Олена Захарченко : Сім воріт : повість : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Дмитро Шульга (джерело: "Весь Кіровоград")

Книгу Олени Захарченко «Сім воріт», яка наприкінці травня була викладена для вільного завантаження в текстовому та аудіоформаті, я почав слухати на залізничній станції, чекаючи на потяг до Києва. До того ж, у кишені так само, як і в головної героїні твору, був читацький квиток бібліотеки імені Вернадського, адже прямував до столиці попрацювати саме в цьому храмі наукової думки.

Адже основна сюжетна лінія «Семи воріт» - це подорож нібито звичайної дівчини, студентки Києво-могилянської академії Марини Чех (а насправді шумерської богині Інанни) електричками з Києва до Львова на похорони трагічно ... [ Показати всю рецензію ] загиблого друга. І ця поїздка обертається у подорож до світу мертвих. Хоча іноді справді, збираючись відкрити двері в деяких електропоїздах, легко можеш повірити, що вони ведуть у якийсь інший світ, але в просторі твору Олени Захарченко відбувається саме так. І зрозуміло, що цих переходів буде рівно сім, героїні доведеться пройти сім різних світів, і на кожному з переходів Марина-Інанна має щось віддати.

Опертя на шумерську міфологію з боку авторки не є однозначним. Начебто міфи давнього Вавилону не настільки відомі й знані, як скажімо, міфи античні, наприклад, схожа за фабулою мандрівка Орфея до підземного царства заради своєї коханої, і цей факт може відлякати читача, котрий не дуже прагне заморочуватися усіма цими внутрішньо-божественними шумерськими розкладами. З іншого погляду, подібне «переселення» шумерських богів до сучасного Києва стає безперечною «родзинкою» книги, і таким чином читачу ніби кидається виклик, як на мене, під час знайомства з твором, просто не можна не залізти в інтернет для того, щоб розібратися, ким насправді були ці Інанни-Неті-Енкі-Енліллі.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Радій Радутний (джерело: УФО)

Трапилась нечаста нагода покритикувати нову українську фантастику - О.Захарченко, "Сім воріт".

Чесно кажучи, якби вибір був більшим, то не певен, що відніс би її до фантастики. Фантасмагорія, фарс, постмодернізм - всього намішано. Переповідати не буду, хіба дуже коротко - щановна автора намалювала начебто й наш світ, практично реальний Київ, реальний Львів, але вештаються нашою країною не хто-небудь, а боги. Шумерські. Знесилені (маю на увазі, позбавлені божественої сили). Змарнілі. Емігранти, так би мовити.

Чого вештаються? Важко сказати. Якась мета у них є, і авторка про неї навіть розповідає, ... [ Показати всю рецензію ] але все одно лишається враження, ніби вони самі не знають, чого хочуть, а роблять щось за інерцією.
Чому так? Тому що все, що вони роблять, на світ аж ніяк не впливає. Нема, не показана, або ж неясно показана божествена надзадача. Мало не написав "метушаться" - але не напишу.
Тому що дуже неметушлива мова. Навмисне розтягнута, часом навіть надто багатослівна (але певен, що саме такий ефект й було заплановано), перенасичена епітетами (знову ж таки, навмисно). В результаті створено важку та похмуру атмосферу, де діють ці персонажі, і з багатьох їхніх дій сміятись не хочеться, а навпаки - сприймаєш їх близько до серця.

Дуже, дуже своєрідна книжка. З першого разу навіть не скажеш, сподобалася чи ні.
Не без недоліків, аякже, особливо мовних. Трапляються русизми - як навмисні, у мові персонажів, так і явно ненавмисні, у тексті від автора. З персонажів, до речі, є базарна баба, вибачте, підприємець-реалізатор - ця ботає на такому суржику, що й реальні дівки так не ботають. Як на мене, то шановна авторка трохи перестаралася з цим персонажем. Деякі русизми можуть викликати кумедні непорозуміння, наприклал, "кинули" - цебто покинули, чи обдурили? "Заблудилася" - заблукала, чи трохи той... розважитись вирішила, та захопилась? "Стаканчик" та "ларьочок", та ще й поруч - ганьба! Так само як "хруснув", "прискрипує", "букви", "кості". І "стидно". Ну, може комусь і стидно, а мені було б соромно.

