Олег Романенко, Артем Захарченко, Катерина Бабкіна, Павло Коробчук, Олег Коцарев, Микола Леонович, стронґовський, Богдан-Олег Горобчук, Галина Ткачук, Юлія Стахівська, Катерина Калитко, Катріна Хаддад : Дві тонни : Антологія поезії двотисячників : Рецензії в пресі.
Олег Романенко, Артем Захарченко, Катерина Бабкіна, Павло Коробчук, Олег Коцарев, Микола Леонович, стронґовський, Богдан-Олег Горобчук, Галина Ткачук, Юлія Стахівська, Катерина Калитко, Катріна Хаддад : Дві тонни : Антологія поезії двотисячників : Рецензії в пресі
Книголюбам пропонуємо
купить мебель
для ваших книг.
Шафи зручні для всіх видів книг,
окрім електронних. www.vsi-mebli.ua
Життя бентежне, але не зле, як казала одна наша знайома. Тому нам доводиться давати рекламу, щоб підтримувати сайт проекту. Але ж Вам не складно буде подивитись її? Натискати на ці посилання зовсім необов’язково , але якщо Вам щось впало до вподоби - дозволяємо . З повагою, колектив "Автури".
У що вилився кількасотрічний розвиток української поезії? А ось у цю книжку! У ній представники наймолодшого покоління поетів - двотисячники - утворюють собою 2000 кілограмів (себто 2 тонни) найкращої, найбільш яскравої та оригінальної поетичної субстанції України.
Якби ти знав, як много важить слово! Думаю, що через сто років цю фразу Івана Франка можна дещо уточнити і з упевненістю сказати, що слово, в усякому разі молодої поезії, важить не більше, не менше – дві тонни. Зважене і відсортоване, воно – слово сучасної молодої поезії покоління двотисячників – зібрано в антології під промовистою назвою «Дві тонни».
Поетів, репрезентованих в антології, я б назвав згуртованим поколінням, що тільки зробило свій перший упевнений крок до літературного безсмертя. Звісно, шлях до останнього довгий і нелегкий. З часом на цьому шляху не один десь загубиться. Утративши ... [ Показати всю рецензію ]
запал молодості, відійде і покине літературу назавше. Залишаться одиниці. Але це, власне, і забезпечує інтригу і зацікавлене спостерігання за «двотисячниками». Хто зійде першим із дистанції? До цього питання, думаю, варто повернутися десь так за років десять, не менше. Саме такий карт-бланш я б дав гучно розрекламованим авторам. Курчат рахують восени, а поетів – покаже час. Хоча, без сумніву, в молодої парослі є шанс залишитись назавше у літературі й з оцим невеличким доробком. Тут можна проводити багато паралелей з історії літератури, в тому числі і світової, але я зупинюсь на конкретному випадку «Розстріляного відродження», представники котрого навіть із невеличким доробком увійшли в українську літературу назавше. Так би мовити, через смерть у безсмертя. Але до цього, я думаю, у наш час мирної поезії не дійде.
Автори, представлені в антології «Дві тонни», різні як за віковими, так і стильовими ознаками. Єдине, що їх поєднує, – це, якщо дещо переінакшити анотацію до видання, момент первинної реалізації або накопичення первісного капіталу, у літературному розумінні цього слова. Яка припадає на двотисячні роки – звідки і сама назва покоління.
Про якість поданих текстів писалося уже чимало, але ще раз варто додати, що дана антологія є першим спільним виданням молодого покоління. І справа тут навіть не у самих текстах, хоча, без сумніву, це дуже важливо і пристойний рівень в антології збережено, а в даному випадку у самій події виходу у світ творів поетів, що представляють одне літературне покоління під однією обкладинкою.
На моє переконання, кожен самодостатній поет зреалізовується самостійно. За одним-єдиним винятком – це початок літературної кар’єри. Як бачимо, «двотисячники» об’єднались і видали «Дві тонни». Чи надалі спроможеться видати хтось із них щось вагоме поодинці – покаже час. Виживають найсильніші!
В українському літературному процесі традиційно виділяються окремі літературні покоління. Так, характеризуючи українську літературу ХХ століття, згадують про «Розстріляне покоління», про шістдесятників, сімдесятників, покоління 90-х років. Уже склалася традиція розмежовувати окремі покоління поетів десятиліттями. Тому з початком ХХІ століття виникла проблема становлення літературного «покоління-2000» – так званих «двотисячників».
«Двотисячники» – це молоді поети, які почали писати й оприлюднювати свої твори з 2000-го року. Точиться дискусія щодо самого існування покоління: чи є підстави вирізняти ... [ Показати всю рецензію ]
групу молодих митців як окреме і вагоме явище в літпроцесі. Тим більше, що «двотисячники» не мають чітких спільних ознак, засад творчості. Навпаки, однією з особливостей наймолодшої генерації митців називають повну їх несхожість між собою. Отож, актуальність теми дослідження зумовлюється потребою в сучасних оцінках «покоління-2000», яке ще не остаточно сформоване, але перебуває у стадії розвитку.
Об’єкт дослідження – сучасні українські ЗМІ. Предмет дослідження – форми висвітлення в ЗМІ творчої діяльності літературного покоління «двотисячників».
До теми діяльності літературного «покоління-2000» зверталися І. Бондар-Терещенко, В. Даниленко, однак комплексного дослідження ролі ЗМІ в популяризації поезії наймолодшого українського літературного покоління не проводилося.
Отож, проаналізуємо, як ЗМІ висвітлюють творчу діяльність «двотисячників» на матеріалі публікацій про антологію «Дві тонни».
У вересні 2007 р. у видавництві «Маузер» вийшла книга, позиціонована як «антологія поезії двотисячників «Дві тонни». Видавці назвали антологію першою фундаментальною спробою скласти список найкращих наймолодших поетів України: «Двотисячні роки, дві тисячі кілограмів живої ваги усіх поетів, представлених в антології, дві тисячі її примірників – все це не просто збіг – це хитре сплетіння сенсів, концепція мистецького захоплення влади над серцями любителів поезії».
Українські ЗМІ швидко зреагували на появу книги. Одна з причин такої швидкої реакції журналістів – продумана піар-кампанія «Двох тонн». Інформаційними спонсорами видання стали: радіостанція «EuropaFM», журнал «ШО», інтернет-видання «СУМНО», «АртВертеп», видавництво «Смолоскип», громадська організація «Мистецьке об’єднання «Остання барикада».
ЗМІ зустріли появу антології поезії «двотисячників» по-різному. Серед основних підходів до висвітлення події можемо виділити такі:
- нейтральний підхід: «суха» інформація;
- позитивний підхід: схвальні відгуки про книжку, аналіз діяльності «покоління 2000», конструктивна критика;
- негативний підхід: критика без елементів конструктивності.
Розглянемо кожен підхід окремо.
Так, нейтрально подав інформацію «Кореспондент»: «В Киеве прошла презентация антологии современной Украинской поэзии - Две Тонны. Название символическое, говорят организаторы акции. Сборник поэзии включает в себя произведения современных украинских молодых поэтов, которые, по мнению авторов сборника спустя некоторое время войдут в историю украинской литературы под именем поэты-дветысячники» [4]. Також беземоційно про вихід антології розповів Б. Логвиненко (інтернет-видання «СУМНО»): «Усього 32 автори. Їм було запропоновано надіслати свої найкращі твори за всю творчу «кар’єру», отже, маємо проміжний підсумок їх діяльності. Кількість сторінок - 304, з післямовою Ростислава Семківа. Упорядники – Горобчук і Романенко» [8].
