|
Три дні у Сиренополі : оповідання
Яна Дубинянська
— Смолоскип,
1999.
— 222 с.
— м.Київ. — Наклад 1000 шт.
Жанр:
— Цикли різножанрових оповідань
— Фантастичне
— Психологічне
Анотація:
У збірку увійшли оповідання:
Три дні у Сиренополі.
По той бік дощу.
Слабка жінка.
Інший світ.
Капітан і Анжеліка.
Знайти зрадника.
За рікою.
Непереможна армія.
Під пеленою.
Фелісі.
Лялька на гойдалці
|
Лінк із зображенням книжки:
|
Три дні у Сиренополі
Ліна ніколи не була в Сиренополі. Проте зараз їй здавалося, що вона вже бувала тут, і не один раз, і що все життя підсвідомо любила це місто.
Сиренополь — найгарніше місто у світі. Його повітря напуване пахощами моря та екзотичних квітів — запахом юності. Його біло-рожеві будинки здаються повітряними. Набережна вимощена мармуром найніжніших відтінків, і примхливі сходи з мережаними гратами спускають останню сходинку в світлу, прозору воду. І навіть море Сиренополя —найгарніше в світі, воно завжди ледь помітно коливається, воно найчистішого, дивовижного смарагдово-бірюзового ... [ Показати весь уривок ]
кольору. Над ним повільно літають білі, як сніг, чайки, торкаючись кінчиком крила низької хвилі.
І Ліна, висока, тонка, зі своїм довгим волоссям і шовковим богемним шарфом, що розвивалися за вітром, одразу влилася до Сиренополя, стала його частинкою, і всім єством відчула це. Вона приїхала сюди тому, що кожна людина, а тим більше кожен художник неодмінно мусить хоч раз у житті побувати в Сиренополі, місті чарівної мрії.
А до того ж Сиренополь — місто численних туристів, а туристи — це люди, схиблені на сувенірах, і особливо творах мистецтва. У дорожній валізі Ліни лежала пачка ніжних, ліричних акварелей, що зображували краєвиди Сиренополя. І зараз, стоячи на набережній, вдихаючи незвичайне, п'янке повітря, вона забула, що писала їх з кольорових картинок ілюстрованого путівника, ні, вона вже була тут, спускалася в бухти, усипані білим кораловим піском, зустрічала світанок над цим морем...
Путівник наполегливо просив гостей Сиренополя поважати його закони, а в разі їх незнання рекомендував звертатися до мешканців міста. Корінні Сиренопольці — добрі, чуйні, кришталево-чисті люди. А як може бути інакше — адже вони з дитинства живуть у цих будинках, дихають цим повітрям і щодня дивляться на море... Тому, перед тим, як розкласти свої акварелі на мамуровому парапеті, нагрітому сонцем, Ліна запитала в немолодої жінки, яка проходила мимо, чи це законно.
Місцевих мешканців у Сиренополі дуже легко впізнати. Чимось невловимим вони разюче відрізняються від решти людей.
Жінка приязно посміхнулася.
— Звичайно, панно художнице. Ми в нашому місті дуже цінуємо і любимо людей мистецтва. Бажаю вам удачі.
Ліна симетрично розклала акварелі та присіла поряд на самий край парапету. Вона не сидітиме тут довго. Якусь годину, а потім — побачення із Сиренополем, адже вони встигли тільки побіжно познайомитися.
Туристи — навіть туристи в Сиренополі притихають, просвітлені його красою — зацікавлені, почали по одному і невеликими групами підходити до Ліни, як раптом легкий, але несподіваний порив свіжого бризу підхопив декілька акварелей, змахнувши їх з парапету. Ліна встала, але не встигла навіть нахилитися, як засмагла дитяча рука простягнула їй акварелі, що впали.
— Візьміть, панно художнице.
— Дякую, — Ліна з посмішкою поглянула на дитину. Смаглявий кучерявий хлопчик років десяти, чорні ясні очі і білі зуби у відкритій посмішці.
— Ти живеш у Сиренополі? Як тебе звати?
— Деві. Я хотів сказати вам, панно художнице... У вас такі гарні акварелі, а ви поклали їх просто на парапет, адже там пил і може щось упасти з куща... Мій брат Мік зробить вам спеціальну підставку з дерева, і тоді картини не падатимуть...