"мам з малими дітьми на руках, яким тре' було поступитися місцем" - не знав, що рукам треба поступатися місцем. Ніс, як писав Гоголь, візником їздив, а руки, бач, вже у метро їздять.
Дрібниці, скажете? Погоджусь. Якби повість було написано звичайним стилем, то може й не звернув би уваги. Але така цікава, емоційна, соковита мова і раптом такі ляпи - це вже трохи інакша ситуація.

Втім, недолік цей справді невеличкий,і я певен, що вже у наступній книжці ляпів буде менше.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Ірина Славінська (джерело: "Українська правда. Життя")

Олена Захарченко нещодавно оголосила про вихід своєї нової книжки та отримала шквал коментарів.

Очевидно, що в Україні закорінилася тенденція видання електронних книжок як альтернатива друку на папері. Все більше молодих письменників, які самі оплатили (чи ні) роботу коректора, редактора та ілюстратора, готові (умовно) безкоштовно викладати свої тексти в мережі.

Що це може означати? По-перше, своєрідний альтруїзм. Умовна безкоштовність - цілком закономірна реакція на в принципі низьку гонорарну ставку в Україні та невиплати роялті.

По-друге, маємо наслідок кризи українського книговидання. ... [ Показати всю рецензію ] Великі видавці переважно не готові друкувати тексти молодих або маловідомих авторів. А після згортання діяльності Леоніда Фінкельштейна у видавництві "Факт", маємо лакуну. В Україні зараз немає видавців, які би спеціалізувалися на відкритті нових імен.

Але варто повернутися до повісті "Сім воріт". Нею Олена Захарченко продовжила низку своїх текстів "химерної прози". Насправді в українській літературі не так багато авторів працюють у цьому жанрі - хіба що Юрій Винничук і Галина Пагутяк.

Також варто звернути увагу на жанрове визначення "повість". У нинішньому літературному контексті воно - рідкість. Більшість письменників тексти обсягом сторінок на 100 позиціонують як романи. З іншого боку, Анатолій Дністровий колись звернув увагу на прискорення життя та появу такого собі "швидкого роману".

Повість Олени Захарченко "Сім воріт" існує винятково у вигляді електронної книжки. Вона доступна в чотирьох різних форматах і абсолютно безкоштовно. Особливо смачно виглядає аудіоверсія - студійний запис за участі професійних акторів. І це також у вільному доступі.

Звідки така щедрість? Дуже просто - створення книжки профінансоване фондом одного українського олігарха.

Структура побудови повісті вкорінена в шумерську міфологію. Зокрема йдеться про історію мандрів богині Інанни до царства мертвих. Іннанна - це таж Іштар. А про Іштар багатьом точно траплялося читати в романі Пєлєвіна "Generation P".

В ролі Іннанни виступає дівчина Марина. Поруч діють її наставник Енкі та дійові особи меншого калібру. В художньому світі повісті будь-який вокзальний волоцюга може виявитися яким-небудь шумерським богом.

Вирізняється стиль письма. До шумерського контексту допасовано особливий підкреслено архаїчний тон замовляння-примовляння. Щоправда, враження від читання дещо псує лейтмотив нелюбові до Києва. Його оточує семантичне поле бруду, огиди, смороду, смерті тощо.

Повість варта читання та слухання. До того ж, про неї нещодавно написала Оксана Забужко в себе на Facebook:

"Прислали мені лінк на її (Олени Захаченко - І.С.) нову книжку - почала читати і - як у "Пропалій грамоті" - "слухай, каже, де я тебе бачив"?:) "Дуже багато смертей"(с) як двигун сюжету, почергова зміна нараторів (розділи, правда, коротенькі), а замість воїнів УПА з "іншої реальності" в сучасний Київ і Львів приходять - шумерські боги)), - і "брюкі прєвращаютца в елєґантниє шорти"(с), тобто з "Музею" виходить цілком таке жвавеньке маслітівське чтиво (я ще, правда, не дочитала, куди вона це все виводить, але "звідки" - вже очевидно: звідти ж, звідки й ГГ (Ганна Герман - І.С.)