Автори інших публікацій привертають увагу читачів до певних проблем: аналізують творчість покоління «двотисячників», оцінюють концепцію антології. Журналісти суперечливо сприймають акцентування упорядників книжки на вимірюванні фізичної ваги поетів: поряд із критичними зауваженнями, мовляв, «...субстанцію можна вимірювати лише кілограмами. Тому учасників антології ретельно зважили, – весь гурт затягнув рівно дві тонни. А тих, хто в ці 2000 кг не вмістився, вивели за межі антології та найкращої молодої поезії як баласт, котрий цю поезію тільки обтяжує» [10] бачимо і схвалення мовної гри з фізичними термінами: «Не менш вдалим видається обрання найголовнішим показником саме ваги, адже наразі тільки позахудожній, позаестетичний критерій може стати об’єднавчим для огрому (не побоюся цього слова) всього, що могло б бути названим «сучасною українською молодою поезією». Не випадково на обкладинці «Двох тонн» зображено сітку, напхом напхану рибинами: саме на такі рибинки скидаються численні молоді митці, які безжально забивають своїми юними тілами приміщення, де кояться всілякі літвечори, і, штовхаючись, тиснучись, мов шпроти в банці, очікують на свою чергу нарешті щось почитати зі сцени» [6].
І. Самохін (інтернет-видання «СУМНО») вважає за необхідне уточнити термін «двотисячники»: «Тут слід було б надати невелику дефініцію, аби далі не плутатися в поняттях. Отож, двотисячники – це автори, які почали активну творчу діяльність у 2000-их роках. Далі, це – лише поети; прозаїків у нас взагалі не прийнято ділити саме на покоління (частіше – на «школи» чи навіть «феномени»). Нарешті, двотисячники – означення суто формальне, воно не означає певної поєднаности їхніх представників стилістично/тематично/метрично чи якось іще. Тому двотисячником може стати будь-хто з нас, треба тільки написати вірш чи краще декілька. І тому можливо, що дехто з нас – згідно з цими критеріями – вже є двотисячником. Але досі про це не підозрює» [9]. Автор відмічає посилену увагу до антології з боку ЗМІ: «...тут книжка підкріплена аґресивною піар-кампанією (не факт, що грамотною, не факт, що ефективною, але аґресивною – а отже помітною), цю книжку вже добре знають. І це робить не тільки можливим, але і необхідним про неї говорити – про неї і про покоління двотисячників узагалі. (Хоча про двотисячників мовиться вже вельми давно, і мовиться переважно самими двотисячниками.)» [9].
Подібний позитивний підхід бачимо у статті В. Жежери («Газета по-українськи»): «Про саму цю книжку можна сказати кілька хороших слів ще навіть до її прочитання. По-перше: серед нас завжди є певна кількість людей, яким хочеться знати щось про сучасну поезію. Але сучасна поезія — це та, якої не вивчають у школі. Отже, ця книжка втішить тих, кому завжди мало шкільної хрестоматії. По-друге: кажуть, поет вимірюється не окремими віршами, а цілими книжками. Так само — і поетичне покоління. Отакі антології здатні показати поезію однієї генерації як певну цілісність. /.../ Компанія «двотисячників» у ній постає як певна мистецька очевидність, різні голоси тут перегукуються й взаємодоповнюються. Зрозуміло, не всі вони згодом увійдуть до шкільних хрестоматій — але саме це надає книжці додаткового драматизму. У цьому сенсі молодість завжди драматична — ніхто не знає, де згодом опиняться багатообіцяючі імена. Коли вони поважчають — поезія полегшає...» [5].
Своє особисте враження від поезії молодих поетів висловлює А. Захарова («Новости Украина : ОБЗОР»): «Это вне сомнения талантливо и красиво. Не все, конечно, но очень многое. Но это уже было. Много экзистенционализма, потоки сознания, сплетение несплетаемого, свободное построение стиха, не зажатого в рамки. Все это было, и было именно в украинской поэзии. О чем можно говорить, так это о гипертрофированной взрослости стихов. Когда: вы же только вот жить-то начали, а уже безумно устали. Сразу от всего. Много презрения, много боли. Эти поэты не пытаются поднять общеполитические и социальные темы. Не пытаются играть правилам и против правил. Ведь против правил – тоже догма, только наоборот» [7]. Журналіст також висловлює сподівання, що покоління «двотисячників» – це одне з нових культурних явищ, які творять історію.
Журналіст «ТелеКритики» О. Алексєєв навіть певним чином допомагає видавцям поширювати книгу, зазначаючи в статті: «Купити «Антологію» після презентації можна буде у мережі «Книжковий супермаркет», у книгарнях «Знання», «Смолоскип», «Абзац», «Науковій думці». /…/ Плануються тури-читання поезій у містах України, зокрема, у Харкові, куди «двотисячників» запросив «дев’яностик» Сергій Жадан» [1].
Однак не всі поділяють радість із приводу виходу антології. О. Стусенко («ЛітАкцент») називає «Дві тонни» «братською могилою» і запевняє: «Про поетику та естетику мало б ітися там, де присутня поезія, там, де є не просто текст, а твір. Натомість упорядники антології – Богдан-Олег Горобчук та Олег Романенко – схарактеризували те, чим наповнили своє видання, як «2000 кілограмів (себто дві тонни) найкращої, найбільш яскравої та оригінальної поетичної субстанції України». Проте з цієї антології (якщо якому-небудь божевільному філологові стане снаги прочитати її всю) можна зробити висновок, що «двотисячники» – це такий собі натовп випадкових людей, які, варячись у власному соку, спроможні не на поезію та вже й не на її сурогат, а лиш на те, що інакше як субстанцією не назвеш» [10]. О. Стусенко критикує принцип добору авторів («більшість із них є лавреатами літературного конкурсу видавництва «Смолоскип» і бере активну участь у його ірпінських семінарах» [10]) і віршів («невідомо чий (авторів чи упорядників) суб’єктивний підхід до відбору текстів зіграв не на руку як першим, так і другим. Бо ж і в Катерини Калитко, й в Олесі Мамчич, і у Світлани Богдан є значно сильніші, яскравіші вірші, ніж ті, що представляють їх в антології» [10]). Насамкінець автор висловлює думку, що «...антологія поетичної субстанції «Дві тонни» буде цікава насамперед усім причетним до смолоскипівської тусівки, а також особам, які надто міцно зрослися з вітчизняною філологією» [10].
Звісно, антологію поезії «двотисячників» ідеалізувати не варто. Як стверджує у своїй публікації І. Самохін, «Потрібно бути маніяком, щоби полюбити все чи хоча б дві третини з того, що увійшло до антології. Але потрібно бути повним ненависником поезії, щоби не вподобати собі нічого й нікого» [9].
ЗМІ беруть участь у формуванні суспільної думки, отож, ставлення українського суспільства до поезії молодого покоління залежить не лише від творчості самих поетів, а й від висвітлення цієї творчості в мас-медіа. Тому необхідне достатнє інформування аудиторії про події культурно-мистецького життя України та світу.
