Книголюбам пропонуємо
купить мебель
для ваших книг.
Шафи зручні для всіх видів книг,
окрім електронних. www.vsi-mebli.ua
Життя бентежне, але не зле, як казала одна наша знайома. Тому нам доводиться давати рекламу, щоб підтримувати сайт проекту. Але ж Вам не складно буде подивитись її? Натискати на ці посилання зовсім необов’язково , але якщо Вам щось впало до вподоби - дозволяємо . З повагою, колектив "Автури".
Якщо Ви ще не читали Ульяненка - почніть з цього тексту.
Якщо Ви є його прихильником - побачите нові фасети його творчості.
Якщо колись спробували, і не пішло - тут він зробив крок Вам назустріч, поєднавши свою фірмову "об'ємну" манеру зі вражаючим антуражем та динамічним сюжетом
Я хотів написати відгук на “Там, де південь” Олеся Ульяненка. Навіть десь в дискусіях обіцяв шановному Завенові. От тільки не хотів цього робити на тлі всеукраїнського щастя, що президентом не стала та, хто не стала. Вирішив почекати, поки пил розсіється, а згодом так і не зібрався. І, мабуть, на краще. Бо про що там відгукуватись? Темна сторона мого рідного міста намальована до болю влучно, слушно, докладно.
Світлої сторони в романі нема. Та й я, якщо чесно не особливо її бачив, коли жив там. Там ішла війна. Вулична війна між знахабнілим, обкуреним звір’йом і жителями міста. Більшість жителів ... [ Показати всю рецензію ]
були потенційними жертвами, як стадо копитних на водопої поруч зі зграєю шакалів. Ситі чи не ситі? Якщо голодні, то кого сьогодні вб’ють? Слава богу, не мене сьогодні – думали закриваючи двері по поверненню додому з вулиці. Але не всі були такі. Було достатньо тих, хто не мирився і не покладався на владу та міліцію. Були такі, хто розумів, що на такій війні найнебезпечніше місце – на нейтральній території, найбезпечніше – на передовій. Періодично люди діяли досить організовано, як для совєцьких часів. Зрештою, вдалося трішечки місто попідзачистити. Втім, це зовсім інша тема. Вже давно збираюся про це написати спогади, але не знаю як. Щось слова не підбираються...
Ульяненко вчився у Миколаєві у медичному училищі. Отже, він писав про Миколаїв очами приїжджого, до того ж найбільш вразливого: общаги або кімнати, що винаймали студенти в бабусь у районах т.з. приватної забудови – це саме ті місця, де щохвилини перетинаєшся з оскаженілим від наркотиків та безкарності ворогом. Ось і нема в романі світлої сторони мого рідного міста.
Ульяненко багато наплутав з топографією та багатьма реаліями. Якби я написав відгук тоді, я б на них звернув увагу. І добре, що не написав. Бо ті дрібні помилки - це насправді неважливо. Образ міста в романі – це просто якісь невиразні плями. Міста й нема. Є тільки якесь примарне тло для дій зграй покидьків. Це як в комп’ютерних іграх про міста, котрі захопили мутанти чи повсталі з мертвих потвори: похмурі стіни, розбиті дороги, хитросплетіння труб і дроту, хащі сміття...
На жаль, вже post mortem я хочу подякувати Олесю Ульяненку за його творчість. Він зобразив поле бою Моєї Боротьби. Моя Боротьба я пишу з великих літер не заради натяку на відомий твір відомого автора. То насправді була велика боротьба. Боротьба за себе перед усім. І головним ворогом там був не стільки миколаївський “фуцен”-шпаньонок, скільки свій власний страх, своя власна покірливість.
Ті, хто не скорився, згодом мали можливість бачити перелякані очі ще кілька хвилин тому лютих ворогів, чути запах їхнього страху, Люди з великої літери мали можливість бачити, як нелюди ставали готовими до будь-якого приниження, щоб їх відпустили, як прислухалися до кожного слова з надією на порятунок, як намагалися вгадати, що в міміці, в очах Людей натякає на їхню, нелюдей долю. Цього не міг бачити письменник, бо це все почалося на 5-7 років після того, як він вже поїхав з міста.
Для сучасного молодого читача або немолодого, що не в темі, звісно, “Там, де Південь”, це просто чергова сучукрлітівська чорнуха. В цьому сенсі Ульяненко не є автором універсальним. Втім, його читач – особа дійсно просунута. Наразі прийнято глузувати з публіки, котра читає україномовну сучасну літературу. А ця публіка за один день зібрала більше тридцяти тисяч гривень на похорон письменника! Отже, Олесь Ульяненко нам своєю смертю дав можливість переконатись, що не такі ми вже й погані. Організувалися для похорону, організуємося і для життя. Тільки, мабуть, ще не одного поховаємо до того моменту.
Автор рецензії: Наталя Дмитренко
(джерело:
Україна Молода)
«Якщо колись спробували, і не пішло — тут він зробив крок Вам назустріч, поєднавши свою фірмову «об’ємну» манеру із вражаючим антуражем та динамічним сюжетом», — таким вступом принаджують нас до читання нового Ульянового роману «Там, де Південь». Побивши горшки із харківським «Клубом сімейного дозвілля» (через скандал із відвертим романом «Жінка його мрії»), письменник звернувся до іншого видавничого дому в тому ж таки Харкові — «Треанту», який раніше видавав Фоззі.
«Цей твір з’явився для нас дуже неочікувано. Можу сказати, що він чітко прописаний, у ньому є безпосередній зв’язок дії і тієї ... [ Показати всю рецензію ]
метафізики, якою займається Олесь. Він виписаний короткими і динамічними сценами», — характеризує новий роман представник видавництва Завен Баблоян. Презентація книги відбулася у Києві, буквально через тиждень після того, як письменник розв’язався із судовою тяганиною з Національною експертною комісією з питань захисту суспільної моралі. Тому дуже показовим було публічне підписання контракту між «Треантом» та Ульяненком щодо перевидання «Жінки його мрії» — у новому, light–варіанті. Чи таким чином письменник хотів показати свою перемогу над Комісією, а чи втерти носа «Клубу», який заварив усю ту кашу з експертизами? — запитання відкрите. Проте акт набув присмаку показушності після того, як письменник Андрій Курков привселюдно пожартував: «А прочитайте контракт».
Але повернімося до нового роману. Як зізнався Ульяненко, цей текст він написав одним махом. Писалося легко, бо йшлося про буремні молоді роки наприкінці 1970–х, які Улян провів у портовому совдепівському місті Миколаїв. «Це було законсервоване місто, де будували кораблі. Місто зеків, де із семирічного віку навчають, як поводитися, коли потрапиш до тюрми. Це місто, де м’яка атмосфера і холоднокровні, як риби, жінки», — розповідає автор. Перегорнувши перші сторінки роману, відразу впізнаєш фірмовий почерк лауреата малої Шевченківської — відвертий, жорсткий, проте тут немає відвертого аж до нудоти вивертання внутрішнього світу. Хоча це тільки перше враження. Письменник Сергій Грабар, який ознайомився із цим текстом ще коли його друкували в журналі «Київська Русь», зауважує: «Мені як читачеві не сподобалося, що на один квадратний сантиметр друкованої площі так багато дєрмєца. Вважаю, що не треба так часто заходити в натуралізм, описуючи те чи інше». Заперечити чи погодитися з такою думкою можна буде після того, як ми вивчимо, що відбувається в романі «Там, де Південь».