Я особисто паралелей із "Музеєм покинутих секретів" не можу збагнути. Хіба що наратори справді змінюються. Але ж Оксана Забужко не візьме собі copyright на використання цього прийому?

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Яна Дубинянська (джерело: "Літакцент")

«[...] прислали мені лінк на її [Олени Захарченко] нову книжку – «Сім воріт» – почала читати і – як у “Пропалій грамоті” – “слухай, каже, де я тебе бачив”?:) “Дуже багато смертей”(с) як двигун сюжету, почергова зміна нараторів (розділи, правда, коротенькі), а замість воїнів УПА з “іншої реальності” в сучасний Київ і Львів приходять – шумерські боги)), – і “брюкі прєвращаютца в елєґантниє шорти”(с), тобто з “Музею” виходить цілком таке жвавеньке маслітівське чтиво (я ще, правда, не дочитала, куди вона це все виводить, але “звідки” – вже очевидно [...]»

Я не зареєстрована на фейсбукові, де з’явилися ... [ Показати всю рецензію ] ці слова Оксани Забужко, але блогосферою інформація розповзається швидко. Наразі – дякуючи головному конспірологу укрліт стронговському, котрий вважає, що така шкандальна заява ОЗ-старшої, безумовно, піде на користь ОЗ-junior та її книжці. Колегу стронга навіть не цікавить, чи вона, ОЗ-старша, серйозно.

А мене, навпаки, цікавить саме це.

Книжка Олени Захарченко «Сім воріт» видана (в електронному та аудіоформаті) завдяки гранту, доступна для вільного скачування на порталі «Автура» за посиланням, що його так ненав’язливо подала Оксана Стефанівна. І хоча я відклала для себе перехід на електронні книжки до тих близьких часів, коли «читалка» коштуватиме сто доларів, задля відповіді поступилася принципами і скачала книжку молодшої ОЗ. Навіть у двох форматах: спочатку в txt (бо мене в книжках, хоч як це дивно, найперше цікавить текст), а потім, коли виявилося, що глючить довжина рядків, все ж таки у pdf. І отримала неабияке естетичне задоволення.

Впевнена, що всі, хто писатиме про «Сім воріт», почнуть із поки що екзотичних для нас аспектів електронного книговидання: яка верстка, який колір шрифта і фону, які форзаци й колонтитули… Все це й справді дуже і дуже на рівні. І так само справді: оригінально заверстаний пірамідкою зміст зі стрілочками на початку файлу чимось подібний до родоводів на форзаці «Музею». Звичайно, суто зовні, якщо не зважати на літери.

Суто зовнішньої подібності я чекала й на рівні тексту. Справді, ну де Оксана Стефанівна збиралася ставити копірайт?

«Дуже багато смертей» як двигун сюжету? – за цим принципом побудований будь-який детектив або трилер.

Почергова зміна нараторів? Більш за цей термін я люблю, до речі, тільки визначення «фокальний персонаж». А взагалі, кожен читач, далекий від нашого феєричного сленгу, пригадає безліч книжок, від класики до сучасності, де сюжет розгортається через погляд і сприйняття різних героїв по черзі. А будь-який романіст бодай раз у житті так писав (від себе пропоную і «Сходовий майданчик», і «Фінал новорічної п’єси», і «Листи до полковника», і особливо «Проект «Міссурі»», цілком побудований на цьому прийомі, – що його мені, на жаль, не спало на думку запатентувати).

І останнє, цитую: «замість воїнів УПА з “іншої реальності” в сучасний Київ і Львів приходять – шумерські боги». Оцей однорідний ряд, як на мене, відгомонить суто керолівським божевіллям, та менше з тим. Принципова тут для ОЗ-старшої – «інша реальність». Навернення до якої для неї, реалістки, було, безперечно, сміливим кроком. У рецензії на «Музей покинутих секретів» я писала, що нині висока література вже неможлива без суттєвого елементу фантастики. Оксана Забужко це розуміє, та невже тільки вона?

А може, нікому, крім ОЗ, не спадало на думку поєднати оці три елементи?

