Тарас Лютий : Розумність НеРозумного : монографія : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Розумність нерозумного (джерело: АРХЕ)

Автор: Лютий Т. В.
http://arhe.com.ua/product/rozumnst-nerozumnogo/
Вид-во: ПАРАПАН

Мова: укр.

Формат: Обкл. м'як.– Форм. 145х200 мм; 420 стор.


У монографії обґрунтовуються способи відношення між розумним та нерозумним, через переосмислення контроверз між узвичаєною опозицією раціонального/ірраціонального. Предметом розвідки є феномен нерозумного, який, набувши в європейській традиції здебільше негативного змісту, розглядається як соціокультурний та антропологічний символ творення евристичної ситуації сприяння розважливим спонукам людини поза технологічно-ідеологічними формами всевладної ... [ Показати всю рецензію ] раціональності. Досліджуються історико-культурні (міфологічні, релігійні, соціальні, психологічні, літературні, мистецькі) “перетворені форми” нераціонального, актуалізуються смислові, лінгвістичні та невербально-тілесні структури семіотичної переплетеності “розумності” й “нерозумного”.
49.00 грн.
На складе: да

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Ігнатенко Н.В. (джерело: Український центр культурних досліджень)

Ігнатенко Н.В.,
аспірантка ДАКККіМ

ВІТЧИЗНЯНИЙ ТА ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ДОСВІД НАУКОВОГО ВИВЧЕННЯ НІЦШЕАНСЬКОГО БІНАРИЗМУ
Сьогодні не можна знайти жодного мислителя сучасності, в творчості якого в явній або прихованій формі не були б присутні ідеї, почерпнуті у Ніцше. Так, американський мислитель Б.Магнус вбачає в філософії постмодернізму відродження ідей Ніцше і говорить про безпосередній вплив вихідних установок його філософії на Гайдеггера, Ліотара, Фуко, Дельоза, Гваттарі [3, 138]. Самі ж представники постмодерністського філософського дискурсу високо оцінюють значення творчої спадщини Ніцше і в ... [ Показати всю рецензію ] своїх творах досить часто посилаються на його ідеї.

Важливими для розуміння постмодерністських ідей є погляди Ніцше на сутність нігілізму і можливості його подолання (оскільки існує точка зору на постмодернізм як на найбільш радикальну форму нігілізму), ідея вичерпності платонівсько-гегелівської філософської традиції та обмеженості сформованого в її межах раціонального типу мислення, неприйняття будь-якої метафізичної концепції, яка претендує на повне і всеохоплююче пояснення сфери реальності що розглядається, такі положення як “переоцінка цінностей”, “смерть Бога”, “вічне повернення”.

Культура мислиться філософом як сфера, головною характеристи-кою якої є моральний “ресентимент”, “генеалогічний” аналіз якого Ніцше здійснює як і з культурологічної, так і з психологічної точки зору. В роботі “Народження трагедії із духу музики” філософ на основі опозиції “діонісійського та аполлонічного” начал аналізує походження естетичного символу як такого.

У сучасній філософській і культурологічній думці в опозиції “діонісійське-аполлонічне”, як правило, вбачають жорстоку антитезу двох непо-єднуваних принципів (які відповідно символізують емоційну й розумову сфери) і не виходить за межі класичної європейської метафізики, цілком вкладаючись у традиційну схему бінарних опозицій: розум-тіло, душа-плоть. Але, на мою думку, мова йдеться про дещо інший ступінь їхньої відповідності. Так, на думку українського дослідника, представника Київської антро-пологічної школи Т.Лютого, своїм тілесно-речовинним втіленням діонісійський дух “Істинно Сущого”, “Першоєдиного” зобов’язаний аполлонічному, подібно до того, як у грецькій трагедії символіка поетичної словесності і мелос “співіснують як символічні “органи” взаємного доповнення” [4, 138].

Варто відмітити вплив ідей Ніцше на формування постмодерністського уявлення про “розщеплення” суб’єкта. В “Генеалогії моралі” чітко окреслюється наступна бінарна опозиція: людина благородна (як прообраз надлюдини) – людина ressentiment. Головний методологічний докір Ніцше полягає у тому, що мислення моральними цінностями обмежує теоретичну “оптику”, веде до декадансу, “десегрегації інстинктів”. З точки зору Ніцше, оманлива, перекручена форма волі людини ressentiment, котра поринула в себе через слабкість організму є більш вульгарною і немічною, аніж щира, жорстока Воля енергійної і звиклої до перемог істоти. Тим самим Ніцше віднаходить теоретичне обґрунтування для всієї психопатології “розщеплення” особистості, що виникає тоді, коли суб’єкт, не знаходячи об’єкта за межами себе, втілює його в собі, обертає на нього свою волю і дію.

