|
11.10.2011
Автор рецензії: Ірина Антіпова
(джерело:
Збірник філфаку)
Велика людина і маленький світ — так ставили питання ті, хто жив у епоху
Відродження та Великих Відкриттів. Ми звикли до іншого — до великого світу і
маленької людини, яка заблукала, загубилась у ньому, якій і треба-то не так уже й багато
— особистого щастя, взаємного кохання і дому, в який можна повернутись. Та маленькі
люди великого світу не підпускають до себе, вони не згодні ділитися своєю душею. І,
можливо, є місце, де все не так, місце, в якому і заради якого варто жити... Але казки
бувають страшними — це одна з основних їхніх якостей. І тільки тому ще можна жити
поза ними. Це — основні ... [ Показати всю рецензію ]
теми Яни Дубинянської, молодої письменниці, дипломантки
„Смолоскип“ 1999 року, чия творчість — гримучий коктейль з фентезі „дамської прози“,
натяків на детектив і сумної філософії. Збірка новел. „Три дні у Сиренополі“ — її
дебютна книжка, про яку й піде мова.
„Три дні у Сиренополі“ — яскравий приклад жорстокого раю, міста-казки, міста-
мрії, найгарнішого, найчарівнішого, кращого за все, про що можна мріяти, де люди —
добрі й чуйні, неймовірно талановиті, якось не особливо досконалі. Ось тільки час від
часу вони перетворюються на кровожерних монстрів, яким треба вбивати — своїми
руками, і бачити кров і страх, принаймні раз на рік, щоб решту часу бути милими,
ввічливими, незлостивими...
Героїня оповідання — художниця Ліна — знайшла в Сиренополі все, про що
мріяла. І загинула — бо знайшла. Всі героїні Яни Дубинянської чимось схожі одна на
одну: вони гарні, розумні, талановиті — у малюванні, акторській майстерності, в умінні
писати детективи чи грати на гітарі, та навіть у мистецтві вбивати. І — в самотності.
Кожна з них має свій світ, особливий, нехай і не схожий на казку, але — не такий, як в
усіх. Даніель, композиторка, героїня „Іншого світу“ — божевільна, вона скрізь і в
кожному бачить убивцю, який прийшов саме за нею. Та в той же час її називають
найщисливішою. Хоча б тому, що її життя наповнене сенсом, її життя яскраве,
витончене, як лезо ножа, по один бік якого — безум, а по другий — світ, занадто
бридкий для того, щоб у ньому жити.
Ще один твір, який продовжує цю тему — „Лялька на гойдалці“. Сюжет майже
детективний: колишній коханець, батько дитини, її вбиває і робить так, щоб мати
повірила, ніби зробила це сама. Восьмі промені, двадцять п’яті кадри, комп’ютер, що
знає все... Заплутано, малообгрунтовано, але... Цей твір — один з кращих у збірці Яни
Дубинянської. Бо побудований він на безумі, на фантасмагоріях, як називає це сама
авторка, на асоціаціях, які заводять у прірву, на грі, яка стає смертю, і на безглузді, що
дає життя нібито вбитій дитині. На мріях, здійснення яких ламає людей. І на тому, що
навіть цей, найбожевільніший зі світів, не без добрих людей. І хоча з прірви, як
незабутній Мюнхгаузен, їм доведеться витягати себе бодай і за волосся, — вони є, ці
люди. І є те, заради чого варто борсатись замість того, щоб тихо й спокійно, з відчуттям
сповненого обов’язку піти на дно.
І ще один спосіб втечі від світу — просто не помічати
його. Як Сара, героїня „Непереможеної армії“. Вона приїжджає в місто одночасно з
Сарою і ображається, що її ніхто не зустрічає. Стіну розбивають снаряди, а вона
скаржиться матері, що не полагоджений душ. Для неї і війна ця, і армія — безглузді
декорації, те, чому немає місця в її житті. І не сказати б що це вихід — адже один зі
снарядів може впасти й на неї — та її життя в той же час простіше, воно не заповнене
турботами про долю людства та зайвими клопотами, які все одно нічого не змінять у
цьому світі. З одного боку, світ героїв творів Яни Дубинянської обмежений тільки тим,
що безпосередньо їх торкається, а з другого — відкритий для див, як відкрита свідомість
дитини. І вони приходять — і чарівний Капітан Семи Вітрів, що не може померти, не
побачивши свою Анжеліку („Капітан і Анжеліка“), і упирі, що смокчуть із жінок життя
та сили („За рікою“), і лікар, який виховав зі своєї пацієнтки вампіра, щоби потім його,
цього кровопивцю, вбити („Фелісі“). Дива необов’язково добрі — хоча є й такі, а це вже
чимало, дива в більшості своїй моторошні, просто жахливі. Але вони є. Вони ніби доказ
того, що якщо в цьому світі є місце для таких явищ, то вже тим паче в ньому мусять бути
значно банальніші й потрібніші речі — щастя, наприклад. Навіть якщо для цього треба
буде втекти у Невеленг („По той бік дощу“) або вбити людину („Під пеленою“).Твори
Яни Дубинянської перегукуються з іншим творами цього жанру, зокрема з художньою
концепцією Марини і Сергія Дяченків, і водночас мають специфічну самобутність. [ Згорнути рецензію ]
|