— Мені? — здивовано запитала Ліна. Хоча так, звичайно... Але як пояснити цьому хлопчику, що в неї зовсім нема грошей, усі заощадження вона, не задумуючись, віддала за квиток до Сиренополя...
— Не подумайте, що нам потрібна якась платня, — сказала струнка мініатюрна дівчина. — Мік із задоволенням зробить це для вас. Ми, сиренопольці, завжди раді допомогти нашим гостям.
У неї було світло-русяве волосся, але такі самі засмаглі руки і чорні мигдалини очей, як і в Деві.
— Це моя сестра, Белль, — сказав він. — А де Мік?
— Міку! — хором покликали вони. Ліна обернулася. Вона очікувала побачити дорослого хлопця або хоча б підлітка, але до брата і сестри підбіг десятирічний хлопчак, точна копія Деві. Він привітався з Ліною, і, кивнувши з розумінням справи, розведеними дитячими пальцями прикинув розміри акварелей.
— Я зроблю вам підставку на завтра, панно художнице, — сказав він. — а сьогодні не встигну, бо хочу ще половити рибу.
— Міку, — з докором проказала Белль. — Не сердьтеся на нього, — попросила вона, звертаючись до Ліни. — Приходьте завтра зранку до нас, ми живемо зовсім недалеко звідси, два квартали по Морській вулиці, ви легко знайдете, та й хлопці вас зустрічатимуть. Приходьте, прошу вас!
— Добре, сказала Ліна. Їй раптом стало на диво легко й весело, вона відкинула за спину неслухняну хвилю темного волосся і додала:
— Неодмінно прийду!
Весь цей день вона довгими ковтками пила незрівнянну красу Сиренополя, і часами їй здавалося дивним і незрозумілим, що таке чудове місто існує на землі. Захід сонця пофарбував море фантастичними переливами багряної та бузкової барв, і Ліна заснула, вдихаючи пряний запах рослин південної ночі.
* * *
— Тут ми живемо, — сказав Деві.
Маленький будиночок потопав у зелені, екзотичні ліани обвивали мережану хвіртку, а трохи подалі виступав з кущів круглий білий балкончик.
Слідом за хлопчиком Ліна тихо зійшла під зеленувату тінь цього будинка. Тут пахло квітами, вологою, свіжою тирсою, морем і ще чимось дуже смачним. Мініатюрні гвинтові сходи підіймалися догори, до мансарди.
— Тут живемо ми з Міком, — ступаючи на сходинку, сказав Деві. — Йдемо до нас, панно Ліно, а Белль поки приготує сніданок.
Ця кімната зовсім не була подібна на помешкання двох юних пустунів. Скрізь панував ідеальний порядок. У напівкругле вікно, заплетене ззовні плющем, пробивалося ніжне сонячне проміння і освітлювало акуратно складені дошки та теслярське знаряддя в одному кутку кімнати, мольберт, фарби і пензлі — в іншому.
А на стінах висіли картини, і, кинувши на них побіжний погляд, Ліна вже не змогла відірватися. Тому що це було диво. Сам Сиренополь світився зі стін своєю дивовижною красою, і акварелі Ліни — а одну з них вона принесла з собою, хотіла зробити подарунок — її акварелі поряд з цими картинами виглядали би жалюгідними, безпорадними, позбавленими смаку.
— Чиї це картини? — напівпошепки запитала вона.
— Мої, — з доброзичливою безтурботністю відгукнувся Деві. Я теж трохи малюю. Хочете подивитися, що я зараз роблю?
Ліна автоматично кивнула і зробила кілька розгублених кроків до мольберта. Деві веселим порухом зняв покривало з витвору, що стояв на ньому.
Нічого подібного — ані за задумом, ані за технікою виконання — Ліна ніколи не бачила. Різьблений дерев'яний планшет був трохи заглиблений усередину, і в ньому квітнув куточок морського дна — такого чарівного, яке буває тільки в морі Сиренополя. І все це було зроблено зі шматочків тканини — повітряної, блискучої та щільнішої — підібраних так майстерно, що зовсім не було помітно, де і як один з них переходить в інший, а ілюзія реальності була повною, і краса цього недовершеного витвору зачаровувала. Ліна примружила очі і труснула головою, ніби відганяючи нав'язливу мару. Десятирічна дитина?
— У Деві не вистачає фантазії, — пролунав за її спиною привітний голос Белль. — Він зображує тільки те, що бачив. Доброго ранку, Ліно.