Постмодерністи приймають положення Ніцше про те, що реальність є ірраціональною і не піддається контролю з боку розуму. Матеріальний світ, який ми сприймаємо органами відчуттів, являє собою примітивну форму афектів, в “якому ще замкнене в потужній єдності все те, що потім в органічному процесі від’єднується і оформлюється” [7, 270].

Говорячи про філософію Ф.Ніцше не можна обійти увагою одну з її ключових опозицій – смерть Бога – прихід Надлюдини. Ця опозиція ставить питання до всієї європейської культури ХХ ст. Ніцше проводить паралель між нігілізмом і хворобою, якою необхідно перехворіти, виключно для того, щоб прийти до нового світовідчуття. На думку філософа, нігілізм – це є не “початком кінця”, а великою “вихідною точкою”, за якою стара картина світу вже не відповідає новим реаліям, а нова ще не сформувалась: “… ми загубили підґрунтя, яке давало можливість жити, – ми деякий час не можемо зрозуміти, куди нам йти…” [5, 47]. Але, з точки зору Ніцше, нігілізм, як “патологічно проміжний стан” європейської культури може бути подоланий: ми повинні переконатися в наївності своїх ідеалів і усвідомити той факт, що “світ має, можливо, незрівнянно більшу цінність аніж ми можемо собі уявити” [6, 49].

На вчення Ніцше про “волю до влади” і “прихід надлюдини” спирається Ж.Дельоз у своїй концепції щодо ствердження життя. З точки зору Ж. Дельоза нігілізм заперечує не стільки буття, скільки становлення і багатоманітність. Філософ, на противагу нігілізму, пропонує чотири фігури перетворення цінностей. Перша фігура перетворення цінностей передбачає, що становлення не повинне знецінюватися, поглинатися Буттям, а множинність – зводитись до Єдиного. Друга фігура перетворення цінностей формулюється Дельозом як утвердження ствердження, роздвоєння ствердження. Багатоманітність не тотожна Єдиному, становлення Буттю. Буття і Єдність філософ наділяє новим змістом. Єдністю Делез називає Багатоманітність, як таку, а становлення зветься буттям. Мислитель, у дусі постмодерністських установок розуміє Єдність, як роздроблену множинність, що включає окремі елементи, вільні як від влади будь-якої структури (логічної, граматичної та ін.), так і від влади суб’єкта. З’єднання та розсіяння цих елементів і складає істинне становлення. Третя фігура перетворення цінностей показує, що становлення більше не протистоїть буттю, багатоманітність – Єдиному. Єдність багатоманітності і Буття становлення Дельоз стверджує через ніцшеанську концепцію “вічного повернення”: повертається не те ж саме, “…повертається лише одне твердження, тільки таке, що може бути стверджене, тільки радість повертається назад” [1, 53].

На четвертому етапі перетворення цінностей, філософ стверджує про появу Надлюдини, як осередку в Людині всього, що може бути стверджене. Це “вища форма того, що є, тип представлений у вибірковому бутті, породження і суб’єктивний початок цього буття” [2, 54].

Філософія Ніцше значним чином вплинула на формування сучасного філософського дискурсу. Творче переосмислення його спадщини в контексті постмодерністський концепцій є актуальним і сьогодні.

Використані джерела:

1. Делез Ж. Ницше / Жиль Делез. – СПб, 1989. – Т.1. – 130 с. [53].
2. Делез Ж. Ницше / Жиль Делез. – СПб, 1989. – Т.1. – 130 с. [54].
3. Кроукер А. Постмодернистская сцена: экспериментальная культура и гипе-рэстетика / А.Кроукер, Д. Кук // На путях постмодернизма. – М., 1995. – 143 с.
4. Лютий Т. Розумність нерозумного / Тарас Лютий. –Київ: Прапан, 200. – 419 с.
5. Ницше Ф. Воля к власти / Фридрих Ницше. Собрание сочинений: в 2 т. – Москва, 1989. – Т.1. – 475с. [47].
6. Ницше Ф. Воля к власти / Фридрих Ницше. Собрание сочинений: в 2 т. – Москва, 1989. – Т.1. – 475 с. [49].
7. Ницше Ф. Генеалогія морали / Фридрих Ницше. Собрание сочинений: в 2 т. – Москва, 1989. – Т.2. – 475 с.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Алла Гужва (джерело: відгук)