Література
1. Алексєєв О. Ціла бочка поезії // ТелеКритика // http://www.telekritika.ua/daidzhest/2007-10-08/34254. – 13.03.2008.
2. «Бурлюк-літфест»: спроба культурного прориву. Суми пережили "нашестя" молодої української поезії та прози // В двух словах : Сумская областная общественно-политическая газета // http://www.2words.com.ua/index.php?id=100&no_cache=1&tx_ttnews%5Btt_news%5D=1128&tx_ttnews%5BbackPid%5D=100. – 13.03.2008.
3. Вийшла антологія молодої української поезії // Оглядач // http://oglyadach.com/news/2007/10/4/173158.htm. – 13.03.2008.
4. В Киеве презентовали Две Тонны // Корреспондент.net // http://korrespondent.net/kyiv/213039. – 13.03.2008.
5. Жежера В. ”Двотисячники” міряють поезію кілограмами // Газета по-українськи // http://www.gpu-ua.info/index.php?&id=209675&rid=10. – 13.03.2008.
6. Зарудний Б. Дві тонни свіжого поетичного тіла // Майдан-ІНФОРМ // http://maidan.org.ua/static/news/2007/1192014759.html. – 13.03.2008.
7. Захарова А. Символика нового искусства // Новости Украина : ОБЗОР // http://obzor.ua/ru/Afisha/2007/10/5/39781. – 13.03.2008.
8. Логвиненко Б. Видано «Дві тонни» молодої поезії // СУМНО : інтернет-видання // http://sumno.com/content/view/2265/1/. – 13.03.2008.
9. Самохін І. Ще раз про «Дві тонни» та надмірну жовч ІБТ // СУМНО : інтернет-видання // http://sumno.com/content/view/2378/1/. – 13.03.2008.
10. Стусенко О. 2 (дві) тонни субстанції // ЛітАкцент : Світ сучасної літератури // http://www.litakcent.com/index.php?id=169. – 13.03.2008.
11. Шевцова О. Книжка, що важить як маленький броневичок // Золота Доба : Літературно-мистецький журнал / Гол. ред. О. Максименко. – К., 2007. – Жовт. – С. 13.
Двотисячники – так називається наймолодше покоління вже зреалізованиих українських поетів. Походження цієї назви вельми прозоре – творче становлення покоління припадає на двотисячні роки. Так пишуть у передмові до «Антології поезії двотисячників «Дві тонни» її упорядники. Натомість директор видавництва «Смолоскип» Ростислав Семків у післямові до видання сумує з приводу виходу у світ цієї «оригінальної поетичної субстанції України». Бо, за його словами, більшість люду, котрий заселяє її сторінки, не залишиться у літературі надовго.
Спробуємо коротко охарактеризувати це видання і його ваговиків ... [ Показати всю рецензію ]
зокрема. Та щойно відкривши антологію на першому поетові можна лише отримати підтвердження словам автора післямови. Артем Антонюк, зрештою як і усі решта невідомих широкому загалові сумських авторів (Лілія Лисенко, Софія Сітало) справляють прикре враження випадковості та панібратства чи земляцтва з одним із упорядників антології. Окрім землячків впадає у вічі незреалізованість окремих авторів. Таке враження, що Анна Малігон, Тетяна Савченко, Олена Степаненко, Вікторія Черняхівська були притягнуті просто за вуха. Стали, так би мовити, наповнювальною масою. Адже одним і критеріїв підбору авторів був ваговий рівень у чисто фізичному розуміння цього слова. Вражає також необізнаність упорядників із літературною дійсністю. Бо ж антологія запрезентована саме як монопольне видання поезії покоління двотисячників. Натомість маємо ряд авторів узагалі не відзначених у літературі ніяким чином, тоді як багато лауреатів «Гранослова» чи того ж «Смолоскипа», котрі зреалізовувались у цей самий час, не увійшли у дане видання. Тут можна приводити багато прикладів. Лілія Демидюк (м.Львів), Олена Гаран (м.Полтава), Наталя Пасічник (Чернівці-Тернопіль-Львів), Ніна Кур’ята (Одеса-Київ), Павло Щириця (Київ), Надія Каленіченко (Полтава-Київ), Вочевидь упорядників цікавила суто зовнішня сторона літпроцесу. Бо ж заглибитись і відшукати авторів, котрі самодостатні і зреалізовані у тих же двотисячних роках, забракло кебети і часу.
Ще однією помітною прикрістю видання стала непредставницькість молодої львівської поезії. Єдиним автором зі Львова виявилась Гриця Ерде. Так ніби не існує у Львові молодих поетів двотисячників Остапа Сливинського, Ніни Галан, Петра Гниди, згадуваної уже Л.Демидюк тощо.
Взагалі «найкраща поезія», котру упорядники (О.Романенко, Б.Горобчук) включили у своє видання, виявилась зовсім не найкращою. Більше того, сама антологія уже заслужила на необ’єктивність і непредставницькість. А знаменитий літературний критик Євген Баран відверто назвав дане видання двома тоннами макулатури.
Очевидна мертвість словоблудств Коробчука, деяких текстів Горобчука, кволість Коржа. Натомість відчутна свіжість поезії Сергія Осоки, Олега Романенка, Олени Пашук, Олега Коцарева, Дмитра Лазуткіна. Відчутна серйозність і значимість поезій Катерини Калитко. До ніші середнячків я б відніс Катерину Бабкіну, Світлану Богдан, Тетяну Винник, Миколу Леоновича, Олесю Мамчич, Юлю Стахівську, Галину Ткачук, поезію Ушкалова. Артему Захарченку закраще таки писати прозу, стронговському – критикувати.
Але загалом же це добре, що такі видання з’являються в Україні. Але ще краще буде, коли реєстр їх значно розшириться і покращиться, з’являться нові, альтернативні, антології молодої поезії покоління 2000. Більш об’єктивні, повніші і справді наповнені найкращою поетичною субстанцією молодої української літератури.
...І от мала та пругка пластилінова ворона підтюпцем підбігає до літературної Феміди, застрибує їй на плече, врешті розпочинаючи оповідь під скрадливе дріботіння секції струнних. Мовляв, це, може, просто казка, а може, і не казка, що важить кілька грамів, а може, кілька тонн... Оркестр повниться звуками, поки анімаційна пташка впольовує верткого метелика й непомітно ні для кого підкидає на облю-бовану шальку в терезах...
Способом, близьким до такого, кортить і собі долучитися до обговорення книги, в чомусь етапної, одначе зустрінутої критикою доволі насторожено. Ідеться про антологію «двотисячників» ... [ Показати всю рецензію ]
«Дві тонни (найкращої молодої поезії)». В недавніх числах «Літературної України» вже пролунали відгуки пп. І. Бондаря-Терещенка та Є. Барана (побіжно) щодо дріб'язковості, «макулатурності» видання. Я ж наважуся окреслити низку зауваг як представник покоління, — принаймні, історичного, — чий схвильовано-миготливий портрет відбився у збірці. Звісно ж, вона всуціль ігрова, просякнута майже екранною інтригою (починаючи від назви видавництва «Маузер», уже підточеної кпинами). Годі сумніватися: певна пластилінова ворона для її однозначного захисту завжди звідкись підморгне. В цьому й «сила» преамбули.