Вона обернулася.
— Доброго ранку. Ваш брат... у мене нема слів. Ви допомагали йому?
Посміхаючись, Белль похитала русявою головою.
— Ні, що ви! Хлопчики самі займаються своїми справами. До речі, ви вже бачили, яку підставку зробив для вас Мік? Ні? Який ти все ж таки егоїст, Деві, хіба можна забувати про брата? Он вона стоїть.
Звичайно, Ліна вже давно помітила це темно-шоколадне дерев'яне мереживо, але що це підставка для її робіт...
— Яка краса! Спасибі... А де Мік, я хочу подякувати йому...
І тут на якийсь момент усе обличчя Белль завмерло у посмішці, але це було зовсім невловимо, і через мить її білі зуби виблиснули ще яскравіше, і дівчина відповіла:
— Ну що ви, Мік робив це з радістю. Він зараз прийде, і, якщо ви хочете, ми покажемо вам давній Сиренополь.
— А Ліон піде з нами ? — запитав Деві.
— Так, він обіцяв. Ліон — це мій друг, — пояснила Белль. — Не наречений, а просто друг. Він заручений з дочкою мера Сиренополя, але вона не полюбляє давніх руїн. Чуєте? Мені здається, це вони з Міком розмовляють там, внизу. Йдемо, Ліно.
* * *
Розмиті силуети коралів коливалися різнобарвними дивовижними квітами, і невловимими яскравими блискавками блимали поміж ними маленькі мілководні рибки. Товща води перед очима була напівпрозорою і ніжно-бірюзовою, а якщо ледб підняти голову, можна було побачити краєм ока, як яскраве дно відбивається усіма своїми барвами на внутрішній поверхні плівки води. І хотілося милуватися цим видовищем годинами, але повітря в легенях невблаганно закінчувалося, і, востаннє поглянувши наверх, Ліна винирнула.
Ліон уже вийшов з води, і його чорне мокре волосся сяяло на сонці. Він підіймався нагору по камінню, і здавалося, що його м"язисті засмаглі ноги не торкаються безладного кам"яного хаосу — таким легким, швидким і повітряним був кожен його рух. Відчувши погляд Ліни, Ліон зупинився, сліпуче посміхнувся і простягнув їй сильну руку, допомагаючи зійти на камінь. Белль і близнята вже скупалися і чекали на них нагорі.
— Ти сам брав участь чи тільки дивився? — доніс вітер уривок їхньої розмови.
— Тільки дивився, — відповів братові Мік, — але кажуть, що це теж корисно.
Белль жартома смикнула обох братів за чорні кучері і широко посміхнулася назустріч Ліні та Ліону.
Трава на плато була спалена сонцем, та її тепло-охристий колір чудово гармоніював з білими, ледь кремового відтінку стрункими колонами давнього міста. Сухі злаки пробивалися між камінними плитами, рівні ряди колон вели до напіврозваленого, але величного портика, а внизу ясно-синім кольором виблискувало море. Якимись невловимими чарами, що увібрали в себе минулі століття, давній Сиренополь навіть перевершував нинішній.
— За легендою, в цьому місті жили сирени, коли вони ще були просто земними жінками, — сказала Белль. — І так виникла назва — Сиренополь...
Ліон, гнучкий і легкий, мов леопард, злетів на уламок колони і так само, граючись, зіскочив униз.
— Наша Белль співає, мов сирена,— сказав він Ліні. — Белль?
Дівчина посміхнулася і, безтурботно закинувши голову, взяла кілька високих мелодійних нот.
Неймовірно високих. Немислимо мелодійних. Ні, ніколи і ніде Ліна не чула такого дивовижного, неземного голосу. А Белль уже, сміючись, бавилася з близнятами, ніби це не вона тільки що явила справжнє диво.
— Але, Белль, — все ж таки сказала Ліна. — з таким голосом ви могли би стати зіркою світової опери, ви могли би...
— Ну що ви, Ліно, посміхнулася вона. — Для вас, іноземців, мистецтво — серйозна справа, ви вчитесь цьому і, природньо, досягаєте якихось висот. А для нас у Сиренополі в цьому нема нічого особливого. Ми всі потроху... Ну, наприклад, Деві, ви бачили, малює, Мік працює з деревиною, Ліон танцює, я співаю... Адже це так просто.