Майже всі, кому випадало знайомитись з «Критикою цинічного розуму» П. Слотердайка, напевно пам’ятають мальовниче зображення Робертом Музілем внутрішніх відчуттів, що можуть виникнути при читанні філософських творів. Це відчуття на кшталт того, що ніби якась стара рука викручує з голови мозок. Так ось, це НЕ про «Розумність нерозумного». Ваш мозок залишається в комфортному стані. Більш того, ви відчуваєте задоволення, на зразок того, коли вдається добрати максимально відповідне слово в реченні. Ваш мозок радіє, що його не відторгають від решти тіла, та не виокремлюють і возвеличують лише єдину здатність ... [ Показати всю рецензію ] раціонально мислити. О, автор чудово знайомий з усіма аргументами «отців-засновників» та «розбудовників» (термін заїжджений та заполітизований, та в даному випадку доречний) аналітично-раціонального типу мислення і демонструє це в першому розділі. Але не треба боятися цієї частини книги. Це не звичайна компіляція, до яких вже так звикли, що вони навіть обридати перестали. Присутність автора, Тараса Лютого, відчувається буквально на кожній сторінці. Особливий талант Т. Лютого полягає в тому, що коли мова йде про німецьких класичних та сучасних філософів, читачу не те що спати, навіть позіхати не хочеться. Можливо я дещо перебільшую, і хтось може читати Канта з Гегелем чи Габермаса більше години і не відчувати сонливості. Я просто виходжу з власного екзистенціального досвіду: для мене свого часу це були найефективніші снодійні, півгодини перед сном – і бай-бай.
Розділ другий викликає зацікавленість у дуже широкої верстви населення. Ще б пак! Шаманізм, діонісійство, містично-релігійні практики. Ви відчуваєте себе заглибленим та «продвинутым» тільки пробігши поглядом назви параграфів. Там представлено багато чого такого, що може зачарувати, надихнути, навіть запалити! Не вистачає тільки щось про тантричний секс з метою подолання статевого сепаратизму. Але нічого. Відсутність такої інформації повністю компенсується енергетичним сплеском від когнітивного дисонансу, що виникає на сторінці 169. Автор пише: «детермінізм дискурсивності змінюється альтернативним принципом незавершеності». А хіба принцип незавершеності не може мати свого власного детермінізму таким чином ставати дискурсом незавершеності зі своїми особливими засадами? Та десь хвилин за 5-10 все стає зрозумілим. Просто дискурс у даному випадку розуміється у сенсі максимально наближеному до мови (можливо і не це розуміється, але маю право на точку зору). Зате який чарівний когнітивний шок!
Гаразд. Все одно власні враження не перекладеш ні на кого, і ні до чого це. Беріть читайте та насолоджуйтесь! Наприкінці тільки скажу, що хто дочитає до кінця, тому пощастить дізнатися таке…!!! Виявляється, одна відома модель (навмисно не скажу хто саме, беріть і читайте!) не тільки знає що таке фантазм, але виказує зразкове соціальне міркування. А Кант виявляється… стоп. Ось тут дійсно кінець. Самі прочитайте. Авторові – успіхів.
ps для всех русскоговорящих, к коим сама отношусь – для вас книга доставит на порядок больше удовольствия, поскольку автор прекрасно владеет словом и, кроме содержания книги, вас порадует утонченная, элегантная, развитая речь изложения Тараса Лютого.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Дискурс / Discourse / Diskurs / Discours (джерело: Дискурс / Discourse / Diskurs / Discours)

Отже, те, що так довго анонсувалося, нарешті відбулося: 23 травня всі охочі мали змогу висловитися про книжку Тараса Лютого "Розумність нерозумного". Правда, далеко не всі з учасників засідання такою можливістю скористалися: говорили модератор, автор, викладачі (Архипова, Богачов, Менжулін, пані Тетяна з університету Шевченка), по кілька реплік сказали аспіранти. Студенти чомусь мовчали, хоча я (як уже згаданий модератор) хотів би, щоб вони також висловлювалися. Фактично зі студентів узяв слово тільки Vadym, решта делікатно утрималися. Можливо, причина була в тому, що це були люди, яких привела ... [ Показати всю рецензію ] на засідання Архипова в межах їхньої практики в Соломоновому університеті, тобто сам по собі захід їх не цікавив. Але разом із тим майже не було студентів навіть із Могилянки, хоча я зробив розсилку багатьом, та й оголошення на кафедрах філософії й культури висіли. Сподіваюся, надалі справа піде веселіше. Питання, звісно, не в кількості учасників, а насамперед у їхній, сказати б, готовності до дискурсу (та й потребі в ньому).