Треба віддати належне упорядникам «Двох тонн» Б.-О. Горобчукові й О. Романенку: їм удалося вправно втілити концепцію подачі добірок, «перекладених» на авторські кілограми. Звісно, ІБТ має рацію, коли вказує на карикатурність такого прямого розуміння «ваги слова». Однак передмова до книги переконує: несерйозною шкалою передбачається досягнути елементарної викличності. І, схоже, упорядникам замислене далося.
Зрештою, чи багато в нас з'являлося настільки естетизовано-бешкетних, аж діонісійських колективних збірників?..
Зазначена риса не позбавляє огляд іще одного об'єктивного нюансу, щоправда, либонь, уже захряслого в оскомині. Чи справді не потрібні лапки для пойменування всіх авторів двотисячниками? Переконливого літературного критерію «зваженості» (в обох сенсах) книжці бракує. Приміром, С. Осока, як можна дійти висновку, одним із небагатьох дієвих засобів оновлення художності визнає апунктуальний вірш («немовби час знемігся і летить / немовби час і тоншає і блідне / і думка пада з тої висоти / як жалюгідний онімілий свідок»). Його ж позірно споріднюють у т. ч. з Я. Гадзінським, чия вигадка тяжіє до авангардної «кострубатої краси»:
раптово помітив забуту кимось дискету
чорну дискету з червоною наклейкою
вмикаю
бачу там дивний Wоrd'івський файл із сотні разів набраним
одним і тим самим номером
телефону
немов велику зграю вороння над засніженими дахами 465-49-58 465-49-58 465-49-58 465-49-58 465-49-58, –
і так іще три цифрові рядки поспіль. Зіставлення обох поетів, цілком довільне, вказує на загальну хибу упорядників.
Між іншим, оглядово про сучасне поетичне покоління мені вже доводилося висловлюватись у статті «Двотисячники чи «нулячники»?», розміщеній на кількох веб-сайтах. Повторюсь у власних висновках: спільні стильові обриси чергового зламу століть є впізнаваними. Навряд чи хтось оскаржить типові вдавання до «гучної сповіді», питомо розрахованої на аудиторію (співвіднесімо це ще й з прозовим мейнстримом), мотивів непереборної дитинності (аж до постійного літературного «дня непослухів»), смислових ігор, образної еклектики поряд з інтелектуалізмом і т. ін. Ну й ким і чим нині вимірювати сформованість генерації?
Повертаючися до присуду Є. Барана («макулатурні «Дві тонни»), дозволю собі не погодитися. Я (й не тільки я) дуже сумніваюся, що доробок К. Калитко, Д. Лазуткіна, А. Малігон, О. Мамчич, Г. Ткачук та багатьох інших авторів збірника, приречений на зжовклу залишковість у сучукрлітвідстійниках. Усе корениться в потребі пошуку цілісного феномену. А в його межах чому б до поданого кола поетів не зарахувати – з деякими застереженнями – П. Щирицю, рецензованого критиком, або Мар'яна Лазарука, давніше відзначеного І. Бондарем-Терещенком?
Відповідь виявиться очевидною та безпретензійною. «Дві тонни» — це не так антологія, як апологія нового творчого витка. Марно гадати, буцімто епоха двотисячних вичерпається за цей і найближчий роки, а на зміну їй збуремиться покруч «двотисячідесятництва». Письменницькій молоді 1990-х років узагалі знадобилося три колективних видання з досить пістрявим авторським складом (перше «Молоде вино», «Тексти», «Іменник»), щоб утвердити свою часову зумовленість і, водночас, нагнати цим сплін на численних академічних філологів.
Зрештою, «Дві тонни» закономірно увиразнюють парадокс, успадкований саме від попереднього десятиліття. Актуальному літпроцесу бракує альманахів, наївно-паперових, з «черевцем» і широкою автурою. Цікаво, між іншим, чи вважала «Руська трійця» антологією «Русалку Дністрову»?
Русалка була також у мультику про пластилінову ворону. А пригоди з формою, тональністю й тонажністю новітнього покоління до дратівливості подібні до нього. Особливо з точки зору оприявленого гіпотетичного метелика.
Пригадується, Юрій Тинянов якось застерігав щодо епохи, коли всі поети пишуть «добре», і тоді геніальним вважається «поганий» поет. У цій антології «поганих» поетів нема, але чимало «хороших» тут виявляються просто «разными». Ну, це вже за Маяковським.
Тож учасники антології «Дві тонни» різні хоча б за «поетичною» вагою, яку укладачі вирахували в кілограмах. І це правильно, особливо, коли інші критерії відсутні. Так уже виходить, що всі автори збірника легковагі і легкокрилі. Тобто близько 60 кг. «Не довіряє геніям і біляшам», – довідуємося з анкети одного з них. «Багато невдалих стрижок», – ... [ Показати всю рецензію ]
бідкається з власної долі друга. Хай там як, але, вивчивши життя за підручниками, наші «двотисячні» поети захоплено обсервують столичне життя зазвичай широко розплющеними очима провінціала. Взагалі епіграфи з Івана Величковського і Сильвії Плат, а також присвяти Іванові Драчу й Оксані Забужко. Сергію Жадану присвяти відсутні, але тінь «голосу 90-х» миготить мало не на кожній сторінці. Також маємо масштабні «поеми у віршах», «розмови з Богом» та інші «монологи про безсоння», якими автори намагаються набрати поетичної ваги. У принципі, не забороняється.
Загалом, вийшов талановитий, багато в чому студентський збірник віршів, які укладачі чомусь визначили «найкращою молодою поезією». Мовляв, інших письменників у них для нас нема. Видавати таке всерйоз сьогодні навряд чи хтось наважиться, через що й було засноване одним з авторів книжки власне видавництво «Маузер», де з’явилися «Дві тонни» віршованої продукції. Важкувато, чи не так? Цікаво, що її споживачам також нелегко, бо іноді мають кардинально протилежні думки, зокрема, щодо якості запропонованого продукту. З одного боку, дехто ніби як погоджується з асортиментом. «Так, ну все. Гаразд. Зібрались. Починаєм жити. / Дуже швидко – треба ж також іншим місце дати. / Ігри, сайти, парашути, танці, сонце Крита... / Це нормально. Це по кайфу. Це ми будем брати», – зазначає одна з авторок антології. Натомість ті, кого не зарахували до жодної вагової категорії, зазвичай проти. «А потом подошел Романенко и сказал: «Покупай книгу», – згадує презентацію «Двох тонн» один з таких бідолах, – а я ответил что-то вроде «Бабло закончилось», хотя по моему выражению лица было ясно «Я не тринадцатилетняя девочка, чтоб читать эту книгу – здесь слишком много шлака». Наверное, нужно было просто послать его в жопу».
Ну, послати видавця куди подалі можна завжди і всюди, але що робити з самою антологією? І що робити з її авторами, яких зважили і загорнули в «двотисячну» обгортку лише заради самого процесу, причому далеко не літературного? «Их нужно снова и снова макать в собственные ошибки, как котят в дерьмо, – підказує рецепт «обважений» автор. – Издатели избаловали их донельзя. Большинство абсолютно не работают над текстом, а мнят себя вершителями судеб... И самое печальное, если они в ней останутся. Все эти поваляево-стронговские. Останутся только из-за того, что были первыми!!! Эту чудовищную ошибку нужно исправить!»