Шрапнельний імпресіонізм Ульяненка - книжка "Там, де Південь" спухла від моїх сліз, книжка на дорогому шаруватому папері, котрим добре було б малювати акварелі, бо він вмить набрякає, коли на нього потрапляє вода, не пам'ятаю, чи я колись взагалі плакала над книжками, від книжок, від літератури - точно ні, навіть від найкращої літератури я ніколи не плакала, але Ульян - це не література - це життя, яке тебе проживає і від якого ти помираєш, яке пронизує тебе наскрізно, як холодне сонце і запахи вулиць, але ти рідко дозволяєш собі почутися пронизаним, невпинно конаючим, уже вбитим і народженим з ... [ Показати всю рецензію ]
невідомою метою для неіснуючого серед людей щастя, ти рідко коли можеш бути без "я" і помічати, що ти просто відбуваєшся... і просто проживати ці спалахи болю і краси, цей безсенсовний вогонь - без пошуків "сенсу", я не знаю, як йому це вдається, Ульяну,але він, здається, єдиний серед відомих мені письменників не шукає цього грьобаного сенсу
Книжку "там, де Південь" мені вчора подарував Завен Баблоян, за що йому вдячна всім серцем - мабуть, тільки заради цього варто було пхатися по такому морозу до Харкова
колись Ульяна читатиме весь світ - не тому, що він модний і "перекладений", - тоді, коли про всіх модних і перекладених давно забудуть
і всі привиди гонзо і бітніків посунуться на своїх полицях, змушені звільнити місце Живому, який не боїться вмирати і не вдає, ніби він вічний, взагалі нічого не вдає
Автор рецензії: Олександр Моцар
(джерело:
Буквоїд)
Читаючи новий роман Олеся Ульяненка «Там, де Південь», я пригадав розмову Свидригайлова з Раскольниковим, у якій Свидригайлов розповідає про своє бачення потойбічного життя. Зокрема - той момент, коли він міркує про посмертя людське, у якому немає ані пекла, ані раю а є тільки стара лазенька з павуками. Саме у цій лазні й відбувається дія вищезазначеного роману, фігурально кажучи, певна річ.
Події, описані в романі, відбуваються в 1979 році в закритому місті Миколаєві, у відокремленій «залізною завісою» країні. Це дивний світ, населений метафізичними чудовиськами, які проектують своє пекло ... [ Показати всю рецензію ]
на обсервовану ними місцевість. Їхні нечіткі, розмиті силуети матеріалізуються виключно в удар ножа чи в пістолетний постріл. Саме такі дії, у їхньому розумінні, і є свобода. Їх не лякає в´язниця, бо вони від народження перебувають у ній. Їх не лякає смерть - вони й так мертві. Але що може налякати читача, так це повсякденність зла, що перестає викликати інтерес, коли йому нема чого протиставити. Ульяненко спеціально гіперболізує, роблячи сюжет жахливим, чудово усвідомлюючи, що нічого в цьому світі не буває наполовину. Зло і добро - статичні поняття. У світі, обгородженому стіною, зрештою панує зло.
Коли я говорю про стіну, я, певна річ, маю на увазі не цегляне п´ятиметрове страховидло, обрамлене колючим дротом і вежами. Зрозуміло, що з міста можна виїхати, що зрештою і робить головний герой. Хоча слово «виїхати» - не до точного визначення його вчинку. Це радше втеча. Втеча із зони. Вдала вона чи ні? Хочеться сподіватися, що вдала. Хоча сам герой, мабуть, налаштований скептично. Він розуміє, що світ жорстокий, але кожна місцина жорстока по-своєму. Залишатися на одному місці - означає прийняти правила гри тамтешніх мешканців: чужинців зазвичай не люблять. Залишається тільки дорога, чим у принципі й закінчується роман. Ульяненко спеціально не зазначає, куди прямує головний герой, маючи на увазі, певне, що кінцевого пункту цій подорожі, чи поневірянням, немає.
Нова книга Олеся Ульяненка „Там, де Південь” стала одним з дуже очікуваних видань щойно минулого року. Адже до традиційних прихильників письменника додалися ті, хто зацікавилися ним через скандал з моральною комісією. Багато хто приходив на презентації з питанням, чи „Там, де Південь” не „та сама” книга.
Для тих, кому це питання досі актуальне, скажу відразу: ні, не та. Хоча й „Там, де Південь” за певних обставин запросто міг би стати об’єктом пильної уваги якої-небудь комісії. Як, зрештою, будь-яка книга з рівнем конфліктності вищим, ніж у казці про півника і котика.
Книга Ульяненка, що ... [ Показати всю рецензію ]
побачила світ у молодому, але вже амбітному видавництві „Треант”, складається з двох творів – „Там, де Південь” і „Сєдой”. На останній сторінці їх анотовано як „роман, повість”, але фактично це дві повісті. Перша розповідає про декілька епізодів із життя кримінальної молоді Миколаєва – бійки, алкоголь, наркотики, роздуми, кохання і смерть розгортаються в не надто лінійний сюжет. У ще менш лінійному „Сєдому” йдеться про телеведучу, котра приїхала з села до Києва й мешкає серед бестіарію алкоголіків, повій та уркаганів, плекауючи світлу пристрасть до молоденьких хлопчиків-„німфетів”.
Тобто книга вийшла доволі похмура і зовсім не розважальна, сконцентрована на невеселих проявах реальності. Персонажів та їхні доволі бридкі пригоди у цьому підтримує лексика – повсякчас негативна, лайлива або приречена. І, треба визнати, відносно нечисленні матюки тут виглядають цілком доречно. Ще більш потьмарюють ульяненкову картину світу краєвиди, виписані насправді вельми смачно і талановито, проте в геть депресивному ключі. Уламки індустріальних труб, дохлі річечки й заригані під’їзди якщо й освітлюються сонцем, то лише для того, аби сильніше заболіла голова. А щоб читач не заснув і не заплакав – Ульяненко пише сильними метафоричними реченнями, а фабула розпадається на химерно, але динамічно переплетені уламки часу і простору.
Що ж, якщо повірити поетові Івану Андрусяку, який казав, що не варто, аби культура була аж надто смішною, то це саме той випадок, де всілякі не надто вибагливі, але доволі доречні формальні штучки зовсім не поєднуються з багато кому вже немилим тотальним стьобом. А коли розглянути „Там, де Південь” у контексті таких двох знаменитих (і, здається, не чужих Олесеві) „мрачняків”, як Міллер і Буковський, то Ульяненко опиниться ближче до першого, хоча й у помітно вужчому стилістичному спектрі.
Цікаво, що в обидвох повістях книги один з головних мотивів – утеча. Герої постійно від чогось або від когось тікають. Хлопець із можливими перспективами кримінального авторитета тікає зі свого середовища й зі свого південного міста.
Майбутня телеведуча полишає рідне село. Причому другий сюжет можна вважати символічним продовженням першого: якщо повість „Там, де Південь” втечею персонажа закінчується, то „Сєдой” нею починається, і кардинальної зміни способу й сенсу життя героїні ця втеча зовсім не приносить, хіба трохи врізноманітнює, щоб потім знову вивести в ті самі лабіринти убогого соціального співіснування. Ще один вимір безперспективності. А закінчення „Сєдого” – загибель чоловіка на прізвисько „Сєдой” за обставин, так само схожих на втечу. Можна припустити, ніби автор хотів сказати про марнотність зовнішніх змін і рухів, а втім, чи бачить він сенс і надію у змінах усередині людини – велике питання, на яке „Там, де Південь” відповіді не дає.
Найсильніше в цій книжці – саме письмо Ульяненка, з порожніми монументалізованими діалогами, опуклими уривчастими фразами, цікавими краєвидами, метафорами і тихим відчаєм. А найбільша недоладність – так само в письмі: якась дивовижно „нечищена” від елементарних помилок мова. На жаль, не від тих помилок, які творять певну атмосферу чи образ людини, а від звичайних недоглядів, недоробок.
І насамкінець – порада. З психологічних міркувань „Там, де Південь”, навпено, варто читати не „запоєм”, а „порціями”, аби похмурість творів не затулила їхніх позитивів. А ще можна чергувати це читання з чимось легким, так би мовити, для балансу:).
Автор рецензії: Максим Нестелєєв
(джерело:
Друг читача)
Після нещодавніх скандалів і примирень Олеся Ульяненка із Національною експертною комісією з питань захисту суспільної моралі (НЕК) дуже хотілось побачити, що ж у результаті створить письменник. Чи зміниться його стилістика, чи стане менше такого, що непідготовленому читачу можна сприйняти за порнографію, а підготовленому – за чорнушний неореалістичний стиль? Так от, стверджую – як писав, так і пише, хоча став уникати деяких слів в описах деяких сексуальних сцен.
