Антоне! Яке число сьогодні?
- Двадцять шосте.
- Так і запишемо – Двадцять шосте квітня тисяча дев’ятсот вісімдесят шостого року.
------------------

Уривок з Третього розділу:

***
Місто накрила травнева ніч. Та й не лише його. І у нічній темряві люди, засинаючи (чи не можучи заснути?) думають кожен про своє. Але нечасто це «про своє» означає «про себе». Зазвичай це про когось, хто тобі небайдужий, з ким хочеться бути зараз поруч. Чи про того, з ким ти був поруч, та вже того нема. Чи про те, що могло би бути, якби…
В усі часи люди линули думкою до тих, хто бентежив їхні душі. Такий собі телепатичний сеанс чи розглядаючи зорі, чи у повній темряві, з заплющеними очима… Але нові часи та технології спрощують (чи ускладнюють?) людське спілкування. І телефонні дзвінки змушують здригатись вночі, і павутиння інтернету накрило земну кулю, і кидають один в одного СМСками, наче сніжками, ті, хто не може зараз бути поруч і торкнутися інакше… І перемішуються в ефірі тисячі та мільйони тих трепетних месседжів, бо це ще вдень вони можуть бути діловими та інформативними, а вночі вже напевне вилітають з душі.

<<
Я такий щасливий, що ми знайшлися тоді в інеті! Я такий щасливий, що ми побачились з тобою наживо. Я такий щасливий, що це нас не розлучило… Я не можу заснути, бачу з вікна Золоті ворота і думаю про тебе. Я так тебе люблю...

<<
Я теж тебе кохаю. І щаслива, що ми знайшлися. І страшно подумати, що тобі скоро повертатися.

<<
Не думай про це. Головне, що ми є.

<<<<
Два тижні тебе не бачити – забагато. І що там хорошого на тому морі з ним, коли я тут без тебе?

<<<<
Я стільки передумала за цей час. І знову хотіла ставити крапку, бо все це ні до чого. Та не вистачає моїх сил. Мені треба хоча б знати, що ти є. І що є твоє кохання до мене.

<<<<
Я є. А чи є ти? І чи є кохання в тебе? Ідуть роки… Кажуть, так не буває. Хай кажуть. І навіть коли ти мовчиш, я знаю – між нами щось сильніше від сексу. Від сексу коханців чи подружнього. Хоча, це якась кастрація кохання, ти не думала? Хіба ми залізні?

<<<<
Думала. Та це єдиний спосіб утримати ситуацію під контролем.

<<<<
А навіщо?!?!

<<<<<<
Я зараз поїду від річкового порту додому, втомлена, як гад. Ім весело, а мені робота. У них допінг, а я за кермом. Англійці зацінили машину. Ахали і мацали руками. Ви з Лесею – два дивні генії! Дякую.

<<<<<<
Та то вона намутила. Випадок, коли учень повів за собою вчителя. Думали - чи пан, чи пропав. Ну, відпочивай. Обнімаю. А в тебе дома проблем не буде після зустрічі на пагорбі?

<<<<<<
Та навряд, Грін при Софійці спокійний, казав, може, зовсім переїде до неї. Ото вже буде не цікаво. Немає сил про це думати. Пробач. Добраніч. Дякую за прогулянку. У вас класна компанія. Завтра на кашу?

<<<<<<
Завтра на кашу. Машо… Я не наважився тобі сказати у вічі, але… Може, ти плюнеш на тих мажорів та… Звичайно, я розумію, ти така… У мене досить скромно, але… може нам спробувати разом?

<<<<<<
Я не знаю, що відповісти. Тайм-аут. Але – дякую. Завтра на кашу.

…А хтось просто думав про своє минуле та майбутнє, думав, бо не мав, кому надіслати того месседжа, або не мав на те сил чи права, чи не бачив у тому аніякого сенсу і просто дивився з балкона на зорі, а з тліючої цигарки час від часу сам падав на вулицю попіл.

------------

[ Згорнути уривок ]