Невже товариш «Маузер» знову всіх зважуватись пожене? Але тоді бажано зранку, і перед відвідуванням вбиральні, щоби «поетичної» ваги побільше було.
Поет Олег Романенко, 29 років, 63 кілограми, випустив у власному видавництві «Маузер» антологію віршів «двотисячників». Книжка називається «Дві тонни найкращої молодої поезії».
«Двотисячники» — покоління, літературне становлення якого припало на рубіж тисячоліть. Чому дві тонни? Бо це сумарна вага понад трьох десятків поетів, чиї вірші зібрано в антології — від 93-кілограмового Сергія Осоки до 46-кілограмової Олесі Мамчич. Вагу тут акцентовано ніби замість літературного маніфесту: ось ми в літературі є, і нас можна точно виміряти в певних координатах — вік, вага, а дехто подає ще й зріст. Зрештою, ... [ Показати всю рецензію ]
не гірший спосіб маніфестування: доводити «потрібність» поезії — марно, вона є та й годі. І є як фізичне явище, а не лише метафізичне. Водночас у цій назві ніби схована іронія до старших попередників, які вже «мають вагу» в літературі.
Про саму цю книжку можна сказати кілька хороших слів ще навіть до її прочитання. По-перше: серед нас завжди є певна кількість людей, яким хочеться знати щось про сучасну поезію. Але сучасна поезія — це та, якої не вивчають у школі. Отже, ця книжка втішить тих, кому завжди мало шкільної хрестоматії.
По-друге: кажуть, поет вимірюється не окремими віршами, а цілими книжками. Так само — і поетичне покоління. Отакі антології здатні показати поезію однієї генерації як певну цілісність. На це не всім щастить. Скажімо, антологія наших семидесятників вийшла колись за кордоном і залишається досі для нас недоступною, бо в Україні не перевидавалася. Ось іще чому добре, що вийшла в світ ця книжка.
Компанія «двотисячників» у ній постає як певна мистецька очевидність, різні голоси тут перегукуються й взаємодоповнюються. Зрозуміло, не всі вони згодом увійдуть до шкільних хрестоматій — але саме це надає книжці додаткового драматизму. У цьому сенсі молодість завжди драматична — ніхто не знає, де згодом опиняться багатообіцяючі імена. Коли вони поважчають — поезія полегшає...
Нарешті, ось яке спостереження: наші дівчата-поетки здаються іноді цікавішими, ніж хлопці, хоч і важать не набагато більше трьох пудів — як-от 55-кілограмова киянка Галина Ткачук чи 55-кілограмова сумчанка Лілія Лисенко.
Це, звісно, вельми суб’єктивні, хвилинні й неповні враження, але що поробиш: читач споживає поезію не тоннами, а міліграмами. І цієї антології вистачить надовго.
Автор рецензії: Олександр Стусенко
(джерело:
«ЛітАкцент»)
Не так давно, але й не так недавно видавництво Олега Романенка «Маузер» явило світові книжку «Дві тонни», анонсовану як «антологія поезії двотисячників». Про світ я, звичайно, пожартував, але ультрамодним смайликом у відповідному місці не скористався з тієї простої причини, що вірю в невичерпність і невичерпаність Слова й не передаю думок та емоцій на миґах, накинутих нам сферою техносу й покликаних уніфікувати й знеособити людину ще й у процесі спілкування. Саме цей елемент уніфікації, як зауважив у післяслові до антології теоретик і практик літератури Р.Семків, є звичним для поетики двотисячників.
Про ... [ Показати всю рецензію ]
поетику та естетику мало б ітися там, де присутня поезія, там, де є не просто текст, а твір. Натомість упорядники антології - Богдан-Олег Горобчук та Олег Романенко - схарактеризували те, чим наповнили своє видання, як «2000 кілограмів (себто дві тонни) найкращої, найбільш яскравої та оригінальної поетичної субстанції України». Проте з цієї антології (якщо якому-небудь божевільному філологові стане снаги прочитати її всю) можна зробити висновок, що «двотисячники» - це такий собі натовп випадкових людей, які, варячись у власному соку, спроможні не на поезію та вже й не на її сурогат, а лиш на те, що інакше як субстанцією не назвеш.
Поза тим, це не так. Адже в антології представлені також люди, з-під чийого пера виходить таки поезія. Це, до прикладу, Олеся Мамчич, Світлана Богдан, Катерина Калитко, Макс(им) Лижов. От тільки невідомо чий (авторів чи упорядників) суб’єктивний підхід до відбору текстів зіграв не на руку як першим, так і другим. Бо ж і в Катерини Калитко, й в Олесі Мамчич, і у Світлани Богдан є значно сильніші, яскравіші вірші, ніж ті, що представляють їх в антології.
Добра якість поезії вимірюється, зокрема, тим, чи западає вірш у душу, чи запам’ятовується. Я можу з пам’яті цитувати Катрю Калитко й Олесю Мамчич, навіки закарбувались у мені рядки юного Макса (тоді ще він звався Максимом) Лижова:
Життя - це на Голгофу путь.
З важким хрестом важка дорога.
Тебе на ньому розіпнуть
Як злодія або як Бога.
(цитую з пам’яті серця)
А що мені запам’яталося з «антологізованого» їхнього доробку? Не кажучи вже про тексти таких шедеврастеніків як Олег Коцарев, Богдана Матіяш, Микола Леонович, Олена Степаненко, Лілія Лисенко, Гриця Ерде, Павло Коробчук, стронґовський™… Перераховувати надто довго. Краще візьміть «Дві тонни», прочитайте кількох авторів на вибір і перевірте себе: що з того залишиться у ваших пам’яті й душі вже наступного дня.
Поезія - це завжди неповторність (і талі за хрестоматійним текстом). У цій рецензії цитата з Ліни Костенко може видатись моралізаторством трухлявого пенька з дипломом доктора філології, а проте знову закликаю потенційного читача розгорнути «Дві тонни».
Макс(им) Лижов:
У прямокутнищі - мешкаю,
по прямокутницях - ходжу…
Сідаю - на прямокутник,
обідаю - за прямокутником,
лягаю - на прямокутник,
прямокутником - укриваюсь […]
(«Прямокутне»)
Юля Стахівська:
мене оточують одні квадратики
будинки за вікном
отвори у тюлю теж квадратні
і вже не дивлюсь а дивуюсь
що кімната квадратова […]
(«Квадратики»)
А ось іще стронґовський™:
свята закінчувались
і треба було повертатись до робочого режиму
перестати лягати о третій вставати о першій
тому я ліг об 11-й
і довго не міг заснути […]
(«Монолог про кіберпанк»)
ніяк не міг заснути
плацкартні вагони й так химерне місце для сну
та й з голови багато чого не йшло
тож я лежав часом куняв
а поруч хропли сопли і будьмо відвертими -
просто дихали рівно […]
(«Монолог про безсоння»)
Яка, будьмо відвертими, неповторність! Не кажучи вже про відсутність побутовізму. Одне слово, поезія. І такої поезії - майже дві тонни! От де порозкошує поціновувач красного слова! Особливо коли зустрічатиме такі суто українські слова, як «бедра» (Гриця Ерде), «ботинки» (Сашко Ушкалов) або наштовхнеться на відкриття того ж Ушкалова:
зануривши руки по самі лікті
ламають сонним амебам хорди
І зрозуміє поціновувач, що неправду йому втовкмачували у школі, ніби найпростіші та хордові - різні класи істот.
