|
Дзеркало
Тетяна Дігай
— Тернопіль : Воля,
2009.
— 140 с.
— м.Тернопіль. — Наклад 500 шт.
ISBN: 978-966-8569-55-5
ББК: 83.3 (4Укр) Д-44
Жанр:
— Збірки рецензій
— Літературні портрети
Анотація:
Книжку тернополянки Тетяни Дігай «Дзеркало» склали 45 різних за жанром критичних статей. Серед них «мобільні» відгуки на найновіші книги поетів (В. Кикоть, Ю. Завадський, І. Павлюк, Я. Павуляк, Г. Осадко, Н. Степула, Н. Пасічник та інші), прозаїків (Г. Вдовиченко, В. Гук, Люко Дашвар, Ю. Камаєв, М. Кідрук, Л. Різник, Є. Положій та інші), літературні портрети сучасників різних поколінь – Г. Білоус, В. Кашка, П. Гнида; грунтовні розвідки-роздуми над творчістю класиків «розстріляного відродження» (Д. Фальківській, М. Хвильовий), і навіть присутня критика на критика В. Даниленка.
У передньому слові головний редактор літературно-критичного часопису «Київська Русь», лауреат Шевченківської премії Дмитро Стус, зокрема, зазначив: «Цією книжкою Тетяна Дігай структурує процес, стаючи в один ряд з тими, хто так само як і вона вважає, що й «один у полі воїн», що зусилля поодиноких диваків потрібні, що в якомусь ще невідомому році, саме критична книжка – вибір критика – допоможе комусь віднайти той літературний текст, за яким і складатиметься уявлення про нас усіх... І скажіть після цього, що праця критика геть невдячна, навіть коли нікому ніби й не потрібна»
|
Лінк із зображенням книжки:
|
Шлях поза дзеркало.
Володимир Кашка (1954-2006).
Кілька небайдужих думок із приводу літературної творчості.
«Шлях поза дзеркало – це шлях тих, хто не просто потребує віри для замирення і для рівноваги з днем сьогоднішнім. Це потреба іншого характеру, викликана необхідністю осмислити себе для вічності і вмістити вічність у собі».
Український поет, прозаїк, есеїст Володимир Кашка народився на Прилуччині в родині колгоспника, навчавсь у педагогічному училищі, у Московському літературному інституті імені О. М. Горького (заочно). Отже, поринув у вир літературних захоплень, ... [ Показати весь уривок ]
обравши шлях важких пошуків свого слова, свого обличчя. Перша помітна публікація – в альманасі «Вітрила» (1983), потім були «Літературна Україна», «Літературний Львів», «Дзвін», «Березіль», «Кур’єр Кривбасу» та інші. За плечима В. Кашки – служба у війську, робота журналістом. Окрім того, він працював теслярем, кочегаром, учителем, моряком рятувальної служби… І постійно активно писав, вів громадську роботу. Але в той час людський і творчий неспокій вважали крамолою, називався українським буржуазним націоналізмом та антирадянщиною. Наш поет був занесений у чорні списки. Довелося йому зазнати переслідувань, ізоляції.
За життя Володимир Кашка видав кілька книжок: «Уроки сірої качки» (1990), «Мала методика» (2003), «Моделі обріїв» (2005). Уже після смерті було видано роман-робітню «Житло» та книгу поезій «Автометодика» (обидві – 2007).
«Давно я розтрощив своє приватне дзеркало дощенту. Тепер мені холодно: далеч неоглядна і вічність. Дні і ночі марную над тим, аби все те зібрати докупи, як було, повернути йому форму первісно дитинну, цнотливу й чарівну, чистоту води непочатої і побачити в ній себе, аби знати, яким іду до вас – назавжди». Ці зболені й гранично відверті сповідальні рядки В. Кашка написав це у 2003-у, коли мету життя було давно визначено, а дорогу обрано безповоротно і назавжди. Не випадково цикл поезій у прозі зветься «Листи з-поза дзеркала». Розбите дзеркало – сильна поетична метафора, символ долі поета, котра поставила його перед дилемою: або-або. Володимир Кашка не ухилився від вибору. Він – бранець ідеї лицарської честі, духовної свободи і правди.