— Йдемо, я покажу вам портик, — запропонував Ліон. Ліна взяла простягнену руку і пішла по нагрітим сонцем кам"яним плитам, намагаючись попадати в такт його плавних, повітряних кроків. Як же має танцювати цей чоловік, якщо він навіть ходить, майже не торкаючись землі...
У портику було тихо й прохолодно, і свіжі пахощі моря, змішуючись зі стоячим повітрям, насиченим давниною, створювали неповторний запах. Дзвінкі удари підборів Ліни багаторазово відбилися від стін, а нечутні кроки Ліона пом"якшили їх тихим шурхотінням. Ліна подивилася на море крізь частий подвійний ряд колон.
— Як тут гарно, — ледь чутно промовила вона. — Яке це взагалі диво — Сиренополь... чому люди, які приїздять сюди, не лишаються тут назавжди?
Ліон відповів не одразу.
— Наші закони забороняють це. Як тільки в гостей виникає подібне питання, хтось із сиренопольців пояснює їм це.
— Закони Сиренополя... А чому з ними не можна ознайомитись одразу, заздалегідь?
— Закони Сиренополя, — повільно повторив він. І раптом — Ліна навіть не встигла здригнутися — Ліон схопив її за руки і з силою нестримного морського вітру повернув до себе.
— Я люблю своє місто. Я знаю, що це найкраще з усіх міст, які коли-небудь існували. Але ви — ви чарівніші за будь-яке місто на землі, Ліно. Закони Сиренополя... колись я розповім вам. Але буде краще, якщо ви поїдете звідси раніше... ніж я вам розповім.
Його пальці були сильними, але не завдавали болю і навіть не стискали її шкіри — пальці людини, яка вміє точно розподіляти напруження кожного м"язу свого тренованого смаглявого тіла. Ліна з посмішкою вивільнила руки. І навіщо вона заговорила про якісь закони — адже це зовсім нецікаво...
— Ви хочете, щоб я поїхала, Ліоне?
— Я... хіба я це сказав?
...Край величезного сиренопольського сонця сховався за обрієм, коли Ліна, Белль, близнята і Ліон йшли біломармуровою міською набережною. Висока фігура дівчини в білій сукні з відкритими плечима, на які лягали прямі пасма білого волосся, виникла в густо-ультрамаринових сутінках.
— Стефанія, — радісно сказала Белль. — Це Стефанія, наречена Ліона. Ліна, гостя нашого міста, художниця.
Ледь призупинившись, Стефанія блиснула білими, як сукня і волосся, зубами. ЇЇ оголені засмаглі руки і ноги потопали у напівмороку, але чітко обрисована сукнею фігура була бездоганною, як і впевнена, тверда хода — замилувавшися нею, Ліна навіть обернулася.
— А яким видом мистецтва займається Стефанія? — запитала вона в Белль, коли білий силует розчинився в сутінках.
— Висока гімнастика над водою, — послідувала не зовсім зрозуміла відповідь. — Вона може робити зі своїм тілом усе що захоче — правда, Ліоне? Він її дуже кохає, — закінчила Белль, грайливо блимнувши довгими чорними очима.
Ліон мовчав. Ліна так і не подивилася в його бік.
* * *
Вранішнє сонце кидало м"які полиски на ледь подернуту брижами поверхню моря. Блискучі перекладини над водою продовжувались широко розкинутими руками Стефанії, і вона повільно, плавно здійснювала поворот за поворотом навколо вісі своїх сильних м"язистих рук. При кожному повороті її голова і маленькі міцні ноги по черзі ховалися під воду, і біле волосся на мить розкривалося дивовижною квіткою — і знов повисали мокрими пасмами.
— Мені здається, ви помиляєтесь, панно Стефаніє, — сказав, нахиляючись на край містка, секретар.
Вона скінчила сотий поворот і напружила руки, витягнувши струною своє бездоганне тіло в білому купальнику.
— Що ви сказали? — холодно спитала вона. — я не розумію вас.
— Мені здається, панно Стефаніє, що ви неправі, — судорожно ковтаючи, повторив він. — Адже ви — мешканка Сиренополя, більш того — ви дочка мера... А панна Ліна-чужоземка... вона не настільки небезпечна для вас, щоб ви забули про давні традиції нашого міста, найчарівнішого і найсправедливішого міста на...
— Ви відмовляєтесь виконувати мої вказівки?
