|
Орлі, син Орлика : Історично-пригодницький роман
Тимур Литовченко
— Фоліо,
2010.
— 282 с.
— (Серія: Історія України в романах).
— м.Харків. — Наклад 1500 шт.
Тверда обкладинка. Можливість автографа.
Жанр:
— Історичне
— Козаччина
— Пригодницьке
Анотація:
Ім’я гетьмана Пилипа Орлика загальновідоме: сподвижник Івана Мазепи, спадкоємець його слави, автор «Пактів й конституцій законів та вольностей Війська Запорозького»… Набагато менше сучасні українці знають про його сина Григорія Орлика, який був відомим політичним і військовим діячем доби французького короля Людовіка XV, видатним дипломатом й організатором розгалуженої розвідувальної мережі, а також щирим адептом ідеї відновлення козацької держави на українських теренах. Життя Григора Орлі (саме під таким іменем гетьманич увійшов до світової історії) було сповнене небезпечних пригод, з яких він завжди виходивз честю.«Орлі, син Орлика», роман з історичного «козацького» циклу київського письменника Тимура Литовченка, став лауреатом Всеукраїнського конкурсу романів, кіносценаріїв, п’єс і пісенної лірики про кохання «Коронація слова».
|
Лінк із зображенням книжки:
|
27 грудня 1759 року від Різдва Христового охоронець Кароль, Філіпп і Карл-Густав Штайнфліхти прибули до замку Орлі. Там їх зустріла вбрана у жалобне удовиця Григорія Орлика — шляхетна пані Луїза-Єлена ле Брюн де Дентевіль. Кароль передав їй шпагу і бойові ордени гетьманича, а також особистого листа Його Королівської Величності Луї П’ятнадцятого:
Мадам!
Я втратив найдостойнішого, найвидатнішого, найсміливішого свого генерала, гордість усієї Франції. Цілковито розуміючи безмежність Вашого горя, тим не менш, уклінно прошу втішитися наступним моїм визнанням: шляхетний граф Григор Орлі де Лазіскі ... [ Показати весь уривок ]
помер саме так, як і належить помирати достойному нащадку такого славетного роду, дворянину древнього герба Навинів.
Щиро Ваш,
Луї
Проте Луїза-Єлена так і не втішилася, бо до кінця життя (а пережила вона чоловіка на шістнадцять років) не знімала жалобних строїв, не брала участі у будь-яких розвагах, не з’являлася при королівському дворі. Швидше за все, вона не могла вибачити саму себе, що коханий її чоловік загинув, «граючися» отриманим на весілля даруночком — драгунським полком «синіх шведів». Ясна річ, молода пані знала, що чоловічі «забавки» з подібного роду «іграшками» іноді бувають… смертельними. Проте аж ніяк не могла уявити, що загибель спіткає саме її коханого, а не його ворогів!!!
Поступово удовиця призвичаїлась до нового становища, сховала чорну тугу від сторонніх очей і понад усе переймалася лише одним — щоб хтось, близький чи далекий, зненацька не порушив могильний спокій такого існування… Як раптом 12 грудня 1775 року від Різдва Христового австрійська імператриця Марія Терезія надіслала їй орден Всхіднього Хреста — нагороду вірним вдовам. Ця дрібниця несподівано глибоко роз’ятрила душевну рану, яка, звісно ж, ніколи не загоювалась остаточно. З іншого боку, могутня монархиня мимовільно образила Луїзу-Єлену: справді, не заради людської вдячності шляхетна пані прирекла себе на подібне існування, тож не варто було «оплачувати» вірність загиблому чоловікові ніякими коштовними відзнаками…
Як би там не було насправді, та всього лише через три дні — 15 грудня 1775 року від Різдва Христового — Луїза-Єлена ле Брюн де Дентевіль пішла з цього буремного світу, аби під величний спів хору небесних янголів назавжди поєднатися з коханим чоловіком — Григорієм Орликом у Божому саду, найпрекраснішому від будь-яких садів земних. [ Згорнути уривок ]
|