Володимир Кашка за світовідчуттям – романтик, та його романтизм трагічний: конструювання поетичного змісту письменника відкинуло розпливчату невиразну мрійливість, уславлену романтичну сльозливість, темний суб’єктивізм і мрячу чутливість своїх попередників – романтиків ХІХ ст. і сказало епосі всю правду про виразки і жахи, що роз’їдають її: «Кричи гучніш, мій вороне, кричи, / розгойдуй лементом трикляту душу. / Коли вже сталося, що мушу / постати з праху, калу і сечі – / по день і подвиг, по ключі, / щоб одімкнуть усіх і все подужать / і згодувати все нічній свічі, – кричи удень, кричи вночі. / Тряси цю душу, мовби грушу, / аби прокляття і плачі / у зшиток сипалися дружно, – гучніш, мій вороне, кричи». Образотворчі засоби, віртуозна мова, витончений інтелектуалізм, «звіряча» інтуїція, унікальний символізм зробили його сучасним і адекватним нашому страшному часові. Кожне слово, кожен образ, кожен троп – щільне, компактне нашарування філософії, релігії, етики й одночасно правди життя з усім її брудом і цинізмом – гірко-солоний розчин незагоєних думок: «Маски троянд непотрібні трояндам, / маски людей зайві для нас, / маски дерев завеликі для квітів – / вони деревом стануть, / маски зірок для людей передчасні – / ми ще станемо ними».
Натяки, недомовки, ремінісценції, відкриті й замасковані цитації, складна система відсилань, ретельна робітня різних поетичних технік, парафрази, речитативи, алітерації, асонанси, змішання арґо і сакральної лексики, сугестивність слова – ось із чого «зроблені» тексти Володимира Кашки. Але які ж-бо поліфілософські метафори, які ж-бо віртуозні асоціації, які ж-бо образи! – «Мов кров з різницького ножа, / збігала ніч (…) мов листя, осінніють літери – хроніки смерті і правди (…) Потужне сонце, дужий вітер. / Сніги цвітуть (…) дощі свічками виснуть до хатини (…) глибокі виразки землі солодку сіль цілунків наших / скривджено ковтають». При всьому цьому – рідкісна органічність, незвичайна глибина, зв’язок із традицією. Власне «я» письменник відчуває, як органічну частку живого космосу, котра причетна до глибинних джерел буття, могутніх витоків творчих сил природи: «а довго жив я / в собі носив бджолу і смерть і вишню / в мені, мовляв, он бджоли оселились / і там гудуть собі. Гудуть (…) ноги мої проростають у камінь корінням (…) вода з колодязя, терпка, прозора – / течеш до мене Ти, крізь пальці витікаєш – / хіба ж не прагну я побачення з Тобою?». Як митець, поет іноді згущує фарби темні, похмурі, але ускладненість і зашифрованість письма – природні, бо ж адекватні хаосові світу. І хоча переважають теми скорботи, переживання злиденності світу і людини, неминучості відплати за розтрату життя – «гаснуть молитви, іржавіють зорі (…) жаби – найстарші, найвитриваліші, / та й вони вже втікають на очі вужів (…) застигаючий свинець води / формує наші посмертні маски», Володимир Кашка – світлий оптиміст. Його роковані рядки – не невір’я в людину, не мізантропія, а поетичне попередження, передбачення і підсумок ХХ століття: «Чисті слова мої, чисті / мов трава обіч шляху, / мов листя / лип і тополь на осонні прогресу. / Нічніють надії – біліють берези / у віршах засивлених – хроніках болю, / історіях руху ілюзій про волю».