Якими ж критеріями послуговувались упорядники братської могили під назвою «Дві тонни», добираючи до неї авторів? На книжці зазначено, що вся ця важка поетична субстанція належить так званим «двотисячникам», тобто людям, яких злі язики перехрестили на «нульовиків», а тепер, вочевидь, перехрестять на «двотонників». Критерій вагомий і вичерпний: субстанцію можна вимірювати лише кілограмами. Тому учасників антології ретельно зважили, - весь гурт затягнув рівно дві тонни. А тих, хто в ці 2000 кг не вмістився, вивели за межі антології та найкращої молодої поезії як баласт, котрий цю поезію тільки обтяжує. Крім того, в ході підготовки двотонної антології упорядники зробили унікальні відкриття:
1) «Очевидно, що поети-чоловіки більше важать для сучукрліту, аніж поети-жінки».
2) «Сергій Осока важить стільки ж, скільки Олеся Мамчич і Катя Бабкіна разом узяті».
Звідси випливає, що коли котресь із представлених в антології поетичних тіл набере зайвої ваги, його посадять на хліб і воду або ж, що значно гірше, виключать із когорти «двотисячників», чи то пак - «двотонників».
Але збоку проглядається інший критерій неприродного добору авторів антології: більшість із них є лавреатами літературного конкурсу видавництва «Смолоскип» і бере активну участь у його ірпінських семінарах. Недарма ж половину своєї вже згадуваної післямови Р.Семків присвятив саме «Смолоскипові»!
Ну, і на закінчення: антологія поетичної субстанції «Дві тонни» буде цікава насамперед усім причетним до смолоскипівської тусівки, а також особам, які надто міцно зрослися з вітчизняною філологією.
Цього разу двотисячники здається вже точно про себе заявляли. Ні, вони й раніше заявляли – регулярні до набридливості поетичні вечори, акції та перформанси, дебютні й не тільки дебютні збірочки віршів із припискою: поет-двотисячник. Але «Дві тонни» – це щось трохи більше.
Навіть не сам факт видання антології, бо книжки в нас виходять часто, і вихід іще однієї, до того ж у невідомому видавництві, ще не збурив би літпроцесу. Але тут книжка підкріплена аґресивною піар-кампанією (не факт, що грамотною, не факт, що ефективною, але аґресивною – а отже помітною), цю книжку вже добре знають. І це робить ... [ Показати всю рецензію ]
не тільки можливим, але і необхідним про неї говорити – про неї і про покоління двотисячників узагалі. (Хоча про двотисячників мовиться вже вельми давно, і мовиться переважно самими двотисячниками.)
Тут слід було б надати невелику дефініцію, аби далі не плутатися в поняттях. Отож, двотисячники – це автори, які почали активну творчу діяльність у 2000-их роках. Далі, це – лише поети; прозаїків у нас взагалі не прийнято ділити саме на покоління (частіше – на «школи» чи навіть «феномени»). Нарешті, двотисячники – означення суто формальне, воно не означає певної поєднаности їхніх представників стилістично/тематично/метрично чи якось іще. Тому двотисячником може стати будь-хто з нас, треба тільки написати вірш чи краще декілька. І тому можливо, що дехто з нас – згідно з цими критеріями – вже є двотисячником. Але досі про це не підозрює.
Останній факт оприявнює болісне для літераторів останньої ґенерації питання якости поезії. Адже вірші пише кожен другий, а враховуючи «тусовочність» нашого літпроцесу, варто тільки увійти до «тусівки», і можна сміливо вішати на себе ярлик «2000». Виокремити кращих серед кращих (або бодай серед хоч-якихось), зняти поетичні «вершки» покоління – саме це мали на меті видавці «Двох тонн». Та чи вдалося це зробити?
ІБТ у своїй рецензії не жаліє жовчі, аби дати відповідь: ні, не вдалося. Більше того, двотисячники, таке враження, взагалі писати вірші не вміють. Не буду прямо заперечувати його думку – зрештою, в ній теж є доля істини, якщо в такому питанні як «якість поезії» може бути якась істина крім особистого смаку. Завдання визначати, «хороші» там вірші чи «погані», лишити краще на читачів – а вже вони можуть бути й більш толерантні, аніж пан ІБТ. Зі свого боку ж спробую зазначити, що питання якости «Двох тонн» є некоректне за суттю. Як я вже сказав, двотисячники не поєднані нічим, окрім більш-менш близького віку. Тому вірші їхні абсолютно різні. Мовні ігри Лижова – це не прониклива лірика Олесі Мамчич, урбаністичні образи Горобчука – це не лаконічні настроєві поезії Черняхівської, а техногенні верлібри Гадзінського – не особисті переживання Тетяни Винник. Що дає така різність, така нерівномірність, окрім відчуття еклектичності? Свободу вибору. Потрібно бути маніяком, щоби полюбити все чи хоча б дві третини з того, що увійшло до антології. Але потрібно бути повним ненависником поезії, щоби не вподобати собі нічого й нікого. Тому я не відповідатиму на питання, чи виконали упорядники мету дати нам «хорошу» поезію: це нехай лишиться на розсуд читача, і не узагальненого читача, а кожного конкретного.
Натомість я можу з певністю сказати, що виконано мету іншу – мету, яка свідомо чи ні, але була присутня в намірах «Маузера». Адже «Дві тонни» – не тільки і не стільки збірка поезії різних авторів. Це насамперед документ доби. Двотисячники є, про них говорити можна – в цьому ми переконались; натомість чи будуть вони і чи про них згадають років, скажімо, за двадцять? Та навіть за десять? Більшість оптимістичних молодих авторів, які безтурботно пописують віршики й навіть спромоглися потрапити до антології, на той час будуть забуті, за великим рахунком, та і не до того їм буде: справжнє доросле життя з усіма його заморочками. Дехто ж навпаки, залишиться в літературному житті й можливо навіть засяє зіркою на культурному небосхилі. «Дві тонни» виводять поза всі викрутаси історії, нібито призупиняють час у нашому «тепер», яке не дорівнюватиме «завтра». Двотисячники, якими вони були в час розквіту; поезія молодих авторів, які проживають молодість у двотисячні; унікальна спроба витворити канон не постфактум; ось що таке «Дві тонни». Ця книжка потрібна сучасності, бо показує уявлення сучасности про поезію; ця книжка потрібна майбутньому, бо покаже йому таке минуле, про яке вже складно буде згадати. Тому варто придбати її, аби просто вгледіти цей образ сучасної поезії і завжди мати можливість реконструювати його. А для снобів, яким важлива насамперед «якість» поезії, існує купа інших варіантів.
Принаймні я свій вибір зробив і про нього не шкодую.
