Павло Солодько : Четверта революція : капреалістичне фентезі : Анотація, уривок з книги.

Павло Солодько

— Факт, 2005. — 252 с. — (Серія: Exceptis excipiendis).
— м.Київ. — Наклад 2000 шт.

Поділитись:

Уривок з книжки Рецензії в пресі (0) Відгуки читачів (0) Де купити (0) Скачати файл

ПЕРЕДМОВА
По мові — передмова.
Якщо Ви, шановний читачу, читаєте цей розділ, то щось одне із двох: або Ви подолали вищевикладе-не, або Ви починаєте з кінця.

Зрештою, тому передмова й завершує цю книжку. Просто авторський колектив хотів би перейти з читачем на «ти», а це краще зробити,

коли наш шанувальник уже продерся крізь майже двісті сторінок (ЧИСЛО СТОРІНОК ЗАЛЕЖИТЬ:-)) класичної бестселерної мішанини екшену й

почуттів-думок.
Власне, цей розділ не має безпосереднього відношення до подій, описаних у повісті. Ми лишень хотіли б поділитися з тобою тими

емоціями і згадками, котрі ... [ Показати весь уривок ] в поетичних збірках зазвичай мають назву «З ліричного». Вибачай, що не питаємо дозволу, але ти вільний

вирішувати сам: ділити з нами ці лірично-дидактичні роздуми чи ні. На крайняк, якщо хочеш знати, що ж сталося далі (а такі

запитання авторам доводилося чути), прочитай останні два абзаци, а ми подякуємо тобі за увагу й терпіння.
Так от — як же виникла ідея написати цю ши-зоїдну оповідь і як вона втілилась у життя на комп'ютерній дискеті? Автори — а їх

достатньо багато — спробують пояснити це за прикладом геніального радянського мультика про село Простоквашино, в якому герої писали

додому листа по черзі.
Поїхали!
Тема «роману про революцію» вперше виникла влітку 1997 року у великій кімнаті-трійці на другому поверсі одного з київських

гуртожитків. Вочевидь, це був червень, бо зранку в мене був якийсь іспит. Пам'ятаю, що в кімнаті, завішаній — як це має бути

у старшокурсників — за кілька років життя всіляким мотлохом (плакати з рок-командами, фото Че Гева-ри, карта України, виклеєна з

пачок з-під безфіль-трової «Прими», по якій тоді чомусь активно виступали, купа акцизних марок від алкогольних виробів, кухонне

начиння, простирадло з чорним написом «ВІН, сіо уои Ііке ОеасІ Кеппесііез?», що ним кілька років тому зустрічали виступ Клінтона в

Червоному корпусі Університету й ще десятки різних приколів) плюс найрізноманітніші гасла й малюнки на шпалерах і вирізані з

газетних заголовків колажі на дверях, приміром, «Романе, зроби компотік!» чи «КисЬта ріапз іо пике Киззіа Іо гезіагі Іеуізп

еті§гаііоп». І в цьому дурдомі, за викраденим нашими попередниками невідомо де елегантним кухонним столом, сиділо четверо студіків,

причому всі з різних курсів — Дмитро, Сергій, Тарас і я.
Лисий, як завжди трохи прогнав: прекрасно він пам'ятає, що в нього наступного ранку був тоді за іспит, просто шифрується. Він ще

проспав і запізнився. Та й народу в кімнаті було більше. Ми вже кілька годин як повечеряли, а тепер пили десяту кружку чаю, курили

й готувалися сісти за навчання. Павло для цього навіть на видному місці білети з питаннями виклав. Були ще якісь гості, дівчата,

хлопці, перше-друге, одне слово, як завжди опівночі перед іспитом.
Я теж пам'ятаю, що в Лисого був за іспит — він на нього взагалі не пішов і потім складав з іншою групою. Ну, якщо не хоче казати,

хай мовчить — ми ж із Тарасом не здамо товариша.
Атреба додати, що в ті далекі часи ми дуже захоплювалися ліворадикальними ідеями: конспектували князя Кропоткіна й цікавилися

цитатами Мао, носили анархію на одязі, розповсюджували листівки й навіть брали участь у всяких акціях. Та що там


казати, двоє з нас, живучи майже рік на різних поверхах одного гуртожитку, познайомилися лише в «обєз'янніку» Старокиївського РВВС

УМВС міста Києва!

