|
Три таємниці Великого озера : Роман
Наталя Тисовська
— Наш час,
2011.
— 264 с.
— (Серія: nova proza.ua).
— м.Київ. — Наклад 2000 шт.
Можливість автографа.
ISBN: 978-966-1530-53-8
Жанр:
— Містичний детектив
— Мандрівне
— Друга світова
Анотація:
Околиці Великого озера збурунилися від жахливої звістки: на водоспаді Какабека загинув парубок. І можна було би списати все на нещасний випадок, якби не виявилося, що парубок вів приватне розслідування, а по його смерті дивним чином зникла і його червоношкіра подруга. Невже вона теж загинула? А може, це вона причетна до вбивства? І чи не забагато таємниць на одне маленьке тихе містечко, де ніколи й нічого не ставалося? Саме це і збирається з’ясувати героїня нового роману Наталі Тисовської — володарки другої премії конкурсу «Коронація слова-2011».
|
Лінк із зображенням книжки:
|
НЕОБХІДНІ ПОЯСНЕННЯ
ДЛЯ ДОПИТЛИВОГО ЧИТАЧА
Небайдужі читальники час від часу розпитують мене, наскільки правдивими є мої кримінальні оповідки. Дійсно, кому спаде на думку, що у свої тридцять із гаком років авторка могла зазнати стількох неймовірних пригод! Але мушу вас запевнити, що бурхлива фантазія не належить до моїх безумовних чеснот, тож сюжети й персонажів мені доводиться здебільшого брати з життя.
Скажімо, доскіплива особа може закинути мені, буцім такого містечка, як Буремна Затока, не існує в природі й існувати не може. На це я відповім одне: якщо причепа не полінується пошукати ... [ Показати весь уривок ]
на західній півкулі нашої планети водоспад Какабека, одразу ж упевниться, що авторка не лишень не вигадала Буремну Затоку, а й не прикрасила її ні на йоту. Понад усякий сумнів, незважаючи на сорокаградусні зимові морози та небувалу літню спеку, це одне з найчарівніших місць на землі.
Крім того, Буремна Затока і справді може пишатися своїм Університетом — відносно молодим, але вже відомим у заокеанських академічних колах закладом. Якби не дворічне навчання в гуманітарній магістратурі Університету, хтозна, чи не перекладала б авторка й далі нудні технічні тексти на якомусь Богом забутому заводі — замість правдиво описувати дивовижні пригоди. Мало звідати небувалу приключку — треба ще й надбати які-не-які літературні навички, щоб запакувати її в слова...
Що ж до персонажів моїх нелукавих оповідей, то коли б хтось із недовірою поставився до самої ідеї, що отут, зовсім поруч, літературні герої ходять, балакають, п’ють чай, працюють і влипають у надзвичайні історії, він може звернутись особисто до авторки, і я радо надам усю необхідну інформацію — включно з датами народження, адресами й номерами телефонів. Авторка й досі щораз на Різдво отримує кількоро вітальних листівок із Буремної Затоки.
Отож, якщо допитливий читач нарешті упевнився: його не намагаються пошити в дурні, а навпаки — збираються розважити цілком імовірною історією, нам саме час повернутися на декілька років назад.
Розділ перший
КАКАБЕКА ПРИЙМАЄ ПОЖЕРТВИ
Цьогоріч жовтень не радував теплом. Уночі, коли перший мороз сповзав із гір до Великого озера, що понад ним розрослося містечко Буремна Затока, на вистиглу, ствердлу землю просипалося на палець снігу, але за день ясне сонце розтоплювало його. Сонце в Буремній Затоці світило так, як, може, й ніде на землі: гаряче, сильно,— і взимку засмага прилипала до обличчя незгірш, ніж улітку.
В жовтні бистрий і небезпечний водоспад Какабека змілів, вода на дні Кам’янистої річки стишила плин, і каміння, навесні сховане під горами піни, зараз чорними потворами виступило з води.
Неподалік водоспаду люди збудували дерев’яний міст через бурунисту ріку і проклали уздовж високого берега дерев’яний же настил із захисним бильцем, але інші люди витоптали власні вузенькі стежки трішки нижче, ближче до води. Цивілізація марно боролася з природою, а водоспад щоразу, як бачив на слизькій доріжці людську істоту, хижо та вдоволено бурчав і чекав на пожертву.
На стежці з’явилися двоє. Зіщулені од вітру, у куртках із каптурами, в джинсах, здалеку вони були напрочуд схожі між собою — не вгадати, брати чи сестри. Але зблизька стало видно, що одна з двох — дівчина (карі очі, характерне вилицювате обличчя, з-під каптура вибивається чорне волосся з мідним відливом), а другий — європейської зовнішності парубок.
Говорили між собою упівголоса, а вітер зривав і відносив мовлені слова на другий берег Кам’янистої річки, та навіть із тих уривків, які лишалися, можна було здогадатися, що дівчина — червоношкіра північноамериканка, уродженка поблизького тубільного селища, котрі ще донедавна називалися індіанськими резерваціями, і що саме вона була призвідцею малоприємної прогулянки в холодний вітряний день.
Парубок із низько схиленою головою, бо лютий вітер витискав з очей сльози, подивовано зиркав на впокорений холодом водоспад. Невже листівки, які продавалися ледь не в кожній крамничці Буремної Затоки, оті літні яскраві краєвиди з бурхливою річкою і шаленством відтінків зелені, знімалися тут, на похмурому водоспаді Какабека?..
Дівчина ж, яка відчула в цьому дивному європейцеві споріднену душу, поспішала поділитися з ним найдорожчим: що індіанці насправді називаються анішинабеґ, тобто люди, просто люди, невже білим так важко це вивчити?.. І що Велике озеро на мові оджибве називається Ґічіґамі... Учора ці двійко видряпалися таємною стежкою до самісінького Гнізда Буревісника — на гору, де замість вершечка синіє таріль гірського озерця, сьогодні слухають буркотіння сонного водоспаду, а взавтра...
Крізь каптур, який приглушував звуки, пробився загрозливий шурхіт, наче донизу повзе каміння й от-от потягне за собою людину. Звук був нечітким, але дівчина затнулася на ходу, відчула лівим боком, що їй зробилося надто вільно й просторо на стежці, завузькій для двох. Очі її вихопили темну куртку супутника, яка стрімко котилася донизу, і вуста, випереджаючи момент усвідомлення, видихнули: «Каа!»
Каміння сипалося в долину — туди, де на голому зимовому березі Кам’янистої річки лежав купою дрантя дивний європеєць, ще мить тому живий і теплий — і рідний. Кров із розкроєного лоба стікала на землю й просочувалася поміж чорну рінь. Мирно плюскотіла вода, обминаючи валуни. Дівчина кліпнула.
Від калюжки гарячої крові злинула жовтувата хмарка. Гострий писок і гострі вуха, пухнастий хвіст, міцні лапи. Рудий койот звів морду до неба й розтулив пащу, начебто завив — але звуку чути не було. Койот переступив із лапи на лапу, озирнувся на простерте тіло, труснув головою й, накульгуючи, попрямував на той берег. Коли він досяг середини урвища, несподівана хвиля запінилася буруном — і злизнула койота.
Дівчина присіла, наче хотіла з’їхати додолу навпростець, тоді підхопилась і кинулась уперед — до відомої лишень місцевим стежини, що вела вниз до самої ріки. Передумала та круто розвернулась — і вперлась у чиїсь груди. Рука в шкіряній рукавичці затисла їй рот, друга рука намацала тонку шию, дівчина почула, як твердий палець торкається шкіри, притискає артерію — і все... [ Згорнути уривок ]
|