Олег Сидор-Гібелинда якось зазначив, що «антологія – останній цвях, забитий у домовину творчості». З такої, мабуть найпесимістичнішої точки зору, огрядний томик поезії двотисячників ставить 32 хрести на наймолодшому поколінні. Якби то була не метафора, українська література справді мала б ще одне розстріляне відродження, однак моя присутність в антології робить мою оцінку пристрасною. Абстраґуватися ж я не збираюся, тому забийте і читайте далі.
«2т» ідеяльно пасують для подарунка людині далекій від сучасного літпроцесу України, але яка б воліла виправити ситуацію. Конкурентів при цьому в антології ... [ Показати всю рецензію ]
майже і нема. Попередні поколіннєві multi sunt vocati виходили бозна-коли і зараз є радше предметом не пересічних читачів, а бібліофілів (хоча і їх навряд чи).
«2т» є просто цікавим, дотепним, а головне – розмаїтим читанням, яке засмакує навіть тим, хто поезію востаннє ненавидів у школі. З пропонованих текстів легко вичленити афоризми і тим самим оновити свій запас метафорики, який в нас заснований на культурних стовпах брєжнєвської ери.
«2т» є давно очікуваним, вчасним та вдалим зрізом того покоління, яке вже зараз творить поезію світового рівня. Олег Романенко з Богданом-Олегом Горобчуком могли б і не створювати ретельно дотримуваної концепції двох тисяч кілограмів і ця книжка все одно б стала значною подією. Всі наступні антології (а вони неодмінно будуть!) неодмінно будуть змушені полемізувати з цією, пробувати руйнувати канон. Адже саме каноном, новим іконостасом цей томик і є, а єдині ефективні зусилля для вилучення з нього можуть докласти тільки самі її автори. Покоління, яке досі існувало у вигляді вкрай нечисленних статей та вкрай багатослівних віртуальних полемік, нарешті отримало точку відліку академічної своєї гісторії. З одного боку це зло: всі з учасників антології тьху-тьху ще живі, та щойно, за академічними мірками, вилупилися. Є ризик, що принаймні частина з них забронзовіє в період дозрівання. З иншого – 2000-ки вперше за тривалий навіть академічно час отримали шанс на осмислення себе в процесі свого становлення, а це новий досвід і для кволого нашого літературознавства. Останнє, до речі, в паніці. Воно ще не встигло осягнути велич альбо ницість, кому що ближче, 80-ників та 90-ників, а тут на тобі, вже не зіґноруєш.
І це – не найголовніше досягнення «Двох тонн». Їх багато, як і самої книги.
«Так, ну все. Гаразд. Зібрались. Починаєм жити» - таким рядком із поезії Світлани Богдан, однієї з 32 авторів нової антології молодої поезії «Дві тонни», можна означити цю першу спробу молодого покоління поетів-«двотисячників» задекларувати своє існування у сучасному літературному просторі. Втім, розберімося!
Ідея видання антології «наймолодшої» поезії буквально літала у повітрі вже як мінімум роки два-три. Тому її видання було неминучим, тож поколінню «дві тисячі», зрештою, пощастило, що їхній антології випало втілитися у доволі симпатичне видання. Адже найпершим із вражень, яке висловлювала ... [ Показати всю рецензію ]
переважна більшість покупців на львівському Форумі видавців, було – «Цю книжку в руках потримати приємно!»
Звісно, ті, хто стежить за літпроцесом (або просто за новинами культури на телебаченні) помітили, як «Дві тонни» продавали на радянських магазинних вагах дівчата-авторкині у фартушках а-ля продуктовий ринок, а поруч стояв екстравагантний «банер» книги, зроблений за допомогою старої віконної рами. Уже дещо менше людей уповні знає про концепцію новго «друкованого продукту», тож нагадаймо її коротко: в антології зібрано найкращі вірші понад тридцяти молодих авторів з усієї України; оскільки їхнє творче становлення припадає на двотисячні роки – звідси і назва покоління; число 2000 всіляко обігрується (сукупна вага поетів становить рівно 2000 кг, промо-ціна книги – 2000 копійок, тираж – 2000 примірників).
Як бачимо, «обличчя» видання (поліграфія-дизайн та ідея-концепція) цілком пристойне. Тож перейдімо від обгортки власне до цукерочки.
Перехід цей можна здійснити найбільш традиційним і «снобським» шляхом: проаналізуймо інгредієнти. На перший погляд – стопроцентний якісний шоколад: у кожній біографічній довідці – перемоги у конкурсах, виступи, збірки, публікації... Але перше, що примушує задуматися – це передмова від упорядників, з якої дізнаємося про іще одну концепцію – «два в одному». Два упорядника – два погляди на поезію. На питання, у чому, власне, полягає ця принципова різниця, передмова віджартовується короткою реплікою про «поетів-важковиків», яким протиставляються «легкі і тендітні» . У цьому місці виникає перша підозра у тому, що все ж таки «сили» тут дещо «не рівні». Підозра посилюється і під час читання післямови, написаної літературознавцем Ростиславом Семківим, головною думкою якої є, здається, та, що у десятиліттях, а тим більше - віках закарбовуються далеко не всі присутні в антологіях імена. Але ж будь-кому, хто, принаймні, раз на місяць має звичку замислюватися над загальною природою речей, ця думка вже приходила. До розуміння ж молодої поезії в результаті нічого не додано. І роботу із означення рамок і виділення ознак «двотисячницької літератури» так і не розпочато. Втім, як би це не звучало парадоксально, саме виданням цієї збірки можливість таких спроб уже перекреслено. Адже той, хто схотів би виділяти якісь окремі ознаки, маючи за об'єкт таке різноманіття, зазделегідь ставить себе у досить незручне становище.
Адже поети зібрані справді різні, про це сповіщає передусім географія (місцем народження і становлення різних митців, чия творчість представлена в антології, є широкі терена від Івано-Франківська аж до Сум, від Львова до Харкова, через Житомир та Ніжин). Інша справа, що багато із них тепер уже кияни, але це вже ажніяк не стосується поезії, а лише невдалої внутрішньої держполітики.
Та не міста головне – чи не найважливішим із плюсів, які пропонує нам антологія є те, що авторів дібрано не за принципом «знаності-тусівочності», а передусім «за тексти». Тож картину маємо доволі повну: з одного боку і відомі ГО-КО-КО-ЛА (смолоскипівсько-фактівські поети-«зірки» Б.-О. Горобчук, П. Коробчук, О. Коцарев і Д. Лазуткін), з іншого – наприклад, Олена Пашук чи Анна Малігон, які також пишуть цікаві та гарні вірші, але дещо менше «світяться на людях».
При детальному ознайомленні із тим, що становить сутність книги – тобто власне із віршами, передчуття, яке з'явилося на самому початку, нарешті стало твердженням: збірка ажніяк не однорідна (зрештою, може, такою і личить бути антології). «Поетичні твердження» варіюються тут від релігійно-філософських («адже знаємо: якось вогонь не зійде/ так тоді ж і сонце не зáйде», Олеся Мамчич) і до відверто-клоунських («Дурка плаче по мені, дурка плаче» Артем Захарченко).