Справді, ці кадри рано почали дисиденствувать. І от ми варилися в цьому ідейному борщі, і тієї червневої ночі досягли катарсису. Не

пригадую, хто перший подав ідею — здається, Сергій, але вже через півгодини захоплених обговорень у нас з'явився кістяк

такого-сякого сюжету, основні риси героїв і жанр. Варто зазначити, що фабула з того часу й не змінилася, саме тому вся молодь

упродовж роману гине. Так якось було задумано: десяток розділів про смерть юних революціонерів — навіть способи вбивства

зазначувались — а завершитися це все мало атомною бомбою, скинутою натівцями на Київ. Трохи пізніше, коли Сергій і Дмитро пішли, я

знайшов на шафі стопку листівок (вибори були, чи що?) альбомного розміру і захоплено списав кілька чистих зворотів. У кімнаті тихо

грала непроста більш-менш спокійна гітарна музика — чи то «Плач Єремії», чи то «Калінов мост». Тарас, думаючи, що я вчусь, лежав на

ліжку й читав якесь фентезі. Потім ми почали перекидатися думками про перспективи написання, а десь о третій ночі я прочитав йому

своє. Це був опис загибелі загону Центуріона на підірваному мості, причому там зовсім не вказувалося місце дії. Така задумка

існувала — помістити це все в подібну до реальної топоніміку, на кшталт булгаковського Александ-ровського (здається) узвозу, але

потім якось забулося, залишився хіба що пивзавод «Авалон».
І ми до липня, та й восени, читали один одному

свої уривки. Уночі, на кухнях біля вічно палаючих конфорок, нервово покурюючи й питаючи «шо скажеш?». Намічалася жорстка різанина

між червоними маніяками й безжалісними буржуями, плюс червоні маніяки в майбутньому шедеврі ще й ділилися на купу фракцій: анархи,

троцькісти, маоїсти, гева-ристи, ем-ели, автономи, еколого-краєзнавці, націонал-комуністи й подібні «соціалісти бернштай-нівського

типу», і для кожного були передбачені свої приколи. Складних лівацьких ньюансів накопичилася нерозгрібна купа, до того ж я виявився

типовим соцреалістом і писав у дусі Великої Вітчизняної війни, Павло вдарився в махровий хитроплутаний постмодернізм, Тарас

прикалувався, а Сергій писав якомога кривавіше.
Фіг там він мені щось читав. Я так і заснув над своєю книжкою (нібито справді фентезі), а прокинувся опівдні від ізмєни, що Павло

проспав. І з приводу музики щось сумніваюся, ніякий там не «Плач» був. Саме тоді вийшло два альбоми Лєтова з новим патріотичним

звучанням, і Крапива негайно 'їх купив, і на них півгуртожиткате літо й висіло, включно з власним виконанням лєтовських пісень у

ля-міно-рі на розстроєній гітарі в п'яній компанії. А Павло зробив той самий один крок від і до: раніше в нас був плакатик із

Лєтовим, повішений догори ногами, бо Павло терпіти не міг цього популярного тоді співака. На плакатику було написано рукою якоїсь

невідомої нам хіпушки слово «Здох!», Павло його закреслив, акуратно перевернув фотографію й жирно вивів «Геній!».
Добре-добре, це, власне кажучи, не має великого значення. До авторського колективу поступово приєднувалися ще люди, і лишалося

тільки зібрати розрізнені ідеї й пропозиції, щоб довершити акт мистецького творіння. Писати було нелегко, у 1999 році,

коли було готово уже сто з лишнім сторінок, щось застопорилося. Воно й так іноді місяцями нотатки валялися в папках чи загальних

зошитах, але той рік узагалі була торба. Навесні двотисячного пробило знову, але вже по-іншому. Те, що спершу здавалося хобі

(гобі?), потім стало покликанням, а зрештою переросло в ремесло. Всі ми вже давно працювали, пережили кілька ідеологічних

потрясінь, юнацької бсзбаштовості поменшало, і відповідно, з'явилися інші акценти чи, швидше, просто з'явилися акценти.
До того ж слід зазначити, що політична ситуація в країні тільки сприяла прагненню дописати нашу фентезі. 20 грудня 2000 року, крізь

чутливий сон у вкритому інеєм наметі — з провокаційним написом «Леон — кілер?» — на безсніжному Майдані Незалежності я навіть,

зізнаюся, пошкодував, що досі не подав готовий твір на якийсь літконкурс чи як це там називається, бо дуже вже гординя спокушала