Отут і починається, на мій погляд, найсумніше.

Звичайно, спадало. Перше, що пригадалося одразу – «Малая Глуша» Марії Галіної, сенсація позаминулого літературного року в Росії, книжка, що здобула масу літературних премій і впевнено похитнула кордони між високою та жанровою літературами. Там теж багато загадкових смертей, оповідь із погляду різних персонажів, інші світи, звідки до приморського міста задушливих 1970-х приходять прадавні духи мезоамериканської міфології (а перемагає їх, до речі, карпатський мольфар!). Хто у нас, у затишній тусовці укрліт, читав цю книжку? А могли б, хоча б зважаючи на те, що Галіна – одеситка, часто буває в Україні і багато робить для популяризації української літератури в журналі «Новый мир». До речі, в літературному сенсі «Малая Глуша» не має нічого спільного ані з «Музеєм», ані з «Сімома воротами»…

Хочете ще? Будь ласка, «Літума в Андах» Маріо Варгаса Льоси, не найновіший його роман, просто я прочитала його не так давно. Так само: і смерті, і зміна нараторів, і магія-міфологія інших світів…

Ми не звикли вписувати твори укрліт у ширший, світовий контекст. У герметичному просторі легше вишиковувати ієрархії і проводити паралелі. ОЗ-старша, безперечно, є в цій невеличкій заплаві найбільшою рибою. Їй, мабуть, комфортно у цій іпостасі. Яка за визначенням мусить тягнути за собою обов’язковий шлейф наслідувачів, що до їхніх лав мимоволі потрапила молодша ОЗ…

Отже, я прочитала і скажу. «Сім воріт» не має з «Музеєм» навіть зовнішньої подібності. Це аж ніяк не багаторівневий роман на зламі жанрів, а досить камерний твір (із моїми традиційними заувагами до «романів» у 170 сторінок читачі «ЛітАкценту» вже знайомі, тож не повторюватимуся) цілком у руслі магічного реалізму. Лаконічний, атмосферний, емоційний, штрихпунктирний, приправлений дещицею абсурду і точними замальовками з життя. Коли ви вже хочете аналогій із нашого герметичного літературного життя, то найперша – твори Тані Малярчук. Такі тексти можна порівняти з плямами Роршаха: дивні, дещо хаотичні, нечітко окреслені, вони набувають того змісту, який здатен побачити кожен окремо взятий читач. «Жвавеньке маслітівське чтиво», побачене ОЗ-старшою, залишається на її читацькій совісті.

І останнє. Я зупинилася десь на 90-й сторінці «Семи воріт», коли випадково – трапляється ж! – зустріла в місті Олену Захарченко. І дізналася, що її текст був уже дописаний на момент, коли ОЗ-старша вперше презентувала свій «Музей». Твори ОЗ-junior, на жаль, поки що не видають одразу «з коліс», навіть в електронному форматі. Аргумент, ні?

А взагалі-то, може, не варто нехтувати конспірологічною версією колеги стронговського? Адже Оксана Забужко чесно піарить менш розкручених колег, вона з завзяттям і захватом намагалася вивести в люди і Марину Соколян, і Юрія Камаєва, і Володимира Лиса… Хтозна, можливо, шкандаль і «фе» від ОЗ матиме більш помітний ефект, ніж її ж компліменти?

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Антон Санченко (джерело: Сумно)

Щойно дослухав Оленину книжку, яку можна скачати за лінком абсолютно вільно і безкоштовно в чотирьох форматах, в тому числі в аудіо. І хоча я досі надавав перевагу читанню, подумалось – треба ж колись і послухати, щоб знати що таке аудіокнижка. Тепер знаю, адіокнижка це те, що читає (з гарною дикцією) актор Василь Шандро. Втім файл PDF я теж відкривав, розглядав і стікав по стіні. Тепер я знаю, що окрім автора й художника в електронної книжки має бути продюсер і краще за все, щоб його звали Артемом Захарченком.