Художній простір творів, зібраних під однією обкладинкою цієї книги, різниться так само, як і стилі роману „Там, де Південь” та оповідання ... [ Показати всю рецензію ]
2003 року “Сєдой”. Якщо у першому переважають описи відкритого південного пейзажу, то у другому зображено майже винятково комунальний замкнений простір. Роман тяжіє до сповідально-мандрівної тематики із використанням псевдоавтобіографічної манери письма, тоді як оповідання вирізняється невиразною фабульністю – передбачає метод “потоку свідомості”.
Але до самих творів читач доходить, зазвичай, після побіжного прочитання анонсів-анотацій на обкладинці, з яких розумієш, що у всіх бідах Ульяненка винні винятково видавництва, а не його специфічна муза. Колись видавництво з явно протиульяненківською назвою „Клуб сімейного дозвілля” запобігливо понесло крамольну „Жінку його мрії” в НЕК. Тепер же „Треант” пророчо (можливо) помиляється (сумнівно) – адже стверджує, що за роман „Сталінка” Ульяненко отримав аж Шевченківську премію (хоча насправді він отримав малу премію, а це – не одне й те саме). Дуже специфічно виглядають у книзі й супровідні схвальні відгуки на творчість Ульяненка від Ліни Костенко та Павла Загребельного в контексті зазначених фактів про письменницьку анафему від Московського патріархату та звинувачень у порнографічності. Проте хто зараз зважає на рекламу? Тож і до цих зауваг варто ставитись із поміркованим скепсисом.
Видання „Там, де Південь” населене стандартними авторськими персонажами – міліціонером-перевертнем у віці та його молодою коханкою, хуліганом маніакального типу, наркоманом-філософом, повіями із певними і непевними моральними принципами. Як і в натуралізмі Золя, у цих текстах вбивство може відбуватись точно так, як і гикавка, за біологічними законами, а під спідниці до героїнь залазять часто й переважно неінтелігентно. Урізноманітнила цю справу НЕК, чемно попросивши Ульяненка не використовувати деякі нецензурні слова, що відверто спровокувало митця до словесних фокусів. Спільною для творів, зібраних під однією обкладинкою, є мотивація поведінки персонажів лише двома факторами – болем і задоволенням, тобто ширше – любов’ю.
Олесь Ульяненко лишається незмінним, бо незмінним лишається той соціальний устрій, проти якого, як стверджує автор, він і протестує своєю творчістю. Гарне виправдання для заняття улюбленою справою.
В своем новом романе "Там, де Південь" писатель Олесь Ульяненко продолжает тянуть старую песню.
За автором этой книги с недавнего времени влачится шлейф бульварных скандалов. Казалось бы, лауреат Малой Шевченковской премии, которого покойный Павло Загребельный уважал за "вольный ум", а Лина Костенко напрямик называет "классиком", и вдруг - сплошная чернуха в прозе и судьбе. За макабрическую повесть "Знак Саваофа" (2006) Московский патриархат предал Олеся Ульяненко анафеме, а роман "Жінка його мрії" (2009) и вовсе был признан Национальной экспертной комиссией по вопросам защиты общественной морали ... [ Показати всю рецензію ]
откровенно порнографическим и изъят издателем из продажи. В новой книге опальный автор, однако, не особо считается с цензурой и уж никак не старается потрафить целомудренным читателям, продолжая живописать действительность в своей привычной манере, граничащей с жестким трешем и откровенным некрореализмом.
Как бы то ни было, но, по большому счету, очередное "бандитское" чтиво Олеся Ульяненко напоминает чувственно-вульгарную прозу американского бунтаря-алкоголика Чарльза Буковски времен сборника "Юг без признаков Севера". Вот только антураж в романе "Там, де Південь" иной, позднего советского разлива, а динамика бессмертных сюжетов про жизнь и смерть в одном любовном флаконе все та же - тягучая, бесхитростная и откровенно телесная.
С другой стороны, как и у Буковски, проза Ульяненко - это пронзительный гимн и надрывная ода женщине, прозябающей в собирательном образе Родины-героини, поскольку тоски "по национальному" в текстах этого автора еще никто не отменял. Черешневые глаза, оливковые плечи, медовый смех...
Честно говоря, именно на контрасте с подпольным изобилием Ульяненко в своих ранних текстах и кроил карту национальных взаимоотношений с безродной эпохой. Кровь, пот и слезы его героя с "примруженим на весь світ оком досвіченого кулеметника" требовали отмщения, и, как правило, его не приходилось долго ждать. Нынче же, кроме суржика, на котором изъясняются персонажи романа, почти ничего из прежнего "национального" пафоса не осталось. С любовью, правда, все в порядке. Здесь и полковничья дочка Ирка, и цыганская красавица Олька, и карамельная школьница Лиза, чьи истории разыгрываются на пестром фоне портовых наркоманов, спекулянтов и прочего криминала всех мастей и судимостей. На романтической любви местечкового Маугли в кожанке и с финкой в сапоге к номенклатурной девочке-конфетке, сидящей на морфине и читающей Апулея, все в романе и закручено. Паренька обуревают романтические чувства, а его любимая предпочитает чего-нибудь погорячее, с гангстерским душком. И конфликт этот неразрешим. По крайней мере, в мире Олеся Ульяненко, где всегда смердит экскрементами и прочими физиологическими выделениями, а женщины только и умеют "тягати свої мрії, як і свої лахи, з поверху на поверх, з року в рік, і так намотують цілі тисячоліття".
Кстати, в короткой повести "Седой", наряду с романом "Там, де Південь", включенной в книгу, выпущенную харьковским издательством "Треант", так и происходит. Душераздирающие рефлексии юной телеведущей, отдающейся направо и налево, но мечтающей о сероглазом эльфе, полны безысходной тоски. Это и неудивительно, если судьба постоянно сводит тебя с уродами и безумцами, а единственным лучом света в темном царстве оказывается карнавальная шутиха, сдуру запущенная кем-то на столичном Майдане Незалежности.
Старі, як світ, сюжети в оформленні цього автора, вже й церковній анафемі підданого, і в порнографії звинуваченого, щоразу виглядають напрочуд заманливими. Ось і цього разу нова книжка Олеся Ульяненка, до якої увійшов роман «Там, де Південь» і повість «Сєдой», дивує невгамовною енергією автора, спроможного робити з лайна минувшини цукерку популярного треш–чтива. Яким чином? А щоразу в один і той самий спосіб, коли, здавалося, бійки–пиятика і злягання–зґвалтування нам гарантовані, але ідеологічний катарсис надходить з іншого боку.
Отже, пригадуєте нарис «Де когут піє на три держави» Антоненка–Давидовича? ... [ Показати всю рецензію ]
Так–от, держава за часу, який описується не в одній книжці Олеся Ульяненка, у нас була одна — радянська. Хіба що наразі автор роману «Там, де Південь» зазвичай «роздвоює» її на два примарні локуси в уяві героя–бандита, закоханого в дівчинку, яка читає Апулея, сидячи «на голці» — про пролетарську буденність радянського містечка і романтику приморської оази в стилі Бабеля з його «Одеськими оповіданнями» і Багрицького з «Контрабандистами». До речі, саме так і виживали у ті бровасто–махрові часи пізнього соціалізму, вигадуючи собі «паралельну» реальність чи то музичного андеґраунду, а чи літературного анахоретства. А ось колишніх «державних» інтенцій у нинішній прозі Ульяненка нема. Віднедавна він узагалі цурається високої національної тематики, і тому в романі «Там, де Південь» маємо лише обережну згадку про «пролетарську сирену», яка кличе народ на фабрику, а з повісті «Сєдой» дізнаємося про рідну країну, яка, «начитавшись Монтеня, не перестала бути феодальною вотчиною». При цьому автор одразу спохоплюється, мовляв, «менше з тим». А раніше ж було «більше», чи не так? Особливо за часів роману «Сталінка», за яку Ульяненко отримав Малу Шевченківську премію.