стати пророком. Останнім (у грудні) був дописаний розділ про кошмар Краплі, коли йому сниться розстріл безвинних людей. Потім

настали Свята, і поступово різні уривки приводилися до одного знаменника. А зараз мені ця письменницька праця так остоєденила —

триндєц. Манав я всі ці гімни й кантати! Нині вже шоста ранку, йде сніг, а я тут гибію за машиною, щоб додрукувати якусь фраєрську,

нікому не потрібну передмову!
Ну, не треба так психувать і грузить читача. Власне, зрозуміло, що почалося все з приколу, а закінчилося громадською необхідністю й

типовою жадобою слави. Далі секрети літературної творчості розкривати не будемо, бо тобі, любий брате/сестро, ще перестануть

відкриватися в цій казці нові, невідомі авторському колективу горизонти. Натомість повідаємо про джерела натхнення: за яких же

обставин у щиро

відданих тобі авторів з'являлися ті малесенькі записи в телефонних книжечках, конспектах з економіки, на своїх і чужих візитках,

листочках з акордами пісні про висадку полтавських десантників у Братиславі 1968 року чи на дисках «Це».
Те, що ти прочитав, приходило в голову в найнесподіваніших місцях, а часто-густо вже й після відвідин тих місць і відбуття

відповідних пригод.
Ця книжка писалася всюди.
Вона писалася в Чернігові, коли ми, побувавши в тихих Антонієвих печерах, вилізли на Болдину гору й сиділи біля могили Михайла

Коцюбинського у високих зарослях коноплі, розмовляючи про музику тощо. Небелюк згадував величезний дворучний лицарський меч, котрий

він бачив годину тому в історичному музеї, і прикалував байку, як поліські селяни стягнули німецького зайду з коня, а зброю в

людський зріст викинули в болото, доки її не знайшли археологи.
Вона писалася в Одесі, у неповторній у своїй ра-созмішаній красі «Адєсі», у той дивний і шалений час, коли громадські перевезення

були безкоштовними для всіх, а замість розбитого чи знеструмленого електротранспорту містом ходили автобуси з сюрреалістичними

написами «Трамвай» або «Тролейбус».
Подібну ізмєну я бачив у Чернівцях. Там по вузесеньких старовинних вуличках їздять тролейбуси, які являють собою автобус ЛАЗ із

присобаченими до нього струмоприймачами. Але то фігня. Угледіли б ви їхній університет! Жодні торти світу чи фарбовані в колір

шоколаду й начинки різьблені дощечки в рекламі хрумких вафель не порівняти зі смачною іграшко вістю тієї химерної веселкової

споруди. Там теж писалася ця книжка.
Вона писалася на вершині Говерли, точніше, у захищеній від вітру кам'яній розколині, вкритій мохом.

Саме в ній ми відпочивали після тригодинного підйому від гостинної котельної вуйка Богдана, кочегара на базі «Заросляк» біля

підніжжя гори. Кімната на базі коштувала досить дорого, і грошей, виручених продажем знайдених дорогою білих грибів, не вистачало.

Ми вже збиралися заглиблюватися в хащі подалі від хижого ока охорони заповідника, яка так і чигає на лоха, що розпалить у лісі

вогонь, коли добрий вуйко підмутив нам дах над головою, гарячу воду в робочій душовій, щирі розмови за жизнь під час вечері й

ранній підйом. Щоправда, старий добряче приклався до наших спиртових запасів, змушуючи й гостей тримати його ритм. Це далося взнаки

зранку: з бази прибігла схвильована пані, мовляв, спортсмени національної збірної з боротьби (не пригадую, якої, один із них —

молодий пацан — на ничку від тренера стріляв у нас цигарки) скаржаться, що вода холодна, на що вуйко дуже голосно сказав дослівно

таке: «А мені до пизди», після чого спробував ущипнути жіночку за те місце, яке в його буремну молодість вважалося найпершим

мірилом жіночої краси.
На найвищій вершині України ми знайшли польських туристів, котрі, побачивши свіжоподряпані бритвою пики і свіжовипрані в душовій

камуфляжі, на яких громадилися величезні саморобні «єрмаки» з чорно-червоним візерунком, дбайливо — хрестиком — вишитим дівчатами

(на Андрієвому рюкзаку шляхом нескладних маніпуляцій ножицями й ручкою славетна торгова марка з виробництва снаряги стала виглядати

