Міла Іванцова : Родовий відмінок : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Тетяна Дігай (джерело: Сайт "Сумно?")

Роман, про який мова, здобув диплом конкурсу «Коронація слова-2009». Дія розпочинається у далекі 80-ті роки минулого сторіччя. Перша частина книги «Чистилище» – своєрідна композиційна прелюдія: в пологовому будинку напередодні Нового року зустрілися породіллі – студентка Іринка, вірменка Арміда, Ольга, Віра, котра хотіла сина, а народила третю дочку, Світлана, яка перед пологами розлучилася з чоловіком, Наталя, дитина в якої при пологах померла, а також рідні, лікарі, нянечки, акушерки... Один із головний вузликів сюжетної інтриги, що отримує подальший розвиток: від хлопчика з родовою вадою відмовляються ... [ Показати всю рецензію ] батьки. «Усі вмить завмерли і напружилися. Ось воно!. Те, про що інколи кажуть з екрану телевізора, чого постійно побоюється персонал пологових будинків, чиє підозріло-насторожене ставлення так болісно зачіпає звичайних, незловмисних породіль. Ось воно – ВІДМОВА». Завдяки щасливому збігові обставин, хлопчика всиновлює Наталя.

Авторка не минає жодної промовистої деталі такої, здавалося б, буденної для жінок справи, як пологи, правдиво змальовує щирі почування молодих матерів: «Невже, нарешті?» – подумала Іринка і знову здивувалася тому, що вона – МАМА... Це було так дивно. Це змінювало геть усе в її житті. Далі вже ніколи не буде, як було. Чи це добре?».

Події роману продовжуються через двадцять років (друга і третя частини роману – «Розсипані пазли» та «Інші часи»). Це – розповідь про дітей, котрі народилися в один день і долі яких дивовижним чином (світ тісний, як горіхова шкаралуща!) переплелися у новому столітті й тисячолітті, і коли читала роман, кількаразово згадувала великого розумника Ейнштейна, котрий утверджував, що в природі нема нічого випадкового, а якщо нам щось таким здається, то це – наслідок неповноти наших знань. На прикладі кількох родинних історій письменниця прагне заповнити зяючі прогалини читацького знання психології, зокрема, ближче до теми роману: сімейних, сексуальних, поколіннієвих стосунків.

Молодь проходить на життєвому шляху обов’язкові періоди становлення і пошуку досконалості, що супроводжуються відчуттями загального незадоволення собою, болем у душі. Наявність фрустрації формує небажані риси характеру: агресивність, підвищену збудливіть або навпаки – пасивність, апатію, депресивні стани. Неспромога опанувати себе, марне очікування позитиву в молодому віці, невиправдано тотальне і скоріше зумовлене внутрішніми неусвідомленими процесами. Діти страждають через непорозуміння з батьками, відчуваючи відірваність від землі обітованної. Вони почуваються обділеними любов’ю, їм бракує поваги й розуміння, що (так їм видається) їх знеособлює, знезброює. Ці болючі процеси можна пояснити і зовнішніми факторами; вони, ці фактори вельми багатозначні: зміна поколінь у романі збіглася із розпадом радянської імперії та глобальною ядерною катастрофою у Чорнобилі. «Уже повертаючись з прогулянки, втомлені, але щасливі, дорослі всілися на парапеті фонтану, що неподалік від Головпоштамту вгамували дітей, прилаштували їх у себе на колінах і усміхнулися до фотографа, щоб залишитися такими назавжди (...) – Антоне, яке число сьогодні? – Двадцять шосте. – Так і запишемо – двадцять шосте квітня тисяча дев’ятсот вісімдесят шостого року».

Аби якось змінити обставини життя, молоді люди пускаються берега, утрачають душевну рівновагу, всіляко ескападують, тим самим провокуючи нові ситуації нерозуміння, осуду і неповагу з боку дорослих і, викликаючи вогонь на себе, досягають якраз протилежного ефекту. Таке собі перпетуум-мобіле хворобливого процесу зміни поколінь!

Письменниця не переймається тільки аналізом поведінки молодих героїв. А як впливають добрі чи злі вчинки дорослих на моральну ситуацію? На долю дітей? На їхній вибір? На оцінку й переоцінку духовних, моральних, життєвих цінностей? Письменницька уява Міли Іванцової відповідає на ці питання багатофункціонально й нічим не обмежує себе, окрім одного – точно зображує типові події і характери у типових обставинах. Авторка безжально-безкомпромісна у змалюванні давно зниклої у часі епохи тотального дефіциту, відсутності у крамницях найпотрібніших для прожиття речей, і багато чого такого, про що навіть не здогадується теперішнє покоління початку третього тисячоліття: «За таким життям, між базаром і дитиною в іншому місті, Світлані було не до домівки і не до здоров’я. Однокімнатна квартира у старенькому будинку була швидше нічліжкою, де вони спали, перехопивши щось на вечерю та зігрівшись у душі. Та й не було для кого – Леся вже пішла до школи у бабусі, і ніби була задоволена таким життям, правда, час від часу просила привезти для компанії братика чи севтричку».