Хай там як, але свій фірмовий метод у цій книжці Ульяненко демонструє не в «потоці свідомості», за яким збудована його повість «Сєдой», де 22–річна телеведуча Іванда віддається направо й наліво, мріючи про юного ельфа, підтоптана повія Хільда гостить у себе негрів з арабами, божевільний Палич збирає антикварний мотлох, а таємничий Сєдой патронує приміську босоту. Натомість захоплює ну чисто тобі південноамериканська історія «Там, де Південь» у стилі Маркеса і Кортасара — тягуча і нескінченна, як приморська молодість героя, що «зникає тільки тоді, коли ти починаєш рахувати не дні і хвилини, а як їх прожити». Тут тобі і Полковник, якому ніхто не пише і який керує бандитами, і юний бандит у шкірянці на ім’я Штурман із фінкою у чоботі, і старші урки, що, наче аксакали з фільму «Біле сонце пустелі», сидять у вилинялих тільниках під платаном з «обдертими наждаком часу щоками». Ще й відбувається це у приморському місті, «де зелені на білому латки районів наскакували один на одного, наче шматки пирога під час землетрусу», «де любов і смерть човплися в одному ліжку» і «де дівчат запліднював навіть вітер ще у дев’ятирічному віці». Дівчат, до речі, наразі не бракує — донька полковника Ірка, циганська красуня Олька, зваблива школярка Ліза, а також ціла галерея портових повій, що губляться у строкатій толоці наркоманів, спекулянтів і контрабандистів усіх мастей і судимостей.
І нехай жінки у прозі Ульяненка поголовно відчувають лише те, як «унизу живота у неї ріже», але його нове чтиво — це справжній гімн найкращій половині людства. Щоправда, більш схожий на щемкий блюз, присвячений двадцятилітній південній красуні з черешневими очима, олійною шкірою, мідним від засмаги плечиком, крутими стегнами і рештою звабливих принад. «За півгодини я вже ставив її раком, — обламує нас автор. — Це був звичний світ, як і звичний жест: як печія, біль у шлунку, пронос, трипер, вибитий зуб». Але за всіма законами жанру в глибині душі наш «південний» герой, звичайно ж, «не такий», оскільки вже «впіймав її погляд, як ловлять тепло птахи в холодній зимовій тіні», і, вибачте, спікся. Власне кажучи, на коханні міського Мауглі до номенклатурної дівчинки–красуні роман «Там, де Південь» і збудований. А також на мріях цієї красуні, на її перших любовних і наркотичних відчуттях та іншому життєвому досвіді з гангстерських душком. Ця трагічна історія, що відбувалась у 1979 році «десь на півдні», могла б тягнутися нескінченно, і навіть смерть героїв нічого б не змінила в її повільному плині з репаними берегами авторського коментаря. «Жінки уміють тягати свої мрії, як і свої лахи, — значить герой оповіді, — з поверху на поверх, з року в рік, і так намотують цілі тисячоліття». Наразі вистачило на один роман із цілою повістю про невизначене місце на ностальгійній мапі нашої вічно радянської прабатьківщини.
Ми тільки маленькі нічники,
крихітні вогники на безмежних
просторах чиєїсь пам’яті.
Олесь Ульяненко
Офіційні читачі Олеся Ульяненка (напевно, є і такі: критики, оглядачі сайтів, глянцевих журналів, а віднедавна – ще й чиновники-цензори з Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі, sic!) зазвичай демонструють своє активне несприйняття творів цього письменника, водночас із видимим задоволенням порпаючись у найбільш відразливих (на їхній погляд) чи пак, у доволі пікантних сценах, у яких така штука, приміром, як секс, постає у своєму звичайному освітленні, зітканому ... [ Показати всю рецензію ]
із запахів і кольорів, від яких неабияк потерпає міщанська мораль. Звідси й звинувачення першорядного роману «Жінка його мрії» у порнографічності з наступним вилученням накладу із книгарень. Сподіваюся, письменникові не бракує й іншого читача – вдумливого, серйозного й вихованого на традиціях модерної української та світової класики. Власне, задля такого читача цей письменник лише і продовжує працювати сьогодні – в часи девальвації будь-яких цінностей, у часи відсутности перспектив і надій. Візьму на себе також відповідальність стверджувати, що Ульяненко – письменник, без перебільшення, унікальний (навіть беручи до уваги контекст відомих мені перекладів із сучасної світової прози). Принаймні, мені досі не пощастило зустріти його епігонів. А такі мали б неодмінно з’явитися, враховуючи резонанс і популярність, на які заслуговують майже всі його твори (заради справедливости хочу зауважити, що в доробку цього письменника таки є один слабкий твір – але тільки один; це роман, що більше скидається на нотатки до слинявого дамського кіна, – «Хрест на Сатурні»). Відсутність епігонів Ульяненка пояснюється, можливо, тим, що не лише складно копіювати стильову манеру письменника, – неможливо передовсім підробити його індивідуальне переживання світу, життя і смерти, любови й ненависти, – тих речей, із яких лише й виникає повноцінний образ автора. Навіть манеру його звичайного побутового споглядання цього життя копіювати немає жодного сенсу, як і можливости, – надто яскравим є першозразок, занадто багато в ньому болю – не кіношного й вигаданого, а білого й справжнього, сплаченого власним життям і власним стражданням; за такого розкладу біль неможливо трансформувати в товар, а відтак розпочати торгівлю.
Нова книжка Олеся Ульяненка, видана харківським видавництвом «Треант», презентує читачеві не нові, вже друковані в періодиці, але до сьогодні належним чином не поціновані твори. Це невеличкий роман «Там, де Південь» (друкувався у журналі «Київська Русь», книга сьома («Блуд») 2007-го року) і повість «Сєдой» (друкована вперше, відповідно, у журналі «Молода Україна», в його першому числі за 2003-й рік). Зібрані в ошатно й приємно виданій книжці, ці твори сьогодні отримують шанс на повторне та, сподіваюся, змістовніше їх прочитання. Позаяк якогось помітного читацького резонансу й літературно-критичної рецепції опісля журнальних публікацій чомусь не було. А марно. В певному сенсі, письменник Ульяненко продовжує художньо й надалі зростати, хоча дехто і досі наївно вважає, що вище «Сталінки» Ульяненкові вже не піднятись. Зрештою, хоч як це печально, але більшість начитаних людей у цій країні нічого з Ульяненка, крім «Сталінки» і не читали. Дехто, завдяки чиновникам від моралі, нарешті почув про заборонену «Жінку його мрії». Тим не менше, наразі про найсвіжішу книжку. Як завше, письменник оповідає про пекло – пекло нашого минулого («Звідки знаття тендітній дівчині, що виросла вона не під прозорим і легким, прохолодним і ніжним дахом якоїсь Ніцци чи Канна, а під дахом тюремним, дахом країни, де преса, вся поголовно, вирішувала, чи підвищувати тюремний бюджет, чи задовольняти сексуальні потреби арештантів, а може, їх легше, – як у сімнадцятому, тридцять восьмому, п’ятдесят третьому – розстрілювати, вішати і закопувати, як останнє падло. Звідки кому знаття, що начитавшись Монтеня, країна не перестала бути феодальною вотчиною») та, що вагоміше, – пекло майбутнього («... бо на зміну блатноті із заточками, ножами, прийшли інші, трохи вихованіші, трохи розумніші, трохи страшніші»), його персонажі найчастіше й перебувають саме «в цьому комфортабельному, інспірованому людьми пеклі». Ульяненко не пропонує простого читання на рівні сюжету. Його твори здебільшого, зокрема й два твори, про які наразі мова, є безсюжетними. І це багатьох дратує, – ніби й не було в українській прозі естетичного чистилища 1920-х років, упродовж яких сюжетність була цілком справедливо піддана ревізії й сумніву навіть таким письменником, як Валер’ян Підмогильний, не говорячи вже про формалістів-новаторів із ВАПЛІТЕ й «Нової Ґенерації». Зрештою, про що говорити, якщо до сьогодні фактично ніхто не зауважує присутности в нашій літературі потужної обойми письменників-експресіоністів, чию справу впевнено й із цілковито усвідомленим розумінням і продовжує прозаїк Олесь Ульяненко.