Хто не знає, Артем захистив дисер з розвитку медіамистецтв, який не знали куди віднести, ... [ Показати всю рецензію ] до мистецтвознавства, бо ж мистецтва, чи до журналістики, бо ж медіа. Добре що врешті решт визначилися і не відправили захищатися до Одеси в іститут зв'язку та театр Музкомедії, бо він там також радіоп'єси розглядає. Звідси очевидно й походить думка, що аудіофайл книжці потрібний. І його потрібно робити одночасно з читабельною версією.

Окрім радіоп'єс там ще було багато цікавого, але мені запам'яталося таке стосовно фотографії: коли вона щойно виникла, то перші роки намагалася послуговуватися композиційними прийомами парадно-портретного живопису. Ну ви пам'ятаєте ці старі пожовклі фото на цупкому картоні, де знімали обов'язково в студії з реквізитом віял, шляпок, фотелів, кушеток, пальм і такого іншого, а фотограф старанно усіх розсаджував у кадрі й шипів "Замри!". Про те, що фотографія – то мистецтво зловити живу мить, здогадалися дуже не зразу. І головне, публіка навчилася сприймати такі фото геть не зразу. Їм здєлайтє мнє красіво, як на картині, хотілось.

Як ви зрозуміли, дисер Артема я уважно читав, але ми з ним зробили з цього геть різні висновки. Я – що наш читач ще перебуває у тій фазі, коли і в електронах йому потрібне відтворення паперової книжки, наприклад – різноманітні горталки типу ІССЮЮ, які відтворюють ефект читання книжки. А Артем – що книжка має бути максимально пристосована саме до екрану й реагувати на кліки миші. Що з цього вийшло можна глянути в тому ПДФ файлі з чудовими ілюстраціями Олеся Романюка, які примушують згадати котляревщину й базилевщину. (Сьогодні довідався що Зхарченки справляли весілля саме в спілчанському "Енеї", і фрески Базилевича до "Енеїди" тоді ще були цілі на стінах. Ті хто їх знищив, замінивши жлобським євроремонтом, – козли, і тільки називають себе культурними людьми, але про це якось іншим разом)

Виявилося, що "Енеїда" згадалася мені недарма, Еней в Олени згаданий, і взагалі там багато паралелей з Іваном Петровичем, починаючи із заучених в школі на уроках літератури слів "бурлеск і травестія", без яких жоден критик, думаю, не спроможеться адекватно про цю книжечку написати. Різниця в тому, що ІПК переселив на Україну римський пантеон богів, а Олена вирішила таки дійти до витоків усієї сітової міфології, і населила сучасний Київ (принаймні масив Відрадний та Поділ), Львів, Фастів, Казатин і ще деякі станції електрички шумерськими богами, героями й людьми. Гільгамеш у неї, наскільки я зрозумів, вчиться в Могилянці, не зрозумів, правда, на кого саме. Я взагалі не розумію хто і для кого в тій Могилянці вчиться, так що не дивно насправді :)

Сюжет захопливий вже тому, що хоча й відтворює стародавній міф про Інанну, але більшість з нас обмежилися знанням греко-римської міфології, і що буде далі аж ніяк не здогадуються. Ось ви знаєте, богиня чого та Інанна? Я теж не знав, а виявилося, що...
Втім без спойлерів. Не можу написати, що прочитав одним духом, бо слухав, а не читав, а 5 годин поспіль (час звучання книжки) якось не дуже то й послухаєш. Слухав у декілька прийомів. Досі ходжу під враженням.

Ну і ще таке. Деяка статистика, оскільки книжку викладено на Автурі. Перший читацький відгук в ЖЖ з'явився через 10 год. 40 хв. після того, як книжка стала доступна для скачування. За першу добу її скачали щось із 300 раз, а на цей момент – вже 2183 рази. Тобто стандартний укрлітівський наклад 2000 екз. вже перевищено в перші ж троє діб. Ось і хочеться спитати у видавців "може щось у консерваторії підправити"? Але про це теж іншим разом. Краще всього 30 травня на Книжковому Арсеналі, де Захарченко проводитиме презентацію й круглий стіл про електронні книжки.

Мені здається, це безумовний успіх. Давно мені ніщо так не подобалося як за змістом, так і за формою, в яких має бути єдність :) І, як вже бачимо, не тільки мені.

[ Згорнути рецензію ]