як запитання «Є мак?»), сказали нам «до ві-дзеня», і американський порнографічний роман, виданий у нелегкі часи перебудови. Він

лежав на ювілейному камені — останнього нібито затягнули нагору кількадесят народних депутатів — з металевими капсулами, повними

землі з усіх областей, тож довелося розірвати ризографічну брошуру на клаптики,

полишивши верховинському вітру довершувати екологічну операцію. Після цього ми знайшли сховок, випили з армійської фляги по

ковточку ароматної ко-сівської самогонки за всіх знайомих в усіх кінцях світу й пообідали сухарями зі згущеним молоком.
Потім ми стрічали інших польських туристів, які казали нам «дзєнь добри», чеських туристів, які казали нам «агой», українських

туристів, які казали нам «привіт», українських туристів, які казали нам «прі-вєт», гуцулів, які казали «Слава Ісусу Христу!»,

русинів, які казали «добрий день» і — намагаючись для київських хлопців правильно вимовляти слова — «там п'дете кунськими дорогами

і буде ріка, муст, а далі гейби така будька, і там ст'є утобус», доки через п'ять днів ми не опинилися далеко в Закарпатті.

Під'їхавши до Хуста «утобусом», який до слини пропах овечим сиром-будзом, що його віз на задніх сидіннях на райцентрівський базар

якийсь рухливий дід, ми стояли, скинувши з попечених сонцем (під час денного переходу місячним ландшафтом від Близниці до

Усть-Чорної) спин важкі рюкзаки, і дивилися на південь, де за горбиками, порослими гордими виноградниками, був кордон. Три дні тому

ми бачили кордон далеко на півночі, на горганському хребті: посеред просіки в лісі стояли похилені чотиригранні бетонні стовпчики.

На північному боці вони мали літеру «Р», на південному — «С8», рік — «1929» і кілометрову позначку. Ці стовпи тягнулися довжелезною

чередою вздовж вищих точок гір, але в одному місці, біля автомобільної дороги, де шофери вантажівок, натужно вибравшись на першій

швидкості на хребет, вимикають двигун, щоб зекономити на тривалому спуску бензин, замість застарілого прикордонного знака стояла

скромна чорна мармурова стела. Вона повідомляла перехожому, що такого-то дня місяця 1943 року наші війська

«стрємітєльним натіском» оволоділи Торунським перевалом.
Ця книжка писалася й у купе загального вагона поїзда «Тячів—Львів», де їхали ми вдвох, дві міцні жінки з купою сумок на бокових,

сім'я українців з Хуста і якийсь п'яний хлопець, який, запитавши в нас «звідки на побивку, служба?», ввічливо шкуль-нув сигаретку й

щез. Упродовж недовгої подорожі виявилося, що пасажирки на бокових є галичанками, себе вважають українцями, а хустських — мадярами.

Закарпатці ж, навпаки, стверджували, що саме вони є українцями, а ті поляки (себто галичани) продають їх і скоро прийдуть мадяри і

всіх поріжуть, як уже було, щоб відібрати собі закарпатські золоті копальні. Зрештою, якось прояснилося, що кінцевою метою подорожі

всіх є «Мусква», де в одних — робота, а в інших — торгівля, і в купе настав понурий мир, а ще через півгодини, випивши по скляночці

домашнього вина, всі стали братами й сестрами. Виходячи з поїзда, ми побачили і справжніх мадярів. Ними виявилися троє синіх

мужиків, які швидко говорили між собою по-угорському, одразу викликавши в пам'яті пригоди хороброго солдата Швейка і його друга

Водічки. Але мадяри не виявилися такими страшними, як їх описала пані з Хуста. Навпаки, вони люб'язно відчинили хлопцям двері, і то

в неробочому тамбурі, бо ми проспали свою станцію, а до протилежного тамбура треба було ломитися через набитий вагон. Чи, може, їх

злякав Андрій, котрий, поспішно збираючись, не встиг заховати велетенського ножа й тому запхав його кавказьким манером до рота,

обома руками тягнучи незручний рюкзак і вибачаючись навсібіч крізь стиснені зуби. Так він і вистрибнув із поїзда, який набирав

швидкість, перед ясні очі чергового міліціонера на вузловій станції Батєво, яка самотньо миготіла

сигнальними вогнями в неозорому європейському степу за Карпатами. І там для цієї книжки теж щось придумалося.
Хе, з ножакою в зубах — цс ще що. Ми з ним ходили з Тухлі через ті якраз Горґани й Болотянку на Маняву. І десь під Синевиром, де,