Персонажі Ульяненка є анітрохи нереалістичні, чим і знетямлюють та знесилюють, напевне, читача, вихованого передовсім на сучасному сюжетному примітиві – як російського, так і вітчизняного вже розливу. Здебільшого його герої є фіґурами підкреслено алеґоричними; до того ж, із помітним символічним шлейфом, що тягне за собою клуби різноманітних асоціацій – від біблійних до власне артефактів нашого невеселого часу. Герої Ульяненка в жодному разі не індивідуалізовані, – най читача не введуть ув оману навіть розлогі портретні характеристики, що іноді розкручуються впродовж усього твору подібно спіралі, як це можна спостерігати на прикладі вурки Сєдого. Втім, якоїсь фінальної миті куля розвалює череп піддослідного, і санітари вантажать його на катафалк. Цим усе і завершується. Власне, цим завершується найголовніше, бо центральною проблемою творчости письменника є метафізична природа зла. Сам письменник не обмежується лише роллю дослідника-каталогізатора. Він виступає заледве не екзорцистом, приборкувачем і винищувачем зла; хоча б епізодично він зменшує його присутність у нашому світі (як же шкода, що сього очевидного факту не зауважують чиновники від моралі!); саме тому чергове хамство Сєдого, якому «хоч трава не рости, йому байдуже» нарешті не минається й на передостанній сторінці книжки з’являється куля, призначена саме Сєдому, як носієві питомо інфернальних цінностей. І в цьому позиція автора: якщо навіть зло неможливо остаточно перемогти, то його неодмінно треба карати, позбавляючи комфорту та непомірних амбіцій.
Персонажі Ульяненка – не є типи, це, радше, емблематичні субстанції, що походять із Середньовіччя, які через бароко дійшли аж до наших часів. Більшість із них навіть не мають імен, утворюючи фактурний і відчутний на дотик і смак, але все-таки натовп: ніґери, араби, малолітні злочинці й старші вурки, безпритульні, безбарвні шльондри й пещені курви з заможних родин – їх багато, і, пам’ятаймо – їх ім’я леґіон... Ульяненкові, як експресіоністові, ходить не про типове, що повністю належить своєму короткому часові, а про масштабне й метафізично вкорінене, в осерді якого людська самотність і неможливість її подолати – незалежно від способу виробництва, пануючих форм власности на те виробництво й інших соціальних прикмет. Він із легкістю зводить на одній помийниці дітей мільйонерів і вурок, за плечима яких численні ходки. Хтось мовить із цього приводу, що так у житті, мовляв, не буває. Але ж мова не про життя, а про художній текст, якому самої типізації, аби пояснити сучасне безумство світу, вже недостатньо. З героями художньої прози Ульяненка пов’язана передовсім проблема щастя, себто – його неможливість чи пак, недосяжність. Позаяк людина – істота дивна та невиправна: у своєму устремлінні до щастя вона, тим не менше, робить усе, аби щастя своє унеможливити і якнайшвидше зіпсувати собі життя. «Сидячи на лавці, зачовганій до лакового блиску тисячами задниць, я думав, чітко, прозоро: а чи змінив би я світ, аби це виявилося можливим; і як би я його змінив, аби це було суттєво необхідним. А для чого? Який сенс? Людина все одно віднайде помийницю і назве це щастям», – такими є підсумкові рефлексії героя-оповідача з роману «Там, де Південь», того героя, якому пощастило вижити в умовах наголошено інфернальних, несумісних із самим поняттям життя. Не випадково смисловим та емоційним епіцентром хронотопу в цьому романі є занедбаний цвинтар Аляуди. Події відбуваються в невеличкому південному місті, що нагадує резервацію, в якій пересічні порядні люди віддані на поталу різноманітним злочинцям. Але всі найтонші сюжетні нитки в’яжуться тугим вузлом на занедбаному цвинтарі, на якому панують неповнолітні, від восьми до дванадцяти років, злочинці. Вони вже п’ють алкоґоль, уживають морфій, палять траву, ґвалтують, принижують і навіть убивають. І це майбутнє. Іншого майбутнього це південне містечко не матиме. У цьому сенсі О.Ульяненко є одним із найпоказовіших речників апокаліпси в сучасній українській прозі. Злочинний світ упевнено вибудовує свою вертикаль, усмоктуючи в свої тенета не лише запрограмованих на таке життя, а й дітей із порядних родин, як от, наприклад, Ірка Уварова, донька полковника, дівчинка, яка читає на мент зустрічі з нею оповідача, Апулея. Начитана дівчинка починає своє взаємнення зі злочинцями й завершує тим, що сідає на голку. Насамкінець її ще й обіллють кислотою. Якби йшлося лише про певну соціяльну нішу, субкультуру, то можна було б і не помітити цих героїв. Але в романі таке життя дісталося цілому місту. Рольовий розподіл досить простий: є лише жертви й кати, третього шляху немає. Власне, здається, що й виходу для героїв немає – хіба що на цвинтар. Але письменник знаходить вихід. Подавши найбагатшу палітру негідників, збоченців і злочинців, цей неодмінний почет диявола, він, все-таки, доволі елеґантно рятує головного героя. Все дуже просто, але не банально: його, звісно, рятує кохання. Кохання, яке для молодого злочинця спочатку є лише тваринною хіттю, але поступово щось змінюється: «Скільки разів треба цілувати жінку, щоб зрозуміти, що вона тобі не належатиме ніколи, як і ти їй: в цьому є найкраща отрута життя». Людина, змістом життя якої є лише злочин, змінюється аж такою мірою, що починає мислити Бога й відчуває, що це не його життя: «Світ, в якому ми існували, відвернувся від Бога, а ми, всі люди, шукали Його присутність у всьому: у снах, у людях, що тлумачили ті сни, шукали у любові. І окрім любові з розсунутими ногами на ті часи нічого іншого не було. Була ще вулиця, на яку ти повинен вийти – жити і померти на ній; наприкінці, на середині, на початку... Так, потім мені снився сон, але я його не пам’ятав. Я лише прокинувся і фізично побачив, як життя витікає цими широкими теплими південними вулицями кудись у прірву. Так у мене вперше заболіло серце... Після цього про мене почали говорити, що я втратив нюх. Я вештався вічно сонним містом, просиджував у дешевих гадючниках, і вона, наче міраж, йшла за мною. Я не називав це природним словом, воно мені було ні до чого, це природне слово – кохання. Це був лише дотик, це було лише наближення... Чи побачиш його очима, чи побачиш його серцем, чи побачиш розумом?.. Все це так складно, коли молодий...». Так героя рятує його кохання. Бо кохання змушує думати й повертає людині людські почуття й відчуття причетности до чогось більшого, аніж є сама людина. І в цьому я бачу високий гуманізм письменника Олеся Ульяненка. Помийниця замість щастя, помийниця, ототожнена із життям, – координати, в яких перебувають не лише персонажі Ульяненка. Напевно, усе складніше. Кордоцентризм, філософія життя, дегуманізація мистецтва, утопія, формалізм, абсурдний бунт, а поза тим – непереможне бажання жити й бути щасливими, – це іманентність людської природи, загострена та наголошена поступом цивілізації. Дисонанс, що викрешує іскру, іскра породить вогнище – ось те мінімальне знання про життя, яким володіє письменник; це та невідпорна істина, яку він невтомно пакує в художні твори, видаючи їх за всього-на-всього літературу, тоді як насправді маємо справу з майже суцільним сакральним текстом. Який уже у найближчому майбутньому хтось просвітлений і мінімально добрий неодмінно поділить на книжки, розділи та абзаци. І нарече це письмо книгами нашого з вами буття на межі теперішніх тисячоліть.