Сама дискусія розгорталася довкола декількох позицій. Першим в обговоренні виник Фуко, тому ми спробували з'ясувати, як корелює праця Лютого з ідеями Фуко. На мою думку, "Розумність нерозумного" була інспірована "Історією безумства" - передусім у проблемно-тематичному плані. Водночас Лютий застосовує антропологічний підхід, що різко відрізняє його від Фуко. Vadym спробував більш концептуально пов'язати обох філософів, хоча при цьому перейшов на проблему влади/знання, якої Лютий не ставить. Натомість Архипова зауважила, що вважає Фуко іррелевантним для нинішньої праці, і запропонувала розглядати текст залежно від тих настанов, на які він сам спирається. При цьому я впевнений, що ми так чи інакше маємо враховувати критику французьким філософом антропології, якщо маніфестуємо саме антропологічний підхід. Мені особисто здається, що "Розумність нерозумного" написано значною мірою з дофукіанських позицій.

Ще одним проблемним моментом було співвідношення раціональности та соціокультурного контексту, у якому вона існує (і в якому також ставиться питання про неї). Вадим Менжулін спробував з'ясувати, чому саме сьогодні треба писати книжку, де, на його думку, реабілітується нерозумне, коли, як він заявив, нерозумного й так вистачає. Але потім він додав, що в процесі читання змінював своє різко критичне ставлення до такої настанови на більш поблажливе, тому що зрозумів, що автор не прагне підмінити розумне нерозумним, а якраз-таки дуже добре їх розрізняє та водночас встановлює між ними рівні переходу.

Андрій Богачов спробував поставити проблему співвідношення раціонального та соціального (щоправда, не читавши книжки). Мені здалося, що він зближує поняття "раціональність" і "здоровий глузд", причому розглядає їх у контексті соціального існування індивіда. На його думку, та чи інша раціональність дозволяє передусім прийнятно існувати в суспільстві, побудованому на певних засадах (слід вважати, зумовлених тією ж таки раціональністю). Я проінтерпретував його думку так, що раціональність є передумовою соціального конформізму, хоча пан Богачов із цим не погодився. А пані Тетяна з університету Шевченка взагалі була проти того, щоб ототожнювати раціональність і здоровий глузд. Я з нею згоден у тому плані, що раціональність - поняття ширше, і раціональність, як на мене, включає ідею того, що таке здоровий глузд. Бо ж немає здорового глузду, єдиного для всіх часів, та й саме це поняття має свою історію та виникає в цілком конкретному контексті - у межах, знову ж таки, певної раціональности (конкретно - модерної).

Окремо йшлося про нерозумне та його співвідношення з розумом. Тарас Лютий зауважив, що його цікавила насамперед сфера лімінального, яке перебуває ніби посередині між розумним і нерозумним, має риси їх обох і є територією їх перетину. На його думку, не можна редукувати нерозумне до різновидів розуму, оскільки є сфери, що принципово ухиляються від раціональної детермінації. Я намагався з'ясувати, чи потрібне нам узагалі таке поняття, як нерозумне, чи, можливо, варто говорити про різні сфери розумного, тобто різновиди раціональности (дитяча раціональність, раціональність дикуна з Полінезії, раціональність аутиста тощо). Але автор підкреслив, що все-таки прагне залишити нерозумне, як окрему царину, хоча й визнав, що розгляд нерозумного здійснюється з позицій розуму.