— Ні, але.., — він накинув легкий махровий рушник на круглі, досконалі смагляві плечі. — ви неправі, панно Стефаніє.
* * *
У повітрі дивовижними звуками таємничих музичних інструментів дзвеніли цвіркуни, невловимо і стрімко згущалися сутінки. Ліна повільно йшла тінистою сутінковою алеєю, вдихаючи запах нічних квітів, що тільки розкривали пелюстки. Весь цей довгий, чарівний день вона провела сама, і це було дуже тонко і делікатно з боку Белль, її братів... так, і Ліона. Вони зуміли збагнути, що для її сумбурної і незахищеної душі дійсно важливо на якийсь час лишитися наодинці з собою, насолодитися безмежною свободою, скучити за путами дружби і привести до певної системи різнобарвні емоції, що безладно плуталися в голові.
Все було на диво чудово. Зранку вона розпродала майже половину своїх акварелей, які засвітилися особливою красою у темно-шоколадному обрамленні різьбленої підставки Міка. Потім була прогулянка заллятою яскравим, але м"яко-ласкавим сонцем набережної Сиренополя — боже мій, ну що може бути чарівнішим за Сиренополь? І море, дивне море, і пляж з білого коралового піску... А потім, вже ближче до вечора, вона купила цю шляпу, з-під якої можна так таємничо-грайливо заглянути у вічі Ліона...
Ліна і Ліон — ніби хтось спеціально підбирав імена. Він дуже гарний... А ця дівчина, її звуть Стефанія — у темряві було не розібрати, гарна вона чи ні. І чи кохає він її — це теж було незрозуміло...
— перепрошую, панно, мені дуже незручно переривати вашу прогулянку... Але, на жаль, я змушений просити вас про одну дуже маленьку, але життєво важливу для мене послугу...
Ліна зупинилася і підняла очі. Невисокий немолодий чоловік з трохи розгубленим виразом обличчя дивився кудись повз неї великими карими очима.
— Я слухаю вас, м"яко сказала вона. І, згадавши улюблений вислів сиренопольців, додала:
— Я завжди рада допомогти.
— Розумієте,— ніби із зусиллям промовив чоловік, — я сліпий.
Сліпий! Останні промені сонця, що вже сховалось за обрієм, ще забарвлювали море лілово-бузковими полисками. Від величезного сріблясто-кремового місяця простягнулася по морю ясна доріжка, а по білому мармуру набережної — напівпрозорі фіолетові тіні. Цей дивовижний вечір... хіба можна, щоб людина не бачила такої краси?
— Я загубив свою паличку, і мені тепер буде важко дістатися додому, — винувато продовжив він. — Якби ви тільки погодилися проводити мене...
— Я приїжджа, — тихо сказала Ліна.
Чоловік посміхнувся — і його очі теж посміхнулися, зовсім живі карі очі, які ніколи не оцінять дивовижної краси Сиренополя...
— Це не страшно. Я чудово знаю дорогу, мені хотілося б тільки запобігти зіткненням... зі сторонніми предметами... ви розумієте...
...Широкі біломармурові сходинки підіймалися до величних інкрустованих дверей. В її місті подібний будинок міг дозволити собі тільки мільйонер або член уряду, подумала Ліна... але тут, у Сиренополі, краса архітектури ще не говорить про високе становище та добробут. Її супутник відчинив двері впевненим рухом. Ліна зупинилася на порозі.
— Увійдіть, попросив він. — Поки я не знайду запасну паличку, я цілковито безпомічний.
У кімнаті було абсолютно темно — звичайно, нащо сліпому світло? Намагаючись не відставати від нього, Ліна пройшла до суміжної кімнати, зачепила якийсь предмет, що впав з брязкотом... Я сама цілковито безпомічна тут, подумалося їй.
І раптом засяяло світло. Біле, яскраве, воно засліплювало очі, що звикли до сутінок. І в океані цього всепоглинаючого світла стояла Стефанія.
У перший момент Ліна не впізнала її, було тільки неясне враження чогось знайомого, і, часто кліпаючи обпеченими світлом очима, вона сказала:
— Добрий вечір.
Стефанія всміхнулася — білі зуби, біле волосся, біла сукня — згадала Ліна. В її очах виникло запитання, перехоплене ще до того, як було вимовлено.
— Це був мій секретар.
— Але, якщо ви хотіли поговорити зі мною, — почала Ліна, — чому...