Підіймаючи на поверхню життя увесь жах непристосованої людської особистости, письменник виступає одночасно пророком і месією-провідником, героєм-розвідником і месником-самогубцею. Реальність не може бути прекрасною, за крок від Хрещатика – бруд і жах, у льосі людської свідомости – чорнота і ницість прірви, яку хтось неодмінно повинен нагодувати. Колись цим займались Гр. Тютюнник і Стус, і їхні твори кривавлять донині, сьогодні це роблять Процюк і Ульяненко, і непідробний біль скрапує зі сторінок їхніх творів. Навряд чи хтось їм подякує, але вони й надалі робитимуть свою справу – чи то з терапевтичною метою, чи то з хірургічною – у кожного з нас своє розуміння речей і процесів; творчість чи радше, життєдіяльність Ульяненка вперто доводить, що література ще може бути, а людина й поготів, – і може, й повинна лишатись людиною – навіть опісля того, як інфернальний хтось усе обернув на ліберально-демократичний карнавал симулякрів і манекенів. Поза сумнівом, навіть остання мить людства буде кимось ретельно зафільмована, і ті кадри будуть дивитись у пеклі як звичайну, хоча і останню людську комедію. Таким виявився поступ людини розумної – розумні завше кількісно переважали мистців, крамар і споживач укотре виявляються у суспільстві важливішими за художника – проста й зрозуміла істина. Яка, тим не менш, нічого не здатна вирішити у приватному світі Олеся Ульяненка, – можливо, останнього із могіканів високого й світлого гуманізму.
Автор рецензії: Богдан Пастух
(джерело:
АРТ Вертеп)
«Символ смерті тому є початковим поштовхом роботи
думки, що бачення реальності є зворотною
стороною бачення і розуміння смерті»
(Мераб Мамардашвілі)
Ще одна візія життєвої правди від Ульяненка розташувалась у гарно виданому томику, де вміщено дві художні речі «Там, де Південь» і «Сєдой». Навмисне обминаю жанрове окреслення, бо називаючи перший твір романом, тим самим можна вщент зрелятивізувати поняття не тільки жанру, але і жанрової пропозиції. Останнє значно вільніше оперує канонами літературних форм, але це, як бачимо, розхитує всю систему, називаючи речі не своїми іменами. «Там, де Південь» ... [ Показати всю рецензію ]
- не роман, бо немає ні великого обсягу (лише 102 сторінки), ні розгалуженої сюжетної мережі, що має витворювати епічне полотно, ні великої кількості персонажів, ні тривалого часу подій як зовнішніх, так і внутрішніх (психосюжет). Роман - звучить фундаментально, хочете - голосно, тому, напевно, Любко Дереш свій малесенький «Культ» називає романом, або йому так його називають, деякі художні речі Паоло Куельйо теж нарікли романами, наприклад «Вероніка вирішує померти», а це дуже сумнівно. Подібні процеси відбуваються повсюдно. Приблизно можна вловити чому твір називають романом - через прагнення хороших продажів. Але подібний маркетинговий хід призводить до підміни понять. Жанрова система - річ досить консервативна і при вільному поводженні з нею може запросто «зноситись».
Хрестоматійне твердження - вибір теми диктує особливості образу. У повісті «Там, де Південь» все хрестоматійно, але мотивації персонажів, їх об’єднання в певних сюжетних ходах, дає зовсім неочікувані результати. Стоматолог, наркоман Біба і дівчинка, яка знається на класичній літературі - коаліція явно надумана. Можна пояснити це авторською неконвенційністю, намаганням вийти за межі верифікації художньої дійсності, спробою творити свою реальність. Тут гріха немає. І те, що персонажі твору часто непояснимі - теж. Згадаймо «Джалапіту» Емми Андієвської - тут абсолютна свобода у витворі власної надреальності, але вона в її межах є пояснимою. Проблема у тому, що естетична свобода мислиться лише у співдії з певними нормами: «постійне число жилок у листі плюща є необхідність, а різноманітність, або цілком кругла, або гостроверха форма цих листків - свобода» (Беккер). Спроба розриву дистанції письменником в художньому тексті з реальною дійсністю (а це частково призводить і до зменшення ролі фабули) у темі вуркаганського, навіть скоріше середовища «бєспрєдєльників» - тільки шкодить твору. Тут латентність сюжету приховує епічну потенційність письма Ульяненка. Про що йдеться- Колись у рецензії на «Сталінку», я намагався показати, що один з персонажів твору Горік - це новітній Морський Вовк в українському контексті. Налитий вольовим концентратом, він втілював гасло «Ніхто крім нас». Позбавлений морального елементу, герой викликав захоплення ставленням до власного життя, яке коштувало для нього рівно стільки, скільки ним можна було заплатити за його вуличну честь. Історія не має умовного способу. Порушу цей принцип. Якщо би Дмитро Донцов був посеред нас, він скоріше за все позитивно виділив би цього героя, позаяк його захоплення морськими піратами, мотивувалось власне їхнім ставленням до свого життя. На прикладі Горіка можна говорити про культивування письменником вольових начал в українській прозі. Подібне можна бачити у романі Павла Вольвача «Кляса», де є спроба розкрити іншу сторону життя, естетизувати вуркаганський світ, сказати про нього серйозніше. Експерименти з використанням подібної тематики є позитивом, оскільки тут можна знайти досить специфічного (з погляду стереотипної етичної практики) але разом і цікавого героя. Дехто може опротестувати подібне твердження, мовляв, для чого нам руйнувати сталі імперативи- Заперечу, оскільки це середовище також якісно поділене. Про це тепер нескладно дізнатись, але пірну в історію. У спогадах бандерівців є дуже різні оцінки кримінальників. Були там «червоні», які співпрацювали з адміністрацією і «чорні», яких не могли спокусити «мискою сочевиці». Життя останніх було з виразним присмаком смерті. Саме тому вони його напевно так і проживали. Цей вуркаганський аскетизм добре виписаний у «Клясі» Вольвача.
У наш час спрощується багато речей. Відчуття трагіки поволі заміщується сльозавим мелодраматизмом, який діє виключно на спорожнення людського слізника, полегшуючи багатьом невимовну буттєву важкість. Остання тремтливими згустками образів опредмечується у повісті «Там, де Південь». Твір не для відпочинку і насолоди. Це один з моментів його природи, який дає право назвати цей текст серйозним (це слово вжите тут як антиномія до ґламурний). Жан-Марі К’юбільє говорить, що «сучасний споживач воліє знаходити в мистецтві простоту, відпочинок, спокій і - хоч ще й не зважується в цьому собі зізнатись, не те, що вимовити вголос - розвагу» [Ж-М К’юбільє. Порноґламур. - К.: Основи. - 2009. - 142]. Цей твір Ульяненка не розважальний, він засвідчує певний опір ґламуру, хоч і не позбавлений у видавничому плані певних маркетингових обманів, що власне характерно для ґламурного стилю. Наприклад, на звороті книжки написано, що тут Ульяненко пропонує динамічний сюжет - це відверта неправда, але попри обгортку, явно дуже яскраву, твір наповнений серйозним змістом.
Якщо говорити про цей текст з погляду чи то краще досвіду «Сталінки», то можна стверджувати, що Ульяненко поволі «видихається» і в перспективі може зійти з дистанції. Але якщо говорити про «Там, де Південь» без контекстів, то виявиться, що це цілком самодостатній текст. Зараз трохи відійду від теми. У спортивній боротьбі є таке поняття як гвинтовий рух, коли судді важко визначитися з тим, хто з спортсменів почав перший дію і відповідно кому потрібно зараховувати бал. Подібна ситуація мені дещо нагадує розмови навколо творчості Ульяненка. Естетична планка «Сталінки» виставила режим у якому оцінюють художні речі цього письменника. Тому має рацію Олег Соловей, говорячи про те, що інтерпретуючи тексти автора, потрібно дистанціюватись від «Сталінки», оскільки вона часто стає перепоною на шляху до пізнання творчості Ульяненка. «Сталінка» свого часу зробила такий рух, що складно оцінювати естетичну вагомість теперішніх творів письменника.