не знайшовши вільного місця у притулку, ми на лавочці переночували — там теж намета ставити не можна — загубив він ножа. А в мене

була стара небезпечна бритва, я її сам не знаю, навіщо взяв. Дійшли ми до Маняви, переночували під стінами монастиря, зранку зайшли

досередини, були й на горі, де видовбана в скелі ніша, там ікона, джерельце й величезна купа воску, а на вершечку під іконою

свічечка горить, і це за кілька віків ніби стільки назбиралося. Ми помолились і вертаємось до монастиря, думаємо, зараз перекусимо

— і на дизель до Андрюхи додому. А ноги збили страшно, до чорного, наче хтось розпечених камінців у носки накидав. І тут поляки —

на екскурсії були, ціла родина — до свого мікроавтобуса йдуть і бачать таку картину: сидять два неголених чу-ваки у брудній формі,

один сокирою відкриває консерви, а другий бритвою ріже хліб. Вони в шоці звідти виїхали! А нас потім до Надвірної якась черниця

підкинула, вона дітей із недільної школи в Маняву привозила. Ми там сиділи серед діточок брудні, потом смердимо, так соромно було,

але йти вже не могли. Ледь до дизеля запхалися.

Книжка нагадувала про себе і в інших горах. У таких зручних домашніх білих горах із тролейбусними зупинками вздовж траси

«Сімферополь—Ялта». Коли йдеш акуратними стежечками, а за ними — раз! — урвища, і треба висіти на страховці, або дертися

на скелю, а потім вогнище, літрові банки із закатаним у них «Столовим червоним», гітара, печена картопля, тепла ніч, коли можна

лежати у опальнику просто неба, і це означає, що ти вже спустився. А наступного дня ви робите кілька кілометрів, і запах солі аж

дратує ваші міські ніздрі, коли навпроти тебе очікувано й несподівано крізь ажурні вежі піщаника спалахує щось сліпуче! Потім очі

впізнають, ти підходиш ближче і, якщо давно не був тут, хвилину-другу звикаєш до цього запаху, шуму й кольору. І, зрештою,

спускаєшся крученими стежинами до води, автомобілі здіймають із дороги пилюку, яка лягає на придорожній ларьок із «пивом із

холодильника» і «мороженом полтавським», у тіні млявих напівтро-пічних рослин, невідомих для тебе, сіверянина, стоять слов'яни з

татарами й розмовляють на якомусь суржі.
Знаю я ці розклади. Раз у Джанкої був проїздом, заходжу на вокзал, щоб квиточок узять, а там на перонах — страшне! Трьома мовами,

паца-ни, трьома мовами рекламують фрукти, овочі, ка-кой якші, смачні домашні сливи, фрукти, овочі, ребята, кайф нужен? І так

спокійно, є те, є те, важ-ке-легке-середнє. Але я щось на ізмєну впав, думаю, може, підстава, та й напробувався того ган-джубасу

так нормально, ми його у Феодосії, поки малі й дурні були, замість тютюну курили. Шістьорочку! На одного! Прикалуєте, пацани? Ну і

справді, через п'ять хвилин мене за рюкзак хтось ввічливенько — смик-смик! Обертаюся, так і є, вони, красавци, транспортна міліція,

ваші документи, що в рюкзаку, а це? Розгорніть, покажіть, куди, звідки. Щоправда, все ввічливо, палева напхати не пробували, та й

самі такі вбиті, очі червоні, посміхаються, кашляють, напевно, якраз курнули і при калу ються ходять.

А мені найбільше в Севастополі сподобалося. Ми Херсонес копали й навіть якусь копійку отримували. Встаєш о шостій ранку, поки ще не

так пече, і на роз-коп. Кирка, лопата, щітка. І не поспішаючи, акуратно, щоб кераміку не грохнуть. Дуже хотіла гемму знайти, це

штука така з янтарю, здається, а в ній портрети вирізьблені, дорого коштує, але я б не забрала, здала б у музей, по документах

разом із начальником розкопа би провела. Але фіг вам, навіть монетку не знайшла, хоча цього добра там вистачає. Хлопці з

харківської експедиції на прощання подарували — зелена від окису, але я її в оцті вимочила, і така прикольна штука, навіть малюнок

видно, якір якийсь. А ще каналіз античний розкопали, сторіччя десь десяте, трохи тріснутий, може, Володимир Великий наступив, коли