У зв'язку з цим у мене виникла ідея, яку, щоправда, я не встиг висловити (ми це обговорили з Лютим уже після засідання). Як на мене, кожна раціональність так чи інакше передбачає свій варіант нерозумного, тобто кожна раціональність вибудовує ідею того, що таке нераціональне. І коли ми, наприклад, говоримо, що юродивий чи дикун поводяться нераціонально (нерозумно), ми теж спираємося на пресупозиції конкретної раціональности. Тобто сам Лютий теж виходить із засновків певної раціональности, коли описує феномени нерозумного. Щоправда, ця проблема підвисла в повітрі. Як уже було сказано, на обговоренні я не встиг її поставити, а сам Лютий теж не дав відповіди, на що він спирається.

Засідання, як на мене, пройшло плідно та насичено. Хотілося б, щоб так було й надалі. І, звісно ж, щоб дискурс розширював свої межі - передусім за рахунок нових активних учасників.
опублікував BoSch о 9:20 25 трав 2008

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Олег Ярош (джерело: Практична філософія)

Сьогодні ми відчуваємо, що живемо в добу майже абсолютної домінації інструментального розуму, коли ідеальний план “телосу” повністю витісняється “прагмою”. До речі, останнє поняття має ще й інше значення – “любов за розрахунком”. Симптомом цієї ситуації є “витіснення розуму раціональністю” (Г. Шнедельбах), коли ми забуваємо що суб’єктом раціональності є людина, тобто конкретний людський індивідуум з його емоціями і тілесними актами, а не функція відкритої чи закритої системи. Як слушно зазначає Тарас Лютий: “Людина не є лише статистичним “агрегатом” пізнання, а розвиває власний життєвий космос”.
Редукція ... [ Показати всю рецензію ] Розуму до позитивної раціональності не є виключним винаходом культури індустріально та постіндустріального суспільства. Ще Аристотель назвав людину “розумною твариною”, а схоласти виділяли “аctus hominis et actus humanus” (дії людини і людські дії). Як писав Тома Аквінський: “З дій, які вчиняє людина, тільки про ті говориться як про властиво людські, які властиві людині саме як людині. Людина відрізняється від нерозумних створінь тим, що є хазяїном своїх учинків. Звідси слідує, що властиво людськими йменуються ті дії, над якими людина залишається господарем. Але людина є володарем своїх дій завдяки розуму й волі; тому говориться, що вільна воля є здатність волі й розуму. І тому властиво людськими називаються дії, які осмислено походять із воління. Інші властиві людині дії можуть бути названі діями людини, але не властиво людськими діяннями, тому що вони беруть початок від людини не завдяки тому що вона є людиною” (Карлос Вальверде “Філософська антропологія”). Отже, розумність – це “раціо”, контрольоване волею, і крапка!
До речі, сучасна схоластика дещо пом’якшила свій підхід до даної проблематики. На думку католицького філософа XX століття Хав’єра Субірі, ми звикли вважати людину “animal rationale”, тобто істотою, повною мірою наділеною здатністю до абстрактного мислення і рефлексії. Але людина не розумна, а мисляча жива істота, тобто істота, яка пізнає реальність. Розум є витриманим та спеціалізованим типом мислення. Мисляча і розумна жива істота – це дві різні реальності. Друге є лишень різновидом першого.
Саме з цієї ситуації виходить автор, коли намагається реабілітувати Розум в піку позитивістському розумінню раціональності.
Серйозність свого задуму автор доводить з самого початку. Ця робота є результатом праці Тараса Лютого над докторською дисертацією. Водночас, радикально відрізняється від “прагматичних” монографій написаних незрозумілою (досить часто й для самих авторів) мовою, зосереджених довкола зашореної проблематики та позначених недостатком смислу, головною метою яких є “застовпити” свою присутність у науковому полі задля успішного захисту докторської дисертації.
Тут ми маємо зовсім іншій підхід, адже читач, який бере у руки цю роботу, може відкрити для себе багато нового: науковець зможе критично оцінити авторські висновки, студент збагатити свій багаж знанням багатоманітних типів раціональності та їхніх культурних інкарнацій.
Мушу щиро визнати, що рецензувати працю Тараса Лютого доволі складно, оскільки ми маємо справу зі справжньою енциклопедією філософських та культурних сенсів історичного минулого і сьогодення, на тлі якої розгортається аналіз ключових проблем антропології та епістемології. Цей підхід, а саме широта огляду поєднана з проникливістю аналізу, є характерним для молодого українського філософа загалом. Попри її обсяг (SIC!) вона читається “на одному диханні”.