Читаючи «Там, де Південь», місцями потрапляєш в абсолютний стильовий магнетизм автора з якого важко вирватись, а при читанні відірватись: «Перло від того, що попереду на мене чекає дівчина на золотавого кольору струнких ногах, з сірими розумними очима, гнучка і ніжна, а ще пекуча і тепла ніч, а ще підкидало від того, що я послав к хрєнам собачим Халяву з його розборками, з його лампочними молдаванами, гагаузами, наркотою і хорями. У повітрі висіли мости, люди, голі дерева, і приторний запах моря крутив ніздрі, мошонку, колотив серце. Мене несло, як підбитий Ту - 134» [25]. Подібні сильні трансляції відчуттів героя тримають увагу читача на майже рецепторному рівні. Або ще: «Над Аляудами налилося чорнилом небо» [49] це, зауважу - початок певного розділу повісти. Цими словами утворюється тягуче-важка атмосфера в Аляудах, яка тисне, зрозуміло, не тільки на героїв, але великою мірою на читача. Це атмосфера цвинтаря, бійок, гвалтувань, педерастії, всього, що може народитися у найтемніших, зловонних закутках міста. Вся подібна чорна «чорнуха» задає книжці тон песимізму, зневіри, неправедності людського життя. І на всьому цьому виростає квітка любові, яка потребує тяжкого плекання аби показувати видом своїм, що життя - це не тільки хід до смерті, але і любов.
У цій книжці Ульяненка вміщено ще один твір - «Сєдой». Тематично, а можливо якоюсь мірою у стильовому плані, він міг би стати фрагментом першої повісті. Але у своїй змістовій наповненості він є значно жахкіший. Тут немає навіть натяку на якесь далеке світло у людській мряці. Але не це є її ґанджом. Луїджі Піранделло попри всю зовнішню веселість його текстів оприявнював песимізм у глибинних структурах людського існування. Попри те, його тексти не відштовхують. Тут подам кілька прикладів, що промовлять самі за себе: «Жовті широкі плями сечі, червоні віхтяки тампонів, паруюча купа недотравленого шлунком вінегрету» [107], або: «біля сизого квадрату трупарні, де білою кахельною підлогою лінькувато бовтали товстобокі, розжирілі, з ніжними пузами, мокрими від людської сукроватиці, пацюки…» [123]. Зауважу, що вибрав напевно найм’якіші вислови, якими просто пересичений текст, особисто мене це відштовхувало. Створюється таке враження, що людина тут дорівнює виключно ферментації. Цього «добра» тут настільки багато, що заретушовуються смисли. Говорячи просто - це відволікає і очевидно є зайвим.
Письмо Ульяненка є досить специфічним, тому важко уявити загальний образ його читача. Здається, ним може стати сивочолий професор, який любить спостерігати нетипові конфігурації людської психіки, може студент-правник для глибшої інтернації у кримінальний світ, а може і хлопець або дівчина, яких вабить життя з його завжди свіжими історіями.
Автор рецензії: Яна Дубинянська
(джерело:
ЛітАкцент)
Як нібито казав дідусь Фрейд, бувають просто сни. Бувають просто збіги, і поява на українському книжковому ринку двох книжок з дуже схожими назвами, швидше за все, належить саме до таких. Власне, на іншому, добре структурованому й розгалуженому ринку, цього збігу ніхто б і не помітив. Ці книжки просто не мали б шансів перетнутися у просторі, оскільки належать до різних ринкових сегментів, орієнтовані на різну цільову аудиторію і вимагають різних стратегій просування, — вибачте мені цей менеджерський сленг, далі його вже не буде. Бо в нас узагалі все інакше.
У вузькому, сімейно-тусовочному просторі ... [ Показати всю рецензію ]
сучасної української літератури, який звузився ще більше через кризу, книжки Олеся Ульяненка і Галини Вдовиченко мимоволі виявилися сусідами. Вони стоять в одному секторі книжкової крамниці, потрапляють до одного рейтингу читацьких симпатій, презентуються на одних майданчиках, а як наслідок, їх часто-густо купують одні й ті самі люди.
Отже, таки конкуренція. А звідси й популярна серед недобитих інтелігентів конспірологія: приміром, літагент Ульяненка Євгенія Чуприна категорично не вірить у „просто сни”. Адже „Нора-Друк” не приховує того факту, що „Тамдевін” у дівоцтві мав назву „Замок Гербуртів”, яку видавці змінили, щоб книжка не потрапляла на полиці до історичних романів або, ще гірше, туристичних путівників. А може, з іншою метою? „Там, де Південь” вийшов на півроку пізніше, але ці тексти Ульяненко написав ще до скандальної „Жінки його мрії”, і вони друкувалися, якщо не помиляюся, в „Кур’єрі Кривбасу”. Теоретично всяке могло бути, якщо, звичайно, винести за дужки здоровий глузд. Проте, погодьтеся, так набагато цікавіше.
Отже, інтрига має місце бути, а тому цілком закономірним є і сусідство цих двох майже полярних книжок в одному критичному огляді.
Хоча, здавалось б, як можна? — „коня и трепетную лань”! (Особисто я у ролі трепетної лані бачу вразливого та схильного до депресій Олеся Ульяненка, а коня — працьовиту і цілеспрямовану Галину Вдовиченко, але приймаються й інші варіанти). І взагалі, зараз буде перехід на особистості, який адепти чистої літературної критики можуть сміливо пропустити.
Про кожного з цих письменників можна було б зняти успішний байопік. Ще років із сім тому Андрій Курков казав мені в інтерв’ю, що Олеся Ульяненка варто було б просувати за кордон як „людину з біографією”. „П’ятнадцятирічним пішов з дому. Наступні 15 років охопили медучилище, моршколу, військо, шахту, Сибір, український Південь, участь у національному політичному русі — все те, про що Ульяненко не дає інтерв’ю”, — це я вже цитую з обкладинки. Плюс анафема від Московського патріархату, багатосерійний суд з Нацкомморалі за порнографію, а поза тим самотнє життя письменника-одинака і мізантропа. Приголомшливе б вийшло кіно!
Але й життя Галини Вдовиченко — гарний кінематографічний матеріал. З обкладинки: „живе у Львові, працює заступником головного редактора щоденної газети „Високий замок”, має доньку і сина”. І раптом у „невизначеному віці” (якого квітучій Галині на око в жодному разі не даси!), коли більшість жінок уже ні про що не мріють, вона раптом сідає і пише роман. Відсилає на конкурс, там його спочатку не помічають, але потім видають, і він стає бестселером, а сама письменниця-дебютантка роз’їжджає країною, спілкуючись з читачами, одягає на презентації стильні рукавички, пригощає покупців половинками яблука, фотографується на мотоциклі для рекламних плакатів тощо. А наступного року таки здобуває перемогу на тому ж конкурсі й отримує свого „оскара” на сцені під золотим дощем. Голівуд!
Звичайно, це були б дуже різні фільми. Так само, як під обкладинками з подібними назвами ховаються дуже різні книжки.
Олесь Ульяненко. Там, де Південь. — Харків: Треант, 2010
„Тамдевін” Вдовиченко читати легко та приємно. Власне, перша частина книжки (яку авторка назвала „жіночою половиною”) — практично сиквел до зіркового роману Галини „Пів’яблука”, за яким, пом’яніть моє слово, колись-таки знімуть успішний вітчизняний телесеріал „Відчайдушні львів’янки”. Петербурзька художниця Анна цілком могла б бути п’ятою подругою героїнь попереднього роману. Так само „молода жінка невизначеного віку”, ділова, творча, зовні щаслива, але зі своїми внутрішніми особистими й професійними проблемами. Розбиратися з якими вона їде, звичайно ж, до рідного Львова, а тоді до подруги у сусіднє село. Набір „ліків від усього” теж той самий: жіноча дружба, відвертість, чисте повітря, сільські наїдки та кондитерські смаколики. А для кардинального вирішення проблем письменниця вже звично застосовує антикварний артефакт: у першому романі це було дерев’яне яблуко, в другому — парні персні із зображенням того самого замка Гербуртів, завбачливо прибраного видавцями з назви.