церкву будував. Така широка глиняна дошка з краями, у ній вода до фонтана текла. А ця церква Володимирова десь метрів за сто від

нашого розкопу стоїть, звичайно, її потім перебудували, але навіть напівзруйнована вона така гарна! І там служби йдуть, УПЦ, все як

має бути, і реставрувати збиралися, може, вже треба б з'їздити, народ, подивитися... А трохи вище, десь початок монго-ло-татарської

навали на Крим, я знайшла зім'яту пачку з-під в'єтнамських сушених бананів. Потім лише догнали, що рік тому тут звал відкопаного

був, а цього року вже до самої води возили, у Карантинну бухту. Там наш якийсь військовий корабель стоїть, ракети, гармати, антени,

і щоранку — ми вже на розколі — капітан у мегафон: «Для підйому державного прапора всім шикуватися на верхній палубі!». Чи просто

на палубі, судно, у принципі, невеличке. Але кілька разів на тиждень виходить у море, іноді довго його немає. О дванадцятій —

відбій, викупатися в штанях, щоб сіль їх випрала, потім у душ і хоч засмагай, хоч тусуйся по Севастополю. Місто, до речі,

нічого так, п'ятнадцять тролейбусних маршрутів. А найбільша тяга — чергувати на кухні. Зранку всі встають, чухаються, п'ють лимонад

і мінералку, а ти висипаєшся — і на базар. А на базарі бабусі сидять, такі спокійні, поважно з покупцем поговорять, дітки, ви оце

звідки такі красиві приїхали? А в мене картопля недорого. Ми з Лисим такі там обіди варили, всі експедиції заздрили. Одні були

звідкись із Росії, якась Елсктросталь чи Енергосіла, з інтернату, так їхній тренер — здоровий такий амбал — вишикує їх на розкопі,

а вони всі худющі, стрижені чуваки, і тренер «сьогодні ми будем копать...», дає установку, а потім «арбайтен!». І вони всі

шурх-шурх-шурх по розкопу. І на кухні так само: «арбайтен!» — і всі їдять. Там ще є купа розваг: Херсонес, той, що вже розкопаний,

присяга громадянина — грецькою мовою — вибита на кам'яній плиті, причому між словами пробілів немає, надгробки римських легіонерів,

які тут служили, ті вже латиною, я навіть спромоглася розібрати дещо — такий-то Гай Марій Юлій, воїн такого-то легіону, прожив

стільки, служив стільки, поставила дружина з доньками. Ще акваріум зі всякими гадами в центрі, севастопольська оборона, стрільбище

морських піхотинців під археологічним містечком, і два морячки з різних боків під час навчань прапорці піднімають, якщо хтось іде.

Потім прикольно в несильний шторм купатися, тільки труси можна порвати, я раз так і зробила, добре, хоч не втонула. Холера там у

водогоні постійно, воду треба кип'ятити, а в табірних умовах із цим сутужно, спершу мінералку п'єш, а потім обламуєшся, п'єш сиру

воду — і нічого, нормально себе чухаєш. Воб-щєм, всього не розповісти, але вражень — тонна, та ще й попільничку тисячолітньої

давнини привезла, правда, вона десь у гуртаку по руках пішла...

Взагалі, Крим — це перлина і здравниця, і туди треба їздить.

Що таке море? Багато солі й води. Ти б краще на байдарках хоч раз сходила. Бажано по якійсь вузькій річці, бо по широкій не так

цікаво і хвилі великі. Ми якось по Десні ходили, так дуже вже велично й повільно по ній вигрібати. А от, скажімо, раз із Романом

полтавським, Танюхою, Світланою та її сестричкою по Сулі пішли, так на ній упродовж усієї течії білі лілії ростуть. А це, я вам

скажу, найперша ознака чистої води. І пили її іноді сирою, як ото Рижа в Севастополі — виявилася дуже смачна, незважаючи на корів,

що в спеку люблять тусуватися на мілинах. З Червонозаводського пливли, це селище таке трохи нижче Ромен, а до нього з Ромодана

через буйні чорноземні поля із зупиночками типу «Кінний завод» раз у день їздить маневровий локомотив із трьома древніми

дерев'яними вагонами без дверей. Ішли ми рівно тиждень, бо збирали байдарки в Червонозаводському на пляжі й це була якраз неділя —

народу на річці було море — навколо скуп-чились місцеві пацани, роздивлялися конструкцію байдарки, а потім взялися допомагати,