Автор свідомо відмовляється від методологічної редукції і це цілком слушно. Це дозволяє йому ставити стрижневі проблеми роботи – розумне/нерозумне, – спираючись на доробок філософської традиції. Від цього робота тільки виграє. Тут ми можемо зустріти відсилки до класичної і некласичної феноменології (в тому числі філософії Мамардашвілі-П’ятигорського), празької та тартуської семіотичних шкіл, лінгвістичної філософії та логіки можливих світів, структуралізму, психоаналізу Фройда і Лакана, глибинної психології Юнга. І цей перелік є далеко не повним. Цей підхід також дозволяє верифікувати спроможність того чи іншого напряму філософії, відповісти на ключове питання роботи: як актуалізується екзистенціальний аспект розумності, “як людино-мірний, ціннісний спосіб не лишень відкриття, але й переживання та усвідомлення істини”.
Червоною ниткою крізь роботу Т. Лютого проходить теза про те, що розум є розумним лише тією мірою, якою він має людський вимір. Водночас автора не можна звинуватити у цілковитому запереченні інструментальної раціональності, адже, як пише Лютий, вона “не є чимось однозначно негативним. Дістає вона додатній чи від’ємний знак у залежності від цілей, яким слугує, або ж визначається у кшталті суб’єктивних значущостей у процесі вибору/реалізації певних стратегій”.
Саме розглядові цих стратегій взаємодії розумного–нерозумного, безуму–глупоти та інших присвячена праця Т. Лютого. Немає сенсу переповідати зміст роботи, зазначу лише, що автор цілком слушно відштовхується від аналізу різноманітних концепцій раціональності, плавно вводить власне розуміння раціональності поліфункціонального типу і переходить до розгляду експлікацій розумного–нерозумного у соціокультурних, мовних і тілесних феноменах.
Праця Т. Лютого буквально насичена символічністю, як у самому тексті, так і в його оформленні. Візьмемо хоча б обкладинку, яка, на нашу думку, символізує НеРозумне як перетворену форму Розумного. Це враження ще більше підкреслює назва, де “Не” немов “проступає” на тлі Розумного, яка перетворює тавтологію позитивістського розуміння раціональності, проти якої виступає автор, на “подвійність” або поліфункціональність Розумного, яка втілюється в різноманітних антропо-культурних іпостасях. Дамо слово Т. Лютому: “Ведучи мову про поліфункціональну раціональність, маємо справу з її двійником, себто середовищем “розумності нерозумного”, не субстантивним звичайно, але таким, що має символічну природу. Це несподіване поєднання координує плетеницю розрізнених елементів і має зміст, котрий вряди-годи неможливо остаточно вимістити думкою”.
Отже, автор спрямовує “запит” щодо розумності та нерозумності різних виявлень буття, котрі у філософській традиції найчастіше виражаються у категоріях раціонального, ірраціонального, поза-раціонального, а чи нераціонального. Проте автора не задовольняє ця ситуація, адже: “Усе ж усі ці поняття й самі перебувають у не сповна з’ясованій обумовленості, котра всякчас спонукає до перегляду їхнього дієвого зв’язку”. Цей перегляд є наступним завданням, яке автор ставить собі. Тут я хочу звернути увагу ще на один аспект даної роботи, а саме – творчий внесок автора у розробку українського філософського інструментарію.
Терміни і поняття, яких уживає автор, звучать незвично для вуха вітчизняних науковців, вихованих здебільшого на російській літературі і філософській термінології, хоча й доволі якісній та багатій. Безум, безглуздя, несамовитість набувають у тексті нових, незнаних кшталтів. При цьому, автор не намагається “зачарувати” читача словами, як це роблять деякі філософи-публіцисти. Навпаки, він дуже дбайливо ставиться до етимології вживаних ним термінів, обережно вводить їх у контекст дослідження, терпеливо пояснює для читача їхній сенс. Адже і автор, безперечно, віддає собі у цьому звіт, філософсько-культурологічне дослідження – це “подорож” між різноманітними мовними іграми, а кожне поняття може змінити кожну окрему гру та смислову конфігурацію у цілому, як картинку в калейдоскопі.
Праця Т. Лютого відрізняється діалогічністю. Свій запит він спрямовує не лише до проблеми, але й до віртуального читача, носія розумності. Автор не намагається з виглядом пророка або мудреця поставити всі крапки над “і”. Навпаки, як справжній філософ, він запрошує свого vis-à-vis до дискусії. Мені залишається лише підтримати цей заклик.

[ Згорнути рецензію ]