Найвизначнішим твором Володимира Кашки є роман «Житло», що був надрукований у скороченому варіанті за погодженням із автором у журналі «Сучасність» (1995, числа 6 – 8). У 2004-у році часопис «Кур’єр Кривбасу» (числа 1 – 3) надрукував «Картотеку пана Альфи», що є, по суті, вилученими фраґментами з роману «Житло». Свого часу в «Листах з-поза дзеркала» В. Кашка передбачив процес роботи над цим твором: «Поїздами, літаками, потоками талих і дощових вод, а ще ногами рознесло скалки мого розбитого люстра по всьому світу… Лиш мандруючи, подибую в краях чужих, у далеких душах, в закапелках найнесподіваніших скалки мого дзеркала – і нахиляюсь, і вклоняюся місцю, аби повернуло мені моє».
Письменник належить до виразно холеричних натур, із підкреслено інтуїтивними почуваннями. Його душа озвалася на клопоти світу і враз вибухнула романом, котрий автор визначив як роман-робітня, аби наперед пояснити читачеві певну жанрову еклектичність і стильову непослідовність твору. Символіка назви вражаюча: «… кожна нація дивиться в космос очима вікон, а з Богом розмовляє устами дверей – вікнами і дверима людських осель. А картотека – велетенське сферичне дзеркало, в якому одночасно можна побачити і себе, і житло, і роман. І всенький світ – із дзеркал… кімната сміху». І ще – «Вікно в Істину. Проблема в тім, що не всі встигають помітити вікно і бодай рукавом протерти шибки».
Роман, особливо перша його книга, базований на автобіографічному матеріалі й виразно тяжіє до жанру документально-художнього, або й мемуарно-щоденникового. Характерно, що й «Картотека пана Альфи» – це теж свого роду автожиттєпис, тільки іншої людини, близької авторові. Буттєві масштаби твору визначаються завданими автором тематичними, часово-просторовими, проблематичними, іншими параметрами. Але не тільки. «Картотека Альфи видається навсібічним люстром, великим дзеркальним яйцем, за свічадною шкаралущею котрого перебуває щось незбагненне нам сьогоднішнім. Ми кружляємо по колу, вглядаємося у наші відображення в його параболічному тлі – гнута поверхня не відбиває нас істинних: неприродно видовжені обличчя з виразами витягнених по вертикалі чи то з переляку, чи то подиву, чи то сміху із самих себе…
Відчай і принизлива самотність? Як дати раду розсипам записів у щоденниках, нотатниках – вільним польотам поза часом і простором? Телекінез, парапсихологічні явища, яснобачення, надреальність, фантастичні колажі, контрастні монтажі й химерні аплікації, зусібічний наступ пітьми і непевна, але вже потужна хода заобрійних здогадів – пунктири для фабули майбутньої книги. Це – експеримент і певною мірою надзавдання – побачити світ іншим: повнішим, глибшим, несподіванішим…
Безумовно, персонаж Альфа належить до екзистенційних феноменів. Те, що він содіяв, мовив, написав, свідчить про глибинний сенс буття людини, про направленість, космічне призначення і шляхи-стежки земні. В цьому розумінні картотеку Альфи можна домислювати, доповнювати, наповнювати, розкривати, кожен може знайти в ній свої вчорашні та сьогоднішні сліди, її тексти дають змогу побачити бодай контури себе завтрашнього. Але на роль пророка Альфа не надається, «він пливе за обставинною течією вільно, спокійно, самотньо і совісно. Доля поза претензіями на унікальність – кожен має право від Бога на таку долю». Саме такі слова має право сказати про себе і Володимир Кашка!