притягнули закусь, по соточці почали приймать, і ми з Романом ледве встигли зібрати човни, знести їх до води й завантажити, бо на

тій спеці добряче захмеліли. Ця братва ще скаржилася: «ех, якби ж знаття, що такі гості, ми б тут поляну накрили». У нас було дві

пляшки, то ми одну виставили, а другу — досі соромно — зажали на випадок, якщо порвемо десь байду і треба буде клеїти, а перед цим

спиртом мазать. І завершили похід — під залізничним мостом у легендарному Солоницькому

урочищі — теж у неділю: на протилежному від нашого табору березі мужики з Лубен купалися, випивали, співали народних і популярних,

а потім їх жінки забрали. Молоко по селах, персики... Зранку в дизелі — тоді ще не електрифікували лінію — купуємо газети: а в

Києві тих, хто Патріарха Володимира ховав, німці побили. Якраз на день народження Світлани. Потім ми в цьому дизелі не на

Київському вокзалі вийшли, а аж на Південний заїхали, бо там недалеко в прокаті байдарки брали. Досить недорого, і байдарки

виявилися непоганими, радянськими ще. На нашій «двійці» хтось із попередників навіть назву вугіллям по брезенту написав — «Желєзний

марш» — так ми навели її зранку після першої ночівлі та ще по бортах назви річок, де вже ходили, написали: Десна, Ворскла, Снов,

Буг і Стир. Раз запливли в якісь загородження з дротів, що їх птахоферми ставлять, щоб каченята не тікали, і виплутувалися звідти

півгодини. А в плавнях у них такі вузесенькі проходи косою порізані, а в тих проходах — ще вужчі з тинів плетених зроблені, юзами

називаються. Я так зрозумів, щоб ятери ставити на рибу. І в тих юзах заблукали, аж надвечір випливли через кілометр латаття —

стоячи гребли! — на плесо, а там на березі місцеві мужики грають у карти на возі, і коні пасуться. Мужики нас побачили, як давай

ржать: кажуть, раз у тиждень якісь байдарочники запливають сюди обов'язково, бо головне русло вище робить непомітний поворот, а тут

— тупик, тож давайте по пляшці з байди, на воза, і перевезем нижче, де нормальна річка. Правда, вже було темно, то ми переночували,

а зранку вирішили повернутися і знайти тс русло, бо ми ж не матрасники якісь, щоб на возах їздить.
Широкі річки нецікаві тільки, коли в них течія слабка. Ти по Дністру сходи. Несе тебе між камінням, тільки встигай вигрібать. Ганс

раз перевернувся,

котьол утопив позичений і речі всі вимокли. А коли річка розливається, теж ніколи втикати: пам'ятаю, пливемо по мілині, задниця й

п'ятки крізь брезент по пісочку на дні чухаються, всі розслабились, коли — раз! — вискакує з правого берега трактор — а це ще

Україна з обох боків була — і тупо вбрід через Дністер, а ми замість пригальмувати веслами, давай вигрібати і під самими колесами

проскочили. Ще прикольно, як діди молдавські «добрий день» кажуть, «бона сяра» по-їхньому. Такі поважні, стоять у довгих сорочках і

брилях у воді, брилі знімають, кланяються, Прорві дуже сподобалося, він фанат усяких таких фольклорних штук.
А я люблю кататися на сноуборді. Це вам не голою сракою в холодній воді в байді сидіти. А ще краще — на лижах. Ви дурні, що не

хочете на Драгобрат з'їздити. Це якраз під Близнецею, там, де Андрюха з Тарасом із Квасів до Усть-Чорної ішли, вони, певно, бачили

будиночки турбази внизу, якщо не було туману, чи хоча б пілони підйомників. Піднімаєшся на великому підйомнику (там ще є малий

спуск, теж небідовий, але то для сцикунів) — довго їдеш, якраз устигаєш цигарку викурити, а вже нагорі, попід хребтом, усі хмари

внизу, сніг на сонці очі сліпить страшно, і ти шурх! — перші метри тупо льодом, а далі сніг і швидкість, тільки на поворотах з-під

лиж бризки летять. Так три рази з'їдеш — і в барчик, скляночку гарячого вина бахнув, з народом поговорив, і знову на гору. З

чуваками з Латвії познайомились, ті чисто по сноуборду приколюються, непоганий народ, трохи гальмують, правда, як у тих анекдотах.