Сюжетні перипетії, вельми насичені персонажами і подіями, переповідати не буду, скажу тільки, що все закінчилося ідеально добре. І це – єдиний недолік роману, літературний напрям якого, на мою думку, можна було би назвати новим реалізмом.
.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Леонід Кононович (джерело: Буквоїд)

Міла Іванцова зовсім недавно з’явилася на літературному обрії, та вже перша її книжка привернула до себе увагу критиків – рецензії на неї з’явилися майже у всіх часописах, навіть в консервативній і не завжди адекватній “Літературній Україні”. Справді, роман “Родовий відмінок” заслуговує на таку увагу, хоча б тому що це перший великий твір Міли Іванцової українською мовою – як мовиться в анотації, передніше вона була автором “оповідань та віршів, опублікованих у літературних журналах України, Росії, Естонії, Німеччини, Ізраїлю та Нової Зеландії”. Знана письменниця Ірен Роздобудько, на всі заставки ... [ Показати всю рецензію ] вихваляючи твір дебютантки, який став дипломантом конкурсу “Коронація слова-2009”, заявляє у передмові, що книжка ця “вражає достовірністю і відвертістю. Читаючи її, хочеться вигукнути: “Це – правда!”

Що й казати, твір належить до так званих “життєвих” романів. Декілька жінок знайомляться в пологовому будинку. Одна героїня тут-таки відмовляється від дитини, за що бог (себто авторка) в перспективі карає її загибеллю чоловіка та другої дитини, а потім самотнім життям у горі, сльозах і каятті… Інші героїні дітей не кидають, та це мало їм допомагає: спершу настає Чорнобиль, потім розвал Радянського Союзу й економічна криза початку 90-х, яка змушує їх лишати свої звичні професії і займатися незвичними, зокрема, торгувати на базарі китайськими лахами.

Сюжет загалом невеселий і роман читався б не дуже, якби не був написаний легко та дотепно, з украпленнями різних кумедних і навіть вочевидь абсурдних історій. Бодай про те, як поводяться наші люди у Франції. От, наприклад, один з героїв роману побачив у паризькому готелі, що кожного дня в його кімнаті ставляють вазу з “кольоровими цукерками в барвистих обгортках”. Він пересипає їх до своєї валізи, а вазочка знай наповнюється, пересипає, а вона все наповнюється… Повертаючись додому, герой вирішив подякувати за цукерки. І якою ж була реакція? Цитуємо: “За моєю спиною реготнув портьє, адміністраторка трохи збентежилася, а потім сказала, що то були не цукерки, а… контрацептиви”. І далі: “Я сказав, що зрозумів, – треба було пригостити цукеркою ту гіпотетичну “даму”! Але ж все одно – цукерка не смачна! Тут адміністраторка прокашлялася і, витираючи сльозу, повідомила, що цукерки справді для дам, але… засовуються з іншого боку…”.

Або дитина питає в мами: “Мамо, а у тебе є проблеми? — Тобто? – Ну, проблеми є? – А у кого їх зараз немає, любий? – То купи собі тампакс! – радісно каже Миколка, наче сповіщаючи благу вість. (…) – А чому саме тампакс? – стримує вона сміх. – Бо стільки вже разів по телевізору казали — “Тампакс розв’яже усі ваші проблеми!”. Отакий-от чорний гумор у виконанні Міли Іванцової…

Загалом абсурд є основою і рушієм цього роману, що й не дивно з огляду на багату біографію авторки. Як ви гадаєте, чому в пологовому будинку породіллям не дають пояски до халатів? “На наївне запитання про пояс відповідь персоналу така: – А щоб не повісилася на йому здуру в туалеті!” Або з розмови жінок, які мають от-от народити: “ – Чого так репетуєш? Чи тобі гірше за всіх? – питає Ірина, коли вони залишаються удвох. – Та, мабуть, не гірше, – підморгуючи, відповідає Анжела. – Мене подружки навчили: хто голосніше кричить, до того й уваги більше…”.

Мабуть, не зайве було б цей роман прочитати й чоловікам, — аби відчути, як то ведеться жінкам у їхній шкурі. Ну, та чоловікам тут дістається за повною програмою… Як заведено в жіночих романах, авторка чітко розставляє усі гендерні акценти. Задля цього вона змальовує подружню пару, де жінка тягне на собі всю роботу й вирішує всі родинні проблеми, а чоловік при ній таким собі другим номером. З гнівом і презирством засуджує Міла Іванцова таке партнерство, наголошуючи, що “за своєю суттю жінка не створена для боротьби. Вона для іншого”. А для чого? Щоб їсти, спати й кохатися, недвозначно дає на здогад авторка. А чоловік?.. Щоб заробляти гроші, ну й усе інше…

В одній з рецензій Мілі Іванцовій закидали, що її стиль тяжіє радше до короткого жанру, а не до широкого полотна, яким є цей роман. Як на нашу думку, таке зауваження безпідставне: авторка блискуче впоралася з численними сюжетними лініями і створила таки роман, а не повість чи велике оповідання, що їх пишуть майже всі сучасні прозаїки, а потім гордо прозивають романами…