Проте у другій частині письменниця відважно ступає на нову для себе територію. По-перше, це „чоловіча половина”, тобто оповідь іде від імені отого невідомого звіра — мужчини. Який до того ж іще великою мірою вовк.
Ця частина книжки — суцільний Висоцький: „Волки мы — хор-р-роша наша волчья жизнь!” і далі за текстом. До вивчення вовчої теми Галина Вдовиченко підійшла дуже серйозно, подекуди текст починає нагадувати реферат із використаних нею джерел, навіть список літератури за бажання можна вирахувати; звісно, якщо ви настільки ж у темі. Дослідник Юрій ставить експеримент над вовчим виводком, а заразом і над собою самим, поступово втрачаючи людську подобу, втім, у найкращому сенсі слова. А тоді перетинається з Анною. І…
І все. На третю частину, яка за всіма законами романної драматургії мала б стати основною та найцікавішою (заради чого, власне, було все, що попереду), в письменниці не вистачило чи то конкурсного терміну, чи просто дихання. Частина „Він і вона” зібгана у три стислі розділи: виписана суто по-жіночому, на самих метафорах, еротична сцена, не дуже переконливий сценарій подальшого щасливого життя героїв та насамкінець нерозв’язана таємниця з вовками.
Власне, це проблема далеко не однієї Галини Вдовиченко — абсолютна більшість сучасних письменників, які беруться за сюжетні твори, не вміють витримувати композицію до кінця. Може, тому що в нас ніде цьому не вчать. Чи перервалася традиція: адже практично всі, хто претендує зараз на роль представників „високої літератури” — переважно наратори, безсюжетники, а то, погодьтеся, зовсім інше.
„Ульяненко став класиком” — лаконічно рекомендує автора на обкладинці книжки „Там, де Південь” не хто-небудь, а сама Ліна Костенко. Хотілося б контексту, та менше з тим. Очевидно, що Ульяненко „пишет, как дышит”, не намагаючись догодити ані видавцю, ані читачеві, йому вже все можна, та, власне, він був такий завжди. В анотації нам також обіцяють „нові фасети його творчості” (гарне слово, неодмінно дізнаюся, що воно означає) та „динамічний сюжет”.
Не знаю, як з „фасетами”, а з сюжетом, як завжди в Ульяненка, важкувато: постійні стрибки у часі та просторі, зміни кутів зору, метафоричний потік свідомості майже унеможливлюють стеження за ним, аж поки не розумієш, що цього і не треба. У повісті „Там, де Південь” сюжет зведено до пісенних лейтмотивів „я вырастал в трущобах городских” укупі з „девочка-пай, рядом жиган и хулиган”. Тільки в Ульяненка все ще однозначніше, брутальніше, без жодного просвіту. І „дівчинка-пай” насправді наркоманка і шльондра, і її батько-полковник „кришує” криміналітет і розбещує неповнолітніх дівчат, а вже самі „жигани-хулігани” з індустріального південного міста, покидьки соціального дна, покидьками і є. А ви хіба на щось сподівалися? Це в „Генералах піщаних кар’єрів” у середовищі безпритульних підлітків було місце і кодексу честі, і чистому коханню — натомість „мєлкі з Аляудів” являють собою зграю смертельно небезпечних бандарлогів, і не більше. Іншого життя немає ніде — ані в географічному, ані в соціальному розумінні. Принаймні, Олесь Ульяненко жодної альтернативи не бачить.
В оповіданні „Сєдой” письменник, як і його львівська колега, „змінює стать”, пишучи з позиції дівчини, але його картина світосприйняття від нібито жіночого погляду не трансформується анітрохи. Суцільна брутальність, насильство, продажний збочений секс і багато-багато лайна, переважно з глистами. Таке життя. Справжнє, неприкрашене життя, як не втомлюються підкреслювати всі, хто щиро вважає Ульяненка сучасним класиком.
Кому „класичний” статус Ульяненка точно не пішов на користь, так це літредакторам і коректорам книжки, якщо, звичайно, такі були. Навіть у тексті класика не варто було залишати пасажі на кшталт „під китайською пароселею з булькатими рибами на ньому”, а вислів „якщо вставить, то виверне її, як п’явку”, звісно, експресивний, але ж не настільки, щоб дослівно повторювати його за три сторінки. Дрібниці? — можливо, проте література, яка претендує вважатися „високою”, на дрібниці не має права.
…То чи є щось спільне між книжками „Тамдевін” і „Там, де Південь”? Є. І, хоч як це дивно, спільний саме той елемент, що першим впадає в око. Спільне — „там”.
Найкраще у книжці Галини Вдовиченко — вологе повітря карпатського лісу, тумани, пріле листя, молоді опеньки, зарості ялівцю, — усі ці нібито фонові, атмосферні речі, які, втім, є самодостатніми й справжніми, виводячи цей твір за межі суто дамського „мильного” роману. Найкраще у книжці Олеся Ульяненка — свинцеві хмари над морем і лиманом, задушлива південна спека перед грозою, безлюдний пляж, тепле каміння на березі впритул до води, — теж ніби нічого особливого, декорації, проте саме вони, єдині в його прозі, стверждують сенс, красу і цінність життя.
За останній рік Ульяненко написав новий текст і подружився з новим видавцем - молоде харківське видавництво "Треант", очолене Завеном Баблояном, який раніше працював у "Фоліо". Саме "Треант" скоро має видати "Жінку його мрії" - книжку, якою свідомо чи ні "Клуб сімейного дозвілля", колишній видавець письменника, спровокував певний шум і додатковий інтерес до постаті автора.
До речі, саме навколо Олеся Ульяненка та його регалій-здобутків крутиться просування "Там, де Південь".
Вже в анотації на форзаці та обкладинці книжки читачу надають на-гора докази авторського нонконформізму - від анафеми ... [ Показати всю рецензію ]
московського патріархату до вилучення з продажу "Жінок його мрії". Натомість про текст і його сюжет - ні слова. Можливо, це додатковий гачок-поштовх до прочитання книжки.
Видавці пропонують почати знайомство з творчістю Ульяненка саме з цього тексту, пояснюючи тим, що саме тут "він зробив крок Вам назустріч", та обіцяючи "вражаючий антураж" і "динамічний сюжет".
Що з цього заманливого списку обіцянок знайдемо під обкладинкою?
По перше, "2 за ціною 1", бо книжка містить два тексти - роман "Там, де Південь" і повість "Сєдой". Що, крім обсягу (103 сторінки - роман, і 54 - повість), зумовлює диференціацію цих текстів на різні жанри - незрозуміло.
"Там, де Південь" дивно нагадує інший роман іншого автора - "Місто уповільненої дії" Анатолія Дністрового. Обидва тексти про життя красивого і розумного юнака в складі угруповання маргінальної молоді зі схильністю до девіантної поведінки.
В обох текстах є кривава історія, в ході якої помирають близькі центральному персонажеві люди, а також характерна виразна опозиція між "Я" та "Вони".
Перед читачем постає начитаний молодий красивий і сильний злочинець (читає навіть давньоримського письменника Апулея!) з благородною душею і ясним усвідомленням власної інакшості ("Я-то був інакшим", с.13).
Характерною ознакою "Там, де Південь" є натуралістичне зображення дійсності. На кожну сторінку припаде немало згадок про продукти життєдіяльності людини.
Також спрацьовує прийом створення "ефекту правдоподібності" - у читача є нагода вжитися в світ маргіналів провінційного південноукраїнського міста за допомогою сленгу та нагромадження правдоподібних деталей. Думаю, до перевидання книжки можна було б додати словничок використаного жаргону, який є у згадуваному вже "Місті уповільненої дії".
В світі текстів книжки "Там, де Південь" затишно буде тим, хто гарно знає або розуміє слова і словосполучення на кшталт "писати пулю", "хезати", "хорі" тощо, а також нормально витримує описи актів дефекації, сечовиділення і блювання.