Прізвище в одного було Іванове, Дзінгас чи Рітас якийсь, але по-нашому взагалі нічого не розумів, лише ледь-ледь по-російськи.

Казав, що прізвище таке, бо родом «с граніци». Ми з львівськими пацанами з їхньої повільності жартували: «Что зто
218

за людьи стооят на горе? А зто лаатвийские сноубор-дистьі на сноубоордах ездяат». Ще особлива тяга — їхати з Ясіня на Драгобрат.

Коротше, запихають усіх до такого тягача — типу джип, колеса в ланцюгах, я в автошколі на «газоні» з такими іспит складав — у

кузов, показують кнопку, щоб повідомити водія, якщо хтось втратить свідомість, дають кульки, а коли питаєш, навіщо, пояснюють: «щоб

підлогу не за-блювать». І починаються веселі перегони. Годину тебе кидає між людьми й рюкзаками, зате потім, біля бази, ти вдихаєш

це повітря, запах смерек — о-о...
Ну почитаєш, так просто письменники-спорт-смени. А в мене натхнення непогане було в Донецьку, коли «Шахтар» вздрючив «Арсенал»

три-ноль. Коли ми з якимось хуліганом із Горлівки ледь по морді один одному не дали, бо він казав, що «не відать» динамів-цям

Вороб'я, хай смокчуть лапу або Бєліка купують. Я йому «не гоні бєса», нам ваш Бєлік на... лапу, так би мовити, не треба, ми краще

Шеву викупим, коротше, п'яний базар, і тут Бєлік забиває третій, і цей крот гор-лівський мені дулю, типу й цього не віддамо, хай

вам грузини забивають. Вобщєм, потім на радощах набралися в зюзю, не пам'ятаю, як до тітки додому прийшов, і навіть забув стадіон

із терикону сфотографувать. Там ніби десь поруч стадіону терикон старий є, і типу шахтарі там сидять і футбол дивляться. То я того

терикона так і не бачив. І шахтаря жодного не бачив, самі шістсоті «мерседеси», ще більше, ніж у Києві.
У мене теж раз по п'яні історія вийшла, правда, до написання цієї книжки вона мене не подвиг-ла, але байка прикольна. Повертались

якраз додому з Карпат, і у львівських зависли, якраз напередодні Дня Незалежності. Почалося все опівдні з пива «Під вежею», потім

на руїнах якоїсь фортеці портуха пішла, і всі вирішили йти до Олега на хату вже водку

синячить, а я бачу, що так жорстко, і вирішую краще до дядька на Наукову заглянуть, з ріднею хоч побачитись. А квитки на поїзд —

убитий такий «Львів—Луганськ» чи «Свалява—Дебальцево», відходить о пів-першого ночі — у цих кадрів. Я — як має бути, поговорив із

рідними, з'їздив із дядьком через півміс-та, щоб покупатися й поголитись, бо в них саме води не було — прибуваю останньою

маршруткою на вокзал — нікого немає. Я беру пляшечку «Замкової гори», чекаю біля вагона на рюкзачку, вже дванадцять двадцять —

немає! Коли бачу — йдуть. Олег і його дівчина, і все. Де народ, питаю. Вона мені каже, всі пішли за своїми рюкзаками до Назара ще о

десятій, а я оце Олега привела попрощатись. Дивлюся, а він — синій, ледве, бідолаха, стоїть. Я до провідника, кажу, в мене

шістнадцяте місце, але квитків немає, є п'ять гривень, а він — нє, не положено. І тут ще дівчина в сльози, вже півпершого, мені на

Сихів їхати, Назар мав принести гроші, ця свиня напилася тощо. На тобі, кажу, п'ятірку, я силою заломлюся до вагона, і хай

провідник хоч міліцію кличе, а я на свято маю в Києві бути. І вже оголошують відправлення, коли дивлюся — сунуть: усі бліді,

мовчазні, під рюкзаками згинаються. Показали провіднику квиточки, попрощалися зі львів'янами, зайшли до вагона — і все це мовчки —

і лягли спати. До речі, у дядька книжка є про бої січо- . вих стрільців на львівському вокзалі, з картою і фотографіями, так нічого

з тих часів не змінилося, тільки сечею в переходах під коліями іноді смердить. От що у Львові прикольно, це купа недорогих

забігайлівок на кожному розі, у нас чомусь як відкриють, так або ресторан, або їдальня для буржуїв...

[ Згорнути уривок ]