Приємно вражає й те, що “Родовий відмінок” написаний доброю українською мовою, та й загалом справляє враження грамотного, культурного тексту, що теж украй рідко трапляється в молодих (і не тільки молодих) авторів. Утім, нічого дивного в цьому немає: в анотації сказано, що Міла Іванцова філолог та ще й володіє французькою мовою, а, за моїми спостереженнями, усі, хто працює з французькою, – висококультурні, освічені люди з глибоким інтелектом…

І, врешті, не був би цей роман жіночим, якби не мав щасливого кінця (що теж, до речі, страшенно не сподобалося критикам). Якщо починається він пологовим будинком, то закінчується сексом… ох, перепрошую, високим чистим коханням, – а спалахнуло воно в серцях дітей, які колись народилися в тому будинку. Герой, котрого зовуть Ніколя, “…ледь стримував бажання обійняти її усю, обцілувати її очі, губи, і такі милі вушка, що відкрилися, коли вона випадковим жестом заправила за них волосся… “ І далі: “Та що там вушка! У його руках тремтіло й дихало її тіло…” Ну, якщо вже до тіла дійшло, то, звичайно ж, слова тут зайві… Міла Іванцова недвозначно дає зрозуміти: любов – понад усе, вона допомагає здолати гірку прозу повсякдення, та й узагалі, це – єдина реальність того світу, в якому ми живемо. Хоч як це дивно, авторці віриш. І, перегортаючи останню сторінку цієї книги, з неабияким задоволенням констатуєш, що за нашої феміністичної доби ще не перевелися письменниці, котрі вміють створити добротний текст і не забувають, яку роль має відігравати жінка традиційному суспільстві.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Роздуми після прочитаного (джерело: Сумно)

От чи випадковим є те, що роман Міли Іванцової "Родовий відмінок" я прочитала саме на початку 2010-го, поки відповісти однозначно не можу. Втім, мушу подякувати авторці твору, бо тепер зрозуміла уже напевно, що ...хочу стати мамою! І то – цьогоріч! Направду!

…Роман я починала читати, як і всі попередні книги, себто без усіляких надмірних сподівань чи намірів захопитися творчістю авторки. Узяти книжку з собою в дорогу передусім спонукало те, що мені пощастило особисто познайомитися з пані Людмилою під час презентації «Родового відмінка». Тоді мабуть усіх присутніх вразила невимушена, тепла й ... [ Показати всю рецензію ] душевна атмосфера, багатьох захопила колекція її чавунних прасок (про що я навіть написала, скориставшись правом журналіста), відтак кожен побажав сказати авторці якнайкращі побажання і щодо просування роману, і щодо її подальших творчих досягнень, і що чекаємо наступних творів...

Отож, знаючи, що, будучи в дорозі понад вісім годин, неодмінно захочу щось почитати, я поклала у сумку цю не таку вже й маленьку (бо вона на 300 сторінок) книжечку. Зізнаюся, мовна подача тексту мене не вельми вражала (як на мене, мова у романі проста, доступна, без усіляких складних зворотів чи «смачних» слів), проте кинути читати чомусь так і не змогла. За три дні книжку проковтнула (це враховуючи святкування, зустрічі з родичами, друзями, переїзди)… Мені дуже сподобався сюжет і його подача: коли частинка закінчується на найцікавішому й тобі кортить якнайшвидше дізнатися її продовження, а також урізноманітнення тексту діалогами, інтернет- та смс-листуваннями… Зрештою, приємно, що роман не песимістичний, не обтяжений жорстокістю, нахабством, якоюсь аморальністю, бездушністю чи то пак безбожністю, чого й так не бракує в нашому житі… Чудовий кінець! (до речі, передбачити який було важко, тому й спішила дочитати до отої останньої крапки). І, найголовніше, що найбільше запало в душу, то це загальна оповідь КРАСИВОГО, ба навіть зразкового материнства, коли між батьками й дітьми панують чудові стосунки, взаєморозуміння й повага. Відтак, повторюся, і собі так захотілося продовжити оте «нерозділиме і одвічне коло»… Дякую вам, пані Людмило за доброго порадника й дієвого спонукача!:)

P.S. Сьогодні натрапила на інтерв'ю пані Іванцової з приводу участі її роману в конкурсі "Книга року BBC", де вона вкотре розповідає про те, що всі знайомі порівнюють її з героїнями роману, мовляв, у книзі описує своє життя. Відтак письменниця відповідає, що там не лише історії з її життя, а й багатьох знайомих жінок... Так от хочу й собі сказати, що свій власний досвід пані Іанцова зуміла чудово використати й додати до характеристик своїх героїв, їх талантів, життєвих обставин. Приміром, вона чудово вплела у сюжет історію, повязану з Францією, адже сама викладач французької мови, блискуче описувала художні картини, адже й сама малює на склі й творить петриківський розпис, описує в романі й тонкощі ландшафтного дизайну, позаяк і сама якось "круто змінила своє життя", захопившись дизайном інтер'єрів. Крім цього, є серед її героїнь і любителька фотографувати, – авторка теж аматорка цього виду мистецтва...

[ Згорнути рецензію ]