Проникливого читача зацікавить принципова сповідальність монологів та діалогів роману, рух від діалогічності до буттєвої поліфонії. Багато чого там є такого, що мало статись, але не сталося. Творчість, яка вгадує, згадує і здогадується, оперує непростими знаковими системами, категоріями, справді вільними від земної суєтності. Герой Альфа – безкінечно вільний одинак, котрий зумів мерзенній суєті протиставити мужність, терпіння, відвагу і наполегливість, блискучий інтелект. Письменник по крихті реставрує біографію, життя та діяльність невимовно загадкової та, одночасно, реальної людини Альфи: «… природа мене виштовхнула на світ білий задля олюднення Альфи, а чи доля його для мене вигадала?» – питає сам себе і нас, читачів, Володимир Кашка. Можливо, Альфа – це маска-гетеронім. Історія літератури знає такі витівки. Наприклад, португальський поет, прозаїк, есеїст Фернандо Пессоа, котрий створив велику кількість гетеронімів, тобто фіктивних постатей, і писав від їх імені листи самому собі, публікував неґативні рецензії на свої твори. Кожна така маска-гетеронім була не просто псевдонімом, а повним персонажем зі своїм життям, пристрастями, стилем та літературним напрямком, а то й ненавистю до інших гетеронімів!
Після несподіваного зникнення Альфи почало збуватися те, що автор означив пунктирами фабули роману – реальні події почали випереджати уяву. Де джерело його сумовитих пророцтв? Який сенс у цьому самокатуванні, у виснажуванні себе? Сцени, фраґменти, крихти, химерні проекції великої і сильної душі, поселеної у чуже середовище, асоціативна сукупність блискавок-одкровень, спалахів-міфів, малюнків-спостережень, виконаних у холодній сіро-біло-чорній тональності графіки. Але поряд із тим автор винятково послідовно уникає домислу, орієнтуючись на події реальні, на людей, котрих знав, розв’язує для себе проблему емоційно-буттєвої рівноваги між землею і небом, вирішує питання власного сенсу й особистої волі, саме посередництвом «Житла» – помешкання і роману. Слово у тексті роману енергетичне, точне і вичерпне – самодостатнє! Можна впевнено констатувати, що картотека пана Альфи є скарбницею великого світла, котре осяває найнесподіваніші архітектонічні грані житла космічного – на майже містичному рівні. Єдине, чим письменник протистоїть цьому, – мрія про власну хату. Таким чином, роман виростає до символу неопалимої купини мрії про житло!
Головний герой роману Альфа – постать, на реальності якої наполягає Омега (сиріч Володимир Кашка). Ці два персонажі ведуть діалог, що автор подає, як символічну гру чоловіка з чоловіком, творіння з Творцем. «Відпала необхідність що-небудь вигадувати. Треба було просто жити і квапитися писати слід у слід – хай тут буде відсутня чітка, заздалегідь спланована композиція, хай подекуди хибує на недогляди мова, хай виставлять проти мене леґіони зарґументованих до зубів звинувачень того чи іншого характеру, хай не судилось мені завершити… Останнє пояснюватиметься не тим, що я не спромігся, не зумів дописати, а тим, що я не дожив…».
Так, не судилося, не дожив… Після «Житла» мала бути «Вежа», а весь цикл мав стати трилогією: «Твердь», «Житло», «Вежа».
Аксіоматично, що поява нового імені впливає як на майбутнє, так і на минуле літератури. Романтик і праґматик Володимир Кашка, безперечно, вплинув на парадиґму, змінив світогляд, створив нову концепцію людини, що потіснила Фавста. Звичайно, він не перший в українській літературі, хто це зробив, але, без сумніву, за принципом зосередження творчої енергії, за наповненістю смислом, за цілковитою притомністю бачення і розуміння реальності, – найпомітніший. Забути Володимира Кашку не маємо права: це одна з найсвітліших постатей української літератури – і сучасної, і майбутньої. Він-бо, як мало хто, втілив вічні змагання української нації, лінію шукання її духовного розвитку, її місію. Володимир Кашка усвідомлював своє покликання, свою високу місію літератора – зберігати, збільшувати і передавати новим поколінням втілену в слово спадщину національної культури.
Але в своїм експерименті болю
ти зверхній, відсторонений і чистий:
бо час, бо територія й вітчизна,
бо доля.
І той, що був, і той, що прийде,
хай свідчать і про мене,
що жив, і пив, і дихав,
як все зелене. [ Згорнути уривок ]
|