Той, хто вміє шукати, справді має шанс зустріти у цій антології свого улюбленого вірша. Хоча все одно дещо комічно звучать заяви одного із упорядників антології Богдана-Олега Горобчука про те, що, мовляв, двотисячники "мало поступаються, а подекуди і перекривають принаймні два попередні покоління авторів". Подібні висновки, звісно, робити іще занадто рано, оскільки антологія «Дві тонни» це лише проміжний підсумок. Втім, можливо, саме тому – найважливіший.
Літературні майстерні часто порівнюють із кухнею. Деякі страви, приготовані на ній, стають витворами кулінарного мистецтва, деякі виходять надміру перченими чи пересмаженими, натомість деяким явно бракує солі. Та найгірше, коли наїдок готується з несвіжих продуктів. Як його не прикрашай тоді, на які тарелі не викладай – а все ж несмачно...
Аналогічна ситуація в літературі. Звісно, ніхто не проти класики, але саме новизна та свіжість сьогодні цінуються найвище. Антологія поезії двотисячників – так себе іменують сучасні молоді поети, чиї твори увійшли до збірки «Дві тонни», – є однією з найсвіжіших ... [ Показати всю рецензію ]
страв сучасної української літературної кухні.
Рецепт «фрешу з двотисячників» належить поетові Олегу Романенку. Разом із Богданом-Олегом Горобчуком він виступив й упорядником антології, зібравши під палітуркою аж тридцять два «поетичні компоненти», які різняться за статтю, вагою, світосприйняттям, кількістю отриманих премій та виданих збірок. Але об'єднуються магічною цифрою 2 000.
«Дві тонни» (дві тисячі кілограмів) – назва антології; справу ми маємо із поетами-двотисячниками; дві тисячі копійок – промоціна збірки; дві тисячі примірників – перший наклад; а ще всі разом автори важать 2 000 кілограмів. Добре, що суцільна символічність не вплинула на вагу книги, яка насправді важить навіть менше, ніж 2 000 грамів.
У кулінарній справі складники добираються за масою згідно з рецептом. Саме тому, напевно, й вказано поряд із біографічними даними учасників антології вагу кожного з поетів та поеток.
Втім, зрозуміло, що під час укладання збірки йшлося насамперед про творчу вагу. Як і годиться складникам якісної страви, вони підібрані в розумній пропорції: ні духмяні строфи, ні рядки «з душком» не забивають основного смаку.
Книга вийшла справді універсальною, її можна читати хоч за абетковим покажчиком, хоч за фото найсимпатичніших вам поетів, хоч за суто авторськими вивертами епатажністю, урбаністичністю, філософськими збоченнями чи грою слів, випадково названою віршами. На сторінках антології вони всі співіснують мирно – часом стверджуючи чи спростовуючи думки із попередніх сторінок.
Кажуть, будь-який жарт містить лише частку жарту... Підкреслюючи цифру 2 000 – і у назві антології, і в сучасній епосі – кожен із поетів, безперечно, розуміє, що про вагомість його праці (якщо не боятися гучних фраз) можна буде судити лише згодом. Тоді, коли величати двотисячниками мешканців збірки почнуть ще й читачі та критики. А поки що вони не мають зморшок і проблем із склерозом, не цураються свого тіла й своєї творчості.
Тож нехай талант та молодість сучукрліту панують на сторінках «Двох тонн», вкотре підтверджуючи правило про те, що свіжість – головне.
Як утворюються антології? Будь-хто, хто мав хоч раз справу з упорядкуванням цього явища книжкового світу, відповість: шляхом об’єднання під однією обкладинкою групи письменників за певним (віковим, естетичним, хронологічним, статевим тощо) критерієм.
Антологія поезії двотисячників "Дві тонни" хоча й залучає для відбору авторів віковий ценз (бо ж, як сказано в передмові упорядників – Олега Романенка і Богдана-Олега Горобчука, – двотисячники – "наймолодше покоління вже зреалізованих українських поетів", чиє "творче становлення... припадає на двотисячні роки"), проте за найголовніший показник обирає ... [ Показати всю рецензію ]
параметр принципово позалітературний: вагу.
Саме так, у книжці подано точну вагу кожного митця. Якщо скласти кілограми всіх молодих поетів (яких, до речі, маємо аж 32), докупи, отримаємо їх рівно 2000 – дві тонни чистого поетичного тіла.
Ще раз до передмови: "У нашій антології вага є центральною, вона зумовлює і кількість, і якість, і – що найсуттєвіше – є базисом підбору учасників. Вага зараз вирішує усе, так само як і числа".
Двотисячні роки, дві тисячі кілограмів, двотисячний наклад видання, дві тисячі копійок (20 гривень) – промо-ціна за одну книжку...
Справді, концепцію продумано ретельно і досить вдало.
Не менш вдалим видається обрання найголовнішим показником саме ваги, адже наразі тільки позахудожній, позаестетичний критерій може стати об’єднавчим для огрому (не побоюся цього слова) всього, що могло б бути названим "сучасною українською молодою поезією". Не випадково на обкладинці "Двох тонн" зображено сітку, напхом напхану рибинами: саме на такі рибинки скидаються численні молоді митці, які безжально забивають своїми юними тілами приміщення, де кояться всілякі літвечори, і, штовхаючись, тиснучись, мов шпроти в банці, очікують на свою чергу нарешті щось почитати зі сцени.
Тільки не варто робити невтішних висновків. Те, що поетів багато, не є негативом. Навпаки – це добре, бо всі вони різні й оригінальні. На щастя, українська література ніколи більше не буде єдиним, монолітним, односпрямованим у своєму розвитку монстром на кшталт соцреалістичної почвари. Постмодерний шизофренічний час пропонує засадничо плюралістичне полотно сучукрлітпроцесу, строкате й різнобарвне, наче зіткана з окремих клаптиків ковдра. Кожен клаптик має свій колір, власну особливу фактуру тканини. Що кому більше до вподоби – обирайте, будь ласка!
Агресивно-урбаністичний Ярослав Гадзінський; епатажний Артем Захарченко; монументально-класицистична Катерина Калитко; філософська спрямованість Олеся Коржа; словоплетіння-мовогра Павла Коробчука; культурологічна наснаженість тексту Олесі Мамчич; архетипно-міфологічне письмо Галини Ткачук; легкі емоційні поетичні потоки Вікторії Черняхівської...
На сторінках антології мирно співіснують найрізноманітніші, часом кардинально протилежні настрої, ідеї, творчі методи. Читаємо спершу таке:
ця птаха славна
і птаха віща
така як пава
та трохи вища
(Галина Ткачук, "Успіння").
Що може бути спільним для всіх цих індивідуальностей? Що в принципі здатне об’єднати їх разом: яка творча концепція, ідея, тема, поетика, естетика????
Відповідь одна: та ніяка!
Тільки вага як єдино можливий вимір, що його безболісне прикладання до кожного не поранить, не травмує, не обмежить особистості.
Наскільки вагомим є кожен з надрукованих в антології авторів? Яку вагу матиме його внесок у розвиток української літератури? Питання очевидно риторичні й потребують часової відстані для того, щоб можна було пробувати давати відповідь.
А поки що всі вони молоді й привабливі, всі пишуть, шукають, розвиваються, видають книжки, влаштовують перформенси і намагаються голосно заявити про себе.
"Всі разом ми важимо аж дві тонни!"
Багато чи мало для покоління?