— Я не хочу з вами говорити. Я хочу вас позбутися.
В її голосі звучав холодний метал, і до здивування Ліни почав повільно закрадатися неусвідомлений страх. Широко розкритими очима вона дивилася, як засмагла з білими нігтями рука Стефанії намацала на столі круглу сріблясту кнопку і кілька разів ритмично натиснула на неї.
— Що ви робите?
— Я повідомляю, — підкреслено спокійно заговорила Стефанія, — що в моєму домі — до речі, в домі мера Сиренополя — здійснено спробу пограбування. Між іншим, це сенсація — адже в нашому місті практично нема злочинності. І знаєте, чому? Тому, що будь-який злочин, навіть не настільки тяжкий, у Сиренополі карається смертю. Через кілька хвилин вас буде страчено.
Якась фантасмагорія, лихоманково думала Ліна. Про що вона говорить? Що їй треба? Заховатися, щезнути з цього будинку якомога швидше...
— Тільки не намагайтеся втекти, — сказала Стефанія. — Ваша фізична підготовка заслуговує хіба що на співчуття. І доводити свою невинність теж немає сенсу. У Сиренополі нема ані слідчих, ані каральних органів. Вас стратять звичайні сиренопольці — такі, як ваші друзі Белль, Мік, Деві... Ліон...
— Я поїду, — раптом зрозуміла Ліна. — Він сам цього хотів...Я завтра ж поїду, присягаюся вам...
— Нікуди ви не поїдете, — втолмено покривилася Стефанія. — І не треба боятися. Сиренополь — гуманне місто. Все відбудеться, ніби уві сні. Вам не буде боляче.
Ліна обернулася. Натовп, що виник невідомо звідки, невідворотно наступав на неї сотнями спотворених дикою злістю звірячих облич. Вона вдихнула сладкувато-терпкий душний запах. Ні, такого не може бути... тим більше тут, зараз... тим більше з нею... Жахливий, потойбічний сон... так, сон...
І їй зовсім не було боляче.
* * *
За стінкою працював телевізор — його сиренопольські родичі дивилися вечірню програму. Чужоземець повернувся на ліжку — йому завжди було важко заснути на новому місці. Ні, зараз нічого не вийде. Чужоземець устав і, накинувши халат, попрямував до сусідньої кімнати. І зупинився на порозі.
Спочатку він подумав, що це бойовик — але фільмів такого роду не показують у Сиренополі. А потім у кутку екрана він побачив позначку — пряма трансляція.
Натовп — величезний, немислимий, хаотичний натовп біснувався з несамовитими криками. І з нелюдською ненавистю вони били, топтали ногами, дерли на шматки нерухому фігуру, простерту на підлозі. У якусь мить йому навіть здалося, що це жіноча фігура...
— Що це? — видихнув він.
Усі голови разом обернулися.
— Краще пояснити йому, — сказала тітонька після недовгого мовчання.
— Розумієш, — повільно заговорив дядько, — це страта. Страта злочинця. У нас немає жодних таємниць від наших гостей, та взагалі-то чужоземцям не рекомендовано це дивитися. Інша справа — ми, мешканці Сиренополя... Наше місто відоме не тільки своєю красою, а й винятковою доброзичливістю, спокоєм та миролюбством місцевого населення. Але, зрозумій, ми звичайні люди зі своїми пристрастями і вадами, зі своїм запасом агресії. Однак ми маємо можливість реалізувати цей запас без шкоди для своїх ближніх. У Сиренополі майже нема злочинності, але безпосередня участь хоча б в одній страті на рік вже повністю сублімує негативну енергію. Звичайно, спостерігання збоку, тим більше по телевізорі, не дає такого ефекту — проте і це дуже корисно для набуття душевної рівноваги...
— Я зрозумів, — сказал чужоземець, намагаючись не дивитися на екран, але не в змозі відірвати погляду. — Я, мабуть, піду...
— Ну що ти, лишайся, — по-світському запропонувала тітонька. — Зараз буде дуже цікавий та цілком нейтральний сюжет. Про заручення дочки мера...
Він похитав головою.
— Ні, я все ж таки піду. На добраніч.
Вікна були розчинені, і п"янкий запах нічних квітів проникав до кімнати. Чарівна південна ніч опускалася на Сиренополь — найгарніше з усіх міст на землі.
# Розділи: Проза
Опублікував: dubynianska [ Згорнути уривок ]
|
